На сайті www.i.ua ми взялися знайти і об’єднати тих, хто був тут поодинці. Вони мали надію, що знайдуть своїх однодумців, або однодумці знайдуть їх. Вони мріяли об’єднатися заради ідеї – почати щось робити для СВОЄЇ КРАЇНИ. І от – сталося!

Ми прийшли на www.i.ua і відразу почали тут шукати патріотично налаштованих людей. І виявилося, що вони тут є. Ми почали писати блоги, в яких закликали інших блогерів ДО ЄДНАННЯ. І от ми бачимо результат – наші однодумці почали масово об’єднуватися в співтоваристві «Ми любимо тебе, Україно!».

Сьогодні наше співтовариство робить перші кроки. Думаю, що вже найближчим часом ми зможемо не тільки обговорювати найважливіші проблеми сьогодення та події, які відбуваються в НАШІЙ КРАЇНІ, але й масово почнемо долучатися до процесів державотворення.

Сподіваюся, що за місяць-два ми створимо мережу, яка буде представлена всіма областями України. Тож, шановні блогери на www.i.ua, долучайтеся самі та залучайте своїх друзів до нашої команди. Думаю, що разом ми створимо команду, яка буде відомою далеко за межами цього сайту.

З повагою та найкращими побажаннями, Тарас Токар.

But as yet our people can not realize that Ukraine is the European country. A senior generation lives in the blasted Soviet Union, and junior – in general does not can and does not want to realize, where it lives.

Beer, cigarettes, street, unemployment and TV channels with criminal serials – teach today's young people to live in this country. As a result young people left off to believe in the prospect. And guidance of country and something does not try to do for the young generation. Thieves and dimwits which think only about itself came to power. And they give crumbs people from the table. Today they do not think that their children and grandchildren will live in one society with those, who today grows in the street.

A street does young boys thieves, rapists and even by killers. Who is done by a street from little girlies – think and so clearly. Certainly, far not all.

Will these today's major keys stop at power? Or do they need to be stopped?

Но пока что наш народ не может осознать что Украина – это европейская страна. Старшее поколение живет в разрушенном Советском Союзе, а младшее – вообще не может и не хочет осознать, где оно живет.

Пиво, сигареты, улица, безработица и телеканалы с криминальными сериалами – учат сегодняшнюю молодежь жить в этой стране. В результате молодежь перестала верить в свою перспективу. А руководство страны и не пытается что-то сделать для молодого поколения. К власти пришли воры и тупицы, которые думают только о себе. А народу они отдают крошки со своего стола. Сегодня они не думают о том, что их дети и внуки будут жить в одном обществе с теми, кто сегодня растет на улице.

Молодых пацанов улица делает ворами, насильниками и даже убийцами. Кого делает улица с маленьких девчушек – думаю и так понятно. Конечно, далеко не всех.

Остановятся ли эти сегодняшние мажоры при власти? Или их нужно останавливать?

Вот посмотрел я комментарии по двум предыдущим блогам в этой серии и думаю: никто не хочет выглядеть лучше. И как-то мне стало не по себе.

Одни матеряться больше, чем знают букв в алфавите. Другие - им подДАкивают. А третьи - молчат - боятся как-бы не "упасть в лужу".

И что? А где же рыцари, принцы и принцессы? Они есть на этом сайте???

Здесь мы будем писать о самом прекрасном, что существует в этой жизни -
без пошлости и мата. Здесь соберется элита блогеров этого сайта.

Итак - V.I.P. на i.ua

Для української національної культури основоположною і базисною є народна культура. На її основі поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливости історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами.

Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широки маси суспільства - селяни, козакi, ремісникі. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дисi більш пізднього європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. на Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у всіх проявах своєї творчості – у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Особливо любовно оспівав народ своїх , на яких так багата Україна.

Джерело: Вікіпедія.

РОССИЯ - Сегодня православные исполняют обряд высочайшего смирения.
Старший и властный просил прощение у последнего и ничтожного. С закатом
солнца, но до того как погаснет вечерняя заря, ходили православные из
дома в дом, с преклоненной головой, тихим голосом выпрашивая прощение,
особенно у тех, кому чаще других наносили в этом году обиды и
огорчения, покорно кланялись в ноги и покорно ожидали отпущения
поцелуем в уста, а на слове «Прости меня», отвечали «Бог простит, меня
прости». Суть обычая просить прощение в конце масленицы –
духовно-нравственное очищение через примирение, через взаимное прощение
прегрешений.

Михаил А, для «Главреда»
27.02.08 // 16:59

Мелкой буржуазии сейчас нужен порядок по типу гетьмана Скоропадского. Чтоб был гетман, была еда в Киеве и немецкие войска, которые бы поддерживали порядок. Отсюда это стремление в НАТО. Жажда порядка, который никак не навести своими силами.
 
Вводный комментарий Юрия Романенко: Данная статья, является развернутым комментарием на моем блоге на статью «Они доfuckались». Мне кажется, что этот материал содержит много справедливых и адекватных замечаний относительно политического момента, а также способен развить дискуссию, которую мы начали на «Главреде». Сохраняю стилистику автора, с минимальными правками.

Пролетариат интересуется политикой с целью развлечения, для него и создается шустер-шоу. Пролетариат не имеет собственного интереса, он продажен по своей сути, он покупается за гречку на выборах. Именно от него мы и слышим слово «Нужен порядок!». Именно пролетарий – жаждет порядка и ясности. Потому что он успел натерпеться за 17 лет от беспорядка. Именно с упорядоченность пролетарий связывает надежду на улучшение жизни.

Средний же класс интересуется политикой с прагматической точки зрения. Поскольку перемены в политике могут отразиться на его имущественном положении. И средний класс порядка не жаждет. Вернее жаждет, но несколько иного. Надеюсь, вы читали книгу «Ненасильственное сопротивление». Задумывались ли Вы, почему описанные технологии прошли в Украине и не прошли в Иране?

Мы видим, что устремления пролетариата и среднего класса диаметрально противоположны. Тогда как пролетариат жаждет упорядоченного структурированного общества, то средний класс жаждет продолжения кучмизма. Потому что средний класс зародился, поднялся в условиях кучмизма и он функционирует по правилам кучмизма.

Средний класс, кто он? Это авто владельцы (вы не задумывались, кто и почему назвал автобусы паровозами и быдловозами? Кто и кого хотел этим унизить?). Это чиновничество среднего звена всех мастей, которое сосет кровь из пролетариата. Наконец, это работодатели всех мастей. Я проанализировал много статей относительно проблематики отношений работодателя и наемного рабочего. Проблема оказалась проста. Просто работодатель в Украине воспринимает рабочего как раба, который должен пахать за копейки. Причем сам работодатель меняем машины и кутит в ресторанах. Он (работодатель) не сопоставляет даже эти две вещи в своем мозгу. Он считает рабочего существом низшего порядка. И ему нужен «кучмистский» порядок, который бы позволил прессовать невозбранно наемного рабочего, ему нужна жандармерия, которая бы принуждала рабочего вкалывать за копейки. Существует разница в психологии т.н. «среднего класса» и пролетария.

Вот вам простой факт: почему в Европе мне уступала дорогу любая машина на зебре, а в Украине меня не пропускают даже на зеленый свет? Неужели в этом виноват Кучма или Ющенко или подразделение «Кобра»? Нет. Виноват водила-хам, который не считает меня за ровню себе. Поэтому в принципе я не пойду бороться за эту страну. Потому что, в том числе, я не хочу бороться за благополучие этих хамов.

Еще простой пример: электронные карточки на бензин в Иране – чтоб не воровали бензин и не везли контрабандой в Пакистан. Вот тебе карточка, лимит 100 литров топлива в месяц. Вам нужен такой порядок? Или массовое переоборудование авто под газ в том же Иране – чтоб людей травили меньше. Вы же первый против этого запротестуете.

Вы сказали, что нужен Вождь. А быть вождем подразумевает личную скромность. Вспомните, серый френч и стоптаные ботинки Сталина. Или великого Аятоллу, который прожил до конца жизни в съемной квартире на окраине Тегерана. В то время, как в Украине, которая является исторически страной мелкобуржуазной, скромность или же откровенная незаинтересованность в приобретении бытовых благ считается признаком глупости и непрактичности. Для вождя, вставшего у кормила страны, необходимо самоотречение. А в Украине скромность и самоотречение считается синонимом глупости. Не может понять скромности человек, который кладет жизнь на покупку нового телевизора, мобилки или авто. Поэтому Вождь на Украине не появится. У нас принципиально антивождистское общество. Мелкобуржуазное.

Хотя такое общество в принципе может быть очень тоталитарным. Это будет тоталитария горизонтального типа. Жесточайший гнет мелкого работодателя, мелкого чиновника, врача, школьного учителя и завуча, профессора в вузе. У нас процветает тоталитарный гнет мелкой буржуазии. Ведь именно у нас возникла поговорка «мелкий начальник – страшней сатаны». И диктатура мелкобуржуазного мировоззрения не менее тоталитарна, чем фашистская. Это не кортеж Кучмы или Ющенко устраивает каждое утро пробки на трассе. Это мелкая буржуазия, которая самодовольно прет на своих авто, с удовольствием дыша выхлопными газами. Могу сказать, что, по моему мнению, именно мелкая буржуазия грабит бедняков. Вследствие этого, порядок как таковой на Украину приходил исключительно извне. Литовцы, поляки, русские войска, кайзеровские войска. Мелкой буржуазии сейчас нужен порядок по типу гетмана Скоропадского. Чтоб был гетман, была еда в Киеве и немецкие войска, которые бы поддерживали порядок. Отсюда это стремление в НАТО. Жажда порядка, который никак не навести своими силами. Вот когда будут ездить ночные патрули, и комендантский час, и продразверстка деревень и расправы над непокорным нерыночным быдлом – тогда наступит ожидаемый мелкой буржуазией порядок.

Мы видим, что собрать воедино пролетариат и средний класс невозможно из-за кардинально противоположных устремлений. И их собрали воедино на отрицании. Людям внушили, что Кучма у них отобрал. Проклятый, отобрал свободу выбора. Что это такое и зачем оно нужно, никто не понимал. Но отобрать у украинца что-либо невозможно! Все кинулись возвращать отобранное. Плюс всем пообещали, что всем станет лучше. Как? А станет и все! Под «лучше» каждый понимал свое: рабочие – социализм, работодатели – неолиберализм и возможность прессовать рабочих. Все вместе боролись, но каждый за свое.

И, возвращаясь, к борьбе. Борьба крупного масштаба также не возможна без жертвы и самоотречения. Кто пожертвует хоть гривну, не говоря о более весомо вкладе? Думаете вру? Читал в документах, что Киев с десятками тысяч офицеров дал около 2000 добровольцев в Белую армию. Это закономерный результат мелкобуржуазного украинского общества. И очевидно, здесь ответ на мой вопрос. Никому не нужна политическая мысль сегодня в Украине!

Каждый имеет в своей голове мысли о том, какая политика ему нужна. Мысли эти простые, житейские, больше похожие на набор программных лозунгов. Но только пока неудобно их озвучить в голос. Неудобно и опасно сказать владельцу крутого джипа «придет время и тебя раскулачим, буржуй!», зато владелец может сказать уже сейчас «Будете пахать на нас быдло, работяги и не пикнете!». Вот вам и вся политическая мысль.

 

Андрій ОКАРА

ПОЛТАВА-2009 ЯК ЗАГРОЗА ТА ЯК ГУМАНІТАРНИЙ РЕСУРС

300-річчя Полтавської битви повинно відкрити новий етап в російсько-українських відносинах

Зустріч Віктора Ющенка та Володимира Путіна 12 лютого у Москві принесла справжню сенсацію: президенти України та Росії таки домовились спільно відзначати 300-річчя Полтавської битви, до того ж у трьохсторонньому форматі – з залученням Швеції, представників якої російський президент навіть визвався запросити сам.

Це справжній прорив, бо на попередній російсько-українській зустрічі на найвищому рівні йшлося лише про спільне святкування 200-річчя Гоголя, а щодо битви – мовляв, ніяк неможливо через різні інтерпретації цієї події в російській та українській історіографіях.

За адекватного підходу тема 300-річчя Полтавської битви для України може стати важливим гуманітарним ресурсом впливу і розвитку іміджу країни (так званою "Soft Power" – технологією "м'якої влади"). За незбалансованого і недбалого підходу ця тема може стати реальною гуманітарно-політичною загрозою: наприклад, ухилення од діалогу з Росією з приводу 300-річчя і від спільного відзначення (саме "відзначення", а не "святкування"!) означатиме моральний програш влади і позиціонуватиме її представників як слабаків, що не вміють відповідати на виклики і "тримати удар". Оскільки 2009 рік – це не тільки ювілей, а ще й рік президентської передвиборчої кампанії, очевидно, що різна інтерпретація битви і її наслідків, а також постатей Петра I та Івана Мазепи може стати матеріалом для чергової інформаційної війни, яку зацікавлені сили неодмінно використають для подальшого ментального та ціннісного розколу країни.

Тож вибір формату відзначення 300-річчя Полтавської битви для України є питанням справді стратегічного характеру.

Полтавська битва: погляд з України, Росії та Швеції

Отже, Полтавська битва, що відбулася 27 липня (за старим стилем) 1709 року на північних підступах до Полтави, стала, наскільки можна судити з трьохсотлітньої дистанції, справжньою "точкою біфуркації" – таким ключовим моментом, після якого історія Європи пішла іншими шляхами.

Після битви під Полтавою Швеція почала "зосереджуватися" – зняла з себе тягар наддержави, перестала бути загальноєвропейським політичним "балансиром" і фактично почала будувати той самий "шведський соціалізм", яким шведи зараз пишаються.

Росія навпаки: існує причинно-наслідковий зв'язок між битвою під Полтавою та перетворенням Московського царства на Російську імперію, влаштовану на новій, секулярній, концепції влади та централізованій моделі державного устрою.

Одна із складностей у знаходженні російсько-українського взаєморозуміння щодо 300-річчя Полтавської битви полягає у відмінностях історичних міфів. Справа не лише в тому, зрадив Мазепа чи не зрадив. Справа навіть не в тому, було на нього накладено анафему з дотриманням канонічного права чи ні? Справа в тому, що в Росії усі знають про "викторию под Полтавой", але далеко не всім навіть гуманітарно освіченим людям відомо про трагедію Батурина, про тактику "випаленої землі", яку Петро повелів Мазепі застосовувати до українських регіонів, де могло пройти шведське військо, про руйнування Запорізької Січі, про політику обмеження прав Гетьманщини і т.д. Тому російська свідомість не сприймає того факту, що у тих подіях діяло, як мінімум, три суб'єкти: російський, шведський та український, а не лише два перші, як вчили у радянській школі. Тож на сьогодні створення "спільного" для Росії та України курсу історії, про необхідність чого постійно заявляють російські політики, – з області малореального.

Над іміджем Івана Мазепи, Петра I та інтерпретацією Полтавської битви ось вже 300 років працюють дві команди "чорних" піарників – істориків, публіцистів, письменників, кінорежисерів. Одна команда доводить, що Мазепа – "зрадник", "клятвопреступник", "другий Іуда", тоді як Петро – "мудрий цар", "переможець", "реформатор", "модернізатор", "європеїзатор" (з цією "PR-командою" попрацював і Олександр Пушкін). Інша команда доводить протилежне: Мазепа – "державний будівничий", "євроінтегратор", "покровитель наук і мистецтв", Петро ж – "азіатський тоталітарист", "скажений тиран" та "збоченець" (один з останніх "шедеврів" цієї "агітгрупи" – фільм Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу"). Зрозуміло, що обидві інтерпретаційні схеми існують за логікою пропаганди та інформаційних воєн – аргументи обох сторін добре відомі протягом трьох століть. Тому намагання відстоювати одну з цих версій з точки зору продуктивності російсько-українського діалогу неперспективне.

Гарним прикладом підходу, що розбиває усталені стереотипи, є книга пітерського історика Тетяни Яковлевої "Мазепа", видана минулого року в серії "Жизнь замечательных людей" (!) московським видавництвом "Молодая гвардия". Автор – росіянка, позбавлена якихось особистісних сентиментів щодо України, намагається за допомогою позитивістської методології дослідити справжні мотивації вчинків гетьмана і докладно розповісти російському пересічному читачеві те, що російська історіографія воліє обходити увагою: і про Батурин, і про тактику "випаленої землі", і про образ тієї квітучої України, яку майже збудував Мазепа, і про те, що саме український гетьман може вважатися одним з провідних ідеологів створення Російської імперії.

У 2004 році (до речі, напередодні Оранжевої революції) Тетяна Яковлева віднайшла у фондах Санкт-Петербургського інституту історії РАН, опрацювала і частково видала той самий знаменитий Батуринський архів гетьмана Мазепи (близько 1000 документів), який історики марно шукали протягом століть. (Українське МЗС вже порушило питання про копіювання цього архіву для України або навіть про його можливу передачу.)

Полтавська битва: погляд з Полтави

Якщо для Києва, Москви та Стокгольму Полтавська битва і її ювілей – це абстрактно-концептуальна ідеологічна проблема, то для Полтави – питання цілком конкретне, емпіричне, навіть господарче.

Саме битві Полтава зобов'язана тим, що під час адміністративних реформ Олександра I у 1802 році з полкового містечка вона перетворилася на центр великої губернії. Прадавні Лубни – вотчина князів Вишневецьких, Ромни, відомі своїм ярмарком, чи навіть придніпровський Кременчук з точки зору практичної доцільності мали більше шансів стати губернським центром, але "тендер" виграла саме Полтава.

Існує два полтавських бренда, які мають загальносвітову відомість чи, принаймні, можуть на неї претендувати: Гоголь та Полтавська битва 1709 року. Але щоб Полтава могла повноцінно заробляти на їхній експлуатації, щоб могла стати великим туристичним центром, ще треба докласти чимало зусиль. Поки що музейна, туристична та навіть готельна інфраструктури міста знаходяться у проблемному стані.

На сьогодні сформульовано дві концепції перспективної реконструкції поля Полтавської битви.

Автором першої є полтавський архітектор Валерій Трегубов: поле передбачається максимально наповнити об'єктами показу – відреставрувати існуючі споруди (склеп на могилі російських воїнів, Сампсоніївську церкву, сам Музей Полтавської битви) та побудувати нові – в першу чергу Музей історії українського козацтва (вже існує проект, виділена державна субвенція, ось-ось мають розпочатися будівельні роботи), в другу чергу – Музей історії Росії, Музей історії Швеції, Музей Івана Павловського (організатора першого музею у 1909 році) з конференц-залом, залом для прийомів та ін.

Автори другої концепції – києво-полтавський архітектор Віктор Шевченко та полтавський художник Олександр Нечипоренко – виходять з недоцільності забудови поля битви, яке розглядається як найважливіший меморіальний об'єкт. Їхній план передбачає протягом 20-30 років знесення максимально можливої кількості будов XIX-XX століть, у тому числі нинішнього Музею Полтавської битви та численних об'єктів Інституту свинарства УААН, розташованих в центральній частині поля. Музеї ж передбачено перенести до центру Полтави – або в приміщення колишнього Петровського кадетського корпусу (унікальна архітектурна пам'ятка першої половини XIX століття зараз знаходиться в занедбаному стані – навколо нього йде складна судова справа), або в наймодерновіших, наново збудованих в стилі "хай-тек" музейних поліфункціональних приміщеннях.

Кожна з цих концепцій має свої плюси і мінуси, а також складнощі виконання і дефіцит грошей. Але, як визнав міський голова Полтави Андрій Матковський, об'єднує ці дві концепції те, що першочерговим кроком підготовки до 300-річчя повинно стати упорядкування самого поля битви (розчищення, рекультивація, звільнення його частини з-під колишнього військового містечка та бази паливних матеріалів) і реставрація кількох редутів в натуральних розмірах 50 на 50 м (єдиний відновлений у 1909 році редут виконаний в мініатюрі – 35 на 35 м).

Ще одна проблема пов'язана з найновішою українською політтехнологією – війною пам'ятників. Згідно з Указом президента України N955 від 9 жовтня 2007 року, передбачається встановлення у Полтаві пам'ятників Івану Мазепі та Карлу XII. Але в цей проект закладається, як здається, велика концептуальна помилка. Цілком логічно, аби пам'ятник Карлу стояв не в центрі Полтави, яку шведи протягом двохмісячної облоги не змогли взяти, а на самому полі – наприклад, біля одного з редутів, який взяти їм таки вдалося. А от що буде символізувати пам'ятник Івану Мазепі на полі битви, в якій він не брав участі і після якої трагічно завершилася його кар'єра, а згодом і життя, – це питання. В Росії багато хто обурений самим фактом появи пам'ятника гетьману-"зраднику", але, в принципі, готові змиритися з тим, що це внутриукраїнська проблема. Тож такий пам'ятник не повинен викликати ані іронії, ані сарказму: найкраще місце для нього – в історичному центрі Полтави.

Полтавська битва: погляд у майбутнє

Кульмінацією подій, пов'язаних із відзначенням 300-річчя Полтавської битви, можуть стати щорічні військово-історичні реконструкції на полі – так звана "жива історія". Детальна програма та проект такого дійства розроблений президентом громадської організації "Департамент воєнно-культурної антропології" Олексієм Руденко (у його професійному багажу, поміж іншого, недавня реконструкція бою під Крутами і три роки проведення міжнародного військово-історичного фестивалю "Terra Heroica" у Кам'янці-Подільському). Так, вже у цьому році у подібній реконструкції під Полтавою можуть взяти участь до 100, а у 2009 році – до 500 чоловік з України, Росії та різних країн Європи, чиї представники брали участь в битві на боці Карла XII.

Як відомо, людську увагу можна привернути лише розвитком дії, тож саме щорічні військово-історичні реконструкції під Полтавою, якщо вони отримають загальноєвропейський розголос і визнання, можуть стати одним з найголовніших факторів туристичної привабливості та брендінгу Полтавського регіону.

Отже, зараз складаються усі підстави для російсько-українського взаєморозуміння на проблемі 300-річчя Полтавської битви. Українській стороні є про що вести продуктивний діалог з Росією: про Батуринський архів, про анафему Мазепі, про участь російського бізнесу в реставрації пам'ятників та поля Полтавської битви, про розвиток історичного туризму, про участь у військово-історичних реконструкціях, про ознайомлення російського суспільства з українськими інтерпретаціями подій Північної війни (1700-1721) та ін.

Як правило, кожна "кругла" дата використовується владою для історичного підтвердження тих чи інших сучасних прав, для збільшення власної сили, легітимності та авторитету. Наприклад, 300-річчя Переяславського договору у 1954 році було використане для символічного "підтвердження" російсько-українського союзу та для зміцнення політичного режиму Микити Хрущова (на початку 1980-х років з цією ж метою режим Леоніда Брежнєва використав 1500-річчя Києва). З метою ствердження політичного статусу Москви у 1947 році з великою помпою відзначено 800-річчя міста, а от 850-річчя у 1997 році було більше схоже на PR-кампанію мера Юрія Лужкова в якості політика загальноросійського значення. Помпезне 300-річчя Санкт-Петербургу у 2003 році повинно було всьому світові розповісти, хто такі "пітерські" і яке вони мають моральне право керувати усією Росією. Під час ліберальних реформ Олександра II у Новгороді Великому 1862 року встановлено відомого пам'ятника до 1000-річчя Росії. До речі, 200-річчя Полтавської битви теж відзначено з помпою не заради любові до мистецтва: Микола II намагався використати ювілей для збільшення власної легітимності в очах суспільства під час складного політичного протистояння з Державною Думою.

Тож питання до 300-річчя битви під Полтавою, відповідь на яке ще треба знайти і сформулювати, є таким: що саме означає ця дата для сучасної України, для сучасних українців, для сучасних українсько-російських та українсько-шведських стосунків?

Без відповіді на нього Полтава стане ще одним "прогуляним" уроком історії.

"Зеркало недели", 23 февраля 2008 года

P.S.

Президент нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету Тетяну Таірову-Яковлеву

Президент України Віктор Ющенко нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету, доктора історичних наук, професора Тетяну Таірову-Яковлеву орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Високої державної нагороди Тетяна Геннадіївна удостоєна за значний особистий внесок у дослідження історії України та українсько-російських взаємовідносин, плідну наукову діяльність.

Довідка. Тетяна Таірова-Яковлева викладає спеціальний курс – козацька Україна в творах культури. Вона також очолює Центр з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету.

Т.Таірова-Яковлева є автором монографій та статей: "Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття, причини і початок руїни"; "Руїна Гетьманщини: від Переяславської ради – до Андрусівської угоди (1959-1967рр.) "; "Іван Мазепа"; "Гетманщина и её инкорпорация в Российскую империю"; "Донос старшини на І.Самойловича: аналіз першоджерела"; "Іван Богун-Федорович"; "Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности"; "Проблемы взаимоотношений Украины и России 1654-1667 гг."; "Проблемы неоднородности украинского казачества и внутренние противоречия их идеалов. Войско Запорожское и Запорожье".

За ініціативи та під керівництвом Т. Таірової-Яковлевої діє спільне видання Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету і Санкт-Петербурзького інституту історії Російської Академії Наук документів з архіву І.Мазепи.

http://www.president.gov.ua/news/9066.html

Джерело: http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/47bfd1432f9d3/

Я ненавижу украинское государство. Оно представляет смертельную угрозу для меня, моей семьи и миллионов простых украинцев. Я презираю т.н. украинскую элиту, потому что ее суть - надувной шарик, взлетающий под купол Верховной Рады. Насколько хватит запасов прочности у страны, чтобы вынести обезьянничание, «косящее» под серьезную государственную политику?

Арсения Яценюка возмутил fuck, которым его наградил мент-беспредельщик, нарушивший правила дорожного движения. Семье знакомых моих знакомых повезло меньше – мама, папа и девятимесячный сын погибли в автокатастрофе, когда джип выехал на встречную. А с головы беспредельщика даже волосинка не слетела, и это не случайность. В Системе FUCKа априори больше шансов на выживание у того, кто сильнее и богаче. Вот почему фраза из анекдота «о том, что у меня лицензия на отстрел лохов» уже давно не выдумка, а суровая реальность. Совсем без лицензии, просто так «лохов» убивают на дорогах. Их мочат в собственных квартирах, когда дома взлетают на воздух из-за изношенной инфраструктуры. Сотнями лохов убивают в шахтах, потому что дешевле пожертвовать ими, чем установить дорогое оборудование, уменьшающее риск взрыва метана. Лохи травятся в супермаркетах некачественными продуктами, им впаривают трамадол и ширку. Этот список можно продолжать до бесконечности. Простые украинцы - уже давно камикадзе, которые ежедневно играют в русскую рулетку. Честно говоря, я и сам не знаю, доживу ли до следующего утра, ведь с работы до дома ровно 33 км в гонке на выживание. Иногда случаются досадные неприятности, и небожители сами попадают в жернова Системы Fuckа. Самый громкий пример - Евгений Петрович Кушнарев. Браконьерничал в Изюмском лесу, со всеми вытекающими печальными последствиями. Смерть Кушнарева есть примером искупительной жертвы, такой себе подоходный налог за риск и безграничные возможности, которые предоставляет властное Корыто.

Однако, монстр беспредела начинает выходить из под контроля. Наши власть предержащие забывают, что одна из важнейших функций элиты показывать пример обществу, навязывая ему свои стереотипы и поведенческие характеристики. Так вот, беда Украины в том, что у власти находятся шизоиды, которые живут в двух, а то более, реальностях.

Первая реальность – это реальность бабла. Она приносит все те ресурсы, которые позволяют «олигархам» сияющими ракетами улетать в «космические» дали. Здесь сосредоточены такие «политэкономические» категории как «крепостные», «фабрики», «заводы», «дерибан» и т.д. Здесь все по-настоящему – обиды, боль, кидки, любовь, дружба, смерть.

Вторая реальность – это «шустер». «Шустер» - есть поток информационного «поноса» с помощью которого осуществляется оперативное управление «лохами». Ключевые категории «шустера» - «НАТО», «демократия», «русский язык», «коалиция», «перевыборы», «Конституция», «оппоненты», «справедливость», «пенсии», «проблема 2010» и т.д. Главная особенность «шустера» заключается в том, что здесь все понарошку. То есть, для виду шизоиды устраивают показательные драки, склоки, иногда, даже могут укусить друг друга. Главная задача заключается в том, чтобы все время удерживать внимание лохов в «шустере». Однако, стоит только выключить камеры и софиты и происходит ПЕРЕВОПЛОЩЕНИЕ. Противоборствующие шизоиды возвращаются в первую реальность, идут вместе в рестораны и бани, развлекаются с проститутками и придумывают, каким новым карнавалом занять лохов, чтобы те, однажды не увидели «невыносимую легкость бытия».

Впрочем, есть одна проблема. Она заключается в том, что (как сказал бы классик), «шустер» овладевает массами и становится материальной силой. В конечном итоге, в состояние шизоидности вгоняется все население страны. Манипуляционные химеры становятся реальностью, определяющей поведение масс.

При этом «лохи» являющиеся в баблореальности объектами жесточайшей сверхэксплуатации постоянно находятся в состоянии когнитивного диссонанса. С одной стороны, они все делают «правильно», как в телевизоре – беспредельничают на дорогах, бездумно тратятся налево и направо, залазя в долговую кабалу, голосуют за «правильные» партии (которые преподносятся медиакратией), а по вечерам смотрят, как главные шизоиды устраивают разборки в «Свободе Шустера», либо в ее эрзац-заменителях.

С другой стороны, лохи все чаще сталкиваются с правилом № 1 на котором стоит вся Система FUCKа– голосуй не голосуй, все равно получишь тот красивый результат, обескураживший Арсения Петровича Яценюка. Законы клановой баблореальности абсолютно противоположны демократическим иллюзиям «шустера». Поэтому, каждые очередные перевыборы оставляют т.н. электорат с носом. Вроде как бы и правильный выбор сделан, а «покращення вашого життя вже сьогодні» не происходит. Только «погіршення». Это объективный процесс и в этих рамках всем нам будет только хуже.

Дело в том, что нельзя все время пребывать в состоянии имитации. Все 17 лет независимости Украины мы жили царстве симулякров. Мы имитировали реформы, вместо реальных преобразований, у нас нет внешней политики, а есть ее фикция, в то время как реальные директивы идут с вашингтонского или московского обкома. У власти нет элиты, в прямом понимании этого слова, которая генерирует, продуцирует, имеет потенцию и создает реальный продукт. Существуют имитаторы, чья бурная деятельность, всегда приводит к очередному «газо-молочному» поражению. Крутой шик забить коленку в PR-стычке на СНБОУ. Еще круче, одеть гипс после штурма поликлиники, где вызволяли «братана» (естественно, под прикрытием депутатской неприкосновенности). А потом успеть с отчетом к Савику, чтобы «лохи» получили свою дозу шоу.

И, тем не менее, всякая имитация покоится, на реальной компоненте. Без нее она не может просто существовать. Только ее ресурс подошел к концу. Наследство СССР бездарно прожрано, а имитаторы кроме пустой «конституанты» ничего предложить не могут. Одно дело пускать шарики под купол, а другое – запускать в космос ракеты. И вот бесплодный мутант начинает пожирать своих созидателей. Он выходит из-под контроля. Дырки, дыры и дырища в законодательном поле, на которых были сколочены миллиардные состояния, начинают тянуть Украину на дно. Шизоиды обеспокоены, почва шатается под ногами. Они понимают, что надо что-то менять, но от привычки «тырить» очень трудно избавиться. И тянется, и тянется рука, прописывая в законодательстве очередные лазейки для различного рода уловок, под видом «первоочередных потребностей народа».

Тем временем Украина реально живет в состоянии холодной гражданской войны. Переход в горячее состояние всего лишь вопрос времени. Паралич власти порождает всевластие воли. Хочешь жить - имей биту. А лучше ствол. А еще лучше крышу в силовом ведомстве. Но и она не гарантирует вашей безопасности, что блестяще доказала искренняя досада Арсения Петровича. Если то ли третье, то ли второе лицо в государстве бессильно остановить беспредельщика, то зачем нам такое государство? Незачем. Это не наше государство. А, значит, если вы намерены жить в этой стране, именно жить, а не рисковать, нужно прикончить уродливого сине-бело-оранжево-красного Голема.

В Верховной Раде, на Грушевского, Банковой, в обладминистрациях и райсоветах должны сидеть другие люди. Не другие лица, а именно Люди, соответствующего качества и взглядов. Их много в Украине, но они разобщены, подавлены и дезорганизованы. Найти друга друга, организоваться и создать мощную политическую силу, вот задача, пути решения которой будут пунктирно обозначено в следующем материале.

Примітка від Тараса Токаря: Автора цієї статті знаю давно, як порядну, активну і небайдужу людину. Разом з ним писав у 2003 році спільну статтю. Позицію автора поділяю тому і виношу на Ваш розсуд.