О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

Життя продовжується, а обдумане - цінується

Мені – 60 років і я переповідаю свої ідеї буття 
19.06.2021 (7529)

1 вересня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 01.09.19 р. 
Анархізм – це

В черговий раз розпочинаю місяць зі свого Декалогу від Богдана, але ще додам кілька тез щодо анархізму в його індивідуальному форматі, тому що це просте і чітке визначення: «Бути самим собою!»
Перше і найголовніше значення анархізму – це можливість бути самим собою, але при тому не за рахунок інших. Фактично це дефініція вироблена в часи Великої Французької революції в кінці 17 століття: «Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини»
Відомий український любомудр Григорій Сковорода казав, що головним для людини є пізнати самого себе. Інакше кажучи: віднайти своє призначення в Світі.
Друга така сама основоположна теза анархізму є те, що я сам приймаю свої рішення і готовий сам відповідати за все, що мною зроблено. Я за себе відповідаю сповна. Бо у нас досить багато розвелося людей, які дуже полюбляють заявляти про свої права, але при тому тихцем замовчують про свої обов'язки. Насправді обов'язки йдуть попереду прав, як на моє тверде переконання, і вони прямо пропорційно пов'язані. Таким є відповідальний анархізм.
Простий приклад зі сучасності: велика кількість втікачів від війни на Донбасі виставляють вимоги до Держави України по компенсації втраченого майна та різних інших допомогах, але чомусь не хочуть визнати за свій обов'язок і право держави на їх військову мобілізацію щодо повернення того майна військовою силою за їх участі. Тобто або йдіть і відвойовуйте втрачену територію і своє майно, або не дзявкайте і не вимагайте, бо то все мають відбирати у інших людей, таких самих громадян України, щоб дати тим біженцям. Поміч реально нужденним і брутальна наглість жебрацька є протилежні теми.
Тому економічною основою анархізму є просте: май скільки хочеш, але сам то зароби! Чесно! А не кради в інших. 
Я дуже недолюблюю різноманітних пільговиків, які тупо не хочуть  розуміти, що вони є елементарні злодії, нехай і в законі, але щоб дати комусь пільгу – ці кошти мають у когось іншого відібрати! Наголошую в котре, що держава не продукує добробут, а перерозподіляє те, що силою відібрала від інших через податки і тому подібні побори. Держава – не «бездонні закрома», «чарівний ріг достатку» чи щось таке, а добро пересічних людей, яке від них силою закону забрали державні установи і чиновники! І якщо наші люди бідні, то не тому, що їм мало дають, а тому, що від них занадто багато відбирають! Довбана дурна радянщина-Совок: відібрати в людей усе, а тоді видавати кому скільки «положено» від імені держави, але насправді все вирішується чиновниками і бюрократичною паразитичною системою, яку так і називали: «Система!» І вона діє дотепер, фактично, – дотепер!
Працюй, заробляй і май! Таким є принциповий світогляд анархіста. І за чужим не зазирай, бо просто приб'ємо! Амінь.  
Для українського етносу здавна головним гаслом є: Чужого не хочемо – свого не віддамо!
1 вересня 2019 р.

Декалог від Богдана

Коли берешся писати якісь узагальнюючі праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням особистого плану, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя з спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так і насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми – різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини – органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це поет Жорж Дикий: «Якби я мав совість – то не мав би дітей, але якби я не мав совісті – то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна поокремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же – Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру – готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх домашніх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії – з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або – або. Для мене не існує економічних (класових), національних чи расових проблем як таких – все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» – я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів – закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб – на своєму Сході, турок – в Турції, а всі українці – в Україні.
Міграційна політика так званого «мультикультуралізму» – є одною з тих проблем, що мені дуже-дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть домінувати і, відповідно, панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне – душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом – всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись – я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи над соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось надпанівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» – це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини поокремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові – у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший – музиці, ще інший – бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами – що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком – так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь – кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої – варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом! А для виборця за основне важить правильно визначити і обрати такого якісного фахівця! І свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, – як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав – всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я – за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава – це всі ми отже і я наче біля її керма, але одночасно я – повне ніхто, як і переважна більшість з ми. Реальна ж влада є втаєтамничено узурпована малою кількістю людей і це не правильно.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший – той і багач, а інші – в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати – у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює – той їсть, а хто працює – має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому – існує для людей, а не навпаки. Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду – ось головне завдання економіки, а за тим – і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення – нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємопомочі, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті – це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як найнаближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці – виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця – праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле – це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча – це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча – отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця – сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці – багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні зачасту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче – гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природніх ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, – це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації – білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальнішими і жахливішими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто – і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгажувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людонькі, милі мої, – схаменіться! Як себе не шкода – дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні – не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо. 
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там – будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?

Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.

11:39 21.06.2021

Щоденна Молитва анархіста Богдана Гордасевича



Для справжнього анархіста в Світі існує тільки один авторитет - Бог. Тільки Бог є не на рівних на противагу усім іншим у анархіста. І щоденна Молитва до Бога є складовою життя анархіста, що і засвідчую своїм авторським варіантом, бо не можна промовляти в молитві до Бога те, що тобі не подобається. Що саме - не уточнюю. Здогадайтесь самі. Для мене то є лукавство говорити слова недоречні і суперечні для самого себе. Тому ось це є мій щирий текст щоденної молитви "Батьку наш", а скільки я в однині, то і молитва є "Батьку мій"

Моя молитва на щодень 
"Батьку мій"

(хресне знамення тричі зі словами)
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.

Боже, Батьку мій, що є скрізь,
хай святиться Ім'я Ваше,
хай прийде Царство Ваше,
хай буде Воля Ваша і на небі, і на землі.
Хліба щоденного вділіть мені
і пробачте за всі провини мої перед Вами,
а я прощаю щиро всіх покривдників своїх.
І не впровадьте мене у випробування
та вбережіть від поганого,
бо Вашим є Царство, і Сила, і Воля повік.

(хресне знамення тричі зі словами)
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
(поклон)
На все Воля Ваша, Господи! І неволя також, за що і дякую.
Хай завжди буде Божа Благодать наді мною, всіма друзями та  благодійниками моїми.

Амінь.

Пресвятая Діва Марія, Богородице, благословенні Ви поміж жінками і благословен плід лона Вашого,
бо Ви породили Ісуса Христа, Сина Бога Живого, Спасителя нашого.
Дякую Вам, Пресвятая Діва Марія, що Ви стали Матір'ю для всіх нас, хто в Христа вірує,
а для мене, зокрема, Ви найдорожча Мати. 
Дякую, Матінко! Дякую, Матінко! Дякую, Матінко!

Хай Ваш святий покров, Пресвятая Діва Марія, оберігає мене і всіх нас від зла, хвороб і нещасть.

Амінь.

Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
простіть мене, грішного.
Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
простіть мене, грішного.
Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
простіть мене, грішного.

Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
спасіть мене, грішного.
Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
спасіть мене, грішного.
Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
спасіть мене, грішного.

Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, дякую, що Ви з нами, серед нас і зі мною,
а через Вас з нами, серед нас і зі мною, Пресвята Трійця:
Бог Батько - Творець
Бог Син - Любов
і Бог Святий Дух - Життя
(тричі поклон)
Дякую Богу Батьку і Святій Трійці.
Дякую Богу Сину і Святій Трійці
Дякую Богу Святому Духу і Святій Трійці

(хресне знамення тричі зі словами)
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.

Амінь.

Дякую Господу Богу за віру, за державу і за життя.

Частина друга в продовження і є обов'язковою

Слава Україні! Героям слава!

(співаю)
Ще не вмерла УкраїнА, ні слава, ні воля,
Ще нам браття, Українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І ДОкажем, що ми, браття, козацького роду.

Свлава Україні! Героям слава!
Слава нації! Смерть ворогам!
Герої не вмирають! Навічно з нами!
Будьмо! Гей!
Слава Україні! Слава! Слава! Слава!

Дякую за мою і нашу свободу "Небесній сотні" і "Небесному Легіону", що постійно поповнюється з фронту та шпиталів.
Дякую всім тим, хто загинув за Волю і Долю України, за Честь, за Славу, за Народ. І дякую всім живим, хто продовжує цю боротьбу і саме тому Герої не вмирають, бо справа їх живе! Усім Честь і Слава!
І низький уклін всім і мертвим, і живим Героям Чину Самопожертви задля життя всіх інших. Вічная пам'ять, вічная слава і земний уклін.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа, амінь.
Слава Україні! Героям слава!

17:18 19.06.2021

А мені вже 60-тка!




З днем народження, дідусю, 
Я вас вітаю! 
Богатирського здоров’я 
Від душі бажаю! 

 Хай покинуть всі тривоги, 
Сни приємні сняться. 
Довгих літ вам, наш любий, 
Мрії хай здійсняться!


Про українську пресу в стані абсцесу чи\та інцесту


Про українську пресу в стані абсцесу чи\та  інцесту

Написав оновлене, бо не хотів публікувати знову своє давнє, що було написано на тему журналістики, свято чого пройшло якби вчора помітно непомітно, аж навіть наш президент Вова Зе не схотів чогось дзявкнути по цій темі типу привітання, бо хто вони є ті українські журналісти і чи вони взагалі є? Як ви гадаєте? Тут ситуація, як один консиліум лікарів над важкохворим прийняв діагноз: «Пацієнт більше живий, чим мертвий», а інший консіліум: «Пацієнт більше мертвий, чим живий». В цьому жарті прихований відомий маніпулятивний принцип журналістики: «Склянка води наполовину порожня чи наполовину повна?» 
Отже: чи є в Україні журналістика чи немає?
Я тримаюся думки, що немає. А звідки їй бути?
Річ у тому, що справжня журналістика побудована на залежності від читачів-споживачів, чого в Україні не простежується. Причина проста: гроші. Сучасний ринок мас-медіа такий, що вийти в прибуток суто на продажі власної інформації для жодного ЗМІ є неможливим в Україні в принципі. Особливо при монопольному ринку реклами, коли скрізь діє умова: «свій до свого по своє», тобто рекламу певні клани підприємців замовляють і оплачують тільки в «своїх ЗМІ» Як і не є секрет про величезний обсяг відмивання «тіньових» грошей через рекламу в ЗМІ, коли: це – тобі, це – мені, а це – суто на рекламу. Тобто всі (увага: всі - !) українські ЗМІ примушені для свого прибуткового існування вести подвійну бухгалтерію і тримати «чорну касу», що яскраво продемонструвала главред і власник Інтернет-ЗМІ «Українська правда» Олена Притула, коли полишала всі свої посади і розподіляла сотки тисяч американських доллярів на якісь там фонди і премії – все не зі своєї кишені, а звідкілясь. Гарне «Лясь!» вийшло в неї дверима на виході. Звідки такі «нечесні на руку» відпочатку зміїсти можуть бути чесними щодо правди інформаційної? Як кричав Станіславський і я за ним повторюю: -Не вірю!
Тепер повернемося до суті питання: чим є журналістика? То є фахове здобування інформації та її продаж споживачам. Все. Суть журналістики є інформація! Тому журналістів часто порівнюють зі шпигунами-розвідниками, бо різні агенти спецслужб також полюють за інформацією, а різниця в тому, що журналісти свою інформацію оприлюднюють, тоді як агентура приховує свої надбання від публічності. Таким чином журналісти є розвідкою соціуму! Суспільство уповноважує журналістів знаходити і оприлюднювати правдиву інформацію про різні аспекти всього нашого соціального співжиття скрізь і від усіх, а особливо щодо державного комплексу в соціумі. Журналіст є нашим інформатором! Він подає нам новини, після чого йде реакція на то кожної окремої людини та суспільства в цілому на повідомлення від журналіста зі ЗМІ.
Про значення правдивості інформації варто навести як приклад сучасну війну в Іраку, що розпочалася через свідомо фальшиві данні, які надав ЦРУ їх агент про наявність зброї масового винищення у Саддама Хусейна і через то США розпочали війну, яка дотепер триває.  Величезна світова трагедія постала через одну зумисно брехливу інформацію від довіреної падлюки. Власне такими не за масштабами, звичайно, а за змістом є всі журналісти, які брешуть, тобто обманюють людей, які їм довіряють. І не важливо чому, а важливо, що брешуть! Обманюють! Падло!- якщо одним словом. Синонім: стерво.
І з того висновок: є в Україні правдива журналістика? Ясно, що немає! Бо як не падло – то стерво, що брешуть, брешуть, брешуть! Або як це окультурено звучить: маніпулюють свідомістю людей. Згідно з установками власника ЗМІ та рознарядками своїх редакторів. Шукати правди у тому годі. Не вірите? Перевірте. А я подамся у праісторичні часи своїх спогадів аж у 1978 рік, коли я вчився у славному абсолютно зрусифікованому вже тоді місті Запоріжжі у профтехучилищі № 29 і попав на зустріч у вузькому колі з куратором від комсомолу міста молодим хлопчиною, розумним і розкутим, бо був явно синочком ну дуже номенклатурних батьків. Це було визначити досить просто, бо прийшов він до нас у джинсовому лейбовому костюмі! На ті часи то було: крутіше не буває! Для Запоріжжя-78 це усе! Хлопчина став нашим куратором явно щоб не ускладнювати собі життя у проходженні кар’єрного зростання під опікою батьків. І от що з того вийшло на нашій зустрічі.
Слухати його було на диво цікаво, але з усього запам’ятався ось такий момент: він розповідає про вплив різних «голосів із за бугра», тобто закордонні радіостанції, що транслювали свої передачі на СРСР мовами народів, що його населяли. На той час були: «Голос Америки» російською та «Радіо «Свобода» українською, а ще «Німецька хвиля» різними мовами і ще щось. Їх намагалися глушити, що було дуже дороге задоволення, але все одно люди слухали тихцем і то комуністична влада розуміла, бо сама то саме робила. Ну, хлопчина пояснює нам, петеушникам, що тут йде така маніпуляція: на 95% там іде все правда, а тільки на 5% - брехня, але ця брехня подається так вміло, що перекриває собою всі 95% правди. І раптом хтось задає наївне запитання: -А у нас з тим як? Відповідь була моментальною і чисто радянського штибу: -А у нас в Радянському Союзі з тим все навпаки!
Більше запитань не було і я гублюсь в здогадках чи то було свідомо сказано – чи просто з язика зірвалося, бо ж виходило, що в радянській журналістиці було 5% правди і 95% брехні… З часом я зрозумів, що то була правда, щодо брехні в СРСР. І коли мені вказують за приклад, якою була могутня комуністична пропаганда в часи СРСР, то я відповідаю: -Так, була. А чим то врешті закінчилося? Все гавкнуло і розвалилося!
Уявіть, скільки зусиль потрібно було, щоб відшукати у величезній кількості інформаційного лайна ті крихти правди! А воно дотепер нічого не змінилося! Скоро 30-ть років Незалежній Україні, а наші ЗМІ ще дотепер як в УРСР: брешуть і брешуть. Або ще одна радянська видумка в стилі «дурничка» для немовлят смоктати соску без реальної поживи, тобто псевдо-інформація типу «переорано, засіяно, пересіяно», «відкрито, прокладено, обкладено», «велике будівництво триває і буде тривати», «наш президент в черговий раз сів в унітаз, а треба було – на!» і тому подібна безцінна в прямому розумінні слова інфа. Простіше кажучи: новина якби є, а навіщо вона нам – загадка. Інформаційне сміття суцільне! Навіщо?! Пояснюю: накопичувати інформаційне сміттєзвалище дуже продуктивна робота і вона є заради зарплати журналюхам, у яких є дітлахи і всі хочуть їстоньки, питоньки і найбільше: жерти «бабки», «кеш», «нал», «зелені» або й просто гривні. Якраз добре знаючи про то, Президент України Володимир Зеленський нарешті правильно вжив «на» і послав чим подалі всю ЗМІ-братію не привітавши її зі святом Дня журналіста в Україні. Просто не помітив такого свята. Чи забувся, а ніхто не нагадав. Ах, прекрасна Мендельсон-Пендельсон, як без тебе далі жити самотньому ще не в екзилі величного Ростова-на-Дону?! Та ну?! Начебто ще не тону!..
На цій оптимістичній ноті завершую свій допис в стилі «попис», тобто суто для задоволення свого і читачів. Зауважте: безоплатно, тобто: задурно. Ясно, що це не журналістика, а захоплення-хобі. Таке собі - чтиво. Щасливо!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
7 червня 2021 р.

Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то різні деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90 % інформації є сміттям, десь 8 % – цікавої і не більше 2 % – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як «дежавю»-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного Президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціонування ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемне. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся дилема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: Президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко з режисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись такою подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятирічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Про вас – немає сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають і не зауважують.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-«похоронки», тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись – і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціонуванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що засовує свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу! Коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне

Дітлахи вітають журналюх
                    (фельєтон)

Загадково-невідомим залишається для мене ім’я одного українського фільольога, – саме так, оскільки назвати цього мовного паразита справдешнім філологом просто неможливо, як і тих всіх, хто постійно користується його дико-убогим словотвором «дітлахи».  Для усіх навіть не надто великих знавців теорії мови і теми словотворення – морфології, є відомим факт існування спеціальних словотворчих морфем для надання словам емоційних відтінків, зокрема суфіксальна морфема «-чк» придає словам применшувально-пестливого емоційного забарвлення: сонце – сонечко, квіти – кіточки, ложки – ложечки, діти – діточки тощо. Про існування словотворчої суфіксальної морфеми «-лах» в українській мові мовчать всі підручники, зате доволі поширеним в побутовому мовленні використовується слово «лахи» на означення того, що у нас знедавна почали величати секен-хендом. Слово «лох» коментарів не потребує, а ще є такий вираз: «не дери з мене лаха», яке означає: «припини з мене знущатись і насміхатись». Є слово «ляха», що означає «велику жирну свиню». І тепер порівняйте в цьому мовному оточенні емоційну насиченість сучасного новотвору «дітлахи» ...
На щастя, цей словесний покруч маловживаний у лексиці журналістів друкованих ЗМІ, проте журналісти радіо і телебачення безперервно деруть лаха з діточок, постійно обзиваючи їх «дітлахами». Напевно вони вважають це гарним і ніжним узагальненим означенням для дітей в замін слова «дітвора», а ті у свою чергу, будучи не обтяжені освітою і фаховими знаннями з мови, теж роблять у відповідь ще видатніші мовні утворення типу «а дякуємо вам, дядя-журналюх і тьотя-журналяха».
Панове правдиві журналісти, я  особливо хочу звернутись до вас з питання чистоти вживання мови: ви найпередовіший загін філологів, що найбільше демонструє довершеність і витонченість мови, тому пильнуйте цей свій основний інструмент! Поважайте мову, щоб поважали вас, бо коли ви починаєте засмічувати свої матеріали новомодними словечками зі сленгу задля намріяної модерної оригінальності, то у відповідь так і напрошується вираз на аналогічному рівні «Ти чо, чмо? Фільтруй свій базар».
Засміченість мови українських журналістів просто феноменальна і  у мене, як знавця і шанувальника української мови, постійним є відчуття нудоти від огиди, коли засмічують її чистоту і джерельну милозвучність різними жахливими новотворами. Час припинити прикривати особисту неповноцінність якоюсь міфічною меншовартістю української мови з отими всіма різноманітними «розчіпірками», «дітлахами» і тому подібним словотворчим убожеством!
Другою нашою мовною бідою є надмірне і абсолютно невиправдане вживання іноземних слів. Жоден з українських самозакоханих журналістів не може обійтись без іноземних словес типу «презентація», а то і з особливим шиком виведе «репрезентація», хоча це можна спокійно означити гарним українським словом «представлення».  А тих менеджерів і дилерів розвелось стільки, що тільки кіллери можуть допомогти навести лад.
Застування іноземних слів повинно мати за основний принцип їх суто вузький термінологічний характер, а не узагальнений, тобто коли всіх звичайних українських продавців починають масово називати дилерами або коли всі стали менеджерами, а нормальне українське слово управляючий взагалі виходить з активного вжитку, то це вже не стільки маразм, як лікарський діагноз, скільки звичайнісінька дурість, гірше за яку є тільки прогресуюча дурість – це коли іноземні терміни починають вживати взагалі поза змістом і здоровим глуздом. Зокрема, я не можу спокійно слухати, коли в інформаційних повідомленнях і то на найвищому офіційному рівні в Україні лунають словеса типу: «губернатор» або «спікер».  Явно прогресуюча дурість, тому що які в Україні можуть бути губернатори, коли тут нема жодної губернії і жодної офіційної посади такого рівня. В сусідній РФ губернатори є офіційно як посадові особи конкретних територіальних місцин федерації, але при них функціонують офіційно і власні державні уряди з посадами міністрів! І території під керівництвом російських губернаторів по масштабах куди більші за наші українські області, а деякі – і цілої України! Наші українські губернатори можуть бути названі такими хіба що від фразеологічного звороту «розкотав губу», тобто «мати надмірні бажання і пиху».
Звичайно, що й якийсь там начальник житлово-комунальної контори може почати величати себе «президентом ЖККа» і в розмові вставляти фрази: «Я готуюсь до саміту з колегами Ющенком і Бушем, а ви тут зі своєю прогнилою сантехнікою пхаєтесь, відволікаєте від державницьких справ Україну розбудовувати!» Або ж можна уявити розчарування якогось пенсіонера-прохача, коли він писав жалобну петицію на ім’я Його Величності Губернатора Харківського і всія Слобожанщини, Малої і Великої, а йому відповідають якісь дрібні чинуші від імені якогось миршавого голови Харківської обласної державної адміністрації. Тьху! І розтерти! Відмова від  самого губернатора – то велика честь, не те що позитивно вирішене питання головою ОДА – це більше схоже на кревну образу. 
Або як гарно можна проявити  свої фантазії нашим журналістам описуючи буденну нараду голів облдержадміністрацій України: «Відбувся всеукраїнський форум всевладної еліти за участю губернатора харківського, воєводи луцького, хана кримського, сатрапа донецького, васала луганського, маршалка львівського, господаря чернівецького, гетьмана запорізького, наркома дніпропетровського... Їх привітали  Великий Князь України-Руси – він же Президент України, а також мер він же бургомістр Київський і спікер він же снікерс Української Верховної Ради без усякої Думи» –  просто цукерочка-кросворд, замість нудного інформаційного повідомлення. Чтиво найвищого гатунку! Хвала і слава панству журналюхству!
Сподіваюсь, що вже досить показувати недолугість подібної  журналістики. І так зрозуміло необхідність для справді професійного журналіста чітко дотримуватись чистоти мови і документальної точності в поданні інформації, а щодо всіляких горе-ЗМІїстів, то ні диплом журфаку, ні редакторська посада, ні журналістське посвідчення не є причиною зараховувати їх до журналістів. 
Панове, припиніть «приколюватись» з української мови і продукувати лже-інформаційний простір. Бо коли вже по БіБіСі з врахуванням англійської прискіпливості редакторів сповна серйозно говорять про призначення і звільнення українських губернаторів, то це вже занадто. Західні люди звикли називати Росією всю територію Радянського Союзу, тому для них цілком нормальним є за аналогією розповсюджувати всі реалії державного функціонування і устрою Російської Федерації на колишні республіки, у тому числі і Україну, особливо якщо ми самі вводимо їх в оману фальшивою ЗМІї-творчістю. Але ж нема в Україні губернаторів! Нема! В РФ є, а у нас – НЕМАЄ! Тому у нас не можуть призначати і знімати губернаторів, як не можуть обирати спікера Верховної Ради, бо нема такої посади! Є не спікер і не снікерс, а голова Верховної Ради України! Нема губернаторів і мерів нема! Є голови ОДА, міст, районів, рад різних рівнів. Голови керують в Україні навіть при відсутності «голови на плечах» чи «клепки в голові». Зрозумійте і запам’ятайте це, шановні панове журналісти! Називайте речі своїми іменами й не продукуйте шаради і кросворди замість правдивої інформації!

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне


21:46 07.06.2021

День журналіста в Україні 6 червня пройшов помітно непомітно

На сайті Президента Україна жодної згадки про це нікчемне свято, а голова ВРУ поважив ось так

Привітання Голови Верховної Ради України Дмитра Разумкова з Днем журналіста

Прес-служба Апарату Верховної Ради України
06 червня 2021, 07:00

 

Вітаю представників засобів масової інформації з професійним святом - Днем журналіста!

Ваша робота вкрай важлива та потрібна для українського суспільства. Адже ви не лише інформуєте та допомагаєте вирішити різноманітні соціальні проблеми, а й виступаєте посередниками між владою та громадськістю.

З моменту проголошення незалежності України і по сьогодні журналісти відіграють важливу роль у становленні демократичних процесів у нашій державі. Адже ви є тією рушійною силою, яка змушує владу йти назустріч змінам та реформам.

Висловлюю подяку всім журналістам за їхню роботу, професіоналізм та сприяння у розвитку демократії. Бажаю завжди цікавих проектів, високих рейтингів та вдячної аудиторії. Проте найголовніше залишайтеся неупередженими та щирими у своїх діях!

 

Богдан Гордасевич коментує: Заслужено всіх журналістів на презирство засуджено.

Зато і президента на сайті Президента України подають ось таким безголовим і це взаємна НЕ любов



може самі перевірити фото-звіт з святого дійства Шевченкіани 

https://www.president.gov.ua/news/glava-derzhavi-ta-persha-ledi-vzyali-uchast-u-vruchenni-naci-68613

У пошуках Шевченка

Невідомий твір Шевченка: 110 років тому львівський дослідник опублікував репродукцію загадкової картини
Богдан Скаврон | 09 березня 2021 
Share Button
На фото: Ймовірна робота Тараса Шевченка. Na Ziemi Naszej: dodatek literacko-naukowy „Kurjera Lwowskiego”, 1911 рік
На початку березня 1911 року всі українські громади в Австро-Угорщині активно готувалися до відзначення 50-х роковин від дня смерті видатного українця, поета та художника Тараса Шевченка. У той час на Галичині його постать уже встигла забронзовіти, ставши символом поета-бунтаря та страждальця за Україну. Його “Кобзар” був такою собі біблією кожного свідомого українця, цитати з його віршів ставали революційними гаслами і тогочасними народними “мемами”.

Як герой свого часу, Тарас Шевченко уже тоді був в центрі уваги багатьох дослідників, які вивчали його життя та творчість, визбируючи по крихтах різні артефакти, які могли стосуватися такої видатної фігури для цілого народу. Водночас довкола його постаті виникали численні міфи, які стосувалися здебільшого літературної творчості Кобзаря. Скажімо, серед багатьох галичан в ті часи побутувала думка, що текст національного гімну  “Ще не вмерла Україна” належить перу Тараса.

Якщо з літературною спадщиною Шевченка дослідникам було простіше дати собі раду завдяки характерному стилю, збереженим автографам віршів та щоденнику, то ідентифікувати його художні твори було значно складніше.

Тепер існує цілий перелік із понад 400 картин та ескізів, яким свого часу приписували авторство Тараса Шевченка. Серед них був і так званий “Портрет українського селянина” — олійна картина, яка була придбана в Києві та опинилася у приватній збірці польського краєзнавця та літератора Францішка Гавронського на псевдо Равіта, який мешкав у той час у селі Лозова біля Львова.

Невдовзі після ювілейної дати роковин смерті Шевченка в літературно-науковому додатку до газети Kuryer Lwowski “Na ziemi naszej” з’явилася публікація, в якій Равіта-Гавронський описував картину, власником якої він став, і розмістив її фоторепродукцію.

“Куплено її було в Києві на розпродажі майна, що залишилося після смерті І.М. Сошенка, колишнього вчителя малювання 2-ї Київської гімназії з 1858 року. Продавець, ім’я якого стерлося з пам’яті, переконував, що це була робота пензля українського поета Тараса Шевченка”, – написав він в опублікованій замітці.

Дослідник зауважив, що таке твердження може бути цілком правдивим, адже Іван Сошенко та Тарас Шевченко підтримували приятельські стосунки ще з часів спільного перебування у Санкт-Петербурзі, де вони навчалися в Академії мистецтв. Вони товаришували між собою до часу заслання Шевченка до Оренбурга і зберігали добре знайомство потім.

За даними Равіти-Гавронського, улітку 1846 року під час поїздки Шевченка на Україну він відвідав містечко Ніжин на Чернігівщині, де в той час працював вчителем малювання Сошенко з платнею 4 рублі на місяць. “Ймовірно, до того часу належить портрет, який ми репродукуємо. Вихор життя поніс Шевченка далі, а ескіз залишився у Сошенка і тільки після його смерті був проданий”, – припустив дослідник.

Таку гіпотезу власник загадкової картини аргументував також спогадами Чужбинського (український історик та етнограф Олександр Афанасьєф-Чужбинський супроводжував Тараса Шевченка під час його поїздок в Україну, – авт.), в яких він писав, що Шевченко робив багато замальовок місцевих людей, але, куди вони поділися — невідомо.

“Ці припущення, попри свою правдоподібність, не мають свого головного підтвердження — певності, яку дає підпис художника на картині. Про щось певніше можна буде говорити, коли буде глибше вивчено образотворчу діяльність Шевченка”, – зауважив при цьому Равіта-Гавронський.

Дослідник відзначив, що вже в часі придбання продавець картини звертав увагу, що картина виконана в стилі, яким користувався Тарас Шевченко. Але на думку Гавронського, це теж ще не є підтвердженням його авторства, оскільки Шевченко, як незалежна творча натура, не користувався одними формами та шаблонами, а застосовував у творчості різні дороги, відходячи від настанов учителів.

У післямові до замітки Гавронський-Равіта додав, що на тильному боці картини, який був заклеєний папером, він виявив напис, зроблений олівцем: “Работа Т.Т.Шевченка. Сошенко” . Хто і коли зробив цей напис дослідник з’ясувати не зміг.

“Відсутність авторського підпису ще не є спростуванням, Рафаель та Рембрандт рідко підписували свої роботи, а хвацькі маляри пишуть його за звичай великими літерами”, – іронічно при цьому зауважив Гавронський, зазначивши, що портрет селянина з-під Києва міг би зацікавити дослідників біографії Шевченка, а в випадку підтвердження авторства, стати важливою пам’яткою для українців.

Місце знаходження цієї картини, автором якої, зрештою, Шевченка так і не було офіційно визнано, тепер невідоме.

З відкритих джерел відомо, що Францішек Гавронський-Равіта був відомою постаттю в тогочасному краєзнавстві, досліджуючи насамперед українсько-польські стосунки з часів козаччини. У 1892 році його родина переїхала до Львова, де Гавронський став власником кількох кам’яниць, а вже через два роки збудував собі невеличку віллу в Брюховичах.

У 1901 році Гавронський-Равіта переїхав до маєтку в Лозині, звідки через 10 років написав згадану вище замітку про картину Шевченка до львівського видання. У 1911 році краєзнавець виїхав із села, повернувшись спершу до Львова, а звідти – до Кракова. Першу світову війну він перебув у курортному містечку Закопане. Якою була доля загадкової картини під час усіх цих переїздів, встановити не вдалося.

Пам'ятаємо про репресії, щоб унеможливити їх повторення


Пам'ятаємо про репресії, щоб унеможливити їх повторення

Сьогодні вшановують пам'ять жертв репресій в Україні, до чого і я дотичний аж занадто мучениками ГУЛага дідом о.Леонідом та мамою Галиною Гордасевич. Жертви – не означає виключно вбиті, але й заарештовані, зачасту – побиті, катовані, засуджені чи вислані, що попри все зуміли вижили. Врешті, якщо когось і не засудили, а випустили з так званого КПЗ (місце тимчасового утримання), то навіть цього досить, що бути зарахованим до репресованих, тому що випустили не знайшовши вини, а за що тоді заарештували і тримали під слідством в камері? Процес виробництва репресій такого злочинного стилю роботи вимагає: їм потрібно людину обов’язково застрашити, тоді вона буде покірна і слухняна, не схоче опиратися жодному свавіллю з боку влади. І так було у самій великій зоні світу, яка так і називалася «соцтабір» на чолі з тюрмою народів – СРСР.
Тільки що о 17 годині у нас над Рясне, як і над значною частиною Львова, пройшла сильна гроза, що буквально є Велична Гроза Пам'яті. Потужні блискавки і надгучний гуркіт грому вчинили природній Божий салют по всіх тих, хто зазнав горя і болю, чи загинув від тих нелюдських злочинів радянської комуністичної влади, що зараз називають скромно: репресіями. Насправді то були злочини проти людства! І не інакше. Тому цей поминальний салют прозвучав з Небес винятково сьогодні. Ми все пам’ятаємо і не маємо права того забувати.
Пригадую, як у середині 90-х минулого століття було якесь зібрання в нашому місцевому Ряснянському осередку «Просвіти» і одна жіночка почала довго в деталях оповідати, як її заарештували радянські окупанти, допитували, били, потім судили і заслали до таборів ГУЛагу десь до Воркути і як то важко було вижити у таких жорстоких табірних умовах за суворого північного клімату. Врешті голова зборів попросив її завершувати такий тривалий виступ, а жіночка у відповідь обурилася: - Та від кого ви ще про все це почуєте?! На що увесь коло ста чоловік зал дружно зітхнув: - Йой, та ми всі то пройшли! 
І то була чиста правда, бо немає на по всій нашій Україні і особливо - Західній її частині такої родини, де б хоч хтось не зазнав репресій – немає! Можу то стверджувати певно, бо навіть хто пішов у колаборацію з радвладою, комуністами та енкаведистами-кедебістами – той також це робив не добровільно. Історія з вбивцею Степана Бандери спецагента КДБ Богдана Сташинського показує і доказує, як молодого українського хлопця завербували у сексота (рос. секретнньій сотрудник) погрозами та підступними провокаціями. Також варто додати, що навіть до ідейних комуністів зі Західної України не було довіри у сталіністів, тому було репресовано майже все КПЗУ включно до провокації з вбивством у Львові за вказівкою з КДБ письменника-комуніста Ярослава Галана. Нехай то «своя своїх побиваша», проте причина того злочину не з місцевих проблем, а зовнішніх. Саме підступний кривавий терор російських окупантів спричинив і братовбивчу війну по всій Західній Україні та навіть за її межами. Про то багато написано і переписано, тому не хочу переповідати, бо ж маємо наочні приклади у війні сьогодення в так званій ОРДЛО на Сході України, де російські окупанти фактично змушують місцевих мешканців йти на фронт воювати проти ЗСУ, бо іншого вибору просто немає для заробітку на прожиття та утримання родини. Повірте, я не граюся в пацифізм, а просто розставляю наголоси. Якщо територія окупована, то все населення її зазнає репресій в тій чи іншій формі. Всі мешканці й переселенці з Криму і Донбасу є репресованими за змістом їх проблем через агресію збройних сил Російської Федерації проти України. Усе, на жаль, повторюється, але, на щастя, в кращій для нас редакції, бо тепер за нас увесь праведний Світ, а раніше було інакше ставлення. Тоді віддали Україну на поталу  радянсько-комуністичному вандалу, як ось зараз імперська РФ катує в репресіях непокірний Кавказ та вільнолюбну Грузію. І загрожує повсякчас нашій Україні таким же повномасштабним нападом.
Саме тому нам потрібно не просто вшановувати жертв репресій з минулих  часів, але зробити усе можливе в поєднанні з усім Світом, щоб назавжди спинити агресора та ініціатора злочинних репресій – імперську Російську Федерацію в особі її «обезбашенного» керівництва.
І вічная пам'ять усім, хто зазнав трагічних репресій.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
16 травня 2021 р. (7529)

Добре слово про українських олігархів

Добре слово про українських олігархів



Ви не помічали дивного парадоксу, що начебто всі ЗМІ належать чи контрольовані олігархами, а доброго слова там про них не почути? Навпаки все чуємо які українські олігархи нехороші та гидкі в своєму надмірному багатстві, тоді як звичайний народ убогий і упосліджений в такій чарівній на всілякі добра державі Україні. Щось з тим пороблено, мабуть.
Взагалі, звідкіля з'явилися всі ці олігархи? Ну з Вадиком Рабіновичем все ясно: старий підпільний цеховик, що немало постарався СРСР занапастити своїм злочинним бізнесом, який заледве розстрілом не завершився, але грошики назбирати дозволив. Всі інші були з порожніми кишенями на момент розвалу СРСР, як і звичайні посполиті в Україні, але перефразовуючи Аркадія Райкіна: ми були як один, тільки я пішов двірником, а він – в олігархи. Погодьтесь, що якби стати олігархом було просто, то їх би не було всього зо два десятка на цілу Україну, а значно більше. Однозначно, що стати надбагатою людиною і аж олігархом дуже складна справа, бо все має бути в межах закону, а інакше самий гуманний український суд знайде нового власника чужим здобуткам. У тому і справа, що все зроблено по-закону і для того є в олігархів купка мала юристів, а ще купка чимала своїх депутатів, які приймають закони потрібні кому потрібно, а народу образливо та обідно, що не для них то все, хоча, начебто, саме вони тих депутатів обирають і виглядають щоб найкращі були, най порядні і най розумні… Та за наших обставин якщо розумний, то де ж будеш порядним, а дурний і за менші гроші продасться. Трясця!
Все згадую вислів про то, що якби всі інтелектуальні зусилля, задіяні на вироблення різних схем шахрайський оборудок на привласнення держмайна, ресурсів і бюджетних коштів було задіяно у створенні прозорого і прогресивного економічного середовища в Україні, то ми б справді вже були за 30 років не згірше за Грецію щонайменше, а то б і Гондурас випередили, а не були в ньому. Але маємо те що маємо! Причиною тому чимало різних факторів і за раз того не перелічити, але в усього є початок, про який усі успішно забули, проте він все одно був і є під красивою назвою «Ваучерна приватизація», придумана великим деформатором Віктором Пинзеником. Зрозуміло, що він був не один, але він був головним ідеологом всіх економічний реформ ти їх впровадження в Україні, сталою і начебто впливовою одиницею у багатьох Урядах України, а в цілому Віктор Пинзеник спрацював суто як ширма для прикриття збагачення «червоних директорів» та врешті появи українських олігархів. Ми зараз маємо наслідки його непривабливих реформ, що сумно і не дивно. Перепрошую, але людина поняття зеленого не мала про практичну економіку, тобто це як вигравати змагання у «Формулі-1» тільки на тренажерах. Врешті, якщо народ вівся на різних Кашпіровських та Чумаків, то чому не бути аналогічному екстрасенсу в економіці, яким став для України реформатор Віктор Пинзеник? Отож.
Перечитав експертні висновки, що сходяться на думці закономірності всього, що відбувалося і що ми з того зараз маємо. Єдине, що варто додати: десь є дві біди: дурні і дороги, а в України їх аж три: ВРУ, «Велике будівництво» і сусід з Півночі. О! До речі про небуденні речі. Не секрет, що більшість українських олігархів постали не без сприяння з Півночі, але при тому вони дуже різняться від олігархів РФ, тому що там всі вони чітко контрольовані владою і підпорядковані в усьому власникам Кремля за допомогою рідної ФСБ, тому незалежно від статків всіх їх обзивають «гаманцями» оного головного. Найкрутіший олігарх Рефії Михайло Ходорковський спробував брикатися і в буцегарні насидівся досхочу. В Україні усе до навпаки: олігархи впливають на владу, а тому коли появився неприємний варіант «раша тудей» з переходом за окупації влади «донецькими» включно до втрати бізнесу олігархами України – виникли ті феномени як Помаранчева революція, а потім і Революція гідності. Я вважаю однозначно, що своїй демократії ми в Україні завдячуємо клановій боротьбі різних фінансових угруповань та власне олігархам. Повірте, якби українські олігархи не опиралися експансії з Півночі, то навряд чи ми вистояли. І коли хтось вважає про значні фінансові впливи на всі події в Україні зі Держдепу США, то вони дуже і дуже помиляються, бо все профінансували рідні боси далеко не босі: Коломойські, Порошенки, Тарути, Жебрівські, Ахметови, Пінчуки, Живаго та інші хто як і по-скільки. З подивом дізнався з одного інтерв'ю у «Антиподах» Сергія Іванова, що Харківська Народна Республіка не з'явилася завдяки саботажу цього дійства вже покійним Генадієм Кернесом, як голови Харкова. Хитромудрий наш харківський Уілліс! І не один він такий, що перед ворогом килимком стелився, але сам класичного «хитрого хохла» зіграв і в цілому виграв: навіть куля не взяла, а суто короновірус підкосив.
Тому і саме тому я іронічно ставлюся до нещодавно проголошеної РНБО України на третьому році свого буття Зе-влади якусь війну олігархам, бо то є скоріше посил до них в стилі «давайте домовлятися»: -Щоб ви і ми здорові були, щоб в вас і в нас все було гаразд… Другий і більше термін хочеться побуди кожному, хто став президентом. Що буде насправді – покаже час. Водночас, справді хочеться нарешті розпрощатися з олігархічною економікою в Україні і щиро сказати українським олігархам: -Дякуємо за все! Прощавайте!
Богдан Гордасевич
13 травня 2021 р. (7529)
Львів-Рясне

Додатки.
Основні етапи приватизації в Україні
1992 р. — початок приватизації.
Приватизація в Україні розпочалась з прийняття в 1992 році Верховною радою України Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», який почав регулювати порядок передачі державного житлового фонду в приватну власність громадянам.
4 березня 1992 року Президент України Леонід Кравчук підписав Закон України «Про приватизацію державного майна»
Відчуження орендованого майна почалося з прийняття 20 травня 1993 року декрету Кабінету міністрів України «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду»
26 листопада 1994 року Президента України прийняв Указ «Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів»
15 травня 1995 року Кабінет міністрів України прийняв Постанову «Про затвердження переліку об'єктів, що підлягають обов'язковій приватизації у 1995 році»
1996 р. — завершення малої приватизації
1998 р. — завершення масової приватизації
2000 р. — прийняття Державної програми приватизації на 2000—2002 роки, спрямованої на здійснення приватизації у стратегічних галузях промисловості, у сфері природних монополій, інфраструктурних галузях, великих технологічних комплексах.
2003—2004 — останні роки режиму Президента Леоніда Кучми, етап поспішного розпродажу державного майна пов'язаним з владою бізнес-групам, а також чиновникам («замовна» приватизація, неприватизаційні способи відчуження), початок кризи приватизаційного процесу.
2005—2007 — перманентне посилення кризи приватизаційного процесу під впливом таких факторів:
Помаранчева революція зруйнувала механізми «замовної» приватизації та обмежила застосування неприватизаційних способів відчуження державного майна, але не запропонувала взамін нових механізмів, які могли б підтримати приватизаційний процес у країні;
Стійке негативне сприйняття приватизації у суспільстві, що за умов поглиблення впливу суспільних настроїв на формування державної політики, не створює стимулів для відновлення в країні системної приватизаційної політики;
Відсутність довіри один до одного між різними політичними силами призвело до блокування всього приватизаційного процесу (за винятком приватизації малих підприємств), оскільки усі бізнес-групи побоюються поновлення вибіркового підходу, що надасть їхнім конкурентам переваги у приватизації
Пинзеник Віктор Михайлович
Народився 15 квітня 1954 року в селі Смологовиця Іршавського району Закарпатської області в родині вчителів.
У 1975 року закінчив Львівський державний університет ім.І.Франка, у 1979 році - аспірантуру ЛДУ, у 1989 році - докторантуру Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова.
Кандидатська дисертація "Економічні проблеми стимулювання підвищення рівня якості продукції (на матеріалах підприємств машинобудівної промисловості)" (Львівський політехнічний інститут, 1980 р.), докторська дисертація "Ціни у механізмі управління якістю машинобудівної продукції виробничо-технічного призначення" (Московський державний університет, 1989 р.).
У 1975 - 1981 рр. - асистент,
1981 - 1987 рр. - доцент,
1987 - 1989 рр. - старший науковий працівник,
з 1990 р. - професор
У 1991 - 1992 рр.- завідувач кафедри економіки і управління народним господарством економічного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка.
Народний депутат України першого скликання з грудня 1991 року.
З березня по жовтень 1992 р. - заступник голови Колегії з питань економічної політики Державної думи України.
З 27.10.1992 р. по 13.08.1993 р. - Міністр економіки України, Віце-прем'єр-міністр України з економіки.
З вересня 1993 р. - голова Українського фонду підтримки реформ.
Народний депутат України другого скликання з березня 1994 р. до квітня 1998 р., висунутий виборцями. Член Комітету з питань фінансів і банківської діяльності.
З 31.10.1994 р. по 08.1995 р. - Перший віце-прем'єр-міністр України.
З 03.08.1995 р. по 09.1996 р. - Віце-прем'єр-міністр України.
З вересня 1996 р. по квітень 1997 р. - Віце-прем'єр-міністр України.
Народний депутат України ІІІ скликання з березня 1998 р. по квітень 2002 р. Член Комітету з питань фінансів і банківської діяльності з липня 1998 р., керівник фракції ПРП "Реформи-центр" з грудня 1998 р.
Член Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи з липня 1997 р. по січень 1999 р.
У 2002 р. обраний до Верховної Ради України за списком блоку Віктора Ющенка "Наша Україна", (№5 у списку). Член парламентського Комітету з питань фінансів і банківської діяльності, перший заступник голови фракції "Наша Україна".
З лютого 2005 р. до серпня 2006 р. – Міністр фінансів України.
На позачергових парламентських виборах у 2007 році обраний народним депутатом України за списком Блоку Юлії Тимошенко (№6 у списку).
З грудня 2007 р. до лютого 2009 р. – Міністр фінансів України.
Із січня 2011 р. до листопада 2012 р. - заступник Голови Наглядової Ради АТ "УкрСиббанк"
28 жовтня 2012 р. обраний народним депутатом України VII скликання.
Почесний доктор Національного університету "Києво-Могилянська академія" з 1996 р., Тернопільської академії народного господарства. Заслужений економіст України з квітня 2004 р.
Автор понад 400 статей, книг: "Матеріальне стимулювання підвищення рівня якості праці" (1985 р.), "Ціни і якість продукції виробничо-технічного призначення" (1988 р.), "Азбука повного госпрозрахунку" (1991 р.), "Коні не винні, або реформи чи їх імітація" (1998 р., 1999 р.).

Хто вбив Шеремета і посадив Антоненка?

Хто вбив Шеремета і посадив Антоненка?


"Чорна вдова" Олена Притула і її жертви


Тривалий час не хотів про то писати, аби не зашкодити і далі ви зрозумієте в чому, а тепер подивився розмову в «Антиподах» Сергія Іванова з Андрієм Антоненком-«Riffmaster» і думаю настав час дещо сказати своє. Найперше, то справді є питання з питань: За що? За що арештували і півтора року протримали людину в тюрмі без доказів? На моє переконання, людину можуть і мають заарештувати лише тоді, коли злочин розкрито і доведено, а залишаються тільки юридичні та експертні уточнення. Не навпаки! Ах, є підозра і садимо, а тоді вже розберемося і якщо виявиться не винуватий, то відпустимо і най ще дякує за то, бо «коронка» радянських силовиків: «була б людина, а провину знайдемо», - діє і в сучасному МВСУ. 
Те саме запитання «За що?» діє і щодо загиблого Павла Шеремета, бо абсолютно не ясно, за що його вбили. Чому саме в Києві? І, звичайно, хто замовник і хто виконавець? Основа-основ розслідування будь-якого злочину є визначення мотиву, першопричини, тобто класичне для всіх ситуацій: «А кому це було вигідно?» Ще варто згадати аналогічне: «Шукайте жінку», але пані Олена Притула не з таких, щоб треба було занадто дошукуватись ще з часів загибелі її іншого коханця – Георгія Гонгадзе. Зараз то можна відверто сказати, хоча свічки не тримав в обох-багатьох випадках.



Починати потрібно спочатку – це аксіома, тому я і хочу вияснити найперше ким була жертва злочину? Хто такий був Павло Шеремет і що він робив в Україні? Не буду вдаватися в переказ біографії, а мені вистачає того моменту, коли Павла Шеремета у 1997 році після арешту і суду в Білорусії особисто звільнив з ув’язнення  сам Борис Єльцин – Президент РФ, круто «наїхавши» задля того на впертого  Президента Білорусії Олександра Лукашенка. За звичайного журналіста, який попав під репресії своєї влади, президент іншої країни починає заступатися за дуже поважного наполягання на дуже поважному рівні, а такими є виключно спецслужби. Друга річ, варта уваги, що білорусу, який не просто отримав громадянство РФ, а круто осів у самій Москві на дуже значних посадах тележурналіста – то є межа мрій! Життя вдалося! Проте Павло Шеремет все це раптово кидає, щоб податися в далеко не процвітаючу Україну. Чому так? Дуже і дуже неясно. Хіба що хтось поважний сказав: -Наказую!- і це заодно пояснює, звідки  такий непоганий кар'єрний успіх взагалі і в Україні зокрема був у Павла Шеремета, як і гроші хороші біля нього завжди оберталися. Усе це разом ніяк не применшує, а навпаки, гарно доповнює природну обдарованість Павла Шеремета на красу і розум.



Таким чином якось важко зрозуміти причину і цілі тривалого перебування Павла Шеремети в Україні, як і його дивну закоханість в Олену Притулу, жіночку старшу за нього без особливих фізіологічних принад, хоча у кожного свої смаки, але щодо жіночої краси – це не до пані Притули навіть в часи її молодості. Проте Павлу Шеремету подобалося їздити на машині і на її власниці одночасно – його право. Інше важливо: на момент своєї загибелі Павло Шеремет був, як то кажуть, «широко відомий у вузькому колі», тобто більша частина населення України дізналася про його існування саме через його вбивство, а до того мало хто знав у нас про цього російськомовного журналіста Павла Шеремета. Тому цілком логічною є відповідь Андрія Антоненка, що він взагалі не знав про існування такої людини, як Павло Шеремет. Ось така країна Україна містична, що можуть арештувати і засудити за вбивство людини, про яку ти взагалі поняття не мав і не маєш. І основне від Андрія Антоненка: -А навіщо воно мені? Тобто тема мотиву відсутня взагалі. Для прикладу, вбивство Георгія Гонгадзе має за собою інтригу занапащеного кохання, бо він відбив у Володимира Литвина його тодішню велику любов – Оленочку Притулу, а для на той час керівника Адміністрації Президента України Леоніда Кучми то було дуже боляче і розбите серце вимагало помсти…



 На мій особистий погляд єдиним реальним мотивом могло стати заробітчанство, тобто – кілерство: вбивство на замовлення. Для людини, яка заробляє на продажах футболок, домовлятися про заробіток в якості кіллера є абсурдом. Кіллери взагалі не бувають публічними людьми. Ще більш абсурдним є звинувачення у бажанні «дестабілізувати ситуацію в країні», до якого додумався Антон Геращенко, бо то є гранично тупо:  нащо воно було всій заарештованій Зе-владою трійці зі співака та двох лікарок?  Навіть якби вбили тоді Саакашвіллі чи Тимошенко – нічого значного не відбулося, як на моє переконання, бо я в той час жив і політикою займався активно. До речі, той же пан Зорян разом зі своїм Шкіряком також відпочатку заявляли про «російський слід», а переляк в кулуарах МВСУ був пов'язаний через інший фактор: через можливу провокаційну реакцію з Кремля, бо там захист «російськомовного населення» майже як святиня! Скрепи! Це вам не міфічного хлопчика розіп’яли, а реального російського журналіста підірвали. Тут могло бути галасу всесвітнього неміряно, але щось таке дивне сталося, що в Московії взагалі не помітили вбивство Павла Шеремета – взагалі не помітили! І дотепер повний мовчок. Навіть просто символічно якась тирада з обвинуваченням в бік України не прозвучала. Увага! Дуже промовисте мовчання. Не маю підстав звинувачувати у замовному вбивстві мешканців Кремля, проте активна діяльність Павла Шеремета по вшануванню пам’яті Бориса Немцова там сприймалася однозначно негативно. Наслідки щодо цього не забарилися. І не надто важливо, чи є там послід від білоруського КДБ, чи прямо російського ФСБ – це ж одна контора. На прикладі Павла Гриба то доведено в абсолюті.

На цьому можна і завершити, але маю ще бажання попросити панів з американського посольства в Україні не тиснути так сильно на нашу державну владу, бо серед неї є діти, вони безпорадні, недалекі розумово, тому вимагають все і одразу! А ну вмить розслідувати! Заарештувати хоч когось!- і вже можна відзвітувати послу США в Україні: зроблено! Ми – молодці! Слуги найкращі! А що то повну дурню зроблено, як у випадку з розслідування вбивства Павла Шеремета – це для дітей не є суттєво. Як і для дідусів Авакових. Отож не тисніть, бо навіть на аналізи не назбираєте. Робіть, як всім відомий Шерлок Холмс: розслідував все сам, а тоді готове на стіл до Скотланд-Ярду. У нас на Банковій таке найгарніше проходить і підходить, тому давай, шановне ЦРУ – працюй! Не байдикуй.

11 травня 2021 р.
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Правда і кривда до 9 травня

Правда і кривда до 9 травня



Давно мучусь над темою, щодо «правда через кривду», яку народна приказка виражає як: «біда вимучить – біда й виучить». У мене це вийшло як переробка відомого вислову: «дурний вчиться на своїх помилках, а розумний – на чужих» у такий формі: «людина вчиться на чужих помилках, а розумнішає тільки на власних». Скільки б ви не вчились і не знали, але допоки самі не зробите і не отримаєте свій результат – всі знання є просто інформація. То є теорія, а тепер до реалій перейдемо.

Існують дві діаметральні точки зору щодо окупованої частини Донбасу: перша, що віддати і забути, а друга: відвоювати. Перші доводять, що ця частина України – довбане в прямому і переносному сенсах ОРДЛО є як гангрена для здорового тіла і то є чиста правда. Власне тому влада РФ намагається «мирно» повернути ці землі на своїх гангренівських умовах до складу України. Другі ж кажуть, що треба просто зібрати військо і одним раптовим ударом все відвоювати, наводячи за приклад війну під час розвалу Югославії, коли Хорватія відбила свої окуповані землі в Сербії. Хоча аналогія в цілому правильна, проте маємо визнати, що Україна не є Хорватія, а Сербія не є Російська Федерація за військовою потужністю. Власне, керівництво РФ давно підчікує того моменту, щоб показати свою силу на Україні. Ось де немає граматичної суперечки, бо «на» означає саме – НА! РФ хоче на прикладі України показати світу силу свого військового потенціалу, подібно як перед тим пройшлася «вогнем і мечем» по Чечні, а у 2008 році – по Грузії. А нам такого треба? Ясна річ, що ні.

Тому я прихильник третьої точки зору, що Україна не повинна зрікатися жодного клаптика своєї території з Кримом і Керченською протокою включно, але і воювати за то немає чого занадто, бо не є для нас воно важливо, а навіть навпаки. Почнемо з того, що Крим і Донбас завжди були дотаційними регіонами, а не прибутковими, як хтось про то думав: псевдо-годувальники України насправді себе не годні прогодувати. І останні події це яскраво довели, що і Крим, і ОРДЛО існують зараз виключно завдяки значним дотаціям з бюджету РФ, як перед тим смоктали соки з нашого бюджету, але при тому ще люто ненавиділи Україну. Я вважаю, що треба розрізняти антидержавну пропаганду з боку ворогів зовнішніх та внутрішніх, і просто людську дурість, тупість, захланність. Також я перепрошую, але рівень патріотизму на Київський горах не набагато перевищував патріотизм Кримських гір чи Донецької височини, тобто проводити якусь посилену пропаганду у тих регіонах з Києва навіть якось смішно звучить: сама столиця є денаціоналізована. Не раз і не два бував у київській резервації україномовного середовища, що саме заледве виживало, а де вже, щоб агітувало і парадувало. За приклад маєте цьогорічне 28 квітня, де в параді на честь «Дивізії «Галиччина» в Києві вийшло всього кількасот люду, яке і яких засуджує навіть теперішній директор Інституту Національної пам'яті України якийсь там тов. Дробович  на своїй сторінці у Фейсбуці. Ви розумієте рівень українського патріотизму на 7-му році війни? На 30-му році Незалежності України! Після такого в чому винуваті Донбас і Крим, Закарпаття і Луганськ?  Коли Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ цю подію не відзначили – провокацій остерігаються чи ще чогось… Чого? Самих себе?! Ковід лякає, так Інтернет є! Не заразний, якби. Так що там? Нічого. Мене таке становище дико злостить, як колишнього мешканця Донецька, де проживав до 1990 року і переїхав до Львова, яко П'ємонту національного...

Перепрошую, але довідкова література свідчить, що «Після капітуляції Німеччини особовий склад дивізії здався в полон британським військам в Італії. Перевірочні комісії воєнних злочинів за вояками дивізії військ СС «Галичина» не виявили» Які ще можуть бути питання? Той же відомий «Нюрберзький процес над нацизмом» за вояками дивізії «Галиччина»,  як і всіма з УПА (!), жодних «злочинів проти людства» не виявив і ніхто ніде в суді того не довів – що не так? Колаборанти? А українці у військах Червоної армії, що потім переназвали в Радянську – це хто, як не класичні колаборанти! Сам тов. Сталін перемогу у тій війні визнав за «русским народом», то кими були всі інші народи? Гарматним м'ясом і тільки! Колаборантами! Тому для українців 9 травня є святом колаборантів і не більше того. Святкуйте, суки придуркуваті трагедію голодомору «переможців» у 1947-му році по всій Україні. І такого шизонутого антипатріотизму в Україні безліч на всіх рівнях державного керівництва, тому можуть всяку дурню вчинити. А найсумніше: з чим ми прийдемо на визволені території, як свої «підконтрольні Україні» занедбані як ну. І патріотично! І економічно! І соціально! Скрізь тільки одне маємо: «О-о-о-о, зеленоглазое такси, притормози, притормози…»

Мене, правду кажучи, тепер тільки одне хвилює, щоб не сталося як зі складами озброєння у минулі часи, де керівництво з охороною накрало неміряно, а тоді і підірвало все, що лишилося, аби сліди прикрити. Якщо і були диверсії, то для тих Чепіг хіба що червону доріжку з радощів не простеляли. Ось і зараз по-накрадуть і вивезуть, щоб в потрібний момент дати драла, а «війна все спише»…  
І будуть святкувати своє «9-те травня».

 Богдан Гордасевич
4 квітня 2021 р. (7529)
Львів-Рясне

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
1338
предыдущая
следующая