хочу сюди!
 

ИРИНА

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 45-54 років

Замітки з міткою «біль»

Квіти що не пахнуть

Бачиш кров на долонях? То є краплі душі моєї…
Вони теплі й червоні, ллються прямо з очей.
Дощем зі сліз червоних, я поливаю квіти болю
Що розцвіли під впливом пустоти ночей.

Їх корінці прорвали серце і прижились,
Немов там місце приберіг для них.
Та ні… як добре що ще не змирились,
З плоттю… з світом почуттів моїх.

Та все одно, я вирву їх з корінням!
Нехай, можливо серце я порву!
Кінець настане всім сумлінням,
В душі зі спокоєм піду…


Всі мої вірші в моєму персональному блозі: http://www.moivirshi.com.ua/my/ivanko/

Ти надію убив...

Ти мене опалив…

А точніше спалив мою душу.

Ти надію убив!

Я за гріх твій молитися мушу.

Ти пограв у життя,

Та в тій грі не зумів зупинитись.

Я прошу каяття,

За нестерпне бажання помститись.

Детское сердце не обмануть

...Маша не любила бывать в дельфинарии, но так случилось, что именно их группе в детском садике выпала честь бывать
в дельфинарии каждую субботу по благотворительной программе. Маша вообще считалась необычным ребёнком, немного замкнутым, никого близко к себе не подпускала, и за это её не любили, даже воспитатели к ней относились как то напряженно, с опаской. И как обычно, приходила Маша со своей группой по субботам,у саживалась отдельно от всех и отстранённо от всего происходящего пережидала все отведённое для представления время до самого ухода.
Однажды, сразу после показа, в то время как все апплодировали и начинали фотографироватся на фоне бассейна, Маша испытала какую то странную тягу подойти к краю бассейна и коснуться кончиками пальцев воды. Девочка подошла к краю бассейна, как вдруг ей навстречу неожиданно вынырнул красавец дельфин, и, как получилось, Маша вместо воды кончиками пальчиков уже притрагивается к упругому мокрому лбу дельфина. Вокруг все замерли, некоторые начали фотографировать, но не замечала Маша ничего вокруг, волны радости, счастья и восторга охватили девочку, она прямо засветилась вся, намного ярче, чем все фотовспышки. Да и дельфин очень рад был, то нырял, то выныривал из воды навстречу руке девочки явно резче и охотнее, чем до того в вялом и сонном представлении. Так Маша нашла Друга.
С того момента 5-минутная встреча девочки и дельфина у края бассейна после выступления стала маленькой традицией. Маша то стояла у края и махала рукой вверх вниз, а дельфин нырял и резко выныривал в унисон движению руки,т о ходила вправо и влево вдоль бортика, а дельфин, к большому удивлению ведущих и тренеров, выделывал такие трюки и зигзаги, которые совершенно никогда не показывал в ежесубботней программе выступлений. К огромному Машиному сожалению такие встречи не долго длились, т.к. нужно было освобождать помещение для следующего сеанса.
Маше сказали,ч то дельфин мужского рода, зовут его Борька. Но девочка знала и чувствовала, что на самом деле дельфина не так зовут, и он сам в последние разы уже вот вот дотрагивался до её сознания и силился вот вот сообщить Маше, как его на самом деле зовут..
Но на следующие выходные Маша, прийдя в очередной раз в дельфинарий, вдруг обнаружила, что Его нет. Её любимца не было среди выступавших дельфинов. Девочка взволнованно села,п ересчитала по пальцам дельфинов, да, их было как и в прошлые разы четверо, но... Среди этих дельфинов Его, ну, пусть Борьки, не было. И когда в конце выступления Маша спустилась к краю бассейна,т о как она и предполагала, никто из дельфинов не поплыл к ней навстречу... Крик боли и детский плач разразился на весь дельфинарий, и тренера срочно попросили старшего воспитателя вывести девочку на улицу.
"Что же ты плачешь, Маша, просто твой дельфин забыл про тебя, я сама считала дельфинов, их как всегда четверо" - сказала воспитательница на улице девочке.
"Нет, Его среди них нету. Его нету" - сквозь рыдания, всхлипывая, ответила Маша. - "Ему в последние разы было больно, я слышала, что Ему было плохо и больно. Разве вы не видите, разве вы не слышите, что ИМ БОЛЬНО, Им очень БОЛЬНО перед нами выступать"
Детское сердце не обмануть

Біль...

  Біль...Вона буває різна...Але чомусь однаково нестерпна...

Цікаво а яка біль сильніша: моральна чи фізична? А можливо її взагалі не існує, а це просто наша видумка? Фізичне відчуття чи душевна потреба, яку ми звикли називати одним словом - БІЛЬ!  Але тоді чому нам так важко пережити це відчуття?

.... Біль фізична... Її можна перечекати, приглушити, зціпивши зуби перетерпіти.... Сльози.... Вони допомагають справитися... Біль моральна, душевна.... Вона гірша.... Від неї не придумали ліків, хіба що антидепресанти... Від неї хочеться кричати, а сльози - це невід"ємна частина... Згорнувшись клубочком ти терпиш... Терпиш біль.... І ту, і ту....  Біль нагадує нам про те, що ми ще живі; про те, що комусь теж боляче; про те, що ми відхилилися від істини... Вона нагадує нам про те, що незабаром отримаємо болю ще більше... Біль нагадує нам про те, що скоро будемо щасливі, якщо біль сприйматимемо, як ліки для душі...

Біль.... Можливо варто  подякувати, що завдяки їй, коли ти вперто намагаєшся про неї не думати, тобі в голову приходять усілякі геніальні думки?..

                     

Я - Ровер-Мен! (-:

Тягне ж мене на збочення...

Якщо їхати, то автостопом, навіть якщо є можливість взяти квитки на автобус або зілізницю...
Якщо влаштовуватись на ніч, то десь в лісі, в наметі, навіть якщо є можливість відпочивати в м'якій кроваті у друга вдома...

А останній мій "коник" вже і мені самому схожий на ситуації з анекдоту, в якому секс за взаємним бажанням був можливий тільки стоячи та в гамаку..

Тре було поїхати по сусідніх селах. Як вариант, можна було поїхати бусом (10-15 гривень в найдальший кінець мого маршруту), або електричкою... ще дешевше... (гривень 5 вистачило б мабуть в обидві сторони), ну, на крайній випадок друзі радили мені взяти знайомого таксиста, якому платити можна було тільки за паливо, і зверху на пиво трішки додати.. (ціна питання могла стати гривень 40-50).

Космічні суми? Та ні.. Просто дурість в голову полізла... Попросив нічого мені не радити, а просто дати ровер, і це мені буде краще за все... 
(А до цього, останній раз я сидів за кермом ровера десь років 10 тому... і то не за своїм.. і то, пару годин... побалувався, втомився та зліз.)
Тепер жеж мені здалось, що я вже не такий як раніше, що я сильний та всемогутній... (бовдур)
Корочше, мене не довго відмовляли, бо знають, що це даремна витрата часу, і перевпевнити мене практично неможливо навіть найвагомішими аргументами. Дали ровер... Сказали, що я крейзі, і відпустили...

Маршрут, що я склав був "від села до села". В селах я мав знайти місцеві ради та запитувати їх про наявність і можливість отримання землі під особисте сільске господарство для себе. Точних відстанів я не знав... на око прикинув, що якнайменше - кілометрів 20... а про якнайбільше просто не став думати, бо не люблю думати про погане (-:

(Наперед скажу, що на західній Україні ніхто землю віддавати не хоче. Будь-яку... цілу луплять дай боже... отримати можно тільки через знайомих, або від самих знайомих... якщо вони тебе ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ поважають. Інакше - смокчеш лапу, і ходиш ні з чим. Результат моєї поїздки не хочеться називати нульовим, або негативним.. Відсутність результату, при прикладанні максимуму зусиль, а саме стільки я і доклав, завжди дає результат позитивний. В моєму разі я точно визначився, що землю можна буде тільки купляти, або шукати не на заході України, а десь ближче до сходу, де місцеві мешканці не так її цінують, і не так стережуть)

Тепер до Ровер-Менства... 20 кілометрів - то було тільки до найблищчого села... а далі - ще 5, і ще 8, і ще 10, і ще 6, і ще .. і ще...  Зараз розумію, що тільки в один бік я подолав 60 кілометрів.. і ще 40 - найкоротшим шляхом назад...

Як весело було крутити педалі першу годину - відчував себе мега спортсменом... А потім почав втомлюватись, і згадав, що навіть спортсмени заощаджують свої сили на великих дистанціях. І моя дистанція (навіть якщо припустити, що я її оцінив в 20 кілометрів замість 60) - досить протяжна, і слід починати економити... З горок вже не розженявся самотужки, а дозволяв силі тяжіння працювати за мене... на гору теж став виїзджати не сидячі, а пішки, ведучи ровер поруч з собою за кермо...

Ще через 20 км я став радіти кожній зупинці, і ненавидіти навіть невеличкі схили... Але сили ще були, і я знав, що неодмінно досягну своєї мети.. просто не так швидко...

Останні 20 кілометрів в напрямку до останнього зазначенного (і самого багатообіцяючого села) я вже корчився від болю... Їзда по гравієвих доріжках так трусила, що я відбив собі обидві сідниці... Дуже боляче було навіть легто приторкатись своєю ніжною попою smutili до жорскої сідушки... А ще я реально втомився...

І дощь почався, поливав довго та щедро... Відразу сховатись від нього я не встиг, тому наступні години дві - я був мокрий майже до ниток... Але це не турбувало... Навіть приємно було... Прохолода, свіжість... і навіть трішки на душ було схоже, хоч я і був вдягнений...

Правда, весь цей час я зовсім не замислювався над тим, як мені потім повертатись... (Може і на краще, що я про це не думав, бо інакше я б і половину шляху не проїхав, а відразу повернуся додому). А коли остання дамочка заявила те, про що я практично один-в-один чув від усіх попередніх, тікати від цієї думки стало просто неможливо.

Перед цим я досить близько проїзджав станцію приміської залізниці... і знав, що близько 18 години має йти електричка... можна сісти і досить комфортно доїхати назад до Коломиї... АЛЕ! (от жеж! постійно ці "АЛЕ" зі мною трапляються)... годинник показав мені що до потяга ще більше двох годин... і чекати сумно... і сидіти просто на лавці так само боляче, як на ровері... і що нічого не зміниться, якщо я коротаючи час проїду одну станцію назустріч (шляху щене знав, але був впевнений, що перша ж зустрічна доріжка приведе мене саме до тієї станції, яка мені потрібна).

Знов оседлав свого катуючого (не плутати з "катаючим". мій - саме "катуючий") друга, і не припиняючи корчитись від болі в сідницях і кряхтіти від втоми поїхав... Стосовно втоми... я мабуть мазохіст.. Мені подобається відчувати гостру фізичну втому... Тому, вона хоч і заважала рухатись швидко, але не дратувала як біль внизу...Всі відчуття з кожним подаланим кілометром ставало все гостріше та гостріше... Але тоді я ще мав сили стримуватись... 
Їхав мовчки... тільки обличчя іноді кривилось, коли наїзджав на камінь, або кочку...

До наступної станції я дістався саме так як і думав (тупа впевненість іноді перемагає) - найперша степова доріжка йшла вздовж залізничного полотна аж до самої станції... тільки тре було ще перейти 2 річки бродом, які теж знайшлись миттєво... Все-одно я давно був мокрий... втрачати не було чого (-:

А на тій станції зустрів працівника, який пояснив, що тут електропотяг проїзджатиме тільки о 19 годині... а мобілка показувала мені тільки 16... і чекати знов було більше 2 годин... А ще він став розповідати, що на моєму ровері до Коломиї за ці дві години можна півтора рази встигнути доїхати... Навіть втомленому новачку-придурку-мазохісту! (останнього він не казав... то просто я йому повірив, і переклав його думку на себе... адже саме так я себе і почував - втомленим, дурним мазохістом з нестачею розуму, щоб робити як простіше, а не "як заманеться"

То я взяв і поїхав далі...

І жалів про це весь останній час їзди...

Бо до Коломиї було більше 40 кілометрів... А в горку я підійматись швидко не міг... тому моя швидкість пересування була в середньому кілометрів 7-8 на годину... І з кожною хвилиною боліло все більше... І назад повертатись не було сенсу, бо на ту кляту електричку я вже запізнився все-одно... і наступних станції по ходу траси більше не було ніде... короче, повне "УРА!" (не люблю слова "Ж*ПА", тому заміняю його на більш радісне (-:... )

На півшляху я просто ревів... тільки не плакав... замість сльоз з мене з усіх щілів біг піт... і я випускав облачки пару навколо себе... Потім до ревіння вголос приєднались скуління та щось схоже на собачій лай (сам від себе не очикував такого... добре, що нікого поруч не було, ніхто не чув)...

Коли я побачив знак "До Коломиї 20 кілометрів" - то зрозумів, що це мій кінець... на цей час я більше йшов, ніж їхав... і йшов повільно... і мобільний розрядився... корочше, я ризикував не встигнути повернутись до друзів до півночі, якщо не стану більше користуватись ровером за призначення, і ризикував втратити глузд, якщо б став це робити... Альтернатива - казкова (-:

Що робити... взяв якусь гілку... закусив в зубах... сів і поїхав...
Здається, не плакав... Хоча, тоді вже було байдуже...

Як доїхав до Коломиї - не пам'ятаю точно... Тільки пригадую, що через радість стала трішки менше відчуватись біль, відкрилось "друге дихання" (НАРЕШТІ, БЛІН!) і я став швидше крутити педалі.

Ось... тепер я тут... попросився за комп, щоб все це написати по свіжій пам'яті та в відповідному емоційному стані...
Сидіти навіть на м'якому стільці - дуже боляче... Але це пройде... і не таке переживав...

Зараз розумію, що я сьогодні зробив практично неможливе фізиологічно... Але зробив! І хай це все відбулось через дурість, і збіг обставин, як змусили мене битись до кінця, і не дали можливості здатись, забити, махнути на все рукою... Не поступився я принципами!!!

Я - МЕГА РОВЕР-МЕН sila
І це тільки один день мого перебування тут, в Коломиї... а вцілому, кожен день особливий... обов'язково напишу про все!

Друзі... хочу сказати... неможливе - МОЖЛИВО.. І це не тільки слоган Адідасу©, але і реально працююча тема.
Просто не можна здаватись..
Я сьогодні в цьому переконався ціною болю та страждань протягом всього дня з самого ранку... і ціною неймовірного задоволення і ейфорії при перемозі!

Звісно, є чого боятись... Але хоч раз.... хоч єдиний раз в житті, я бажаю вам (і наполегливо раджу) - спробувати не здаватись аж од самого фіналу!

Люблю вас всіх!
Пішов відпочивати в свій намет! podmig
Ваш екстремальний ровер-мен Миколка з репортажем з Коломиї

Біль.. (написала це давно,та лише зараз наважилась опублікувати)

Життя неможливе без кохання,кохання неможливе без болю,біль неможливий без рани,рана неможлива без насилля,неважливо,духовне воно чи фізичне,але воно веде за собою сльози,думки про самогубство і,невдовзі,сам акт суїциду.   Дуже часто виникає питання «Навіщо ми живем?».Я ні разу не чула гідної відповіді на нього. Ми народжуємось,ростемо,вчимося,закохуємось,одружуємось,спимо,народжуєм дітей,старієм,бачим внуків,помираємо.. Але іноді наше життя здається таким жалюгідним,пустим.. Чому все так? Зараз дуже модним є різати вени. Дуже часто зустрічаються підлітки,особливо-дівчата,які хоча б раз різали себе.. Навіщо?...   Фізичний біль - можливість приглушити душевний. Коли з порізаної вени на холодну підлогу ванної кімнати капає багряна кров…Густа,солонувата,тепла кров темно-червоного кольору…ти маєш змогу забутися. Ти вже не думаєш ні про зраду,ні про пустоту,самотність.. ти думаєш тільки про холодне залізо-лезо у твоїй руці,про звук крапель крові,що капає на підлогу. Повільно … Кап – кап – кап…   «Н і ! Стоп! Я не хот іла помирати ! Я лише намагалась забути свій душевний біль..» - думаєш ти. Швидко стаєш на ноги,біжиш до раковини,по дорозі викидаєш лезо. Миєш рану. Вона пече,кров не перестає текти. Так,саме текти,вона вже не крапає,а ллється,як і сльози із твоїх очей. Рука терпне. Ось ти вже не відчуваєш пальців – вони ніби оніміли,а коли намагаєшся поворухнути ними,в районі порізів з`являється дивне і дуже страшне відчуття – тобі лоскотно…Ти боїшся..   З ванної кімнати,не закриваючи воду,ти біжиш до аптечки,знаходиш там бинт. Хаотично перев`язуєш рану. Ти вже не просто плачеш од болю,ти кричиш од страху-що ж тепер буде. Рука заніміла. Бинт на руці став темно-кривавого кольору. Страшно…Боляче…Образливо..   Ти трохи заспокоюєшся.. Сльози потихеньку висихають,ти просто хаотично схлипуєш час од часу…Відходиш назад,натикаєшся на стіну…Повільно,наче пожовклий лист восени,ті сповзаєш по ній…Сідаєш на підлогу,схлипуєш…Декілька хвилин ти сидиш,не видаючи ніяких звуків,емоцій,навіть думок…   Чуєш цокання годинника,воно дратує,нагадує про час,реальність,життя…Ти повертаєшся в більш-менш нормальний стан,підводишся з підлоги... «Скоро прийдуть батьки…Треба прибрати.. Якщо вони це побачать,їм буде боляче..» - думаєш ти…   Йдеш на місце,де щойно намагалась покінчити з собою,прибираєш,закручуєш воду,витираєш кров з підлоги,зі стінок ванни,з холодного леза. Воно й досі приваблює тебе. Холодне,закривавлене,блискуче і неймовірно гостре залізо…Але тепер ти зупиняєш себе,витираєш його від крові,відносиш до кімнати,кладеш за улюблену іграшку – ховаєш…   Так,ти його не викинула,а саме заховала. Просто ти знаєш-фізичний біль приглушає душевний,якого в твоєму житті дуже багато.. Занадто багато для 14-ти річної дівчинки…   Тебе завжди тягнуло до гострих предметів – лезо,ніж,шматочок розбитого скла…Це все – арсенал,що супроводжує майже все твоє життя…А ще твоє життя одвічно супроводжує смуток,біль,зрада…   Сьогодні ти бачила його в обіймах своєї подруги.. Боляче.. Ти майже звикла до зради,але ця була найболючішою…Ні,вона не була твоєю кращою подругою,та й з ним ви не були офіційно разом.. Він був минулим.. Але такий ніжний,солодкий,збуджуючий спомин…   Літо. Річка. Галаслива компанія…Він трохи випив,але не був п`яним…Ви майже не були знайомі…Але були так близько…Ти й сама не помітила,як опинилась в його обіймах,ще хвилина,й він ніжно зриває з твоїх вуст солодкий поцілунок… «Ваше» дерево.. На ньому було вирізьблене сердечко…Ні,його викарбували не ві,але воно було таким рідним,знайомим. На твоїм серці напевне назавжди лишаться ці рубці – залишки серця на дереві,залишки кохання в твоїй душі…   Ви були так близько.. так ніжно…Ти нікого і ніколи не цілувала,як його…Хто знає,можливо ти ще будеш так цілуватись,як тоді…Та навряд…Тобі здавалось,що ви – це не «Ти» і «Він»,а саме «Ви»…Але тепер ти розумієш,що ні…Можливо,він чогось злякався – він боїться серйозних відносин,відповідальності…Він напевне хотів порозважатись…Защеміло серце…   Тепер його не повернути і ти це знаєш,але так болить серце,душа…Тепер ти виниш у всьому лише себе,хоч розумієш,що все набагато простіше – ти не була йому потрібна…Але ці очі,цей погляд,ці руки,губи,волосся – темне і густе.. Та посмішка навік закарбується у пам`яті…Залишаться і ті слова,що болючим лезом ріжуть тебе зсередини,щораз коли ти згадуєш…   Серце рветься на шматочки…Такі чотирикутні шматочки з пошарпаними краями,обведеними чорним маркером…десь у кутку без діла валяється скотч…Взяти б його і склеїти цих засланців до купи,але заважає пам`ять – тобі боляче навіть поворухнутись в цій клітці з колючого дроту,що обвив тебе з усіх боків спогадами…  А вона…Твоя «подруга»!...Вона чудово знала,як ти до нього відносишся.. І зрадила…посміялась.. Що ж,ти помстишся!.. Ще декілька хвилин тому ти через неї і нього хотіла покінчити з собою…Ще б трохи,і ти б це зробила…Ти дивишся на перев`язану руку…Вона болить…Бинт на ній став багряний…Ти з болем і ненавистю відвертаєш голову від руки…   Тепер в твоїх очах ненависть,бажання відомстити і лише одне питання: «…Чому саме вона?Чим я гірша?...»…Ти помстишся…Треба лише трохи почекати…   І коли ти стала такою жорстокою?...Сама не знаєш…  Кожна дівчина по суті – янгол,але коли їй відрізають крила,їй доводиться літать на мітлі…. (_КоШеНяТкО_)

Про любов до самого себе (продовження)

Період "В". Це той, що йде після періода "ПЕРЕД". 

У мене він був жахливим, бридким і огидним. Якими б очима не дивитись - він у мене таким і був. Бо замість любові я розвинув в собі ненавість. Ненавість до себе.

Все починається з людини. Кожний живе в своєму власному світі. Хтось в щасливому, хтось в жорстокому. Хтось в голодному та холодному, а хтось в настільки переповненому благами, що його аж нудить від цього. Але в першу чергу - це особисто його світ.

Я жив в недовірі та ненависті до всесвіту (тобто, до самого себе). Я не хочу звинувачувати батька в своїх невдачах, хоча він і міг стати найвіроємнішою причиною моєї психологічної травми з самого дитинства. Я не хочу звинувачувати матір або брата... Взагалі, зараз розумію, що це не має сенсу когось звинувачувати в своєму стані окрім самого себе. 

Люди мене не розуміли не тому, що я такий унікальний, чи ні у кого не було схожих проблем. Скоріш я сам заважав їм це зробити. Я брехав на кожному кроці. Всім хто мені траплявся. Брехав і на користь собі і на шкоду... Чому? Не знаю. Мабуть, мені не хотілось жити тим життям, яким я жив на той час, а як змінити його я ще не знав, і робив все по-дитячому.  Знаєте, як дитина заплющує собі очі, щоб її ніхто не бачив? Ось приблизно так я всім брехав про своє життя для того, щоб змінити свою реальність. 

Якщо розкласти це лайно по полицях, то смердіти буде довго і неприємно... але розібране, відсортоване та перероблене лайно обов'язково стає корисним здобрювачем, навіть якщо глибоко закопати - то просто перетвориться на перегній, торф або копалини. З переробленого культивованого лайна як не вертись, виходить щось корисне.

Якщо ж не розкладати, не роздивлятись, і взагалі не звертати увагу на той фекальний прошарок, яким обростаєш під час життя в брехні та ненависті, то починаються величезні неприємнощі.. Воно вживляється в шкіру та тіло, стає часткою тебе самого, невід'ємним атрибутом життя та всього світу навколо. Яким бачиться світ, якщо дивитись на нього очіма, що заліплені лайном? Відповім - світу неможливо роздивитись, бо бачиш лише те саме лайно.

Я покрився прищами... Я став багато пиячити. В 18 років з завзятого агітатора проти паління я перетворився на нікотино-залежну людину... Я набрав за 2 роки більше 30 кіло зайвої ваги... Я став таким, яким я себе уявляв - бридким, огидним, мерзотним... Я не вірив самому собі, і не вірив нікому навколо.. І кожного дня я робив щось таке, щоб зробити своє життя кращим... щоб впевнитись в тому, що життя - саме таке лайно, яким я його бачу. 

Хмм... тоді у мене був штик-ніж, автомат... тоді я писав вірші про смерть... і думав про смерть... і пів сотні разів ледь не загинув від нещасних випадків... я командував собою, і дозволяв це робити іншим людям навколо себе... Я хотів перетворитись на бездумного безрадісного робота, підкоритись програмі та плисти по течії життя в маріхуановому дурмані на зважаючи ні на що навколо... Все було заліплено лайном...

А іноді лайно підсихало та відлущувалось... І я бачив проблиски світла... Справжнього, незвичного, примарливого... Давно забутого світла, про яке я так мріяв, я віра в яке всеж зберігалась десь в куточках моєї душі... І тоді я намагався вибратись з того бруду, що мене обліпив з усіх боків, і ... вмазувався в той, який ще раніше разкидував навколо... Світло знову зникало.

Я мабуть і одружився для того, щоб впевнитись, що щастя не буває навіть в родинному союзі... Що все-одно буде зрада.. Підсвідомо я завжди на це очикував... Не від себе чекав, а від свого батька своєї дружини. Сам собі я не міг дозволити зраду. Зрадити мене міг хто завгодно, окрім мене самого. Бо якби це зробив я, то я б дізнався правду. Я б дізнався правду про себе та про своє лайно, про ті вонючі маси, які я розповсюджував навколо себе. Правду знати боляче... Правду взагалі мало хто хоче знати... 

Мало хто хоче змінити свої думки щоб позбутись постійних головних болів та депресій. Простіше купити таблетки в аптеці. Мало хто хоче знати правду про свої думки, про їх природу, про причини та наслідки... Це боляче. Ніколи не хочеться звинувачувати самого себе у всіх своїх негараздах. Не хочеться брати на себе біль та відповідальність. Простіше зкинути на когось... бажано - стороннього, але можна і на близьку людину - вона теж зтерпить... якщо помітить... бо близькі так само нічого не бачать через власний прошарок фекалій - так само зайняті захистом самих себе від проблем, болю та неприємнощів.

Дружина мені зрадила... У неї не було іншого вибору. Вона чесно намагалась не робити цього, але я завжди досягаю своєї мети. Якщо я поставив собі за мету довести всьому світові, що всі і все - непотріб, сміття та лайно, то я це зроблю. Справ-то - просто самому в це повірити... А якщо ще хтось таку ідею підтримає - то це вже його власні таргани та проблеми. Мене вони не стосуються.

Я довів себе... остаточно... я вбив себе, потім почав заражати всіх навколо... Я вбив свого батька свєю глухістю та черствістю.. Я зізнаю свою долю провини в його долі. Я потягнув за собою сестру та брата... Іноді намагався туди ж і свою матусю втрутити. Але моя мати світла. Світла і добра. Я б не зміг їй нічого зробити. Лайно тільки до лайна прилипає... А на чисте та захищене - не зможе.

Я загубив друзів. Частина відгорнулась від мене самостійно, інших я сам послав куди далі через абміції ненависть дурість. Практично - залишився сам на сам... і обізвався жьівотньім... І став жити за правилами тварини - "не гадь там де живеш", "не ламай гілку, на який сидиш", "розвивайся, бо виживають лише найміцніші та найжвавіші". Прийшлось відтряхувати лайно з очей та інших частин тіла... Почав вчитись жити по-новому... По-доброму. Не знищуючи самого себе та світ навколо себе

Не знаю, чи врятувало це мене від загибелі, чи не врятувало, а просто захистило... Але я досі живий.

Рік тому, 7 серпня, цей період "В" у мене закінчився, і почався новий період "ПІСЛЯ".

про цей період напишу потім... не знаю коли.. коли відійду від шоку з тієї правди, яку сам про своє минуле наколупав )-:


Щастя вам, любі друзі!

І хай вам ваше правда ніколи не стане смертельно болючою. 

Живіть чесно та відверто.

Я люблю себе вас, люди!


Рейтинг блогов 

Дикий біль (із циклу віршів)

Ця неймовірна біль,

Пронизує все тіло....

Наскочить звідусіль

Страждати змусить вміло

 

Налиже кісточки

Мов відчаю перлини

На відчуттів нитки...

Крізь дикі жертви стони

 

Думки усі зітре...

Не знаєш де... і хто ти

Знущання це тривке...

Тримати буде доти

 

Допоки не зламавсь

Дух в полоні агоній

Він бореться!!! Не здавсь

Розкрив обман про спокій

 

Що начебто прийде

Коли опустиш руки

Ні!!!

Легко так не буде...

Ілюзії лиш муки...

01 лютого 2008 року

Загублений спогад (із циклу вірші)

У кипах паперу старий віднайшла

Загублений аркуш старого листа

Повернений долею через роки

Аби нагадати, які були ми..

Розбірливий почерк цей душу п’янить

Несе у забуту минулого мить

Коли помилялись, в надії  жили

Кохали й прощали, щасливі були

Прекрасніший погляд у цілому світі

Так ніжно дивився, хотілося жити...

Розніжені теплої літньої ночі

Залишились поруч, дивилися в очі 

Позаду зосталися місто і гамір,

Щоб більш не вернутись, єдиний був намір....

Секунди спліталися тісно в години

Й спливали так швидко, проносячись мимо

Сльозами гіркими накреслю розлуку

Цей лист нагадає також стару муку

Дурман розтавання окутав відразу

Тому й не згадала його я ні разу.....

25 січня 2008 року..

зачекалася... я вже думала біль не прийде

спочатку трішки відступає назад... даючи марну надію, махаю ручкою десь в далині...і ти вже починаєш радуватися, невже пощастило, невже на цей раз пронесло, і все буде добре...та даремно, не потрібно вірити її обміну, маленькій хитрості... через хвилини вона виникає прямо перед обличчям , дивиться в очі, так лагідно , цим страшним поглядом із жовтим вогнем...хватається за виски і повільно починає здавлювати... і ці хвилини здаються просто вічністю, встигаєш зметнутися, до небес з молитвою і до пекельних воріт з прокльонами... біль , лавиною, луною несеться по всьому тілу, криком повертається назад до висків, але не може нічим допомогти... зачекалися на тебе..... головна біль...