хочу сюди!
 

Sveta

34 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «етногенез»

Шляхи слов'ян (європейські блок-пости)

            Стан знань у сфері походження слов'ян, відображений у раніших нарисах:
1) Шляхи слов'ян
2) Шляхи слов'ян (Продовження)
3) Шляхи слов'ян (азійські магістралі)

призвів з часом до дивної необхідності розглядати та "вимірювати" роль у етногенезі слов'ян якихось азійських зайд - скіфів, тому ось...

            Палеогенетики невтомно міркують над градієнтами предкових гаплогруп у скіфів у напрямі від Карпат до Алтая. Після перших їхніх досліджень одразу з'явився поділ на західних і східних скіфів. Археологи вкотре пригадують про зображення символів засіяного поля, свастики, інь-янь та інших трипільських штучок на старовинній китайській кераміці культури Яншао. Чого тільки не тулять у скіфський контекст. Ну, а рідкісні завсідники аналітико-фентезійних кафешок міркують ще й про те, що коли хтось виганяє когось з обжитих місць, хай скоро сам буде готовий зібрати манатки. Степ може прийти і до нього, і по нього.



            Якось так склалося, судячи з усього, багато люду пройшло через степ. І його нащадки знають ЦЕ саме як С Т Е П . Так звучить це поняття деякими мовами Індії, Непалу і Бангладешу, абсолютною більшістю європейських мов (включно із такими НЕіндоєвропейськими мовами, як  угорська і естонська)... Мови народів Африки, Азії, Австралії й Океанії що сприйняли це поняття від своїх колонізаторів, коректно не згадуємо... Передмова для розгону, ну а далі...

              Чергова байка про азійських степовиків... Спитали одного купця, що був "джерелом" Геродота про землі Подніпров'я: як йому вдавалося порозумітися зі скіфами. "Дуже легко, - була відповідь, - скіфи мають у своєму середовищі перекладачів сімома мовами". І ця розмова відбулася не пізніше 445-444 р. до н. е., отже характеризує скіфів задовго до пізнього (Кримського) періоду із його нібито тотальною еллінізацією.
              Ех-ех, кочові "іраномовні" племена... Ми почули науку, однак ми і разу не чули скіфів. А між тим, іраномовні скіфи-кочовики стали на довгі століття торговими посередниками між хто-зна-якою-мовними скіфами-орачами-землеробами та базованими у таврійських колоніях грекомовними гендлярами. Це не заважає певним дослідникам говорити про скіфське "іго", пограбування природних ресурсів землеробів і скотарів лісостепу і лісу, накладання непосильної данини... При цьому найвитонченніші, найпрестижніші зразки зброї, речей небуденного вжитку та прикрас із золота/срібла, як нам кажуть, грецьких майстрів, у якості оплати за хліб та продукти тваринництва осідали у скіфських олігархів. І були вони тим степовим естетам такі дорогі, що зрештою забиралися ними у кращий світ.



              Особливий - СКІФСЬКИЙ звірячий стиль у мистецтві... Чи не дивно: з того, що бачать у "зображеному" на речах "скіфського золота", видобутого з курганів та могил, судять про життя скіфів? Коли насправді то ж золото ніби грецьке, то ж зразки майстрів грецьких. То ж плата за збіжжя! Чи не наступає хтось на горло власній пісні? Хіба переймалися висококультурні елліни нікчемним життям варварів аж настільки, щоби карбувати його у металі? А може, золото справді скіфське? У тому плані, що метал, за хліб отриманий від греків, перетворено на виріб... скіфами? То й знов питання купа питань: що ж то за небачений досі кочовий мистецький геній?! Чи диміли труби над ювелірно-металургійними повстяними кібітками на возах? Чи все "золото скіфів" то є вироби спритних єврейських ювілірів Одеси, які вони не встигли продати Лувру слідом за тіарою царя Сайтафарна? А якщо греки цілеспрямовано розвивали скіфську тематику у ювелірному мистецтві, то це як? Висококласні золотих справ корифеї Еллади були удостоєні честі відливати свої шедеври на замовлення скіфських дизайнерів? Тоді хто де є на осі варварство-культура? Чи краще накинути на свої фантазії гамівну вуздечку? Сказано в офіційних підручниках історії "кочовий" - значить, кочовий, крапка!
              Ще трохи характеристик КОЧОВОГО ІРАНОМОВНОГО народу? Поїхали...
              Вважається, що скіфи не мали писемності. От тільки в "Історії Персії" Ктесія Кнідського повідомляється про "гнівне" листування царя Скіфарба і перського царя Дарайявагауша, краще відомого під грецькою кличкою Дарій Перший. Хоча в освоєному історично-літературному масиві скіфи і греки здаються нерозлийвода, як полярний ведмідь і тюлень, але листувалися вищезгадані персонажі певно що не грецькою - мовою запеклого ворога Персії...



              В античній грецькій мові побутував вираз "налити по-скіфськи". Це означало, налити вино у тому стані, як воно вибродило, не розбавляючи його водою. Паралельно із назвою (нині Чорного) моря Понт Евксинський (дослівно - Гостинне море) греки вживали назву Понт Скіфський. А вражаючий багатьох (і новаторський тоді) елемент військової тактики, коли скіфи під час своїх блискавично-оманливих відступів, обернувшись назад на майже 180 градусів, не тримаючи віжки, на повному скаку коня стріляли з лука у ворогів, яким здавалося, що вони переслідують скіфів, було названо "скіфський постріл". Красномовні реверанси з огляду на притаманну грекам рису зверхнього ставлення до народів, що стояли нижче у розвитку, аніж самі греки.


              Наступний фрагмент для тих, хто вільний сприймати і обговорювати будь-які теми. Гіпертонікам, дітям, інфантильним, емоційно вразливим, прихильникам "позитиву" тощо бажано, не заглиблюючись, тягти вниз до тексту у звичному ч/б форматі.

              На відміну від висококультурних еллінів, що просто стинали голови захопленим ворогам, скіфи часто знімали скальпи з відрубаних голів (головний закид у варварстві з боку греків!). Висушені скальпи вони зв'язували мотузочкою, яку продівали у отвір спеціальнго дзвоноподібного ковпака (або футляра іншої форми) і вішали вдома чи на збруї коня. Інших медалей тоді ще просто не придумали.



              Крім того, голови, зітнуті скіфським воїном у бою, підлягали суворому персональному обліку, оскільки були звітним матеріалом перед воєначальниками і впливали на отриману частку військових трофеїв.



              Буття-таки визначає свідомість. Якщо для скіфа освіжування туші бика чи барана буденне заняття, то коли йдеться про шкуру вбитих ворогів, чого ж пропадати добру - вона часто теж знімалася і після звичайної обробки використовувалася для пошиття одягу.
              Суха практичність скіфів контрастує із романтичністю кельтів. Чим більш вправним, знатним, заможним був представник ворогів, з яким кельту випала нагода вступити у двобій і перемогти, тим із вищою імовірністю його голова буде відтята, муміфікована якимсь засобом на основі кедрової олії і трав, і повішена перед входом у хату, або ж навіть схована глибоко у її надрах немов священна сімейна реліквія. І коли б ви потрапили у якості гостя до такого кельта, то після щедрого обіду із вином, музикою і веселощами, коли він вже вбачає у вашій особі чи не рідного брата, і готовий поділитися найпотаємнішим і сокровенним, то у слушний момент він обов'язково дістане свій "сувенір", і, тримаючи за волосся, пошепки, урочисто-відсторонено розповість вам про кожну деталь того бою, про обопільне завзяття, що гойдало шальки фортуни то в один, то в другий бік, про рани, про вичерпання і знесилення, зрештою, про свою геройську перемогу над противником, до якого немає і тіні зневаги, натомість є чи не надприродне схиляння і респект. І якщо
при цьому ви, замість смакування екзистенційними моментами життя і смерті, замість подивування цій матеріалізованій сторінці славної біографії воїна і вірного сина кельтського народу, як той римлянин Посидоній, тікатимете у ліс, тамуючи блювотні пориви, то для кельта це буде просто неподобством, піком нерозуміння і образи.
               Ну, а у нас, сучасних, звісно вже інші практицизм, естетика і романтика, і нічого не лишається, як вважати все викладене за прояви варварства і військові злочини.
 
              У питанні грецьке versus скіфське, цікаво згадати і таке. Відкриті археологами десь у 1830 р. руїни Неаполя (що зараз у межах міста Симферополя) довгі десятиліття вважалися руїнами грецького міста, поки мало-по-малу не постало розуміння, що 22-гектарний Неаполь Кримський - столиця Малої Скіфії і був збудований... скіфами у 4-3 ст. до н.е.



І це лиш одне з численних міст (городищ) і селищ, побудованих... кочовим народом, що зводив свої шедеври аскетичного урбанізму - увага! - із фортецями-акрополями та захисними мурами товщиною 2, висотою 5 - 20 метрів, із покритими черепицею двоповерховими житловими будинками аристократів із цегли-сирцю, іноді із мавзолеєм (померлого царя Скілура), хижками-напівземлянками простолюду, громадськими будівлями з портиками і колонами, статуями божеств на площах, зерновими елеваторами у вигляді величезних кам'яних "глеків", поміщених під проїжджими частинами вулиць.



             Можна сказати, стандартна європейська столиця. Як Лютеція Париж, розбудований прогресивними римлянами, і лиш під кінець раннього середньовіччя (межа І і ІІ тисячоліть) перерослий за межу 30 Га. Тоді як городища-гіганти лісостепової зони початку скіфської доби (7-6 до н. е.) - Велике Ходосівське, Більське (гіпотетично ототожнюється із Гелоном), Каратульське за площею вимірювалися КІЛОгектарами, іноді у рази переплюнувши Рим часів імператора Авреліана (270–275 р.), що вміщався на 1400 Га.
             Номінально такі само кочові, племена майбутніх золотоординців ніколи не зводили жодних постійних, напівпостійних огороджень навколо своїх "станів", навіть навколо ставок верховних ханів. Лише руйнували. Не завдавали собі такого клопоту ні гуннські, ні аварські орди. Туркам-османам пощастило більше, ніж Аварському Каганату. Завоювати збудоване Римом, Візантією - це ДЕЩО. Це не зруйнуєш бравим кавалерійським наскоком. Вистачило снаги закріпитися і стати імперсько-паразитичною надбудовою над багатьма скореними народами, чиї вміння і забезпечили довге вируюче життя Османської імперії. Те саме справедливо щодо Хозарського каганату, але на іншій території і у скромніших масштабах.
              Чим же може пояснюватися все, зазначене вище щодо скіфів, як не високим ступенем еллінізації? Авжеж - зручно, зрозуміло... Природно! lol Раз греки писали про скіфів, а не навпаки, значить, вони і впливали. Щодо пізньоскіфського суспільства, то вважають, що воно практично злилося із грецьким світом. Коли Ольвія входила до складу Скіфії, у всіх таврійських грецьких містах-колоніях греки і скіфи жили впереміш і майже порівну. Авжеж, від шкіряних кібіток на возах - до міської інфраструктури і способу життя. Буденна річ -- такі метаморфози для азійських волоцюг, так? Хіба довго треба дозрівати для такої дурнички? А на ранніх етапах, до переселення скіфів у Таврію, ті далекі боспорські і херсонеські торгаші та ремісники, слід гадати, були геніями у дистанційно-телепатичній педагогіці... Ех, вічно хтось мріяв культурно повпливати на те перекотиполе. Близькосхідні ассирійці та мідяни навчили цих зайд "ішкузза" полюбити золото, запровадити деспотичне східно-монархічне управління державою. Стоячи на краєчку Єгипту, на березі Нілу вони підгледіли, як вирощувати збіжжя. Греки нав'язали добру половину богів, навчили всіх своїх мистецтв, торгувати, будувати міста... Було таке собі таємниче і знамените, як Атлантида місто Гелон площею на тисяч декілька Га у віддаленій від греків зоні мішаних лісів - його творців мабуть надихали довколишні угрофінські племена... Ну а золоті вироби царицям приуральських сарматів, казахських та сибірських "скіфів" (чи хто вони там були) мабуть доставлялися пряменько з Афін чартерними авіарейсами та мережею "Нової пошти".
              Таки витягли бідолах у люди... Якби не та всебічна педагогічно-цивілізаційна підтримка, спокійно раювали би і досі ті скіфи у степах. Дип-дип, чалап-чалап, -- щасливі, пасли б свій скот, вичиняли б шкури, пили б молоко та їли сир. А вечорами, відпочиваючи, у своїх казках домальовували би в уяві те, чого нема... Натомість, дідько, переламані об коліно грецького (м)учителя, вони воліли спізнати таїнства металургії заліза, впрягтися у землеробське каторжне рабство, жити у землянках, і ходити в золоті.


             lol "Золото й срібло забирають у людей пам'ять", - казав друг філософа Солона, знаний і шанований в Афінах (!) мудрець, скіф Анахарсіс. Згодом був скараний на смерть своїм братом, скіфським царем rose за те, що rose пропагував і намагався запровадити якийсь там грецький звичай чи обряд. Штришок до теми культурного впливу і "закон - для всіх закон". До речі, його ім'я у дослівному перекладі трактують як "непокараний" чи "невразливий"...
               Але ж і викохали на свою голову учнів! Грецькі колоністи 3-го століття до н.е., що вже зо три сотні років звикли вважати, що Крим їхній, раптом були змушені безпосередньо, тісно мати справу із велелюдним, добре озброєним, кочовим збродом, що мав... зрілу соціальну ієрархію і досконалу монархічну політсистему. Прототій, Мадій, Скіфарб, Марсагет, Іданфірс, Аріапейт, Таксакіс, Скопасіс, Атей, Скілур, Палак, Інісмей - ось відомі імена царів скіфів... Пантеон, у якому за ознаками спеціалізації або звучанням імен (Арей - бог війни) елліни запросто впізнали аналоги своїх богів-олімпійців, при тому, що ім'я скіфського бога Геракла звучало настільки близько, що взагалі не потребувало перекладу. А на чолі тої святої гвардії, вигаданої кочовим народом, була Табіті - богиня, що опікувалася... домашнім вогнищем, побутом, кулінарією... Міфологія з усною традицією збереження-передачі, що містила аж дві версії народження світу і скіфського народу: трійко божественних синів Агафірс, Гелон та Скіф мали батьком Геракла, а трійко божественних онуків Арпоксай, Ліпоксай, Колоксай мали батьком першу людину на землі - Таргітая. Останній був сином бога Папая (скіфського варіанта Зевса) і змієногої богині землі і води Апі, дочки ріки Данапріс (краще відомої нам під назвою Дніпро)...
             В обох легендах, доведених до відома Геродоту, є згадки про золото, причому на центральних місцях. Частково стає зрозумілою справжня пристрасть скіфів до цього металу. І походження її вгадується у колись осілому і зріло-цивілізованому способі життя, та аж ніяк не уявляється у логіці мандрів посушливими євразійськими степами. Вони не гірше пустель, де вартість склянки води або в'язанки дров може зростати до вартості всього золота світу.
             Важко сказати, хто здолав перську навалу, скіфи, що у десятки разів поступалися числом 700-тисячній армії Дарія, чи пекельне літо причорноморського степу, через який скіфська кіннота, немов миша кицьку, провела перське військо, заманивши аж у Полтавську область. А за спалений мегаполіс Гелон на зворотному шляху трохи притомлені і спраглі перси отримали такої прочуханки, після якої ціла генерація євразійських ворон до зими була забезпечена в'яленим падлом, і навіть пихаті еллінські нацисти сповнилися найглибшим респектом до переможців їхнього, тоді спільного, ворога.



              Так чи так, але після загибелі 90-річного царя Атея в історично першому македонському "нокауті" скіфів в далекому військовому поході, після падіння столиці у Нікополі, увалившись через Кримський перешийок, ці залишки знедолених-переможених ватаг, ці невдячні степові гопники ясно дали зрозуміти "вчителям", що подальше існування їх Боспорської колонії можливе лише на умовах вчасно сплаченої орендної плати. А Керкінітиду та інші поселення, особливо з морськими портами, будьте ласкаві, передайте скіфам. А у посередництві між заморськими купцями і придніпровським хлібом ви, греки - ланка вже зайва. Чи ж можна так чинити з учителями? Тільки допомога метрополії своїм кримським колоніям в організації жорсткого педагогічного втику у незабаром розпаленій війні (близько 113 р. до н.е) тимчасово розвіяла еллінський смуток. Регулярне військо під орудою полководця Діофанта змогло довести перевагу фахової тактики та дисципліни над числом та стихією, захопивши та знищивши скіфські міста, скасувавши данину та повернувши втрачені раніше грецькі поселення.       
             Для багатьох співвітчизників "іранське" походження давніх мешканців України є нездоланним більмом спотикання на траекторії їх власного бачення себе у рамках слов'янської ідентичності. А все чому? А все - через одне усталене звукове спотворення.
             Хто хоча б довідково зацікавиться історією цієї країни, виявить, що початок "появи" власне іранських племен на території, що тепер зветься Іраном, датується - увага! - 12-11-им століттям до н. е. Час великих заворушень, якими супроводжувався перехід від бронзи до заліза! Ну, і чергова таємничо-історична "поява" цілого народу, без документування, хто, коли і звідки. Поширення "іраномовних" триває до початку І тис. до н. е. Проходить нерівномірно. В деяких районах країни аж до 8 ст. до н. е. переважало старе неіраномовне населення. Хто ж то був?



             У наявності лише дуже архівні мапи. Але чи є підстави вважати, що тисячоліття з хвостиком змінило цей розклад?

Реконструйована зовнішність за черепом жінки, знайденої у передмісті Тегерана, близько 5000 р. до н. е.

Хуррити, урарти, субареї та інші кавказці, ассирійці, амореї, араби, акадці, вавилонці, еламіти та інші семіти... Проте з 8 ст. до н. е.,  переважну більшість вже складали "іранці", що стало підґрунтям до зародження нової держави - Персії. З цією ж добою, 8 ст. до,  пов'язане широке розповсюдження могил озброєних вершників... Проте це проникнення, як вважають, носило не завойовницький характер, а було змішанням з місцевим доіранським населенням. Отже можна здогадатися, кого ми бачимо у сучасних підданих Ірану.




             Сучасна назва "Іран" походить з авестійської "Airyаna", що утворене від самоназви індоіранців - "aіrya". Airyаna дослівно є прикметником "арійська" (країна). Вираз "airyanam dahyunam" (авест.) - "країна аріїв". Авестійська - найдавніша писемна (!) мова іранців, якою написане святе письмо зороастризму - Авеста. Ось ця основа - "Airyаna" незмінно мандрувала крізь віки і династії: Aryаnam Dahyunam трансформувалося в Aryаnam Xatram (Ар'янам Кшатрам - Арійське Царство ) за Ахеменідів, пізніше - у  Aіrynar або Aіrynahr (Ар'яншатр / Ар'яншар - те саме) за Аршакідів.
             Висловлювалися думки (і їх ніхто не пробував спростувати), що предками отих перших іраномовних племен були... скотарі Східної Європи, звідки частина з них переправилася через Кавказ і вздовж узбережжя Каспійського моря в Іран і Середню Азію. У рамках розселення аріїв з гаплогрупою R1a, що тривало протягом кількох тисячоліть перед тим.



             Знов-таки, здавалося б, цілком виважене, переконливе концептуальне твердження, а таїть у собі свою протилежність - кляте питання! Це ж виходить, "іранці" вийшли з території України (чи Сх. Європи), щоб звільнити місце для приходу тих самих "іранців" (вже скіфів, - себе самих!) багатьма століттями пізніше? Це ж тоді виходить, спочатку на місці України був Іран? shock Це ж тоді буде ніби й не нашестя зі сходу, а повернення після прогулянки додому...
             А де ж на мапі вище індоєвропейська Хеттія, для якої державність беззаперечно доведена з 1800-х років? А що робити із дрейфом Новохеттських мікроцарств з Центральної Анатолії на схід-південь, що відбувався у цей же час - після Троянської поразки? Прокляття процесійного мислення! А хто здатен вбити гадку, що нагло проривається крізь чиюсь неупереджену стриманість? Гадку про те, що якісь гілки аiryаn'ського племені з країни Пала пройшли транзитом, не осівши, не змішавшись, віддалилися, аж поки Великий Скіфський Степ не присвоїв їх собі? І що у цьому є неприродного, незбутнього? Адже на якихось підставах з'являються і такі мапи.

Мапа, що використовувалася у контексті походження хорватів

             Хід повільної масштабної міграції, що тривала тисячоліття, відстежується за топонімікою, за археологічними знахідками, зокрема за генетичним матеріалом знайдених решток, за культурною належністю знайдених речей. Але ж хіба диво, що якісь племена під проводом своїх Енеїв прошмигнуть за 2-3 століття супроти домінуючого напряму міграції? Хоча дані одного вірменського історика часів царя Аршака 1-го показують, що у зовсім неісторичний спосіб цьому племені прошмигнути таки й не вдалося (згадка про країну Вананд). Але припустімо, пройшли, не лишивши жодних  культурних / генетичних слідів по собі, але увібравши все найпрогресивніше, чим відрізнялися зустрічні народи? Так замикається траекторія умоглядних блукань чергове коло питань без відповідей.
             Варто відзначити спільну рису скіфів і кельтів: ті і другі легко, не буде перебільшенням казати - майже охоче йшли на змішання і самоасиміляцію у тих народах, з якими близько жили. Відомими продуктами ірано => слов'янського етногенезу нині вважаються племена антів, у(г)личів, сіверян, білих хорватів.
             Отже вчімося правильно казати: Україну населяли іраномовні кочові племена ар'яномовні мобільно-активні землероби. Через їхній стосунок до формування мов (а іранізмів, особливо топонімів, предостатньо не лише в українській мові, а й є загальнослов'янські) ми і користуємося нині однією із найстаріших мов у світі. Невеличкий витяг авестійсько-українського словничка нижче:

анья - інший
асті - кістка (схоже на "остов")
атар - вогонь (схоже на "ватра")

бага - Бог
бара - нести (схоже на "беру" і англ. bear )
бойврат - битва
брата - брат
бу - бути
буд - будити
будра - бадьорий

ва - вас
вак - голос, розмова (схоже на "звук", "вокал", "воркування")
варса - волосся (схоже на ворс)
васрі - весна
вата - вітер
вібрт - відділення (схоже на "вибір")
від - видіти
врк - волокти (р -> л)
вехрка - вовк (р -> л -> в)

гав - корова (схоже на "говядина")

да - давати
дайва - демон (схоже на "диво")
дам, демана - дім
дарга - довгий (р -> л -> в)
даса - десять
дата - дане, закон (схоже на "дати")
датар - той, що дає, творець
джива - живий
два - два
дер - дерти
друдж - брехати (д -> б)
дью - небо (схоже на день)

задо - сідниці, зад
зв - звати
зім - зима
зем - земля
зн - знати
зр - злитися (р -> л)
і - йти
ім - тримати (схоже на рос. імєть; укр. йму - беру, маю)
ката - кімната, хижа, комора (хата)
карана - край (схоже на "країна")
куда - де (схоже на куди)
кута - куди
кхру - кров

мана - мене
марта - смертний
масі - великий (схоже на "масивний" і шотл. Mac' у прізвищах)
матар, мата -  мати, мама
мітра - мир
мр - помирати
нао - нас
набо - небо
ну - ось, зараз (схоже на "ну")

пад - падати
пана - пан
паойрья - перший
пара - перед
пасу - худоба (схоже на "пасти")
пат - шлях (схоже на "путь" і англ. path)
патра - наглядати, стерегти (схоже на "патронаж")
пача - варити (схоже на "піч")
перса - просити, питати
пі - пити

рада - опікун (ясно, що то є "дати раду")
рай - сяйво, блиск (схоже на "рай" і англ. "ray")

сад - сидіти (схоже на садовити, саджати)
сагаріс - сокира
сата - сто
сва - свій
спа - собака
спака - собачий
спента - святий
ста - стояти
стр - стелити (р -> л; також схоже на "простирати")
сура - сильний (р -> л)

тап - гріти (схоже на "теплий")
тач - текти
ту - ти
трі - три
трітья - третій
трс - тремтіти (схоже на "труситися")

фрава - (р -> л) плавати
худао - благодійність (ху - хороший, дао - дане)
чатур - чотири
юн - юний
ясна - поклоніння (схоже на "ясність")



Цього субстрату вистачить не на одну мову

             У якийсь момент людству стало цікаво, чому саме "слов'яни"? Все "венеди", "венеди", і раптом, ні сіло ні впало (з космосу) - СЛОВ'ЯНИ... Звідки взялася ця самоназва? Отже на завершення внесу власні 3 копійки у це, більш ніж сторічне, розгадування етимології усталеного тепер етноніму слов'ян. Не перевіряв, чи хто де-небудь висловлював подібне раніше, всеодно, хай це побачать хоча б стіни цієї кав'ярні. Ну, а раптом  хто підкаже, що така версія теж мала місце, то хіба ж я не можу дійти до неї незалежно від інших? Таке буває...
             Як же ж з'явилося слов'янство? Звідки взялося на землях, раптово звільнених від сколотів-землеробів, та скіфів-орачів, ніби тих корова язиком злизала?



             Отак ще якесь одне-два століття тому вони є-є, орють-орють, з усім сколотським завзяттям, і раптом, ррраз... Родичі-сармати винищили, погнали в рабство в Угорщину? Та ніхто не повідомляв про жодні винищення, які б за масштабом тягнули на геноцид, хоч часи і були жорстокі. У Гамерицький край перша хвиля? До інків заробітчанами подалися, чи що? Як пояснити такий розрив?
             А може, жодних особливих змін і не відбулося? Скіфська військово-політична верхівка виявилася замкнутою у своїй Таврії, комунікація перервана через непрохідно-щільні сарматські лави. Радянський сою Скіфське консервативне начало усунуто, а відтак пішов зростати ідеологічний безлад, як і обіцяє 2-ий закон термодинаміки,  настав час новацій. Плюс ще зерно на античних ринках не витримувало конкуренції із дешевшим єгиптянським - хай живе Алєксандр зе Грейт (Македонський)! хоч жив і недовго Імпортне вино поступилося місцем власному мед-пиву. Одяг, прикраси стали скромнішими... Та й зодягати їх стали тепер тільки на якісь народні гуляння - свята історичних спогадів...



             Змінилися і назви: серед констант, що похитнулися, виявилася і мова. Численні сарматські племена (серед яких були ніхто інший, як білі хорвати, алани = ті самі булгари, роксолани, наприклад, - царські алани)  розмовляли іранською ар'янською, спотвореною у бік звичного для нас слов'янського модусу.
             Хай там як, святе місце пустим не буває. Сармати замінили Царських і кочових скіфів, аж якісь... "венеди" посіли землі сублімованих у вселенський етер сколотів-землеробів і орачів.. (м)угу... bye
             Засвоєння східними венедами крутого скіфського норову, що побутував протягом цілої епохи, демонстрація його в усій красі багатьом племенам, навіть імперіям, що намагалися стати на їхньому шляху, у Західній Європі призвели до потреби розрізняти східних (кровожерно-войовничих) венедів і західних (давно відомих своїм відносно лагідним норовом і цілком оРИМлених) венедів, прибулих після троянської війни шляхом Енея і близькими до нього шляхами (верхня мапа). Задовольнити цю потребу і був покликаний  термін "склаві", "склавіни", "с(к)ловени". Як показано у початковій частині цього циклу, історики і хроністи часто ставили на перше місце саме цей новоявлений термін, а потім давали пояснення, де зводили його до старого-знайомого "венеди".
             Хто може категорично стверджувати, що тодішні східні венеди не мали історичної пам'яті та історичної гордості за якийсь свій черговий "золотий вік" - кілька століть відносно спокійного, узвичаєного рільничо-землеробського життя? Тим більше, як показано угорі, вік і справді золотий. А черняхівська (постскіфська) культура ще якийсь час жила у селах і не знала взагалі, що таке укріплене поселення. Може через це гуннська орда і викликала всі ті хвилі міграцій (а точніше масових втеч від геноцидів), які згодом назвуть велике розселення слов'ян на Захід і Південь Європи 5-7 століть?
             Звісно письмо було не поширене серед східних венедів. Нібито не поширене. У білих хорватів поширене, в італо-адріатичних венетів поширене, навіть у готів, прийшлих


Письмо білих хорватів

Письмо європейських венетів

з балтійського острова, - поширене, і у деяких тюркомовних азіатів - поширене (!),  а іншим - зась кирили з мефодіями їм у поміч, най чекають. Але ж традицій усної передачі ніхто не скасовував. Тож можливо, що натхненні просвітницькими бесідами з носіями історичної пам'яті (саме 2-3 сотні років минуло - термін, замалий для вивітрювання пам'яті але достатній для героїзації, зміцніння пієтету, особливо на базі порівнянь "тоді <--> тепер"... і такими носіями пам'яті були не інститути історії, а крутіше - володарі живого слова, дідугани-волхви, як тут не згадати паралель із кельтськими друїдами) наші предки, аби гордо вип'ятити на щиті зв'язок із давніми сколотами, самі себе так і подавали :

             Ми - сколотські венеди!!!

             Не знаю, чи був у давнину такий, досить модерний, як здається, спосіб словотворення. Покладаюся на відкриття невідомих мені лінгвістів, що інтерпретували ім'я одного з царів Малої Скіфії таким чином: Скілур = Скіл + Ур = Сокіл Сяючий. А також на деякі, явно складені, слова з вищеподаного словничка. З чого випливає, що синтез нових слів з основ існуючих слів був, схоже, цілком прийнятним способом іранського аір'янського словотворення, тому...



             Тому, коли в ході вторинних чи третинних міграцій  населення  т. зв. "достовірно слов'янських" культур із зон гуннського погрому на захід-південь блок-пости племен Європейського союзу lol спиняли ці групи питанням "Ви хто?", то подальші балачки могли протікати десь у такому руслі:

- Венеди prostite
- foo"Венеди"...  Ви орда брехунів! devil Венеди на заході, у нас за спиною. І ми самі венеди. Тоді як ви ідете зі сходу...beat
- А ми сколото-венеди... smile
- Буууулл шіііііт!!! angry Тіки сколовенедів (чи як вас там) і не вистачало, матьївоіті, нам тут для повного щастя, холєра т(ч)єуншкая би вас взяла!!!hammer

- Сколоти-венеди! -  залунало з якогось часу на багатьох таких блок-постах.
- Сколото-вени? Сколото-ванди? Скла-вінди? - понеслося по всіх усюдах тисячоголосим телеграфом.

Коли ж через блокпости проходили "анти", то слід нагадати, що антами вони були лише у візантійських джерелах, для чиєї грекомовності невластивий звук "в". Себе ж вони подавали, як мінімум (сколотські) вант(д)и, а може і повним іменем "вандали".

                 Так отримала Європа слов'янський нібито "прихід" зі сходу і термін, якого потребувала. Ну, а далі вільне плавання усім охочим не розчути, перебрехати, покривляти, спотворити для зручної вимови...

Ск(о)ло(ти)вен(еди)и = Скловени
Ск(о)л(оти)аван(т)и = Склавани
Ск(о)л(оти)авін(д)и = Склавіни
С(кло)ло(ти)вен(еди)и = Словени

           * * * * * *
               Версія умоглядна. Але, гадаю, мій заміс дилетантизму, тупості і фантастичності цілком дотягує до тих точок зору, що виводять назву слов'ян від сучасного англійського слова "раб" slave, від того, що хтось там когось славив, був своєю людиною серед своїх, говорив словами тобто був грамотний lol на противагу німакам (тоді логічно геть усіх іноземців, припустимо, візантійців, наректи німцями, а не лиш одну певну націю) чи ще від бозна-якої чортівні. І саме тому ця версія, мені здається, теж має право на буття, як усі згадані.

Балкано-дунайська версія неолітизації України

Джерело. стор. 5

           Сучасний стан археологічних джерел з неоліту України суперечить досить популярному наприкінці ХХ ст. твердженню про місцеву доместикацію найдавніших домашніх тварин (вівця, коза, бик) та культурних рослин (пшениця, ячмінь, горох). Численні факти переконливо свідчать на користь їх одомашнення на Близькому Сході з наступним поширенням через Балкани і Подунав’я у центрально-Східну Європу, у тому числі і на Правобережну Україну.
            Не підтвердилася південно-східна версія неолітизації України, що була популярною серед радянських дослідників у другій половині ХХ ст. під назвою «східного скотарського імпульсу». Натомість маємо численні археологічні, антропологічні, палеозоологічні та палеоботанічні свідчення на користь південно-західного варіанту неолітизації регіону.
            Неоліт України не є винятком із загальноєвропейського контексту. Як уся центрально-Східна Європа Україна, передусім Правобережна, перейшла до неоліту у VІ—V тис. до н. е., запозичивши його новації з Балкан через Подунав’я. Це сталося в режимі «балканізації» завдяки п’яти послідовним хвилям неолітичних землеробів-колоністів з Балкан та Подунав’я — морська, гребениківська, кришська, лінійно-стрічкової кераміки, кукутені-трипільська. Принципові зміни в концепції неолітизації України, що сталися на початку ХХІ ст., по суті, є відходом від старого бачення «неолітичної революції» в регіоні. Останнє формувалося у повоєнні часи в умовах ідеологічного протистояння Заходу, значною мірою, під впливом відомих радянських ідеологем. Зокрема неписаним принципом радянської археології був патріотичний автохтонізм, що протиставлявся буржуазним ідеям безрідних космополітів міграціоністів. Сформована у повоєнний час концепція «східного скотарського імпульсу» теж несе певний наліт радянського патріотичного автохтонізму. За В. М. Даниленком, скотарство було привнесено на південь України з поза її меж, але... з радянської Туркменії та Передкавказзя, а не з країн ворожого НАТО — Туреччини та Греції.
            Відхід від ідеологічного протистояння Заходу зняв зазначені ідеологічні обмеження в науці, а розвиток археології показав, що неоліт України, перш за все Правобережної, є органічною частиною неоліту центральної Європи. Неолітичні культури Правобережжя є локальними проявами культурних спільнот центральної Європи, а послідовні фази неолітизації останньої (морська, кришсько-керешська, лінійно-стрічкова, лендьельська та ін.) прямо корелюються зі згаданими хвилями неолітичних колоністів з Балкан через Подунав’я на південний захід України.
            Таким чином, Правобережна Україна перейшла до неоліту синхронно з центральною Європою внаслідок колонізації найдавнішими неолітичними землеробами з Подунав’я у VІ—V тис. до н. е. А у V—ІV тис. до н. е. неолітичні новації з Правобережжя поширилися на північ у Полісся, на схід та південний схід України.
            Фактично, на початку ХХІ ст. в археології України сталася принципова зміна концепції неолітизації регіону.
            На зміну старій південно-східній версії приходить південно-західна, що відповідає загальноєвропейському баченню неолітичної революції в центральній Європі шляхом її колонізації неолітичними землеробами з Балкан через Подунав’я.




На правах припущення...
Як можна бачити, початкове положення (звідки все пішло) перебуває у безпосередній близькості від Леванту - місця зародження найранішої в історії осідлої землеробської Натуфійської культури (~ 9500-ті роки до н. е.). Скоріш за все, Трипільці-Кукутень і були нащадками Натуфійської культури, що у своєму поході здибалася із такими собі ПРАіндоєвропейськими носіями чистої R1a, які сиділи на схід від Дніпра. Багатогранний обмін (генами, технологіями, тп) і призвів до появи тієї людності, що нагадує сучасну, і почала розселятися трохи пізніше вже під маркою "індоєвропейців".
Геном скіфів приблизно наполовину складається з гаплогруп натуфійців і аріїв. Третім компонентом скіфського геному є гаплогрупи, характерні для алтайських народів, і їх тим більше, чим далі на схід знаходять рештки. Зовсім відсутній алтайський компонент був лише у дунайських (чи "угорських") скіфів. Натуфійський геном розповсюдився і далеко по Зах. доіндоєвропейській Європі. Його, наприклад, знайшли навіть ось в неї
цитую: we look at her ancestry 10% of her genes were local Mesolithic hunter gathers but 90% of her genes were from Anatolia [modern day Turkey]



Шляхи слов'ян (Продовження)


            У початковій частині бачили мапу, що показувала напрямки переселення народу енетів із країни Пала-Па(ф)лагонії, належної до Хеттської імперії, перед лицем смертельної загрози десь на межі 13 та 12 ст. до н. е. Повторимо її тут для згадки.

               Слід гадати, що значний відтік був у західному напрямі і тими небезпечними землями, звідки насунула ворожа варварська орда. Хоча з точки зору військової тактики це можна пояснити. Адже коли основні сили противника перебувають у походах по Малій Азії, то імовірність стикнутися із серйозною загрозою на їх "домашній" території набагато нижча. Особливо коли не шукати пригод собі на одне місце, а обійти лігво ахейського монстра північніше, по землі дружніх до Трої фракійців. Останні так само, як і енети, кілька разів згадуються у Гомеровій "Іліаді". Фракія, родючий край з лісистими горами та засніженими вершинами гір, що лежить по той бік Геллеспонту (протока Дарданели), і де розводять коней и овець та роблять чудове вино...



               Але не слід виключати можливість міграції у східному напрямі. І та стрілка - без розвитку та наслідків. Як ми знаємо, в тому напрямі наших енетів-палайців, що лишали світлі доми на віками обжитих землях, могли чекати лише кам'янисті плоскогір'я Каппадокії, порізані долинами рік, помережані пасмами скель.



               Лишили на правах натяку? Добре, поворожимо, яку ж долю міг передрікати зазубрений наконечник тієї стріли у час, коли  ще не котилися по рейках швидкісні експреси за наперед укладеним розкладом, не літали алюмінієво-сяючі птахи. Коли первинні потреби нелегальних безвізових мігрантів та їх подальша репатріація ще не забезпечувалися коштом держави, кордони якої порушили ті мігранти. Які поневіряння чекали на наших утікачів у тому напрямку, поки не знайшлася та вільна з належними умовами земля, що відповідала їхнім уявленням про норму? А що, коли омріяний спокійний куток так і не знаходився їм дуже-дуже довго? Не треба мати хист у хитрих реконструкціях аби розуміти:  що на західному, що на східному напрямку нашим мандрівникам часом доводилося долати збройний опір їхньому пересуванню від тих народів, по чиїх землях вони мандрували. Останнє звісно за умови, що то був слабший суперник аніж самі втікачі. Чи не важливий цей момент? Чи не так народжувалися культури номадів індоєвропейського походження? Чи не так гартувався їхній войовничий дух, щоб через століття повернутися на місце спустошеного дому та завдати відплату колишнім кривдникам?
                 Цікаво би знати відповідь і на питання: чи володіли палайці конаючої Хеттії судноплавством? Чи не могли котрісь з них морем хутенько гайнути на протилежне узбережжя Понту Евксинського, де, можливо, так давно не були? На що їх пішим, а згодом кінним побратимам в обході через Кавказ, чи Середньоазійські піски, чи К(о)аза(к)хські степи, чи через Памір, чи через Тибет знадобилося кілька століть... Такі часові терміни виправдані, коли йдеться про міграції великих людських груп. Адже усереднена швидкість міграції народу, що прагне тримати себе у єдиному-цілому, насправді дуже низька і може не перевищувати одного чи кількох десятків кілометрів на рік. Навіть за сприяння всесильного Ягве євреї свій, значно коротший, шлях здолали аж за 40 років. До того ж, не цілком всі індивіди колоною по три похідним маршем слухняно прямують наперед визначеним маршрутом, зрідка поглядаючи у свої GPS-навігатори. Окремі відгалуження племені можуть збочувати, ремонтувати колеса возів, зализувати рани, отримані у випадкових сутичках, блукати, потерпати від голоду та інших лих, словом, творити в дорозі цілковито свою, окрему історію та приходити із запізненням або не туди, куди вирушали. Хвилями. Дехто, прийнявши нову реальність, втратив зв'язок зі старою реальністю, ідею, мету, зв'язок із рідним тілом племені настільки, що здибавши його ж століттям пізніше, може і сприйняти вороже... Таким чином, на "кінцеве" місце (місце, де народ удостоївся уваги давніх  істориків, вже будучи сформованим, досить помітним та маючи свою еліту) могли прибувати вже пра-і-кілька-разів-пра-внуки тих, хто вирушив у путь. А це вже покоління все-того-ж-але-зовсім-зовсім-іншого народу! Ну, а поки народ мандрує під зірками, а його існування мандрує під важелезним знаком question питання, готовим розтовкти ті непевні волевиявлення на генетично-культурну кашу, принадну для інших, охочих та сильніших, то яким у біса історикам цікавий такий народ? Він не цікавий навіть самому собі.


              Взяте з собою поспіхом нехитре начиння, давно обміняне у зустрічних мирних поселеннях на харч. Тепер інші, ніж раніше, турботи. Перепетії довгого шляху... Варіанту сконати посеред байдужого кришталево-морозного карколомно-зубастого небокраю доля ні-ні та й підсуне якусь альтернативу: можна животіти з нечастої співчутливої допомоги зустрічних аборигенів, харчі можна собі уполювати, а можна і забрати, хитрощами чи навіть силою. Військовий вишкіл, дисципліна та мілітаризація - розвиток нових занять, включно із засобами війни. Тяглові волики давно здохли, загнані / з'їдені: освоєння нових тварин та засобів транспорту. Підвищення мобільності військового авангарду з деякою його автономізацією. Підвищення середньої швидкості міграції.



               Перші уроки кровожерливої січі у найманих озброєних ватагах місцевих аристократів, військові союзи та повномасштабні військові дії проти регулярних армій могутніх держав, не збалансовані демографічні втрати, полігамія, зміцнення набутого військово-політичного досвіду, збагачення трофеями... Ще інший підхід легально забрати матеріальні блага, та так, що їхні колишні власники лишалися живими, неушкодженими, а часом і вдоволеними, - через багато століть це назвуть бізнесом, а покищо... Так! Перше заняття тимчасовців усіх часів і народів - торгівля! Генетичні, культурні впливи, іншомовні союзники, мовні адаптації, нові самоназви під опікою нових "політкоректних" богів... Докорінні зміни у розумінні понять війни й миру, страху і страждання, батьківщини і родини, праці і добробуту, свободи і щастя. Інший світогляд!  "Мені з жінкою - не возитися..." - отакої тепер заспівали, авжеж, шаблюка, "тютюн" та люлька у дорозі важливіші, коли своє, підвішене на волосині життя можна так само легко віддати сьогодні, як легко відбиралися чужі життя вчора ...



               Проте демографія для війська має надвелике значення: менш або більш короткочасні зупинки на довгому шляху, поселення на узвишші, біля ріки, на крутому березі, укріплені частоколом з трьох інших сторін (ріка то ж і захист, і корм, і транспортна артерія), військова простота, тимчасовий мінімалізм, ковалям та металургам найзручнішу ділянку! - все-все, що відповідає європейському поняттю "берг" або "бург" (по-нашому - берег),



а ті, як колись, відкриті посеред долин та незахищені огорожею поселення із розмальованими хатами селян - це тепер не практично, це лишилося хіба для пісень та мрій у години спочинку...


              А часу та безпеки якось всеодно тепер не вистачає, щоб зорати, посіяти та зібрати врожай... ще буде нагода пізніше, десь, може отам, за краєм степового океану, куди щовечора закочується багряно-палаючий круг, що, немов сигнал світлофора, велить зупинитися та розкладати вечірні багаття...
              Все-все, що поступово синтезувалося у інший модус вівенді, але тепер вже ніби свій, власний. Модус кочового народу зі спакованою осідлістю. Але спакованою не у валізи на возах, а в головах...
              Коли навіть відсотків 88 цього - брехня, то на якийсь 1 % щось з усього вищеуявленого десь, колись обов'язково відбулося із якимись втікачами, на тому шляху у велику сім'ю народів-степовиків, що простяглася по безкраїх просторах Євразії.
              Пробіжимося по окремих яскравих цятках часо-фактової мозаїки на сіренькому тлі "подій у собі"...  Початок 12 ст. до н. е. - крах Трої. Початок агонії Хеттії від нашестя народів моря. І протягом того ж 12 ст. до н.е. кардинальними етнокультурними та технологічними зрушеннями ознаменувалася поява у Південно-Східній Європі культури т. зв. фракійського Гальштатту. Одне з відгалужень його - Ґава-Голіградську культуру на західних теренах України - датують початком 10 ст. до н. е. Є підстави визнавати фракійське походження за племенем агаф(т)ірсів, що у часи Геродота населяло береги річок Тиси, Серета, Прута і Дністра. А вже 9-м століттям до н. е. датуються перші знахідки культури класичного Гальштатту (пізніше Латену), що за кілька століть поширилися на величезні простори Центральної і Західної Європи включно зі Скандинавією, Британією. Це "вибухнув" кельтський світ.



              Звідки взявся? Чому саме у 9 столітті, не раніше? Римські автори називали цю спільноту "галли", у грецьких працях співіснували назви – "кельти", "галати". Дехто сучасний влучно написав про них десь так: не злічити, скільки всього ми знаємо про кельтів, проте нема народу більш таємничого, аніж кельти. Так, саме вони зчинили деякі технологічні прориви, стали провідною політичною і військовою силою Європи тоді, коли культурний геній Еллади був ще у колисці.


               Здебільшого в очах "культурного" античного свту кельти були жорстокими дикунами, які живуть війною, вдаються до людських жертвоприношень і нелюдського насильства. Летючі загони вождя Бренна, граючись пройшлися Італією з кінцевою зупинкою у Римі. Саме тут на щойно урівноважені ваги, на шальку із гирями полетів метровий меч Бренна, а у відповідь на обурення римських сенаторів з його вуст вперше в людській історії злетів і вмить обріс крилами вислів "Горе переможеним!".



              Ще за століття невгамовні кельтиська навідалися і в Елладу з офіційним військовим візитом. Окремі волоцюги у своїх марш-походах досягли Малої Азії (чи ж не додому вернулися, звідки дуже давно вирушили їхні пра-надцять разів-прадіди?), забрели далеко за Карпати і у степи Північного Причорномор'я. Присутність кельтів на сучасних теренах України нині неспростовно доведена археологічними знахідками, лінгво-дослідженнями географічних назв. Є підстави вважати кельтським плем'я неврів, що сиділо на землях Волині у часи Геродота. Пізніше було відомим і "германське" плем'я із співзвучною назвою "неврії" (у Страбона), коли вже така нагода, згадаймо і про плем'я "хатти", що дуже нагадує назву давно сплячого на історичному цвинтарі царства Хатті, ну то таке...




               У тому ж визначному ДЕВ'ЯТОМУ столітті (до. н. е.) повзуть чутки про прибулих десь зі сходу кочовиків-кімерійців у степах Північного Причорномор'я.



Дуже дивних кочовиків, що окрім закономірного кочового скотарства промишляли також і ремеслами, і торгівлею, і за першої-ліпшої можливості... землеробством! Ну й, зрозуміло, грабунками та війною! Справжньою повномасштабною війною у союзі з іншим, нібито кочовим, збродом.



               Відомі з асирійських письмових розвідданих народи ішкуза та гімірра, що завжди підставляли один одному братнє плече і наводили жах на правителів могутніх тоді царств Ассирії, Мідії і навіть Єгипту. Ще за 2-3 століття "відстрілялися", відгуляли вже кімерійці. Частина втратила ідентичність, злившись із народом ішкузза, що досяг більшої могутності і величі раніше за них. Частина сіла відпочити у Криму під ім'ям таврів ("таурус" - бик грецькою, "тур" - українською; якщо кому вчулася співзвучність, присягаюся рогатим шоломом хеттського бога Тархунта, вона випадкова). Ще частина кімерійців чкурнула на... Захід (що там казали вище? той візантійський історик - про вандалів?!).



Дорогою, можливо, час від часу хтось назавжди випадав з кочового воза, стаючи, можливо, пращуром того чи іншого народу, наприклад, європейських болгар або британських валійців (самоназва - кімри). Кримські "бики" згодом теж ніби знайшли якусь часову воронку та й пірнули у небуття.



              Давні кімерійці лишили по собі фрагментарні враження переважно в асирійців та греків, коли ще ці, останні, теж були напівлегендарними народами, натомість бренд "Кім(в)ри" добряче обсмоктаний у розлогих працях римських (епохи імперії), та пізньогрецьких письменників, чиї дані з огляду на добре освоєні тепер мови трактуються однозначно. Вважають, що нема підстав не довіряти цим джерелам. Згідно з ними: кімври вийшли з території Данії, по Ельбі та Одеру піднялися до місць розселення племен боїв на території сучасної Чехії; далі, власне, йдуть відомі події кінця 2 ст. до н. е., коли весь Рим очима своїх розвідників із здриганням спостерігав жахливий плин людського цунамі. Лише воїнів 300.000 - це навіть сьогодні вам не кіт чихнув. А на той час у Європі це було небачене військо. А ще - незліченні юрби жінок і дітлахів. І вся ця варварська навала, перерісши, як вважали автори, скромні можливості похмуро-кам'янистого Данського півострова, потребувала родючіших земель аби прогодувати своїх членів. Якби не перемога Риму у дуже дивній війні із кімврами 113-101 рр до н. е., це нашестя цілком могло б приректи Європу на іншу долю, ніж ми її знаємо.
               І от, ці кімври та тевтони згідно з римськими даними, а відтак - і даними сучасних німецьких істориків вважаються германцями. Та насправді не все так очевидно. По-перше, за часів Тита Лівія і Страбона (межа ер), Плінія, Тацита (друга половина 1 ст. н.е.), тим більше, Плутарха (2 ст. н.е.) германці були вже добре знані римлянами: цим ім'ям називалися всі племена на північ від верхнього і середнього Дунаю до Балтики і Скандинавії, і від Рейну до Вісли. Проте інакше було на межі 2-1 століть ДО н.е. Сучасник кімврського нашестя, філософ-стоїк Посидоній з Апамеї, який побував у Галлії, не називає кімврів і тевтонів германцями. А германцями він називає невеличке плем'я, що живе у верхів'ях Рейну і має дивний звичай запивати смажене м'ясо сумішшю молока і вина. У джерелі 73 р. до н. е. від Саллюстія германці не відрізняються від галлів - ці терміни вживаються на правах синонімів. Римські диверсанти/розвідники, що засилалися у тили германських племен, змушені були вчити галльську мову і виряджатися по-кельтському. Дослідник, німець Ф. Шлетте проаналізував всі свідчення джерел про перші згадки німців. За його висновком термін "германці" був вкрай маловживаним до галльських війн Юлія Цезаря. І лише стократ прописане у щоденниках останнього "германці" стало етнонімом для нібито відмінної від кельтів групи племен і повсюдно було рознесено численними наступниками, що сприймали "Записки" Божественного Цезаря, як дехто - книжки "Малая зємля" чи "Краткій курс історії ВКП(б)".
               Навіть із "класиків" Страбон у ввідній частині про германців доладно не пояснює, чим же вони різняться із кельтами. Етимологічно слово "germani" не латинське, хоча вкорінилося і набуло у цій мові значення "істинні", "справжні". Мовляв цих кельтів вважаймо тепер за справжніх, коли переважна їх маса на заході та півдні Кельтики вже достатньо "оРИМлилася" - мирно займаються кожен своїм заняттям заради індивідуального збагачення та справно платять податки у імперську скарбницю. А ці ще воюють, отже істинні "germani". Зате у галльській мові, яку успадкувала мова сучасних валійців, корінь gerr- трактується, як "близько розташований", "сусідній". Тож  кельти, що розповідали випадковим у своєму середовищі римським зайдам щось про "germani", цілком можливо, мали на увазі лише плем'я, що мешкає з ними по сусідству. Історія знає подібні випадки: "Карпати" у перекладі з мови народу, від якого про них вперше почули інформатори Геродота, перекладається просто "гори". Корінь подібного звучання heri- є  у давньонімецьких мовах. Трактується як "зброя", "військо". Чи не слідом його є французьке "guerre"? А ля ґер ком а ля ґер. Таким чином, з якихось пір "herimann" --> "hermann" (простіше) могло означати статус воїна. Траплялися племена, люди яких тільки й займалися військовим ремеслом, не маючи ні землі, ні будинку, ні родини; коли війни не було, вони ходили з будинку в будинок і годувалися, чим пригостять. Саме такий прошарок воїнів у пізньокельтському суспільстві міг позначитися як "herimann" / "hermann".
                В описах, кімври (пізніше, германці загалом), як і кельти, русяві, блакитноокі, високі, дужі. Гостинні, щирі, веселі, відкриті, патологічно чесні. Полюбляють полювання, ігри азарту, військового та спортивного суперництва, веселощі й гулянки, хильнути вина, не охоче копирсаються у землиці, лишаючи це діло жінкам, неповносправним, занадто літнім для війська членам племені, а також особистим кріпакам, що було близько до стану раба. Рабом міг стати навіть одноплемінник, що програв все своє майно у кості. Особисті наділи, приватна власність на землю їм невідомі: де плем'я зупинилося, та земля і належить всьому племені. Розписують химерними візерунками щити, безоглядно сміливі у битвах, презираючи смерть чи рани, часто не захищають голий торс обладунками... Імена германських вождів Бойорікс, Кезарікс, Лугіус мають цілком кельтське звучання. І ті, і ті мали інститут волхвів (друїдів) і замість храмів здійснювали релігійні ритуали простонеба, у священних гаях.



Речова культура (Ясторфська: від 7 ст. до н.е. до межі ер) давнього населення півдня Скандинавії, Данії, узбережжя Північного та Балтійського морів, де уявлялася батьківщина кімврів і тевтонів, у загальних рисах повторює культуру Латену, що панувала в усій Кельтиці - від Іспанії до Карпат, з поправкою на північний клімат. Та й не могла б "германська" своєрідність, якби вона мала місце, бути подолана за якихось 12 років їхніх походів Кельтикою. З огляду на всю цю картину деякі сучасні дослідники припускають, що вихід кімврів і тевтонів зі своєї "германської батьківщини" і їхнє  нашестя на Кельтику співвідносяться так само, як на городі бузина - з якимсь київським перехожим. У свідомості пізньоантичних авторів (або їх інформаторів) могла відбутися певна контамінація даних про реальні для них події зі свідченнями про виселення з  прабатьківщини, що збереглися у племінних міфах та сказаннях і оповідалися усно кімврами, що потрапили у римський полон і рабство.  А далекою прабатьківщиною запросто могла бути зовсім і не Данія... Просто перенаселення 3-го світу, кельтської периферії, привело в рух маси людей, що почали відчувати нестачу ресурсів. Їх цікавили землі Кельтики: Богемія, Норик, Гельветика, Галлія. І не цікавили Італія з Римом. Їх біда була у тому, що ті самі землі вже цікавили могутню тоді Римську імперію або вже стали її колоніями.
              Окрім непорозумінь двигуном етногенезу можуть бути і цілком свідомі духовні потуги та екзистенційний вибір. Коли пересічні особини чи невдахи вважають за честь, або з комплексів, або через віддаленість від рідного середовища, або з явного чи неявного примусу рівняються та уподібнюються успішнішим, талановитішим, щасливішим, заможнішим, сильнішим, домінуючим групами. Елементарні акти такого типу етногенезу можна подибати і у ближчій до нас історії. Це коли один син датських німців Марії Фрайтаґ та Йогана Христіана Даля називає себе попервах Козаком Луганським, а згодом входить у науку як Владімір Івановіч Даль.



              Або навспак: один підліток Андрій Андрійович Варгола, порвавши із замкненою атмосферою маминого гніздечка, стрімко шліфуючи свою англійську від лемківського акценту, отримує паспорт на ім'я Енді Воргол. Байдуже, що мама Юлія так до кінця життя і не освоїла доладу англійську, суті це не міняє: одним слов'янином стало менше, одним англосаксонським американцем - більше. Можливо, в окремих випадках це і на краще, хто знає...
             Ось чому за великим рахунком позбавлені сенсу пристрасті навколо доказів чи спростувань, існував той чи інший народ раніше або ж він не існував. Тоді як глибокий сенс слід визнати лише за намаганнями встановити, ЯК існував цей народ, під якою соціо-, лінгво-культурною маскою. І що змушувало його ті маски міняти... І де взагалі народи ті маски видобувають... Проте повернімося до наших
баранчиків кімврів...
               Отож надзвичайно пікантну загадку містять відомості Посидонія, цитовані Страбоном і Плутархом. У ґрунтовних працях сучасних істориків рідко можна їх подибати - аж надто вони виглядають... карколомно-фантастичними. Але хто зна...
              Страбон передає, що кімври "здійснювали походи навіть до області Меотиди", і що "греки називали кімврів кімерійцями" [Strabo, VII, 2, 2].
              Суголосні байки наводить Плутарх: "Кельтика на стільки велика країна, що від Зовнішнього океану і холодних країв вона простяглася в сторону сонячного сходу і Меотиди, де межує з Понтійською Скіфією. Саме звідти, де дотикалися землі цих племен, виселилися вони. Не одним неперервним потоком, але кожне літо, рухаючись все вперед і вперед, воюючи, пройшли материк за великий проміжок часу. Тому, хоч вони поміж собою ділилися на чимало частин під різними назвами, все їхнє військо сукупно звалося кельтоскіфами... .... Ті кімерійці, що у давнину вперше здибалися з греками, були не більшою частиною свого народу, а лише групами вигнанців... Тоді як найчисельніші, найвойовничіші з них посіли землі на краю світу, на берегах Зовнішнього моря та у похмурих лісах... аж до Герцинcького лісу... саме звідти почався наступ на Італію цих варварів, що звалися спочатку кімерійцями, а потім кімврами" [Plut., Mar., XI]. Як тепер кажуть: упс! Кельтоскіфи... Аж ось яка байка і яких людей поєднала, у яку химерну конструкцію! І це окрім золотих нашийних гривен, специфічного гостродзьобого ковпака (шолома) і норову, що являв собою сплав найдикішої кровожерливої жорсткості (часом у прямому кулінарному розумінні), безжальної жорстокості не тільки до ворогів, а й до одноплемінників, цілком ірраціонально-містичних на наш сучасний погляд речей та аскетично-доброчесної натуральності, загостреного відчуття справедливості та моралі. Що ж, скіфи у нас стали у чергу до розгляду у продовженні цієї серії.







               До чого тут вищенаведений приклад етногенезу "кельти >>>------> германці"? А до того, що тут-таки можна би пошукати і сліди слов'ян. Плем'я нориків, що жило у передгір'ї Альп, вважалося римськими авторами до 2 ст. кельтським. А от Нестор у своїй праці 12 століття ототожнює їх зі слов'янами:



"...взяли сини Симові східні країни, а Хамові сини - полудневі країни, Афетові ж сини взяли захід і північні країни. Від цих же сімдесяти і двох народів і був народ словенський племені Афетового, названий норцями, що суть словени. По довгих временах сіли словени по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Від тих словен розійшлися по землі і прозвалися іменами своїми, де хто сів, на якому місці. Хто прийшов і сів на ріці Мораві, то й прозвалися морава, а інші нареклися чехами. А се ті ж словени: хорвати білії, серпи і хутани. Коли на дунайських словен найшли волохи, і сіли на їхніх землях, і чинили над ними насильство, словени ж ті прийшли і сіли на Віслі і стали називатися ляхами, а від тих ляхів пішли інші назви - поляни, ляхи другії - лютичі, інші - мазовшани, ще інші - поморяни. Також і ті словени, що прийшли і сіли по Дніпру, нареклися поляни, а другії - деревляни, оскільки сиділи в лісах; а інші сиділи межи Прип’яттю і Двиною і називалися дреговичі; ще інші жили на Двині і називалися полочани від назви річки Полота, що впадає в Двину. Від неї і прозвалися - полочани..."
             Як бачимо, за відомостями Нестора першоджерело і напрямки поширення слов'ян з кельтського середовища до Карпат і далі на північ  і північний схід є на 180 градусів противні щодо Транскарпатської теорії, якою розпочата перша замітка цієї теми.
              Проблема більшості стародавніх народів у тому, що багато чого відомо про їхні діяння, заняття, навіть про їхню мову, часом, про їхню зовнішність, невідомо лише, звідки вони вигулькнули і куди в біса поділися. Ми бачимо сплеск, але за мить до того навіть не думали дивитися на матеріал, що ось-ось сплесне, і назавжди лишається питання, куди поділося маля, що випало з корита зі сплеском...
              Як результат, тепер по різних країнах і континентах ми дивимося на людей, що схожі, як схожі між собою бувають краплини води чи взимку сніжинки... Чи звірі одного виду... Так, є там-он і там якісь відмінності, там плямки на шкірі, там на пів голови вище, там бровки не так вирівняні, там кучерики не так в'ються, а там не досить руді, там вуха мочками не так приросли, там швидше псуються зуби, там скоріше сідають очі, там не їдять гречку, а там гидують устрицями, але все це настільки не істотне! І хай грім Тархунта вразить того, хто скаже, що це не одне плем'я!!!
              Хто буде заперечувати впливи географії, клімату, доступних природних ресурсів, генетики оточення, модусу життя, традицій, їжі? Ніхто! Хто заборонить вправлятися на цій ниві різним фізіогномістам-лінгво-антропологам? Ніхто. Звісно науково-статистичні підходи дивляться ширше, копають глибше і дозволяють виявляти навіть у близько споріднених націй тонкі, а часом і товсті відмінності, що за своєю важливістю наближаються до архікричущої суперечності між колом і прямокутником.


Хати давніх кельтів, германців (реконструкції) і сучасних українців

              Лишімо тим підходам право на існування. Проте за великим рахунком все зводиться до принципу: "Якщо звір плаває, як качка, літає, як качка і крякає, як качка, то це качка і є". І щойно ці зв люди починають крякати говорити, лиш тоді бачиш, що вони належать до різних племен: то хорват, а то валлон, то ісландець, а то італієць...



            Поки ж вони мовчать, спробуй вгадай podmig хто слов'яни, а хто НЕ (?) слов'яни.



              Хто германці,



а хто НЕ (?) германці...



Що є оте, що не дає їх розрізнити, поки вони мовчать?



Що то за начало, у якому вони єдині, і, не зважаючи на несхожість мов, визнають, свідомо чи несвідомо, одне одного ближчими аніж інших?






Д а л і    б у д е

Шляхи слов'ян

          Однією з найбільш дивних теорій міграції індоєвропейських народів є теорія про закарпатську батьківщину слов'ян. Нібито звідти в епоху раннього середньовіччя - 5-7 ст - слов'яни, нібито під тиском войовничих кочових племен зі степового сходу, стали масово мігрувати на захід-південний захід - південь-північ. Так звана "транскарпатська теорія".



          Відповідно територію, окреслену річками Одра-Прип'ять-Ворскла-Дністер такі теоретики відносять до  батьківщини слов'ян, які, ні сіло ні впало, з'явилися тут не раніш як у 5 ст. н. е. Так, ніби і не мали ті слов'яни батьків, а ті, своєю чергою - своїх батьків. Такий собі біблейський принцип етногенезу, коли одного чудового дня закликав Бог Аврама і призначив йому бути першим зачинателем народу Ізраїля.

           Наведемо далі деякі історичні згадки про слов'ян, що йдуть урозріз "транскарпатській теорії", але працюють на теорію їх нібито автохтонного (корінного) походження на широких теренах Європи.
           Юлій Цезар (100 - 44 рр. до н. е.) наголошував на морському мистецтві венедів та на їх домінуванні в Атлантиці між сучасним французьким та британським узбережжями. “Це плем’я, – писав римський полководець, – має великий вплив на всьому морському узбережжі, оскільки венеди мають найбільшу кількість кораблів, на яких вони входять у Британію... Венеди володіють гаванями і зробили своїми данниками всіх, хто плаває по цьому морю". Він відзначав переваги венедських кораблів і вказував, що “тільки швидкість і робота гребців дозволяла римлянам перемагати, бо у всьому іншому кораблі венедів були краще пристосовані до місцевих умов і до боротьби з бурями
           Страбон (63 до н. е. - 23) вказує, що венеди перешкоджали висадці римлян у Британії. Вони мали вітрильні судна і під час морського бою “римляни зривали їх паруси з допомогою списів з серповидними наконечниками, тому що паруси у них... були шкіряні і замість канатів натягнуті на ланцюги"
          Птолемей (близько 87 - 165 рр.) відносив венедів до числа "дуже великих племен", що посідають землі "вздовж усієї Венедської затоки", як у ті часи називали Балтійське море.
          Про те, що бурштин у їхні південні країни завозять з краю венедів (Балтійське Помор'я), добре знали і Діодор Сицилійський з Плінієм Старшим.
          У різний час деякі венедські племена були союзниками Риму. Іншим племенам венедів доводилось вести війни проти Риму, а також і проти готів, гунів, аварів та інших. Відомо, що римський імператор Волузіан (3 ст. н. е.) за перемогу над венедами одержав титул "венедського". Проте встановити панування над поморськими венедами римлянам не вдалося          
          Згадками про слов'ян рясніли джерела візантійської епохи. Так, Германаріх (близько 265 - 375) та його наступник Витимир були остготськими королями, що на Північному Причорномор'ї вели тривалі війни з антами, племінний союз яких очолював король (князь) Бож. Витимирові навіть пощастило схопити і скарати на смерть Божа, після чого він отримав прізвисько Вінітар (Winith-arja, гот. переможець аріїв венедів).
          Візантійський історик Йордан сповіщає, що в 6 ст. існувало три різновиди слов'ян: венети (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Дослівно у Йордана в його "Гетиці" (551 р.): Лівіше Альп і Дакії, де кордон проходить на північ від джерел Вісли, величезний простір посів народ венетів. Їх називають по-різному ... але їх основні імена - склави і анти.  У праці Vitae sanctorum Columbani (615 р.) монах Jonas Bobbiensis прохопився кількома словами, але також ототожнив венедів і слов'ян: Одного разу він задумав поїхати в країну Венді (в Альпах), яких також називають Склаві.
           Чимало записів стосовно вендів наводить в своїй хроніці (48, 68, 72-77) Fredegar (?-659). Запис 48: Само (невідомий купець з франкського міста Санс) приєднався до племені Склаві, ім'я яких Венди. Цікаво, що з невідомих причин цей купець Само відмовився від початкових планів своєї торгівлі з місцевими племенами, натомість очолив боротьбу слов'ян проти Аварського Каганату. Своєю доблестю у сутичках та мудрістю керівництва він здобув беззаперечний авторитет слов'ян, за що вони вибрали його своїм королем, королем заснованої ним держави Само. Чимало венедських дівчат мало за честь стати дружинами короля Само та народити йому десятки нащадків. Його держава 35 років витримувала тиск тюркських завойовників - аварів з півдня та франків із заходу, і занепала лише після смерті свого засновника. Але це такий ліричний відступ...
          Ці джерела разом з "Історією лангобардів" Павела Диякона (8 ст.), в якій у 6 ст. згадується Слов'янська провінція Sclavorum provincia, описують венедів не як щойно прибулих зайд, а як активних і впливових конструкторів тогочасної європейської геополітики. Навіть у середньовічного читача вони цілком формують уявлення про древність та слов'янське походження народу на ім'я Венді / вінди / венеди / венети. І навіть іншого народу... вандалів!
          У пізньоантичні часи побутувала думка, що вандали вирушили від берегів своєї батьківщини Скандинавії, перетнули Балтійське море й прибули на терени сучасної Польщі приблизно в ІІ-му ст. до н. е., оселившись у Сілезії близько 120 р. до н. е. Трохи відволікаючись: чого тільки варте співзвуччя назв: в Норвегії це вимовляли як Hallingdal - (тут виняток; lolгаличанам не турбуватися!), але ось у Швеції (Vendel) та Данії (Vendsyssel)...letsrock Відомі історики тих часів, а також услід за ними і Вікіпедія 21-го ст. вважали, що вандали - давнє східногерманське плем'я. Що ж до істориків, то відомо, з якою погордою дивилися римські "арійці" на північних варварів. Це тягло за собою часом нерозбірливість, звалювання до купи всіх "унтерменшів" та суперечливість окремих даних. Увага та інтерес римлян до варварів загострювалися лише у міру того, як останні завдавали їм відчутніших поразок на полях брані.
          Римський історик і політик Тацит описав місця проживання вандалів між річками Одером та Віслою в творі "Германія" (98 р. н. е.).
          А от Прокопій Кесарійський, візантійський історик в 6 ст., стверджував: Вандали спершу жили поблизу Меотиди (Азовського моря) (!!!) Потерпаючи від голоду, вони попрямували до германців, званих тепер франками, і до річки Рейну, приєднавши до себе готське плем’я аланів.
          Хроніст Адам Бременський (? -1081) писав у своїй "Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum": Склаванія - дуже велика область Німеччини, населена вінулами, яких колись звали вандали. Вона в десять разів більша за нашу Саксонію, особливо, якщо врахувати Богемію і полян (!!!) по той бік Одри, оскільки вони не відрізняються ні мовою, ні зовнішнім виглядом.
          Пастор Гельмольд із Боса (бл. 1125-1177) у своїй Chronica Sclavorum пише: За Польщею є величезна слов'янська країна - країна древніх вандалів, яких тепер звуть Венді і Вінулами.
          Історик 15-го ст. Альберт Кранц пише у книзі "Вандалія": Ми вважаємо виправданим говорити про Польщу, Богемію, Далмацію та Істрію як про один народ, який наші предки називали склавонами, а перед тим справжнім ім'ям - вандалами. Навіщо ж соромитися свого вендського походження, коли їх предки прославилися своїми справами у Франції, Іспанії та Африці?
          Історик Мавро Орбіні на межі 16-17 ст. у книзі "Слов'янське царство" свідчить: Слов’янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу ... І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – слов’яни, вандали, ... венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал ... Всі вони були народ слов'янський.
          Адам Бохоріч - лінгвіст, 16 століття - вважав, що генети, венети, вінди, вандали і слов'яни - один народ. Янез Вайкард Вальвазор, історик і географ 17-го століття, писав: Венді і склавени один народ, вандали і венді однієї нації. Балтазар Аке, бретонський антрополог 18-го століття, у своїй праці "Slavus-Venedus-Illyricus" ототожнив венетів, віндів і склавенів зі слов'янами. Він також вважав: Нація венедів, віндів, склавенів або сьогоднішніх слов'ян ... Цей народ бере свій початок в Європі на кордоні Італії, венеціанської і тірольської землі на заході.



          Карл Зіха (Karl Sicha) у 19-му ст. писав у книзі "Namen und Schwinden der Slaven": Слов'яни в давнину заселяли набагато ширші простори в Європі, ніж у наш час. Багато їх племен зникло на початку середньовіччя. А колись вони населяли більшу частину Європи. Це можна довести географічними даними. І далі таке: Старі історичні назви слов'ян свідчать про їх сильну експансію в Європі і глибоку давнину.
          Ймовірно Зіха не перший дослідник, хто дійшов такого висновку. Згадаймо тут про локалізовану за часом і місцем традицію (моду?)
візантійських авторів 4-6 ст. називати слов'ян антами (попервах державною мовою Візантії була латина, латиною "антиквус" - древній). Крім візантійців ніхто і ніде слов'ян більше так не називав. Правда, існує думка, що це специфічне спотворення назви тих самих слов'ян-вандалів, пов'язане з тим, що в давньогрецькій мові немає звуку "в", а поняття про благовучність змушували їх замінити "д" на "т". Так "вандал", скоротившись, був перетворений на (в)ант(д).
          Видання 1900-го року "Всесвітньої історії" Ганса Фердинанда Гельмольта, стор. 270: Народи, що жили в римських провінціях Паннонія, Норіка, Реція та Вінделіція, були широко відомі як слов'яни або словени. Раніше вважалося, що міграція слов'ян на Балкани була в період з 5 по 7 століття. Тепер сліди їх перебування датуються набагато раніше. Це підтверджують стародавні назви місцевостей. Крім того, ця нова точка зору цілком узгоджується зі старими історичними свідченнями і природним чином пояснює феномен "раптової" появи слов'ян в цих краях і у такій кількості.


          Карл Зіха теж відверто вважає, що твердження про міграцію слов'ян у Західну Європу з 5 по 7 ст. абсурдні і називає багато давніх народів, з яких, на його думку, формувалися слов'яни: Heneti, Veneti, Antes, Vinidi, Armorici, Getae, Daci, Sarmatae, Scythae, Poloni, Illyrii, Moesii, Liburni, Norici, Rhaeti, Paeones, Pannonii, Taurisci, Vindelici, Boji, Helvetii, Triboci, Nemetes, Vangiones, Suevi, Vinuli, Vandali, Vinithi, Lankobardi, Baemi, Marcomani, Marovani, Quadi, Rugi, Ruthen. Отак от! Тут і згадувані Нестором-літописцем норіки, і сармати зі скифами (зразу видно, Блок був незнайомий з таким баченням, так і з'явився його знаменитий шедевр - всі ж бо, хто приходить з Азії, мають монгольські очі-щілинки - що тут неясного?); далі йдуть і наші бойки - хто б сумнівався; далі - shock що це! - навіть корінні  швейцарці - вінделіки, рети і гельвети, і навіть - omgо диво! - готи/свеви/маркомани/лангобарди - племена чиє германське походження ні в кого і ніколи не викликало сумніву. Ну, що ж... Хай це буде на совісті цього Зіха.

Отак от!!!  Рим наш, і Альбіон наш!

          Бачимо, що теорія автохтонності слов'ян по майже всій Європі за чисельністю свідчень вже від раннього середньовіччя не могла являти собою нічого нового і тепер не повинна в когось викликати подив чи відмову у праві на життя. Можливо, наведені відомості спокушують читача тепер обговорити окрім загальноприйнятої, нібито єдиної, колиски слов'ян на соковито-зеленій плямі верхньої мапи ще принаймні три "батьківщини" слов'ян: у Західній, Північній Європі та у Приазов'ї? Проте йому не варто робити цього, поки у контексті піднятого питання ми не розглянемо згадок... ще давніших, ніж навіть від діячів античної доби, від Геродота до Юлія Цезаря (згадано вище).
           Тому далі у нас власне одне, найдавніше повідомлення про слов'янський народ Venedi, Veneti, Venethi, Venethae, грец. ; іноді Енети від грец. ; нім. Wenden. І воно залишене на другу чергу тому, що йде не від історика, політика, хроніста, а від напівлегендарного поета Гомера (9-8 ст. до н. е.). Грецька назва Трої була Ілліон, отже назва "Ілліада" ніщо інше, як "Троянська війна/епопея". Саме гомерівська поема "Ілліада" містить першу у часі письмову згадку слов'янського народу енетів у Малоазійській Пафлагонії, що брав участь у десятилітній війні греків-ахейців проти троянців (яка могла бути орієнтовно між 1260 та 1194 р. до н. е.) на боці Трої:
               "Вождь Пилеменъ предводил Пафлагонцевъ с косматою грудью,
                В крае Энетовъ живущихъ, где дикие мулы родятся.
                Киторъ они населяли, окрестные земли Сезама,
                Подле потока Парфения въ светлыхъ домахъ обитали,
                И въ Эгиале, и в Кромне, равно в Эрифинахъ высокихъ".
                (Гомер, Ілліада. Пісня II, 851-855. Переклад Н. М. Мінського)

umnikОоояк !
           Українські селяни теж донедавна масово жили у вибілених хатах. Окремі певно живуть і тепер.


В. ван Гог.  Хатина та жінка з козою. 1885 р.
           Вінсент не підгледів цю картину в Україні, вона була намальована ним у містечку, де жила його сім'я. А ще сто літ назад від його часу містечко називалося селом Брабант (неподалік від Гельмонта, Голландія).

Будинок в англійському селі Вілмінґтон



Будівля у вигляді традиційної кельтської круглої хатини, мазаної глиною...



Реконструкція за даними археологічних досліджень свідчить, що і таємничі трипільці (між 5500 і 2750 роками до н. е.) плетений з прутів та лоз каркас своїх хат, старіших за найпершу єгиптянську піраміду, обмазували глиною, ретельно відбілювали та прикрашали. Якщо вже пішло про піраміди... Пелазги = лелеки. А Птах, або Пта - єгипетський бог-творець, що шанувався у Мемфісі. Земним втіленням душі Птаха, його ба та оракулом вважався священний бик Апіс. Як бог-творець Пта вважався покровителем ремесел, мистецтва, майстерності та істини. А відомий архітектор пірамід Імхотеп був глибоко пошанованим у Єгипті і вважався сином бога Пта.



Ще один ключовий елемент - солом'яна стріха. Візитка хліборобів. Англійці кажуть на солому straw, угорці - szalma... Але перепрошую за ще один раптовий відступ, і повернімося до наших барашків енетів!

            Отож, вище на деяких мапах вже можна було бачити, де на території сучасної Туреччини мешкали енети Пафлагонії. Деталізуймо це місце look 



Вже добре знайома нам багатоваріантність назви народу:



           На початок троянської війни Пафлагонія входила до складу Хеттської імперії, потужної держави, що існувала десь між 1800 та 800 роками до н. е. А троянців з хеттами пов'язували тісні союзницькі відносини і взаємна військова допомога. Назва Пафлагонії споріднена із назвою народу пе(а)ласгів, котрих деякі дослідники ототожнюють із народом трипільської культури. Ще одне ім'я, під яким були відомі пеласги у Малій Азії до окупації регіону грецькими варварами, а також назва землі, яку вони населяли, це "Пала" і, відповідно, палайці, що і бачимо на мапі нижче. Якщо це слушно, то дати підказують, хто чий нащадок. І саме мова паласгів могла вплинути на хеттську настільки, що в ній з'явилося чимало коренів, співзвучних зі слов’янськими. Приклади: агниш - вогонь, ватар - вода, вали - великий, малла - молоти, нева - новий та багато інших. Основою ж хеттської мови була мова хурритів із невстановленої досі мовної сім'ї. А сучасні палеолінгвісти дослідили вузько локалізований у часі корінний злам, що призвів до суттєвих змін у її правописі.


Хеттська імперія, 14 ст. до н. е.

               Якби Троя вижила після ахейської навали, то кінь там був би, мабуть, зловісною твариною umnikяк чорна кицька. Завдяки Гомерові тепер добре знаємо і про спосіб, і про те, як долю троянської війни вирішило хитре проникнення ахейських воїнів всередину оточеної неприступними мурами Трої, і про нищівний розгром міста-держави та геноцид його мешканців, що настав після того. І навіть коли Троянський кінь лише художня вигадка поета, призначена аби не псувати трагічну героїку прісною розповіддю про банальний хабар, не ставімо тепер це йому у провину, зважаючи на те, який культурний масив з картин, фільмів, книг, прислів'їв, троянських вірусних програм тримає тепер той кінь на своїй тендітній дерев'яній спиніlol



           Для розвитку теми важливо відзначити ось що. Не тільки і не стільки саме через локальний військовий успіх загарбників колись могутнє царство Хатті після троянської війни увійшло у круте піке занепаду тривалістю у 1-3 століття. Окреслимо у кількох рисах загальну причину, що повалила або відсунула на другий план колись впливові "Великі" царства тієї доби, включно з Єгиптом.
            На 13-12 тисячоліття до н. е. припадає так звана криза бронзової доби та перехід до залізної. В цей час невідомо що призвело до великого заворушення добре відомих народів та виходу на світову арену раніше невідомих численних агресивних народів. За інтенсивністю міграцій все Середземномор'я разом із прилеглими землями Європи, Азії, Африки та численними островами стало нагадувати гігантський казан з вируючим кип'ятком. Схоже на те, що ці нові народи стали для Великих царств минулого тим самим, чим для Риму пізніше стануть північні варвари, а для Руси - татаро-монголи. А можливо, навіть і тим, ким набагато раніше став представник культури грубої шнурової кераміки щодо представника культури мальованої тонкостінної кераміки (тобто культури трипільців).


             Кілька таких народів зафіксовані у текстах на барельєфах та стелах, а також у численних документах дипломатичного листування правителів великих царств між собою, з намісниками та васалами. Об'єднуючою назвою для всіх цих нових народів було багато разів повторюване зловісне тавро "народи моря". Сюди належать добре відомі корінні (чи може і ні) племена Грецького півострова - ахейці, дорійці, фригійці і менш відомі або зовсім невідомі народи, що демографічно вибухнули теж, можливо, на своїх корінних землях Балкан, Італії, Корсики, Сардинії, Сицилії, Лівії, периферії Хеттського царства, Близького Сходу та Кавказу.


Шардана. Найраніші згадки були про цей народ, походження якого з Сардинії тепер з високою ймовірністю доведене не тільки співзвучністю назв, але і подібністю археологічних знахідок зброї на Сардинії та у Близькосхідному регіоні, а також до зображень воїнів шардана на єгипетських барельєфах.


           Пелесет або пеласти. Увійшли у давні семітські перекази під ім'ям філістимлян. Походження пелесет достеменно не розгадане, не зважаючи на численні теорії. В одній книзі пророків Старого Заповіту є вказівки, що Господь вивів філістимлян з острова Кафтор. В іншій Кафтор фігурує як місцевість. Розглядаються гіпотези і Балкан на півночі Греції, і Кіпру, і Криту, і деяких місцевостей на узбережжі Малої Азії. Пелесет відзначилися тим, що вже володіли секретом виробництва залізної зброї, забезпечуючи собі неабияку військову перевагу. А їхні кораблі не мали великої кількості гребних весел, лише вітрила. На відміну від інших народів, що після короткого перебування на захопленій території завіювалися світ за очі, значна частина народу пелесет, завоювавши Близький Схід, прийняла осідлий спосіб життя на землі, якій дала своє ім'я - Палестина, а також стала сповідувати культи місцевих семітських божеств (Дагон), конкуруючих із Яхве


 Дін'їн. Версії походження від Фінікії, Ханаану, Малої Азії і аж до ототожнення з грецькими данайцями.
Тереш. Можливо, походять з міста Тарс. Або ж це згадувані пірати тірсени, чи, те саме, італійські тіррени - пращури етрусків у Геродота і Фукідіда. Відомо, що полонений єгиптянами вождь народу тереш мав світле волосся, що говорить про північне походження цього народу.
             Аби просто насолодитися неповторною мелодикою єгиптянської мови, перелічимо інші єгипетські назви "народів моря", уявлень про які в сучасних дослідників ще менше: Тйеккер, Шекелеш, Еквеш, Вешеш, Мешвеш, Лабу (лівійці, під питанням), Каркіса, Лукка.



            Ось ці та інші народи, об'єднуючись у різні союзні комбінації, поступово шматували та знекровлювали Великі царства Єгипту, Хатті та припинили існування у колишньому вигляді великої морської і торгової цивілізації Фінікії. Троянська війна була лише маленьким епізодом цієї навали "народів моря". Крім того, Хетська імперія тримала облогу з інших сторін: удари від мушків - пращурів сучасних вірмен, а з південного сходу - від постійного суперника - Асирійського Царства, поки останнє і саме не зазнало критичного ослаблення від тієї ж навали "народів моря".
            Модус вівенді та культура мандрівних та войовничих "народів моря" суттєво відрізнялася від осідлих з діда-прадіда народів Великих царств. Як свідчать єгипетські джерела, в багатьох випадках вони чинили свої загарбання із метою, нез'ясованою для тодішньої прагматичної людини. Пам'ятаєте фільм "Троя"? Менелай йшов на війну аби повернути свою красуню-дружину. Агамемнон - через жадобу влади. А Ахілесу були до лампочки амбіції царів. Діалог з того ж фільму (може, трохи не дослівно): "Якщо лишишся, то в тебе буде родина, спокій, багато дітей. Але ти помреш! І діти твої помруть. І діти дітей, і їхні діти, і тебе забудуть. А підеш на війну, то загинеш у бою, але пам'ять про ту війну, слава її героїв переживе віки". І це не лірика античних міфів, а спосіб мислення і мораль природжених воїнів-руйнівників. Як співав незабутній Цой: "война без особьіх причин, война - дело молодьіх"... Не для тривалого присвоєння собі земель, господарств і матеріальних благ, не для взяття переможених у раби. Часто це було схоже на азартну воєнну гру, в ході якої, бувало, нападники, вщент розбиті, без жалості до себе йшли на загибель усі, хто не міг уникнути полону. А отримавши перемогу, вони у геноцидний спосіб позбавляли життя цілі народи на захоплених територіях. Доповіді про ці жахливі події у єгипетських джерелах часто закінчувалися словами: **н а з в а   н а р о д у** всі були знищені ніби їх ніколи й не було. Ймовірно таке життя знайшло своє відображення в епізодах тотального геноциду, що містяться у священних книгах Тори і Танаху. Так, під час завоювання євреями під керівництвом Ісуса Навіна Палестини 1165-1157 до н.е всіх жителів захопленого міста Єрихон, включно із жінками й дітьми, було вбито, а саме місто спалене. В наступних битвах проти ханаанських племен були захоплені ще кілька міст, мешканці яких так само були знищені.
            Такий то був час та руйнівний світогляд природжених воїнів. Фараони та інші великі правителі користалися з такого норову молодих народів, коли вдавалося з ними договоритися і залучити у наймане військо. Але що досягалося цим підвищенням ентропії у Всесвітньому порядку? Переформатування культурних традицій заради схиляння до спроб нового способу життя? Оновлення заскорузлих політичних систем? Ліквідація перенаселення у місцях демографічних вибухів? А може, гомогенізація (рівномірний розподіл по планеті) знань, досвіду і культури? Адже завжди має місце не лише "обрив", але й "стик" та успадкування. Подібно до германської Римської Імперії. Наразі складно відповісти про причини регулярного настання в історії людської цивілізації "темних" віків тотального відчуження.
             Зрозуміло, що такий характер ведення війни і ставлення до поверженого противника зумовлювали щось на зразок гуманітарної катастрофи народів на тих землях, куди причалювали летючі вітрильники "народів моря". Тому, якщо страшним звісткам щастило мати ноги, прудкіші за
блискавичні озброєні орди, то оповіщене і нажахане мирне населення, що не могло сподіватися на наявні збройні сили, швиденько складало свої манатки на вози і скільки могло, збільшувало відстань між своїми дорогоцінними життями і вірною смертю.
Хіба міг стати винятком і відносно мирний осідлий народ енетів-палайців-пеласгів?


Імовірні напрями переселення малоазійських енетів/палайців

          А пам'ятаєте? Таке знайоме:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди - козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.
             Ось ще одна, від Вергілія, підказка щодо маршрутів втечі у західному напрямку на прикладі (В)Енея, сина (В)Енери. Через Котляревського. Його "Енеїда" наскрізь політизована на відміну від "Енеїди" росіянина Н. Осипова. Зруйнована Троя, як зруйнована московським царизмом Гетьманщина? Карикатурний балаганно-травестійний виклад не допускає і думки у читача: а чи не здогадувався, бува, знаменитий пересмішник про слов'янське походження царя Енея. Що ж, може в тому і задум автора. А от гіпотеза про троянське походження Риму (через заснування цього міста нащадками Енея) без особливих доказів була з викликом вип'ячена на щиті імперії у протистоянні римлян з колишніми кривдниками Трої, греками та зведена у римській політиці до рівня державної ідеологічної догми, як і закономірний культ Енея.          
            Мабуть таким-от чином занепадало та знелюднювалося попервах царство Хатті. А за кілька століть маємо повністю змінений склад населення за рахунок нащадків грецьких окупантів (ахейців та фригійців), дещо таємничих лідійців, а також, судячи з усього, вірменів, які вподобали Каппадокію. Мінливий калейдоскоп державотворчих сплесків та згасань на всіій території "старого світу" свідчив про невичерпність воєнної наснаги протягом всього останнього тисячоліття до н. е. .



Д а л і    б у д е