хочу сюда!
 

ПРЕ мудрая

43 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 45-58 лет

Заметки с меткой «відповідальність»

"Привіт, як справи?"

... і звично, майже рефлекторно хочеться відповісти: "Нормально!"

Для когось цей вираз вже як дихання. Автоматично - "норм", "нормуль", "намана"...

Пффф!!!! Якого дідька?!!! Як це? Для кого? За якими критеріями? Що взагалі означає ця відповідь?

Мені печально, що високоморальна звичка цікавитись станом справ знайомих перетворюється на бездумний ритуал обміну фразами, за якими стоїть лише "Ох... треба ж щось сказати... а хочеться, щоб всі просто відчепились від мене".

Мені  жаль, що людина ховає свій внутрішній світ від інших, і краще триматиме все в собі, ніж спробує поділитись тим що хвилює, бо "його це не стосується!", "це лише моя справа!", "якого біса він взагалі про це запитує?".

Мені шкода, що люди забувають про силу і значення слів, втрачають довіру до друзів, і приймають за норму посилатись на "норму", адже вона безліка, вона бездушна, позбавлена особистості. Як можна відповідати за себе, кажучі про речі, що стосуються всіх?

Ще гірше, коли людина свідомо каже це слово. Наприклад: у людини проблеми в стосунках з дружиною, затримки з виплатами зарплатні, є декілька хронічних хвороб, і при всьому цьому він каже "та нормально!", маючи на увазі, що вцілому все так і має бути!? 

І це тільки те, що стосується привітаня та відповіді... А є ще інші "нормальності":

- Підвів друг/співробітник: нормально (?)

- Зірвав злобу керівник/шеф: нормально (?)

- Зрада коханої людини: нормально (?)

- Пияцтво та наркоманія навколо: нормально (?)

- Відсутність освіти та культури у молоді: нормально (?)

- Хабарництво та лоббування власних інтересів у владі: нормально (?)

- Наші дідусі та бабусі (пенсіонери) є відбросами суспільства, на кшталт відпрацьованої сировини, сміття: нормально  (?)

Стійте! Схаменіться! Навіщо погоджуватись на все це?!! Хто сказав, що так має бути? Скільки можна ухилятись від відповіді собі(!) та іншим?

Є таке чудове слово - "відповідальність". Воно означає вміння відповідати за себе. І на мою думку, від цього вміння залежить дуже багато в нашому житті вже зараз, а тим паче - в майбутньому, для наших дітей, внуків і подальших нащадків.

На мою думку, варто лише привчити себе бути правдивим у відповідях... хоча б із самим собою бути правдивим, і тоді світ почне змінюватись на краще.

Перші зміни будуть непомітними, бо проходитимуть внутрі самого себе. Потім, коли внутрішній світ трішки зміцніє, з'явиться бажання відповідати крім себе ще й іншим! Тоді зміни торкнуться вже більшу кількість людей. А потім ще більше, і ще більше.

Далі від слів перейде до справ. Обов'язково перейде, бо коли всі навколо говорять - завжди знаходиться той, хто починає діяти!

І тоді світ насправді почне перетворюватись на такий, про який всі ми мріємо!

На мій погляд - ідея варта того, щоб почати! (-:

А як вона вам? "Нормально"? (-:

 Рейтинг блогов 

Ця стаття призначена (і вже опублікована) для медіа-порталу квесту К12

До річниці понеділка 2010.

Невже рік минув з того самого невдалого понеділка? Не будемо писати про покращення життя, бо за цей рік ми мали б стати розумніше, краще і мудріше. Кажуть же: те що не вбиває робить нас сильніше.
Чи стали ми такими?
 Спіймала себе на тому ,що вчора знов зачепилася зі своїми на тему хто гірше Юля чи Ющенко. Тобто як були дурнями так і лишились, треба вперед йти,
а ми все гальмуємо
Своїми Ю чи Ю?  
А не по Х..Ю?
Яка різниця
Якщо Я вже у рулЯ?
спілкуємось з вами є спільні теми інтереси вподобання , нащо нам і той і інший екс лідер. Обоє вони мали шанс, даний нами, і обоє не використали його задля нашої України і це безперечно. Ми замість того щоб крокувати назустріч новим цікавим людям,особистостям, прото людям і простому цікавому життю, зловживаємо нашою єдністю тим що ще переходимо на якись прострочені(в даному випадку) особистості. У нас, серед нас є багато достойних, чому ж мий досі не навчились примножувати їхні достойності своєю підтримкою?
Хочеться жити серед «своїх» - серед однодумців, колег по роботі, близьких та рідних людей, а ми наші внутрішні проблеми прив’язуємо до якихось віддалених прізвищ та людей – «чужих» нам людей. Чим руйнуємо здорову свідомість і зачиняємо двері у краще майбутнє України.
Поясню.
Наприклад, папа Кості Пофігенко дав хабара вчителю математики Симоненку,аби той завищив сину бал. У здоровій свідомості цей факт не дискредитує ані Костю, як успішного учня, ані його папу як чесну і порядну людину, ані викладача Симонека як викладача. Вся ця багатофакторна ситуація дискредитує оцінку з математики мого сина,бо він навчається з Костею в одному класі. І саме це є проблемою для моєї родини.
Якщо ми станемо вирішувати цю проблему у контексті особистостей її учасників, то врешті решт, з’ясується, що Костя дуже здатний хлопець але неуважний, його папа не може приділяти йому більше уваги бо багато працює, тому хоч якось намагається зробити життя сина легшим,аніж дісталося йому. А вчитель - бідний вчитель, та ще й директор вижимає гроші щомісяця.
Тобто у такому форматі проблема дуже складно розв’язується, і найпростішим її розв’язком буде такий, як і у родини Пофігенків.
А якщо підійти до неї «егоїстично»,тобто в рамках своєї родини, то достатньо лише більше приділити уваги якості знань сина і менше реагувати на оцінки. Звісно це важко,але тільки в цьому випадку проблема розв’язується повністю,а не зависає над вашою родиною на довгі роки так як вона зависає над родиною Пофігенків. А тепер порахуйте скільки в Україні таких Пофігенків. І що їх було менше за часи правління №1,2,3 чи 4? Ні, вони поступово розмножувались.
Коли ми розбираємо політиків , глузуємо з їх, ненавидимо, ми переходимо на ті самі особистості і віддаляємося від реальної проблематики. Ні, глузувати, звісно, треба , але не зловживати цим, бо відчуваєш себе повним віслюком. Та і за країну соромно, хоча в тому нема нашої …чи є? знов плутаємось… не просто так же найтупіший віслюк зайняв найвищий пост у Державі, з кого ж тоді складається така Держава?!
І так до нескінченності … Ні, не можна брати на себе відповідальність за всю Державу, а от за родину треба!!! Робіть це з любов’ю. Дбайте про свій маленький світ і тоді він віддзеркалиться на всю Державу. А з огидними «чужими» віслюками і боротись не прийдеться-самі пообвалюються.
І головне: не гальмуйте єднання з «чужими», якщо зовнішні проблеми ваших родин однакові!
Єднайтеся задля їх подолання спільними силами, а не задля скиглення під піффко.
З цього приводу хочу додати, що майдан підприємців був більш якісним ніж помаранчевий, не через результат, а саме через ту егоїстичну складову, яка організувала його, і відсутність особистостей, яка об’єднала. Не вистачило тільки досвіду аби зробити ці єднання, задля подолання суспільних проблем, переможними(адже в першому випадку перемога поступово перетворилася на поразку).
Але зараз він є!

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

95%, 18 голосов

5%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Думка години...

Навіть якщо у всьому великому світі на тебе покладається лише одна-єдина людина, це вже величезна відповідальність перед самим собою!

Чому українцям нелегко бути демократами.

Ми, українці, маємо великі труднощі з визначенням напряму розвитку України як держави – самі не впевнені в тому, що демократія є добрим шляхом для нас. Чому б не монархія, диктатура, деспотія?

Про це блаженніший Любомир кардинал Гузар написав у своїй статті:

Ми маємо тенденцію думати так, бо ми страшні індивідуалісти. І не маємо глибокої традиції демократії. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але не­має і труднішої. Бо тут треба вміти поступитися. Треба бути направду дуже зрілим політично і культурно, щоби бути справжнім демократом. Тим більше – у великій країні.

Тому демократія як така має дуже різні форми. Англія, наприклад, демократична країна, незважаючи на існування монархії. Там сила короля чи королеви в тому, що вони духовно тримають нарід. Відповідно до своєї традиції кожен нарід шукає своєї найкращої форми демократії. Дуже недоречно сліпо наслідувати ті форми, які обрали для себе інші держави, – кожен мусить працювати відповідно до власної національної вдачі.

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко підкреслює – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати.

Але якщо це так важко, чому б нам не прихилитися до монархічної форми? Мали би вождя – гетьмана, чи як ми там назвемо того диктатора... І нехай він батогом нас провадить.

Втім, диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем? А змістити його в законний спосіб буде неможливо – для цього знадобиться революція. А революція у свою чергу – це знову небезпека: висока ймовірність через кровопролиття отримати зовсім недоброго правителя.

У нас є добрі шанси зрости у демократію. Адже ми – християнська культура, тобто маємо всі ідеологічні підстави бути демократами. Одначе демократія мусить виховатися. Яка в нас головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальності. А демократія – то відповідальність кожного громадянина за загальне добро. Ми втратили це почуття, ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди. Дійсно, окупаційна влада була для нас чужа і чинила вороже. Але тепер ми так само не почуваємося причетними до визначення власної долі, хоча влада в нас уже своя, рідна.

У нас є шанс на становлення справжньої демократії. Тільки мусимо собі дати певний час. Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Це нелегка проблема, бо декому здається, що нарід можна виховати тільки маючи диктатора. Часом мріємо про такого собі ідеального диктатора, який людей провадить, а за п’ятдесят років скаже: ну, досить, ви вже виросли, ви виховані, досить диктату, будемо жити інакше. Але таке рідко стається в історії. Зазвичай диктатори добровільно не резигнують – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили свого діла. Людина любить владу, їй важко від неї відмовлятися.

Отже, єдиний спосіб, який залишається, – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії. Найбільш зріла демократія – британська. Але коли вона починалася? У ХІІІ столітті!

То, може, ми вже запізнилися? Часом можна почути, що в нас ніколи не було демократії, що ця традиція для нас чужа. Але пригадаймо нашу княжу добу. Вона була дуже цікава. Князі не були одноосібними диктаторами – окрім князя були бояри, а також були монахи. От вам приклад з життя Теодозія Печерського: коли князь робив щось не так, не по Божому чинив, Теодозій зачиняв перед князем двері монастиря. Маніфестував йому: княже, ти не робиш добре. Хіба це не можна трактувати як наші власні витоки демократії?

Окрім того, в нас була така інституція, яка називалася віче. Часами вона була добра, часами глупа, але це був прояв волі народу, з якою князь мусив рахуватися. Тобто він не був абсолютний диктатор – він мусив мати згоду, підтримку бояр чи віча.

Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці наробки втратили.

Демократія не є набором ознак якоїсь владної групки – вона мусить бути побудована на цілому народі. А ми зараз не маємо, не набули ще тої степені відповідальності, яка має підтримувати демократію. Відповідальності цілого народу за власну державу, країну, власну долю. Ви пригадайте – ми ж щойно вилізли з 70 років комуністичного врядування. А перед тим були царі-самодержці. І нарід у тому виростав. А ще були польські пани, королі, які робили що хотіли.

Ми не є знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. В нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене.

"Є велика різниця між політиками і державними мужами"

Ми покладаємо надії на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і гостро відчуває, що таке добре. Їй потрібен приклад і мудре виховання. Сьогодні наше найперше завдання — відродити і виховати справжню державну еліту, адже існує велика різниця між політиками і державними мужами.

Про високу місію еліти блаженнійший Любомир кардинал Гузар пише у своїй статті: Ми маємо надію на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і має дуже тонке чуття на те, що є добре. Вона потребує прикладу та мудрого виховання. Вона має бажання вчитися і потребує вчителів. Але хто може стати вчителем?

Треба, щоби ми трошки виховали справжню державну еліту. Тобто людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу. Вирощувати еліту — нелегкий процес. Втім, ми не позбавлені можливостей — у нас є достатньо людей, які щиро зацікавлені в тому, щоби забезпечити спільне благо. Їм тільки треба організуватися. Ми, власне, і знаходимося у фазі первинної організації громадянського суспільства — суспільства, де громада справді мудро рішає.

У нас є добра традиція такого суспільства. Я пам’ятаю свого родича, який вчився на агронома і був тісно пов’язаний з життям у селах на початку ХХ ст. — він свідчив про виразний вплив і силу сільських громад. І це було не лише на Правобережній, а й на Лівобережній Україні, яка була під царською Росією. Українські села мали війта і самоврядування на високому рівні. Тобто самоорганізація громади властива нам.

Інша річ, що цих людей винищили. Але їх тому і нищили, що вони мали позитивний вплив на народ. Вони були заможні і вільні, вони дбали за свою громаду і за свою гідність. Вони захищали свої інтереси і користувалися авторитетом. Як можна було терпіти такі кричущі прояви демократичної свідомості у тоталітарній країні? Не забуваймо, що наприкінці 20-х років в Україні — саме у східних областях — були повстання сільських громад. Голодомори й інші засоби знищення були спрямовані на придушення цієї волі. Себто вона була! А якщо вона була, в неї є шанс відродитися, повернутися. Тільки дайте час.

Сьогодні наше найперше завдання — відродити еліту. В наш час у країнах без монархічних структур еліта — це люди, які мають знання, але більше, ніж знання, мають мудрість, уміння бачити широко, які мають справжнє розуміння загального блага. Виховання еліти потребує часу — має пройти кілька поколінь, щоби виросла нарешті справжня еліта. Не можна сказати: він дістав докторат у такомуто університеті, і він тепер еліта. Ні, він просто освічена людина. Бо залишається питання: чи має ця людина солідні моральні засади, чи вона має мудрість, в тому числі державну мудрість? Адже є велика різниця між політиками і державними мужами.

Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко розв’язку. Це люди, які вміють дивитися далеко наперед. Приміром, ми бачимо проблему в певній групі населення країни. То, може, нам її позбутися в якийсь спосіб, аби не перешкоджали? Примір — Гітлер. Він мав високе завдання — зберегти і зміцнити німецький народ, зробити його сильним, здоровим, могутнім. Хіба не шляхетна мета для державного діяча? Але як він вирішував цю проблему? Він почав з того, що позбувся всіх психічно хворих — їх просто винищили. Тоді вирішили, що недоборе мати калік: яка потіха є з каліки, який тільки їсть і нічого не робить? Знищили і їх. Тоді знайшлися євреї, які занечищили їхню расу. Взялися до знищення євреїв. Якби того не зупинили, то і нас винищили би. В нацистичній літературі нам залишали доволі невелику роль — ми мали вміти рахувати до ста і не надто розмножуватися, ми мали бути виключно робочою силою на селі.

Треба дивитися далі, значно далі уперед, щоби розуміти наслідки власних рішень. Спосіб, в який пішов Гітлер, був неприпустимий. Той, хто дивиться далеко, найперше зберігає головне — людську гідність. Навіть якщо треба зараз змиритися, потерпіти якісь незручності. Те саме з економікою — вона має бути планованою на довгий час. І багато інших речей потребують такого самого далекого погляду. Бо є найвищі, найважливіші речі, які треба зберегти і утвердити. Еліта — це люди, які бачать ці речі, розуміють їх і втілюють в міру свого знання.

Ми сьогодні мусимо старатися виховувати еліту. Шукати молодих, здібних, які мають мудрість бачити трошки більше, і їх утверджувати, дати їм можливість побачити світу — щоби навчилися порівнювати і приносили додому те, що найкраще. Так вчинили японці у минулому столітті. В тому часі Японія була доволі відстала, замкнена на собі країна, вона зупинилася у розвитку. І тоді японський провід почав посилати своїх студентів по цілому світу — побачити і найкраще принести додому. Унаслідок того впродовж двох поколінь Японія стала передовою країною. Тобто японський провід вчинив мудро і врятував у такий спосіб країну. Але і нам, мені здається, не бракує мудрих людей — вони, можливо, не при владі, але вони можуть виховувати інших.

Ми кажемо, що наш нинішній провід не надто ефективний. Так. Але пригадайте, яка ця влада за рахунком в останні десять років, скільки ми вже їх мали, тих влад? І нинішня так само не затримається, як і попередні. Це все тимчасово — ці люди довго не витримають, вони негодні. Тільки еліта може витримати довго, втілити довгострокові програми і досягти успіху. А влада, так би мовити, суто політична, скута власними насамперед інтересами, не має шансу на довге існування. Приходять наступні вибори — і їх вже нема.

Проблема лише в тому, хто прийде на зміну — такі самі, чи трохи кращі? Добре було б, якби кращі. Для цього не треба мати сили, влади, кулака — треба мати розум. Потрібні люди, — а вони є в нас навіть сьогодні, — які мають елітарний розум, мають візію, розуміють свою історію, вміють думати, рефлексувати. Вони повинні бути вчителями, виховувати наступне покоління, яке буде мати відчуття суспільної відповідальності. Тоді за два, три, чотири покоління ми прийдемо до ефективної демократії.

Цікава думка про наше суспільство

В книзі одного з колишніх президентів наштовхнувся на такий уривочок:

Головним у подоланні кризи виявився навіть не підйом виробництва — бурхливий підйом (не просте повернення втрачених висот) почався в Америці лише в 1943-му, на тринадцятому році кризи, коли пішли могутні замовлення на зброю, — а перелом настроїв у країні, який позначився в 1935 році. Тоді ще продовжувався крах банків, прийшла небувала засуха, лютували порохняві бурі, масово розорялися фермери, безробіття навіть ішло вгору, але більшість американського народу вже відчуло, що всупереч усьому воно перебороло долю. Що ж переломило настрій в Америці 30-х? Настанова на позитивні цінності, на оптимізм і патріотизм. В цьому були єдиними всі: церковні проповідники, газети, радіо (телебачення ще не було), Голлівуд. Опозиція не перетворювала соціальний протест на свідоме розгойдування човна.
Як би нам, українцям, засвоїти цей урок? Та й росіянам він не зашкодив би. Небезпечне — і при цьому абсолютно свідоме! — розгойдування ситуації не раз траплялося і в Україні, і в Росії. Державно мислячі люди ніколи не стануть піддавати державу ризику хаосу. Щоб ніхто не подумав, що мною володіють якісь особисті почуття, утримаюся від українського прикладу, наведу тільки російський. У травні 1998 року, коли шахтарі в російській частині Донбасу перекривали рейки, хитався і тріскотів рубль, а профспілки проводили масові демонстрації, один журналіст дивувався поведінці своїх колег: «Як по команді вони заговорили про ситуацію в Росії і про перспективи російських фінансів у термінах катастрофи, краху, провалу, передодня громадянської війни, стали змальовувати, забувши про відчуття реальності, страхітливий образ гинучої нації. Їх голоси злилися в єдиний екзальтований хор, увійшли в якийсь мазохистський раж: хай буде ще гірше — і за це ми зненавидимо владу ще більше! Вони підштовхували свою аудиторію до думки, що будь-які дії у відношенні цієї влади виправдані, а будь-які дії влади по самозахисту або хоча б по захисту суспільного порядку — неприпустимі й аморальні». Як на мене, це дуже гарний опис хвороби під назвою «громадянська безвідповідальність».

«Тепер ми знаємо, з кого спитати».

 Україна є однією з найбільш корумпованих країн у Європі — на цьому неодноразово наголошувала міжнародна організація Transparency international. Цього року в своєму звіті щодо України вона, зокрема, зазначила, що наша країна дуже повільно бореться з корупцією. Нагадаємо, що з 1 липня в Україні набрав чинності новий Закон «Про засади запобігання та протидії корупції». Про плюси та мінуси цього закону розповідає керівник представництва «Transparency international» в Україні Олексій ХМАРА.

Завдання будь-якого закону — визначити основні поняття і встановити певні правила гри. Із цим Закон «Про засади запобігання та протидії корупції», в принципі, справився. Загалом, за десятибальною шкалою я б йому поставив 8 балів. Проте закон має деякі нюанси.

Перший: для того, щоб закон нормально запрацював, треба ухвалити ще безліч підзаконних актів. Наприклад, влада має до кінця року виробити алгоритм перевірки кандидатів на державну службу. Поки такого алгоритму немає, перевірка не діє — службовці приймаються на посаду за старими, з усіма недоліками, правилами.

Другий: визначитись з реєстром хабарників, які чинили корупційну діяльність. Тепер закон вимагає, щоб інформація про них була в Інтернеті, щоб всі могли її прочитати і, умовно кажучи, знати таких людей в обличчя. Але справа в тому, що для розробки реєстру немає офіційно встановленої процедури і грошей.

Таких нюансів можна налічити більше десятка. Ми нарахували, що нам ще потрібно як мінімум два укази Президента, два закони та приблизно вісім постанов Кабміну для того, щоб цей закон в повній мірі почав працювати. Як ви розумієте, у найближчі три місяці цього не буде.

Згідно із законом, першою особою, яка відповідає за вчинення корупції, — є Президент України. Але ми, на жаль, не зможемо застосувати цей закон до глави держави, тому що він підпадає під доволі заплутаний і складний порядок імпічменту в Конституції України. Тобто щодо Президента цей закон взагалі неможливо застосувати. Таких декларативних речей можна нарахувати багато: і по відношенню до спікера, і до депутатів...

Позитивним є те, що закон чітко визначає поняття корупції і кого воно стосується. Це традиційно всі ті державні службовці, про яких ми з вами знали, а також ті, хто не є службовцями: військові, нотаріуси, тощо. Узагалі, будь-яка особа, яка живе державним коштом, робить щось від імені держави, підпадає під дію цього закону.

Також позитивом є те, що тепер чітко розділені покарання за адміністративні проступки. Це адміністративна відповідальність за штрафи і кримінальна відповідальність за корупцію. Раніше у нас була велика проблема, що зі 100% випадків більше 80% закінчувались штрафами, причому часто так складалося, що одна й та сама людина отримувала 5—7 штрафів по одній статті, але продовжувала працювати на тому ж місці, брати хабарі, тому що кодекс дозволяв це робити. Зараз уже за дрібні проступки накладається штраф до 2 тисяч гривень, а за серйозніші починається кримінальна відповідальність від 2 років до 5-ти. І навіть 15 років можуть люди отримати, якщо будуть займатися корупцією.

Проте, на жаль, в Україні закони часто не виконуються, і тому проблема будь-якого закону, зокрема «Про засади запобігання та протидії корупції», — у тому, що немає невідворотності покарання. Тобто, коли чиновник буде знати, що його все одно покарають — хоч за великий, хоч за маленький проступок, — тоді він буде боятися робити правопорушення.

Згідно із цим законом, нарешті ми можемо побачити, скільки наші чиновники заробляють і куди витрачають свої гроші. Декларації певних категорій службовців, найвищих посадовців держави, деякі типів суддів повинні ще й оприлюднюватись в офіційних органах. Ми зможемо, починаючи з квітня наступного року, прочитати в газетах, хто скільки заробив і витратив грошей. Недоліком є те, що після довгих дебатів депутати все ж таки збільшили поріг декларування до 150 тис. гривень. Тобто все, що дешевше 150 тис., — не декларується. У різних країнах, звичайно, по-різному, але нормальним тоном вважається — від 2 тис. євро. Тобто у нас дуже високий поріг, і це при тому, що живемо ми з вами набагато бідніше, ніж люди в європейських країнах. Таким чином, ми побачимо, можливо, будинки й квартири, але ж, ви самі розумієте, що ніхто не буде купувати їх щорічно, тому в декларації нічого суттєвого про видатки ми не прочитаємо. Декларація заповнюється власноруч і здається в орган, де працює особа. Про деяких службовців ця інформація оприлюднюється. Зараз існує суперечка із Законом «Про судоустрій і статус суддів» і антикорупційним законом: обидва вимагають оприлюднення декларацій, але в різний спосіб та терміни. Виникає питання, чим саме треба керуватись?

Серед переваг закону варто також виділити питання унормування подарунків і конфлікту інтересів. Усе, що дорожче за 500 грн. умовно (це половина мінімальної зарплати), службовець не має права брати, а повинен здати в музей відомства, де він працює, щоб усі бачили, що то за подарунки. Але є одна норма-виняток — для подарунків від родичів. Це робить можливим ходіння з пляшкою коньяку від сестер, далеких кумів та інших. Якщо говорити про конфлікт інтересів, то тепер заборонено пряме підпорядкування родичів. Тобто я, наприклад, як керівник, не можу призначити свого сина на якусь керівну посаду в органі. Проте є сфери, які випали із цього закону, зокрема освіта й медицина. Наприклад, візьмемо з вами Київську область, м. Ірпінь. Там є відома на всю державу Податкова академія, якою керує народний депутат, почесний ректор академії. Його син — реальний ректор, дружина надає харчові послуги, а найближчі родичі здають в оренду всі приміщення і корпуса податкової академії. Тобто це такий сімейний бізнес, котрий з точки зору моралі — повна корупція, а з точки зору закону, на жаль, ні.

У цілому, добре, що закон є, добре, що хоч якісь правові акти встановлені, тепер дуже важливо, щоб закон почав виконуватись, а це насправді залежить не лише від посадовців, які мають ухвалити всі ці підзаконні акти, а й від нас з вами, від громадянського суспільства, яке має примусити чиновників жити за правилами гри.

Тут велику роль повинні зіграти правоохоронні органи. Антикорупційна політика ділиться на три сфери: з одного боку, є сфера превенцій, де думають, як корупція виникає, що їй заважає, що їй сприяє і як цього можна уникнути. Такою превентивною роботою має займатися спеціально уповноважений орган, якого поки що немає. Президент хоче, щоб ним було Міністерство юстиції. Водночас, каральні методи мають використовувати правоохоронці, яких відтепер координуватиме Генеральна прокуратура. На нашу думку, це, скоріше, крок назад, тому що має бути створений окремий антикорупційний орган. Але, повторюю, головною посадовою особою в державі, яка координує всю антикорупційну політику і персонально відповідальна за її якість і витрати, — є Президент України. Тож від 1 липня ми тепер чітко знаємо, з кого спитати.

Так краще доходить до голови


  


громадяни мають відчувати свою відповідальність за кожен голос на будь-який виборах — від сільської ради до Верховної — саме через шлунок чи кишеню. Так краще доходить до голови.

Трохи перепрошую

 Попередня замітка була про поліцию. Всьо сьвята правда. Але й ця не брехня 
 З неофіційних джерел стало відомо, що компетентні органи все ж затримали, хоч надії на те було зовсім мало, пана Островерхого, про чию діяльність навіть крута газета "Експрес" не відважилась згадувати, коли писала про аферистів справ віконних.  
 Двічі писала, блискавки пускала, а про цього чомусь соромилась! 
 Цей трафунок редактора "не зацікавив"
 Може сума невелика?...
 Всього 400 000грн. З кишень людей, що прагнули утеплити помешкання, ставлячи нові вікна. 
 За безпосередньої участі і сприяння працівників знаменитого Альфабанку в результаті ані вікон, ані грошей...unsmile

 До честі (смайлик "слава миліциї!"). Знайшли. В сусідній області. Заперли.  Закрили тобто. Пропонував 100 000. Кажуть, не взяли nini  bravo

 Тепер слово за суддями....
 Візьмуть чи не візьмуть?
look

64%, 7 голосов

27%, 3 голоса

9%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Геть лампочку ілліча !... ?

А наступним кроком має стати приватизация "Укрзалізниці" (сам чув), ну і як наслідок - віялове зупинення руху поїздів.  Коли ніхто не знає, яку вказівку щодо напрямку і кінцевої станція отримає машиніст у зв'язку з ... Ну, причину знайти і оприлюднити завше простіше простого.
А пісня "Гдє то в городє гаріт свєт ..."  look плавно трансформується в "Гдє то в полє паравоз спіт,,"devil

22%, 2 голоса

22%, 2 голоса

0%, 0 голосов

33%, 3 голоса

22%, 2 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая