Хто старе нагадає - тому око геть, а хто забуде - обидва!
Приповідка дещо дивна і кара грізна через цінність зору для людини. Можливо це суттєво, що не варто згадувати минулі хиби, коли почалась нова справа і не час псувати її спогадами про невдачі і прорахунки. Проте я не можу забути тих величезних сподівань, які у мене були пов'язані з новою силою, якою було задекларовано Громадський рух "Народна Самооборона", за яку я фактично і голосував на позачергових виборах 2007 р. до ВРУ, як блок НУ-НС, а що з того потім було - відомо: нічого доброго. Ідея "Народної самооборони" моментально була забута, за що і настала розплата під час тюремного ув'язнення. Особливо образливою для патріотів (і для мене, як виборця, що голосував за цю людину) була поведінка Юрія Луценка на посаді міністра внутрішніх справ ("Обережно - міліція!" http://blog.i.ua/community/662/619404/), тому я зараз мало довіряю йому, хоча в загальному не проти як такої опозиційної діяльності Юрія Луценка  і його нового проекту "Третя республіка", але таки нагадаю основне з положень "Народної Самооборони", які було задекларовано 8-м (!!!) років тому.


Громадський рух НАРОДНА  САМООБОРОНА
    
ДЕКЛАРАЦІЯ    ОБ'ЄДНАННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ   СИЛ
   
Перша 10-ка списку блоку ”Народна Самооборона Юрія Луценка”

1. Юрій  Луценко
2. Микола  Катеренчук
3. Наталя  Лук’янова
4. Володимир Ар’єв
5. Володимир Стретович
6. Іван Сподаренко
7. Віктор Мусіяка
8. Тарас  Стецьків
9. Олесь  Доній
10. Давид Жванія (головний спонсор проекту "Народна Самооборона" - Б.Г.)
 
СВОБОДА,   ЗАКОН   І  СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Передвиборча програма Блоку “Народна самооборона” Юрія Луценка”

Народна Самооборона - це не партія. Це об'єднання вільних громадян для боротьби за свої права, для протесту проти свавілля влади.
Народний протест - це єдине, чого влада насправді боїться.

Принципи Народної Самооборони:

1. Не кради і не давай красти іншим.
2. Не бреши і не давай брехати.
3. Не бери і не давай хабарів.
4. Не бійся боротися за свої права.
5. Люби Україну.
         

Завдання Народної Самооборони:

1. Достукатись до серця кожного українця.
2. Згуртувати українську громаду.
3. Об'єднати всі патріотичні сили.
4. Збудувати справедливу державу.
5. Досягнути єдності України.

Наш протест буде мирним і праведним. Але ми чітко і твердо скажемо цій владі чого хочемо. Ми хочемо гідно жити в заможній країні. Ми хочемо правди і справедливості. І вони або почують нас, або підуть геть. Ми переможемо!
Наші союзники і вороги:
   Наші союзники - чесні і небайдужі люди: члени різних партій та безпартійні, віруючі різних конфесій та атеїсти, люди, які говорять правду на будь-якій мові.
    Наше ставлення до політичних партій та державних інституцій залежить не від їхнього кольору та гасел, а виключно - від їх дій. Якщо вони діють у відповідності з нашими принципами -вони союзники Народної Самооборони.
    Якщо ні - нас розсудить Україна.

 СВОБОДА,   ЗАКОН   І   СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Передвиборча програма Блоку “Народна самооборона” Юрія Луценка”

Ми, українці, дещо романтики, але життя навчило нас прагматизму.
Ми побачили, що свобода – це не тільки красиво, але й вигідно.
Ми переконалися, що мало вибирати добру владу – треба її контролювати.
Ми впевнилися, що закон тільки тоді може бути законом, коли він однаковий для всіх.
Мені, Юрію Луценкові, і активістам “Народної самооборони” відомо про це з перших уст.
Ми об’їхали Україну, об’єднуючи людей навколо цінностей свободи, законності і справедливості. І переконали країну, що народна зневіра – це великий міф політиків, який вони придумали, щоб виправдовувати свою брехню і крадіжки.
Народ ще раз довів, що тільки він є єдиним джерелом влади в Україні.
Але те, що цю незаперечну істину нам треба стільки разів доводити, свідчить про нагальну необхідність докорінної зміни системи влади в Україні.
Час відправити на політичну пенсію брехливих і зрадливих політиків, що не дотримали своїх обіцянок перед народом. “Народна самооборона” готова оновити владу, для якої базовими стануть основні народні цінності – свобода, солідарність, закон і справедливість. Тільки така влада може досягти добробуту всього народу, щоб квітуча земля не заростала бур’яном, а люди не шукали праці за кордоном.

Свобода
Свобода для українського народу є самодостатньою цінністю, яку не потрібно обґрунтовувати. Її потрібно відстоювати. Бо разом із втратою свободи народ втрачає надію на краще майбутнє. Ця істина є основою наших переконань.

Закон
Зміна судової і правоохоронної системи є нашим невідкладним завданням. На жаль, нинішні судова і правоохоронна системи забули, що слова “правда”, “справедливість”, “право” – однокорінні. Ми зобов’язані повернути істинний сенс судочинства і права в нашій країні. І тоді життя кожного здобуде сенс; моральність, а не корупція та наркоманія, стане нашою перспективою.

Справедливість
Встановити справедливість у державі – це вимога і східної, і західної, північної і південної України. Це вимога спрацьованого селянина і захопленого митця, чесного чиновника і досвідченого робітника. Це ідея, яка об’єднає всіх громадян України. І ми втілимо її у життя. Справедливість податків, а не жорстокість покарання повинно стати основним мотивом їх сплати для підприємця.
Зростання національного доходу повинен відчути кожен пенсіонер України, а не тільки власник закордонних рахунків.
Солідарність має стати моральним принципом влади, а щира допомога потребуючому – моральним обов’язком кожного українця.

НАШ ШЛЯХ

1. Перезавантаження держави.
Головна проблема нині чинної Конституції полягає у її авторстві: Основний Закон країни написаний політиками та чиновниками для себе і під себе. Ми вимагаємо скликати Конституційну Асамблею, членами якої можуть бути обрані ті фахівці, які свідомо відмовляться на 10 років наперед від влади: виконавчої, судової та представницької.
Конституційна Асамблея напише Конституцію, виходячи з розуміння справедливості народу, а не власних потреб політиків.
Ця Конституція мусить загарантувати, що зрада. Корупція і брехня будуть покарані.
Ця Конституція мусить загарантувати, що всі судді будуть займатися встановленням істини, а не пошуком грошей, міліція – безпекою громадян, а не політикою.
Ця Конституція мусить загарантувати, що справедливість не стане розмінною монетою в політичних ігрищах. Депутатська недоторканність буде знята.
Ця Конституція мусить загарантуватищо діяльність держави буде підпорядкована інтересам всіх громадян країни, а не груп чи територій.
Ця Конституція чітко розмежує добро і зло. Вона стане Конституцією нової України, України закону для всіх і справедливості для кожного.

2. Контроль народу.
Над політиками потрібен контроль народу. Доброї влади не буває за визначенням. Влада тільки тоді почне зважати на інтереси народу, коли ми створимо дієві механізми цього контролю. Основою цього механізму є самоорганізація. Ця самоорганізація має пронизувати все суспільство знизу догори – від батьківського комітету, сільради і ЖЕКу до міста, району і країни. Політики і бюрократи повинні не тільки абстрактно знати, що вони є “слугами народу”, але кожен день реально відчувати наш контроль.

3. Демонополізація суспільства.
Для модернізації економіки, для здійснення технологічного стрибка, який приєднає Україну до числа найзаможніших суспільств планети, нам потрібно перш за все змінити траєкторію свого розвитку. Бізнес повинен перейти від боротьби за ресурси до боротьби за споживача. Політики – перейти від боротьби за адмінресурс до боротьби за виборця.
Для нашої команди влада і бізнес будуть надійно розділені, а державні посади будуть розглядатися не як ціль, а як засіб виконання виборчої програми.
Ми не боремося за перемогу одних політичних кольорів над іншими. Замість протистояння нам треба створити в суспільстві нові об’єднуючи принципи стабільності: закони – розумні, але їх виконує кожен. Податки – справедливі, але їх платять всі.
Ми мусимо повернути довіру до держави, законна власність має стати священною, а за несправедливо отриману власність має бути встановлено справедлива доплата. Багатство може і мусить бути чесним у країні добробуту, його не треба соромитися. Якщо громадяни довіряють державі, то на перше місце виходить не розмір податків, а їх справедливість та ефективне використання задля суспільства.
Наша ціль – збудувати об’єднану країну, яка не буде сперечатися про те, куди рухатися – на Схід чи на Захід. Краще домогтися, щоб і Європа, і Росія прагнули в Київ.
Наша ціль – збудувати модерну країну, в якій про історію дискутуватимуть науковці, а не політикани.
Наша ціль – збудувати успішну країну, почуття гордості за яку – почуття, яке ми вже навчились впізнавати – стало б постійним.
Наша ціль – збудувати країну вільних і за можних громадян – незалежно від того, якою мовою вони говорять, у якій церкві моляться Богові – аби за родину й за Україну.
Перед нами стоїть величезне завдання – внести моральність у щоденне життя.
Ми віримо, що в цій країні чесна людина може бути успішною.
Ми віримо в те, що правда і чесність, закон і справедливість об’єднають Україну.


Декларація громадського руху Народна Самооборона

І. Що відбувається?

Нам усім треба визнати, що вони нас обманюють. Вони нам брешуть.
Вчора одні нам говорили, що заради народу будуть єдиними і що відставлять свої суперечки вбік, а потім влаштували публічне посміховище.
Інші вже сьогодні «зробили наше життя кращим». Для цього вони підняли податки, у кілька разів підвищили тарифи і заморозили зарплати та пенсії.
Верховну Раду вони перетворили на базар, на якому торгують законами та посадами. Кабінет міністрів - на «іко­ностас» одіозних кучмістів. Вони шаленіють від безкарності. Вони відчули, що їх ніхто не контролює.
Вони продовжують брехати, що завтра буде краще. А завтра, напевно, будуть судити тих, хто не помер з голоду, бо у такій ситуації вижити зможе тільки злодій.
Самі ж вони жили добре ще вчора, живуть незле сьогодні і ще краще збираються жити завтра.
На одних телевізійних каналах вони борються за щастя і добробут трудящих. А на інших каналах показують діаманти їхніх дружин та наряди їхніх коханок, які коштують більше, ніж бюджет маленького українського містечка.
Вони не просто крадуть.
Вони цим вихваляються. За скромні зарплати чиновників вони один поперед одного вибудовують собі замки.
Вони мають нас за лохів.
Для нас вони мають куплені суди, «безпредєл» в місцевій владі і видовищні політичні спектаклі по телевізору. Так, вони багато говорять правильних речей. Вони говорять про бандитів при владі, про корупцію, про несправедливість.
Але за цією балаканиною йдуть роки і нічого не міняється.
їхні розмови не мають наслідків. Вони нічого не роблять. А тих, хто поодинці щось робить для нас - або лякають та купують, або викидають із влади. Білі ворони небезпечні для чорних зграй.
По телевізору, про наше око, вони сваряться. А потім йдуть і тихо домовляються.
Домовляються проти нас.
Коли ми обурюємося, вони застосовують єзуїтський прийом: кажуть нам, що держава не витримає наших потреб. Всі гроші, мовляв, ідуть на розвиток економіки і, якщо ми хочете гідних зарплат і пенсій, то ми - проти України.
У них, як в кожного афериста, «все деньги в деле», і тому вони не можуть віддати нам нами зароблене.
Нам всім вже стало очевидно, що збудувати справедливу, заможну державу таким способом є неможливо.

ІІ. Чому так відбувається?

Ми перемагали, коли були разом. Всі поразки - від розбрату та зрад тих, кому ми дали владу. Вони поділили країну на «москалів» та «бандерівців». І ми, голосуючи на виборах, вибираємо або одних «жирних котів», або інших. Ми -велика, але приспана нація, яку ділять, щоб грабувати.
Те, що ми можемо у таких умовах вибрати добру владу - це іллюзія. Доброї влади без контролю людей не буває ніколи.
Ми повинні зрозуміти, що народ, який протестує проти дій і бездіяльності влади тільки раз на п'ять років голосуван­ням на виборах, просто приречений на животіння.
Вони перед кожними виборами ніби пропонують нам своїми лозунгами суспільний договір. Ми, своїм голосуванням, цей договір приймаємо.
А потім - вони нас дурять. І відсутність нашого протесту вважають мовчазною згодою.
Ми тримаємо дулю в кишені і наївно думаємо, що ця дуля їх злякає. А вони тим часом нав'язують нам свої правила гри.
Ця держава існує за принципом «лохотрону». І навіть по­рядні люди, які потрапляють у цю систему, не вміють їй опиратися.
Влада і політики почнуть зважати на наші інтереси тільки тоді, коли ми змусимо до цього.
Міняти треба систему.

 ІІІ. Що робити?

Чиновники в усьому світі однакові.
Усе те, що відбувається зараз в Україні час від часу стається у будь-якій цивілізованій країні. Але тоді, включаючи новини, ми бачимо багатомільйонні мітинги, загальнонаціональні страйки та перекриті дороги.
Нам намагалися вбити в голову, що так борються проти багатих. Ні, там знають, що статки можна заробити і тяжкою що­денною працею. Там ставлять на місце тих, хто робить спроби присмоктатися і жирувати на людських сльозах. Багатіти тре­ба разом з державою та народом, а не за їхній рахунок.
Час від часу будь-який уряд навіть у розвинутій країні потребує холодного душу. Тим більше у нас, де влада думає, що ми живемо лише для того, щоб їй платити.
Народний протест - це спосіб донести до влади нашу потребу у справедливості, наше право на цю справедливість.
Це єдиний спосіб, щоби багаті поділилися із бідними. Це єдиний спосіб змусити владу вдарити по руках ко-рупціонера і дати йому зрозуміти, що красти - це злочин. Це єдиний спосіб привчити політиків, що брехати - гріх.
Чому ми дозволяємо нас грабувати? Чому вибираємо терпіння? Нам на перешкоді стоїть зневіра. Довгий період безправ'я убив нашу віру у власну силу. Насміхаючись над нашими вимогами справедливості, вони кожного дня товкмачать нам, що протестами ми нічого не досягнем.
Ми кличемо до Народної Самооборони.
Народна Самооборона - це не партія. Це об'єднання вільних громадян для боротьби за свої права, для протесту проти свавілля влади.
Бо народний протест - це єдине, чого вони насправді бояться.
Як тільки пролунав заклик до «Маршу справедливості», тисячі людей з усієї України звернулися до нас із питаннями: де? і коли?
Ми відповідаємо: ВЕСНОЮ У КИЄВІ.Бо ми уже не ті. Ми маємо досвід перемоги.
Ми спроможні тиснути на владу і міняти її.
Бо ми насправді - єдине легітимне джерело влади в Укра­їні. Прийшов час усім це зрозуміти.
Також прийшов час зрозуміти і всім, хто хоче мати право називати себе чесними політиками будь-яких кольорів: об'єднання - це не забаганка, а їх борг перед нами, їх обов'язок перед Україною.
Ми зберемося всією країною: зі Сходу і з Заходу, з Півдня і з Центру, з сіл і з міст. Наш протест буде мирним і правед­ним. Але ми чітко і твердо скажемо цій владі чого хочемо.
Ми хочемо гідно жити в заможній країні. Ми хочемо правди і справедливості.
І вони або почують нас, або підуть геть.
Ми переможемо!

http://samooborona.pp.net.ua/
http://www.3republic.org.ua/ua/

СМЕРТЬ КОМАНДИРА МИКОЛИ ТВЕРДОХЛІБА-ГРОМА

Михайло Зеленчук - Деркач, хорунжий УПА

Як уже нам стало відомо, перший раз Довбуша схопили зрадою живим 15 вересня 1951 року. Під час допиту (агентами МГБ) на місці під маскою СБ Довбуш виявив зв’язки, через які можна вийти на Грома. Зрозуміло, що чекістам дуже потрібно було склонити Довбуша до співпраці. То вже на другий день після арешту його і Хмару повезли в Київ,
Там на різних рівнях проходили розмови в тому напрямку, що всі біди й економічні невдачі – це через збройну боротьбу. «Люди бояться належно працювати на всіх ділянках, щоб бандерівці не повбивали. Як підпілля ліквідуємо – все піде скорими темпами до світлого майбутнього. І ви повинні нам допомогти в цьому»,– заявив голова Президії Верховної Ради України Гречуха.
Він запевнив, що ніхто не буде суджений, хто допоможе ліквідувати підпілля, і Довбуш з Хмарою у принципі погодилися з затаєною надією, що під час операцій можна буде втекти від ворога.
Після повернення з Києва була створена група захоплення Деркача. Скрупульозно готувались до «зустрічі» на зв’язку 4 жовтня 1951 р. Підготування ускладнювалося тим, що зв’язок був намічений на високій, безлісній горі Нидеї, де море повзучої альпійської сосни (джарапу) і далеко ліс, де могли скритися оперативні групи з собаками. Було розроблено два варіянти і основний полягав у тому, що як на зв’язок прибуде Берест і районний тереновий провідник Тарас, то Деркача і Береста брати живими, а Тараса і решту, скільки буде, убивати на місці, щоб ні в якому разі ніхто не втік.
А тим часом події розвивалися завсім інакше. Інша група провокаторів, в якій для маскування тримали беззвучного окружного Куряву, готувалась на зв’язок до крайового провідника Гомона. Тут основну роль грав Шварно, який керував групою, що мала зустрітися із зв’язківцями від Гомона і дальше діяти в залежності від того, які відомості почерпнуть від зв’язківців.
День зустрічі був десь наприкінці вересня. Шварно також цілий час думав утікати від ворога, і він рішив це зробити на зустрічі із зв’язківцями від Гомона й таким чином безпосередньо повідомити Гомона про велику провокаційну акцію. В його групі були всі знані підпільники, яких також хвиля захопила у вир зради.
Зустріч відбулася точно і без всяких підозрінь зі сторони гомонівців.
Шварно закликав «своїх» у сторону і твердо заявив: «Досить творити злочин проти своїх друзів. Тут ми повинні все виявити і тікаймо хто куди може. Негайно повідомляти всіх підпільників і людей у тих районах, де ще не сягнула чорна зрада».
Отож Шварно докладно розповів зв’язківцям, щоб передали Гомону, як започаткувалась і як проходить ліквідація збройного підпілля, хто з керівних кадрів потрапив живим і хто ще нічого не знає про цю зраду.
Звідтіля всі вийшли без пригод, а ворог у відповідь на другий день бльокував терен Богородчанського району тисячами військ, щоб не дати вислизнути втікачам.
Шварно за ніч зумів пройти в безпечні терени і зразу ж написав альярмове комюніке і цивільними людьми порозсилав у села, де як він знав, діють підпільники. Таке комюніке одержали і ми. Але трудно було повірити у його правдивість. Там говорилося таке: «Йде краєм страшна провокація чорної зради: до рук ворога попали живими окружний Курява, надрайонні Хмара і Довбуш, районні Дуб, Явір, багато боївкарів і в тій чи іншій мірі пішли на співпрацю з ворогом. Десятки загинули на зв’язках. Не виходьте ні на які зв’язки, повідомляйте про це Грома – Гомін уже знає. Ми також були у ворога, але втекли, щоб врятувати хоч тих, кого можна,– Гомона і Грома. Вересень 1951 р. Хорунжий Шварно». (Шварно загинув тієї ж осени в Галицькому районі, потрапивши на засідку.)
Після цього випадку Хмара зі своєю групою, Дуб, Залізняк, його брат також утекли і більше року скривалися на свою руку (Хмара загинув 7 квітня 1953 р. в с. Лоєва, біля Надвірної.)
Отже ми думали, що це комюніке – чергова ворожа затія, бо як можна було собі пояснити, що такі з крови й кости вояки-революціонери, як Хмара, Довбуш і другі можуть щось таке робити. Але все ж таки на зв’язок 4 жовтня ми не пішли. Тим більше, що тимчасом безслідно щезли з терену Берест і Тарас.
На всякий випадок ми відвідали цивільний зв’язок у Рафайлові. Там чекала нас записка, написана  рукою Довбуша. Я вивчав кожне слово, кожну букву, чи щось не так, але все було так. В ній вказувалося, що у зв’язку з посиленими операціями ворога на зв’язок 4 жовтня не міг прибути. Назначую зустріч 12 жовтня через цих людей. Дім, де був зв’язок, був в 1 км від села. В цьому проміжку плив потічок, через який був місток. Тут ми вдвох і заховалися ще за дня, щоб на сумерки бути там. Я ще не довіряв, щоб Дбвбуш був з чекістами. Дивимося – ідуть. Перший, другий, третій... п’ятий ішов Довбуш, всіх було шість. Через деякий час загавкав собака, і я собі подумав – вже розставились, а тоді підійшли до хати. Скоро дівчина за домовленістю почала голосно кашляти і шукати нас. Ми, переконавшись, що вона одна, покликали її. Дівчина, що вже декілька років співпрацювала з нами й привикла до нас, запитала: «Чому не підходите ближче до дому, Довбуш уже чекає вас?»
– Скільки з ним є хлопців? – питаю.
– Три, він і ще два незнайомі.
Я розпитав за кожне слово, що він говорив, як він стояв, чи ті два були близько біля нього і т. п., а тоді кажу: «Анно, дуже уважно мене вислухай, але наперед наберися мужности, бо від цього буде залежати доля вашої родини і твоя».
– Що таке?
– Довбуш у руках ворога. Ми бачили, як вони йшли. Їх усіх – 6, чотири в засідці, а два з ним. Ти мусиш зіграти ролю, що ти нічого не знаєш, шукала, шукала нас і не знайшла і, лаючись, прийдеш додому. Якщо зможеш, перевір, чи він не прив’язаний до другого шнуром через рукав лівої руки.
Дівчина виконала завдання добре. Він сварився, що так сталося, що мене нема і, присвічуючи ліхтариком, накрившись плащ-палаткою, написав другу записку з новою датою за три дні. Коли відходили, то потиснув її руку.
Аж тепер ми точно переконалися, що Довбуш у руках чекістів і попередили про це наших людей по селах. Опісля Довбуш говорив, що він там плянував зробити замах. Він знав, що нас прийде двоє-троє. Одного несподівано уложить він сам, своїм металевим «пепеесом», а ми, побачивши таку ситуацію, повинні вдарити або накинутися на другого – і все. Четверо інших були в 50 м. у засідці.
Більше ні на які зв’язки ми не йшли. Зробили хатину на найвищих горах Полянських і там, маючи лямпове радіо, на сніговій воді перезимували 1951-1952 рр.: Дуб – Верхоляк Дмитро, Анна Попович і я.
Весною  1952 р. ми пішли в терен і довідалися, що Довбуш зимою втік від ворога і шукає через родину зв’язку з нами.
Тимчасом я пов’язався і зустрівся з Громом і здав докладний усний звіт з обстановки на нашому терені. Грім тоді базувався на Рожнятівщині – Осмолода – Сивуля. Уважно вислухавши, Грім дав наказ піти в терен, віднайти Довбуша, заарештувати й привести до нього.
Також було вирішено повідомити всіх, хто уцілів після провокації, прибути на відправу (збори) 12 липня 1952 року на горі Межигавурська.
Виконуючи наказ Грома я віднайшов Довбуша, зустрівся з ним і сказав, що він з нами має піти до Грома, але не арештував. Його жалюгідний вигляд і розпач душі за все, що сталося, якось вплинули на нас, що ми йшли разом, як і колись, у добрі роки.
12 липня 1952 року, на свято Петра й Павла, зранку стягувалися з усіх усюдів рештки по два-три підпільники на Межигавурську, щоб взяти участь у останній, може, відправі, яку мав провести командир УПА, а нині референт СБ ОУН Карапатського Краю – Грім і старий сотник армії УНР, майор УПА, нині окружний референт пропаганди ОУН Сокіл – Кость Петер.
Коли ми надійшли із Довбушем, то біля вогнища великим колом одні сиділи, другі стояли, загартовані часом і трагічними подіями командири і боївкарі підпілля УПА-ОУН. Побачивши нас – всі піднялися. Я підійшов до Грома, всі клацнули закаблуками «на струнко» і я зголосив: «Друже командир, зголошую свій прихід із сотником Довбушем». Всі на мить завмерли. Довбуш, опустивши голову, стояв біля мене... Грім старався зрівноважитися, але це йому не вдавалося: «Зголосіться, сотнику» – сказав Грім. Довбуш підійшов, ще раз став «на стружко» і трагічним голосом зголосився. Громові капали сльози, майор Сокіл плакав і всі довкола заплакали. Ніхто ще не бачив такої тяжкої відправи... Такої трагічної атмосфери.
Грім і Довбуш сам на сам відійшли в сторону, а Сокіл проводив відправу. Кожний керівник осередку одержав нові вказівки й інструкції. Підпільні зв’язки як такі ліквідуються. Зв’язки між окремими групами можуть відбуватися тільки за посередництвом довіреного нам населення.
Біля цього вогнища згадалось, як то в 1943, 1944 роках успішно організувались підстаршинські школи, перші відділи, вишкільні сотні, які в скорім часі виросли в курені й загони. А весь терен засягу дій ОУН-УПА був насичений підпільним збройним людом і все це зорганізовано в дисципліновану структуру станиць і кущів, які несли повсякденну службу в забезпечені продуктами, медикаментами, зброєю, амуніцією і поповненням УПА, які були тилом і кадрою УПА. Все діяло так справно, як годинниковий механізм. Здавалося, що ми можемо вести підпільну боротьбу в Карпатах ще десятки років. І на 7-му році боротьби упала на нас така чорна зрада.
Упала на наше збройне визвольне підпілля страшна трагедія – пішов командир на командира, провідник на провідника, побратим на побратима, боївкар на боївкаря. Всюди на зв’язках полилася кров зради, падали герої, потрапляли в пазурі чекістів на тяжкі муки есбісти й провідники, лицарі-революціонери священної боротьби за визволення.
Все це нині, біля цього вогнища усвідомлюється, все це нині зважується, в чому наші помилки, як зробити, щоб якнайдовше пронести наш прапор боротьби.
І на закінчення цієї відправи Грім сказав: «Друзі! Ворогові не вдалося за одним помахом знищити нас фізично. Але він як гідра роз’ятрена на легкій добичі докладає всіх зусиль до цього. Деспот з Кремля сичить люттю на нас і перед нами ще більші випробування. Кожна наша листівка, кожна відозва, кожна наша поява на терені дратує окупантів, що ми ще існуємо, що боротьба продовжується, а з другого боку радує і тішить наш пригноблений терором народ. Звертаюся до вас усіх доложити вміння і винахідливість продержатись якомога довше наперекір лютому й нещадному ворогові і на славу нашій воюючій і нескореній Україні. Дорогі друзі! Бойові побратими! Всі усвідомлюємо, що ця відправа наша – історичного значення. Що віднині, боротьба піде іншими методами, іншим трибом. І не знаємо, коли і який буде кінець нашій збройній боротьбі. Але знаємо ми і свято віримо, що Україна незборима, що Україна розірве кайдани і стане Самостійною Незалежною Державою. Хай вам усім щастить. Хай вам допомагає Бог! А на закінчення, може вже останній раз, проспіваємо разом гімн «Ще не вмерла Україна». «Струнко!»
На цій відправі прощено Довбушеві його вчинок, який суперечив присязі, одначе функцію надрайонного знято і призначено в групу Деркача з пониженням до звичайного боївкаря.
Через рік літом 1953 р. Грім з дружиною перейшли із Рожнятівського району на постійне перебування у наш Надвірнянський район.
Після докладного вивчення терену було вирішено будувати підземну криївку на схилі гори Березовачка. Місце було добре тим, що вода була підземна, без ніяких ознак потічка. Вона пробивалась із землі і через кілька метрів ховалася у землю. В криївці мало жити шість осіб: Грім з дружиною, Довбуш з Попович Анною, я – Деркач і Яркий – Ярослав Обрубанський. В цьому складі ми почали будувати осідок. Ольга, дружина Грома, і Анна Попович цілий час будівництва стояли з двох сторін на стійках, а вечорами варили їжу на примусах. Треба віддати належне жінкам-підпільницям, дружині Грома Ользі Герасимович-Твердохліб і Анні Попович, які разом з нами, мужчинами, стійко переносили всі труднощі підпільного буття. Бувало, Ольга по тижневі сама одна жила серед далеких гір, даючи змогу виконувати іншу роботу боївкарям, своїм охоронцям.
Будівництво йшло відкритим способом: розчистили на 3-4 м. глибини яму, зав’язали з кругляків стіни, основою 3-4 м, зробили подвійну стелю, щоб сніг не топився, зробили коридорчик і комору на продукти, на зберігання бензину, інструментів та інших речей. Кімната була приблизно 4 на 4 м., в протилежному від входу куті був проведений вивід вентилятора (люфтівник), а вхід повітря був у коридорі, біля виходу. Треба сказати, що грунт складався із суцільного грубого каменя, який легко пропускав повітря і ніколи не відчувалося задухи. В цьому ж місці попри стіни були зроблені поверхні прйчі для спання, серед кімнати був столик і лавки, де ми їли і працювали. Коридорчик закінчувався туалетою, туди ж зливалися помиї з кухні, а тверді відходи зберігали в скрині до весни. У верхній частині коридору була зроблена криничка, вода з якої жолобком стікала в туалету і дальше просочувалася між каміннями у підземелля. В кінці коридору на 3-4 м. був вихід типу отвору 60 на 60 см. Вверху вихід прикривався «дучкою» (це скриня на завісах, наповнена землею і мохом відповідно до місцевого терену).
Робили ми криївку дуже потихо, без жодного стуку, пилку завивали у рушник, сокирою майже не користувалися. На початок вересня 1953 р. криївка була готова і настільки добре замаскована, що вівчар ходив з вівцями через криївку і нічого не замічав. В цьому місці хочу висловити належне жителям хутора «Рівня», особливо двом родинам, від яких ми мали всі продукти, розвідку і все, що потрібне було. Грім завжди говорив, що цих добрих людей треба нагородити найвищими нагородами. У найтяжчі трагічні часи боротьби вони жертвували своєю безпекою і безстрашно допомагали нам всім, чим могли.
Так ми стали на зиму з 1953 на 1954 рік. На цілу зиму був розроблений плян занять. Треба сказати, що для безпеки ми мусіли замінити день на ніч. Отже, коли на дворі ранок, тоді в нас ніч і ми лягаємо спати. Коли надворі вечоріє, ми встаємо, варимо їсти, проводимо заняття, і так цілу зиму. Ми мали радіо, трохи книжок, писали спогади і так жили. До обіду три години були заняття з таких дисциплін: історія загальна, історія Польщі, Росії, Румунії, тобто наших окупантів, історія України, історія дипломатії, психологія товпи, загальна психологія, логіка, основи красномовства, а також способи діяльности СБ (тут завжди для закріплення після занять проводилося індивідуальне читання протоколів зізнань агентів НКВД-МГБ), структура і методи роботи МГБ. Після обіду вільні заняття, кожний за своїми потребами і можливостями займався самостійно по програмі «Олега».
Надходила весна 1954 року. Довбуш цілий час наполягав, щоб налагодити зв’язок із групою Хмари.
Ми знали, що Хмара після втечі то тут, то там був у терені, я за дорученням Грома зустрічався з Хмарою літом 1952 року після відправи, але Хмара не захотів піти до Грома і діяв повністю на свою руку.
Довбуш добре жив із Дубом (районний Яремчанського району Антон Вацюк) і дуже його «тягло» до Дуба на зв’язок. І після того, як ми своє бліде від підземелля тіло трохи припалили на сонці й дістали людський вид, Грім рішився на те, що пішов зі мною на терен с. Рафайлів (тепер Бистриця), а Довбуша і Яркого з с. Делятин відпустив на зв’язок до Дуба у с. Лоєва, на господарстві Івана Романюка.
Було домовлено, що всі ми мали повернутися до криївки до 15 травня. У випадку, як на 15 травня Довбуша і Яркого не буде, то в криївці мали прийняти це як стан тривоги і на деякий час до вияснення покинути криївку. Одначе коли ми прийшли з терену до криївки 14 травня і не застали Довбуша, то Грім запевнював нас, що він має добре передчуття і не збирається покидати криївку. Не хотів виходити з криївки і коли 15 і 16 не було ні Довбуша, ні Яркого. Навпаки, 16 травня в неділю він післав мене у с. Зелену дістати кислої капусти, цибулі та ще дечого купити і 18-го рано прийти на осідок. Я піднявся нагору з криївки і кажу до Попович, яка сиділа на криївці: «Може підеш зі мною у село?». А вона відповіла, що не піде, бо снився поганий сон. І я пішов сам.
Ввечері зустрівся з нашим чоловіком, поговоривши про новини, я дав гроші на купівлю рибних і м’ясних консервів, просив приготувати капусту, діти вдень мали принести дещо поїсти, а ввечері знову ми мали зустрітися. З тим я пішов досипляти ніч. Ніч була досить холодна, я загорнув голову у куртку і так задрімав. Сниться мені сон, що дівчина, подібна до мавки, паде з неба біля мене, взяла мене рукою за плече, розбудила і каже: «Скоро йди на свій осідок». Я пробудився. Довго не думаючи, закинув автомат на плече і йду скоро до криївки. Перейшов я відкриту гору на другий бік, а на протилежному узбіччі вже була наша криївка. До криївки вже цілий час ліс і отже нема чого спішити, я сів і закурив. День видавався дуже погідний, сонце тільки що зійшло, ще по-весняному червоне, і й міркую собі, що це за сон такий снився. І тільки я піднявся іти далі, як біля криївки затріскотіли автоматні черги. Стрілянина продовжувалася пару хвилин і затихла. Потім пролунали два чи три приглушені вибухи гранат. Все! Бункер упав, думаю собі. Ось закидують гранатами. Привів Яркий або Довбуш. Потім пролунали двй пістолетні постріли, так як з бочки – і тишина. Я подумав собі: Грім з дружиною пострілялися, а Попович взята живою. Так воно і сталося.
Нині Анна Попович кожен раз подає іншу картину, але одне є незмінним. Коли вони почули на криївці гуркіт, то дружина Грома Ольга пішла дивитись, хто це, трохи підняла дучку і тоді просвистіли кулі понад головою, почалась стрілянина. «Що, ми вже готові?» – запитав Грім і пішов додучки виясняти, хто привів. Костенко дозволив Довбушеві обізватися. Грім, упізнавши голос Довбуша, запитав: «Як ви ся там чуєте, сотнику?» Довбуш відповів: «Так як коза, прив’язана на заріз» (за словами Анни Попович, по чоловікові Матвейка, с. Залісся  Золочівського району Львівської обл.).
За теперішньою версією Попович, там облога продовжувалася цілий день, велися переговори про здачу Грома і аж надвечір вони пострілялися. Одначе, Яркий, який біг повідомляти, що Довбуша нема і під час перших пострілів був недалеко від криївки, також чув пістолетні вистріли не дальше, як 15 хвилин від початку. Так приблизно розглядалася справа і на суді.
Попович твердить, що Ольга застрілилася і зразу померла, а Грім після вистрілу, як прийшов до себе, то згадав, що Деркач пішов у село і просив її, щоб не всипала (не указала, куди він пішов, аби його не вбили).
Ось так загинув командир 4-ї воєнної округи УПА-Захід, майор УПА Грім – Микола Твердохліб, уродженець с. Петрилів, Тлумацького р-ну.
Події з Довбушем розвивалися так: коли вони пішли в терен, то пару днів походили разом, а потім Довбуш відпустив Яркого до дружини у Делятин і 14 травня вечором вони мали зустрітися біля нафтової вишки у с. Пасічна.
Зустріч з Дубом мала відбутися 12 травня. Довбуш прибув до с. Лоева 11 травня вечером і, викликавши господиню дому, старався вияснити, чи Дуб і Хмари брат Іван не можуть бути знову провокаторами. Вона сказала, що вони на стриху чекають на нього і запевнила, що вони не зрадники, що вона гарантує своєю головою, що вони чесні. Після таких запевнень Довбуш рішив зустрітися. 12 травня вони зустрілися, їх було троє, Довбуш – один. По короткій схватці Довбуш був зв’язаний. Господиня, узнавши про таку трагедію, взяла на себе відповідальність і з тої розпачі кинулася у криницю й загинула.
Чекіст Костенко знав, що Довбуш зимував з Громом, тому зразу ж почав тиснути. Довбуш згадав про 15 число, як останній реченець, і на всякий випадок міркував, що Яркий 14-го прийде на зв’язок і як його не буде, піде на осідок повідомити Грома про небезпеку. А тим часом Яркий рішив чекати на другий день, тобто 15 травня і аж тоді пішов на осідок. Але 16-го вдень не ризикував перейти присілок Зеленицю, зачекав до вечора, перейшов присілок, заночував і раненько пішов на осідок, не дійшовши 500 м., як почалася стрілянина.
Довбуш тримався до 16-го, ранком признався і показав на карті місце. Тоді почалася підготовка і 16 травня уночі група чекістів із зв’язаним Довбушем поїхала у гори і до світанку прибула на місце трагедії. Дільше події розгорталися, як описано вище.
За рік, знову ж таки за допомогою зрадників-провокаторів і з використанням наркози вдалося взяти мене, Яркого і Архипа в Надвірнянському районі. Дуба – Верхоляка Дмитра і Остапа – Іванківа Степана в тодішньому Солотвинському районі. З 9 по 16 лютого 1956 року відбувся суд над нами усіма – 9 осіб. Вирок такий: чотири на розстріл, решта на різні терміни. Мені, Верхолякові і Обрубанському замінили розстріл на 25 літ лагерів, а Довбуша – розстріляли.
Ось так трагічно закінчилася боротьба останніх повстанців-революціонерів у Карпатському краї.

Спогад записано 14 липня 1991 року.
м. Івано-Франківськ.

Виват защитникам отчизны,

Что и в мороз и в лютый зной

Не внемля «взглядам укоризны»

Хранят в стране родной покой!!

 

Они не дрогнут перед пулей,

Ватагой диких бунтарей,

(Гудящих словно дикий улей)

Предателей и упырей.

 

Коктейлем «молотова» даже

Солдат упорство не поджечь-

Они стоят страны на страже,

Чтоб от вандалов уберечь.

 

И пусть ватага СМИ продажных

Готова с грязью их смешать,-

Но для ребят-бойцов отважных

Важнее ДОМ свой защищать.

 

Еще гнусней (как выстрел в спину)

Указ с позиций отступить:

Кому-то власть- а люди гибнут,

А пацанам хотелось жить.

 

Так пусть же воинская слава

Отвага, мужество и честь

Не перейдет в «Хероям сала!»

Пока в строю Герои есть.

 

21.02.2014

Відважні учасники Революції Гідності, всі Майданівці! Настав дуже вирішальний момент, коли або ми – або нас! Але я твердо вірю, що НАС не перемогти цим ублюдкам!
Я вже був у Києві на Майдані і ще поїду, але поки що ми тут взяли вчора під наш народний контроль Львівську Облдержадміністрацію, а ставленика зека Янука, ставленика, що з генеральськими погонами МВС (!) – "губернатора" Львівщини Олега Сала послали у відставку і ще подалі.

Публікую ще один важливий документ, який зумисно не оприлюднив разом з  матеріалами:

Як перемогти в повстанні – 1
http://blog.i.ua/community/1925/1315845/

Як перемогти в повстанні – 2
http://blog.i.ua/community/1925/1315843/

Хто прочитає уважно і перечитає, той зрозуміє чому: на той момент він був як підказка більше владі, як діяти, щоб нас подолати. Тепер все інакше: перемовини скінчено! Настала вирішальна мить! З нами – Бог, за нами – Україна!

Прошу проаналізувати все уважно, бо це не просто архівна справа – це актуально для нас як ніколи. Зумисно не роблю вибіркового цитування, а подаю весь документ як він є з особистими позначками.
Все дуже і дуже актуально, як і вислів теоретика війни Клаузевіца майже 200-ті років тому: "26. Отже, кожна битва складається з великої кількості окремих боїв в низходящій послідовності до останнього самостійно діючого бійця. 27 Але з окремих боїв, які відбуваються поряд, постає і вся битва в цілому. ( рос. джерело: 26. Итак, каждый общий бой состоит из великого множества отдельных боев в нисходящем порядке членов до последнего самостоятельно действующего члена. 27. Но из отдельных, ведущихся рядом боёв слагается и бой в целом.)"

Так само є актуальним і видатний твір Нікколо Макіавеллі "Правитель", якому вже 500-т років  http://spavedfront.io.ua/s218079/gosudar_nikkolo_makiavelli
Ми переможемо тільки тоді, коли будемо розумніші за ворога! Тоді, коли будемо діяти, твердо і послідовно наступати – за цим перемога! Ще ніхто не переміг ворога відсиджуючись в окопах чи одними переговорами. В усі часи перемога була тільки там, де більша сила і вищий моральний дух. І йде безперервний відчайдушний наступ на ворога!
Однозначно, що Москва готує військову агресію і окупацію України під виглядом "братської допомоги" проти терористів та екстремістів, найманців НАТО і тому подібне, тому актуальним постає і наступне http://gartua.io.ua/s212188/zbirka_materialiv_na_viyskovu_temu
Слава Україні! Героям Слава!

світлина з антивоєнного мітингу в Москві

 13.03.14

Деятели культуры выступили с антивоенным заявлением

Более ста российских деятелей культуры, правозащитников, политологов, экономистов и ученых призвали инициировать проведение «Конгресса интеллигенции "Против войны, против самоизоляции России, против реставрации тоталитаризма"».

Заявление, а также обращение инициативной группы по проведению Конгресса, опубликованы на сайте «Новой газеты».

Антивоенное заявление российской интеллигенции

Не первый раз в русской истории людей, не согласных с агрессивной имперской политикой государства, объявляют пораженцами и врагами народа. Не первый раз верноподданничество ценится выше гражданской позиции. События в Крыму стремительно развиваются и чреваты если не кровопролитием, то позором для России и бедами для народов двух стран. Надежды остановить происходящее  доводами разума становится все меньше. Но тем стыднее молчать и пассивно стоять в стороне. Мы, не называющие себя «деятелями» культуры или науки, а просто российские интеллигенты, работающие каждый в своей области, заявляем:
Мы против вторжения на территорию другого государства.
Мы против войны с Украиной и вражды с мировым сообществом.
Мы солидарны со всеми, кто не прогибается и не поддается лжи.

    Людмила Улицкая, писатель
    Сергей Гандлевский, поэт 
    Григорий Чхартишвили, писатель
    Юрий Шевчук, музыкант
    Владимир Мирзоев, режиссер
    Ольга Седакова, поэт
    Андрей Смирнов, кинорежиссер
    Ирина Прохорова, издатель, общественный деятель
    Андрей Звягинцев, кинорежиссер
    Вероника Долина, литератор
    Дмитрий Травин, экономист
    Олег Дорман, кинорежиссер
    Михаил Гельфанд, биолог
    Дмитрий Крымов, режиссер
    Валерий Гаркалин, актер
    Юрий Рыжов, академик РАН
    Алексей Симонов,  писатель, кинорежиссёр, правозащитник
    Оксана Мысина, актриса
    Александр Архангельский, писатель
    Борис Дубин, социолог, публицист, переводчик
    Сергей Неклюдов, фольклорист, востоковед
    Евгений Асс, архитектор
    Наталья Иванова, литературовед, критик, публицист
    Юрий Богомолов, кинокритик
    Андрей Цатурян, биофизик
    Мариэтта Чудакова, писатель, историк литературы
    Лев Рубинштейн, поэт, публицист,  эссеист
    Сергей Пархоменко, журналист, издатель
    Аскольд Иванчик, историк, член-корреспондент  РАН
    Арсений Рогинский, историк, правозащитник, общественный деятель
    Александр Иличевский, писатель
    Ольга Кучкина, писатель, журналист
    Ирина Петровская, журналист
    Наталья Мавлевич, переводчик
    Виталий Манский, кинодокументалист
    Борис Штерн, физик
    Алексей Оскольский, биолог
    Павел Чеботарев, математик-прикладник
    Евгений Сидоров, критик, литературовед, общественный деятель
    Алексей Девотченко, актер
    Тамара Эйдельман, заслуженный учитель РФ
    Михаил Ямпольский, философ, культуролог
    Андрей Десницкий, библеист
    Сергей Стратановский, поэт
    Нина Катерли, писатель
    Илья Штемлер,  писатель
    Ирина Левинская, историк
    Наталия Соколовская, писатель
    Елена Чижова, писатель
    Андрей Бондаренко, художник, дизайнер
    Валерий Николаев, переводчик
    Ирина Ясина, журналист,
    Павел Финн, кинодраматург
    Евгений Ермолин, литературный критик
    Ирина Стаф, филолог, переводчик
    Ирина Левонтина, лингвист
    Анатолий Голубовский, историк, социолог
    Виктор Матизен, кинокритик
    Мария Степанова, поэт
    Глеб Морев, журналист, филолог
    Антон Носик,  создатель lenta.ru и gazeta.ru
    Варвара Горностаева, издатель
    Илья Кукулин, филолог, историк культуры
    Мария Рыбакова, писатель
    Ксения Ларина, журналист
    Антон Долин, кинокритик
    Сергей Зенкин, филолог, историк идей, переводчик
    Лариса Миллер, поэт
    Никита Соколов, историк
    Алла Шевелкина, журналист
    Ирина  Седакова, филолог
    Тихон Дзядко, журналист
    Елена Дьякова, журналист
    Галина Ельшевская, искусствовед
    Евгений Лунгин, режиссер
    Михаил Рудницкий, переводчик, критик
    Наталья Громова, историк литературы, писатель
    Марк Липовецкий, литературовед, критик
    Михаил Давыдов, историк
    Константин Азадовский, историк культуры
    Дина Магомедова, филолог
    Михаил Яснов, поэт, переводчик
    Алексей Моторов, писатель
    Наталья Нусинова, киновед, писатель
    Евгений Солонович, переводчик
    Ирина Балахонова, издатель
    Ольга Варшавер, поэт, переводчик
    Денис Драгунский, писатель, журналист
    Мария Майофис, историк культуры
    Елена Гуревич, филолог
    Петр Аркадьев, филолог
    Максим Осипов, врач, писатель
    Михаил Кричман, кинооператор
    Илья Овчинников, музыкальный критик
    Людмила Телень, журналист
    Михаил Шевелев, журналист
    Вера Мильчина, переводчик, историк литературы
    Борис Кац, музыковед
    Виктор Прасолов, математик
    Элеонора Соколова, историк театра
    Анна Наринская, журналист
    Владимир Новохатко, литератор, редактор
    Федор Успенский,  филолог, заместитель директора Института славяноведения РАН.
    Григорий Кружков, поэт, переводчик
    Марк Певзнер, психолог
    Арина Бородина, журналист
    Татьяна Щербина, поэт, эссеист
    Михаил Калужский, журналист, театральный куратор
    Елена Якович,  кинодокументалист
    Леонид Бахнов, литератор
    Виктория Ивлева, журналист, фотограф
    Наталья Перова, редактор, издатель
    Александр Бадхен, психотерапевт
    Ася Штейн, преподаватель
    Анатолий Журавлёв, филолог
    Марина Вишневецкая, прозаик, сценарист
    Екатерина Поспелова, оперный режиссер
    Марина Бородицкая, поэт, переводчик
    Наталья Тумашкова, психолог
    Елена Горбова, лингвист
    Савва Михеев, историк
    Глеб Лозинский, психолог
    Роман  Кривко, филолог
    Елена Новикова, психолог,  предприниматель
    Ксения Старосельская, переводчик
    Анна Варга, психолог
    Алексей Иванов, геолог
    Давид Шустерман, консультант по управлению
    Семен Шешенин, младший научный сотрудник Института языкознания РАН
    Антон Тунин, внештатный сотрудник Института Славяноведения РАН
    Ольга Дробот, переводчик
    Мария Соловейчик, психолог
    Ирина Головинская, журналист.

Обращение инициативной группы по проведению Конгресса интеллигенции «Против войны, против самоизоляции России, против реставрации тоталитаризма»

Наша страна оказалась ввергнутой в опаснейшую авантюру. Под лозунгом «Защитим русских в Крыму, а также всех украинцев от новой нелегитимной фашистской власти в Украине!» уже произошла фактическая аннексия Крыма. Грубо нарушено международное право, разрушены принципы европейской безопасности и стабильности. Россия стремительно скатывается к новой холодной войне с Западом, тяжелейшие последствия которой невозможно предсказать.
Во всех государственных СМИ России льются безудержные потоки лжи и дезинформации, а также развернута оглушительная пропагандистская кампания против всех, кто пытается поставить под сомнение правомерность действий властей, указать на их пагубные последствия для страны, для народа. Все несогласные огульно шельмуются, называются «пятой колонной» и «фашистами». А несогласных немало. Достаточно почитать неподцензурные СМИ или многочисленные суждения в социальных сетях, чтобы увидеть, что политологи, экономисты, люди, профессионально занимающиеся внешней политикой, да и просто люди, сколько-нибудь наделенные общественной чуткостью, предупреждают, что на Россию надвигается настоящая катастрофа — экономическая, политическая, гуманитарная.
С антивоенными заявлениями выступили писатели Русского ПЕН-центра, Правозащитный совет, объединяющий руководителей наиболее известных правозащитных организаций,кинематографисты, ученые, экологи, звезды русского рока (Гребенщиков, Макаревич, Шевчук, Бутусов) и многие, многие другие.
Мнение интеллигенции, не согласной с политикой, проводимой властями в создавшейся ситуации, должно быть выражено более четко и звучно. А для этого необходимо уже в ближайшие дни провести Конгресс российской интеллигенции с приглашением представителей украинской интеллигенции. На Конгрессе мы не только обсудим сложившееся положение и выскажем свое отношение к происходящим событиям, но и попытаемся найти пути выхода из ситуации, лишающей нашу страну перспектив сколько-нибудь достойной жизни в обозримом будущем...
Такой Конгресс может и должен среди прочего выдвинуть требование прекратить нагнетание пропагандистской истерии, прекратить шельмование несогласных.
Мы приглашаем присоединиться к нам всех, кто поддерживает эту инициативу.

Михаил Агапов, историк, Сибирское отделение РАН;
Константин Азадовский, литературовед;
Николай Александров, литературовед, критик;
Людмила Алексеева, правозащитник, Московская Хельсинкская группа;
Евгений Асс, архитектор;
Лия Ахеджакова, актриса театра и кино, народная артистка России;
Виктор Баженов, фотожурналист;
Ирина Балахонова, издатель;
Гарри Бардин, аниматор;
Павел Бардин, режиссер;
Андрей Битов, писатель;
Юрий Богомолов, киновед, кинокритик, телевизионный критик;
Валерий Борщев, правозащитник;
Алла Босcарт, писатель, публицист;
Дмитрий Быков, писатель, поэт, журналист, кинокритик, сценарист;
Виктор Васильев, академик РАН;
Анатолий Вершик, российский математик, доктор физико-математических наук;
Борис Вишневский, политолог, публицист; Юрий Вдовин, правозащитник, «Гражданский контроль»;
Владимир Войнович, писатель; Сергей Гандлевский, писатель, поэт;
Светлана Ганнушкина, правозащитник, «Гражданское содействие»;
Алла Гербер, писатель;
Наталья Громова, писатель;
Марина Давыдова, главный редактор журнала «ТЕАТР», программный директор Венского фестиваля;
Алексей Девотченко, актер;
Андрей Десницкий, востоковед;
Андрей Дмитриев, писатель, сценарист;
Вероника Долина, поэт, бард;
Борис Дубин, социолог;
Валерий Дымшиц, профессор СПбГУ;
Владимир Еремин, актер, сценарист, продюсер;
Виктор Ерофеев, писатель;
Михаил Ефремов, актер театра и кино, заслуженный артист РФ;
Ольга Ильницкая, писатель, поэт, журналист;
Александр Иличевский, поэт, писатель;
Игорь Иртеньев, поэт;
Елена Камбурова, певица и актриса, народная артистка России;
Нина Катерли, писатель, журналист;
Елена Кацюба, поэт;
Константин Кедров, поэт, литературный критик;
Сергей Ковалев, правозащитник, «Институт прав человека»;
Дмитрий Крымов, художник, сценограф, режиссер;
Татьяна Лазарева, тележурналист;
Ирина Левинская, историк;
Валерий Лонской, кинорежиссер, сценарист, писатель;
Самуил Лурье, писатель;
Дина Магомедова, филолог;
Андрей Макаревич, рок-музыкант, поэт, певец, композитор;
Лариса Миллер, поэт, писатель;
Владимир Мирзоев, режиссер театра и кино, сценограф;
Оксана Мысина, актриса, режиссер, рок-певица;
Сергей Неклюдов, фольклорист, востоковед;
Андрей Пелипенко, доктор философских наук, профессор;
Андрей Пионтковский, политолог, журналист;
Лев Пономарёв, правозащитник, Движение «За права человека»;
Ирина Прохорова, издатель, культуролог;
Лев Прыгунов, актер театра и кино, народный артист России;
Марк Розовский, драматург, композитор, народный артист России;
Эльдар Рязанов, кинорежиссер, сценарист, актер, драматург, писатель;
Юрий Ряшенцев, поэт, писатель, сценарист;
Юрий Самодуров, правозащитник;
Георгий Сатаров, политолог;
Ольга Седакова, поэт, писатель, филолог;
Евгений Сидоров, литературовед;
Алексей Симонов, правозащитник, писатель, кинорежиссер;
Ант Скаландис, писатель;
Андрей Смирнов, актер театра и кино, режиссер, сценарист, драматург, народный артист России;
Наталия Соколовская, писатель;
Сергей Стратановский, поэт;
Лев Тимофеев, писатель;
Варвара Турова, музыкант, продюсер;
Людмила Улицкая, писатель;
Сергей Устинов, писатель;
Наталья Фатеева, актриса театра и кино;
Сергей Филатов, государственный и общественный деятель;
Александр Филиппенко, народный артист России;
Борис Фрезинский, литератор;
Валерий Харченко, кинорежиссер, заслуженный деятель искусств РФ;
Евгений Цымбал, кинорежиссер, историк, сценарист;
Елена Чижова, писатель;
Григорий Чхартишвили, писатель, литературовед, историк;
Адольф Шапиро, режиссер;
Виктор Шендерович, писатель, журналист, теле-, радиоведущий;
Никита Шкловский, врач; Алексей Яблоков, член-корреспондент РАН;
Игорь Яковенко, доктор философских наук, профессор;
Елена Якович, сценарист, режиссер;
Ирина Ясина, экономист, публицист, правозащитник;
Игорь Ясулович, актер театра и кино, народный артист России

Ранее Министерство культуры опубликовало открытое письмо, в котором российские деятели культуры выступили в поддержку политики президента Владимира Путина на Украине. Подписи под ним поставили более 300 человек, включая актеров и режиссеров Павла Лунгина, Сергея Безрукова, Олега Табакова, Василия Ланового, Алексея Баталова, Федора Бондарчука, певцов Олега Газманова, Николая Расторгуева, Льва Лещенко, скульптора Зураба Церетели и других (заслужених задолизів список увест тут
http://mkrf.ru/press-tsentr/novosti/ministerstvo/deyateli-kultury-rossii-v-podderzhku-pozitsii-prezidenta-po-ukraine-i-krymu)
http://www.snob.ru/selected/entry/73553

Наместники земных богов

Бесстрашно небо бороздим

Без слов ясна судьба врагов

За честь и правду постоим

 

Не пробиваема броня

Рядами сомкнуты шипы

При выдохе стена огня

Нет в мире большей красоты

 

Горящий силой острый взор

Стальной отлив громадных крыл

Слухи что смертны – чушь и вздор

Пока наш разум не остыл

 

И в рознь страшаться нас враги

Но в стае мы непобедимы

Увидев тень, быстрей беги

В драконьей ярости едины!!!

 

27 февраля 2008 года

Александр Исаевич Солженицын

ЖИТЬ НЕ ПО ЛЖИ!


Когда-то мы не смели и шёпотом шелестеть.  Теперь вот пишем и
читаем Самиздат, а уж друг другу-то, сойдясь в курилках  НИИ, от души
нажалуемся:  чего  только  они  не  накуролесят,  куда  только  не  тянут  нас!
И ненужное  космическое  хвастовство  при  разорении  и  бедности  дома;  и
укрепление дальних диких  режимов; и разжигание гражданских  войн; и
безрассудно вырастили Мао Цзе-дуна (на наши средства) —  и нас  же на
него  погонят,  и  придётся  идти,  куда  денешься?  и  судят,  кого  хотят,  и
здоровых загоняют в умалишённые — всё «они», а мы — бессильны.
Уже  до  донышка  доходит,  уже  всеобщая  духовная  гибель  насу-
нулась  на  всех  нас,  и  физическая  вот-вот  запылает  и  сожжёт  и  нас,  и
наших  детей,  —  а  мы  по-прежнему  всё  улыбаемся  трусливо  и  лепечем
косноязычно:
— А чем же мы помешаем? У нас нет сил.
Мы так безнадёжно расчеловечились, что за сегодняшнюю скром-
ную  кормушку  отдадим  все  принципы,  душу  свою,  все  усилия  наших
предков, все возможности для потомков — только бы не расстроить своего
утлого  существования.  Не  осталось  у  нас  ни  твёрдости,  ни  гордости,  ни
сердечного жара. Мы даже всеобщей атомной смерти не боимся, третьей
мировой  войны  не  боимся  (может,  в  щёлочку  спрячемся),  —  мы  только
боимся  шагов  гражданского  мужества!  Нам  только  бы  не  оторваться  от
стада, не сделать шага в одиночку — и вдруг оказаться без белых батонов,
без газовой колонки, без московской прописки.
Уж как долбили нам на политкружках, так в нас и вросло, удобно
жить,  на  весь  век  хорошо:  среда,  социальные  условия,  из  них  не
выскочишь,  бытие  определяет  сознание,  мы-то  при  чём?  мы  ничего  не
можем.
А мы можем — в с ё! — но сами себе лжём, чтобы себя успокоить.
Никакие не «они» во всём виноваты —  м ы   с а м и, только  м ы!
Возразят:  но  ведь  действительно  ничего  не  придумаешь!  Нам
закляпили  рты,  нас  не  слушают,  не  спрашивают.  Как  же  заставить  их
послушать нас?
Переубедить их — невозможно.
Естественно было бы их переизбрать! — но перевыборов не быва-
ет в нашей стране.
На Западе люди знают забастовки, демонстрации протеста, — но
мы слишком забиты, нам это страшно: как это вдруг — отказаться от ра-
боты, как это вдруг — выйти на улицу?
Все  же  другие  роковые  пути,  за  последний  век  отпробованные  в
горькой  русской истории, — тем  более не для нас, и вправду  — не  надо!
Теперь, когда все топоры своего дорубились, когда всё посеянное взошло,
— видно нам, как заблудились, как зачадились те молодые, самонадеян-
ные, кто думали террором, кровавым восстанием и гражданской  войной
сделать  страну  справедливой  и  счастливой.  Нет,  спасибо,  отцы  просве-
щения!  Теперь-то  знаем  мы,  что  гнусность  методов  распложается  в
гнусности результатов. Наши руки — да будут чистыми!
Так круг — замкнулся? И выхода — действительно нет? И остаётся
нам только бездейственно ждать: вдруг случится что-нибудь  с а м о?
Но  никогда  оно  от  нас  не  отлипнет    с а м о,    если  все мы  все  дни
будем  его  признавать,  прославлять  и  упрочнять,  если  не  оттолкнёмся
хотя б от самой его чувствительной точки.
От — лжи.
Когда  насилие  врывается  в  мирную  людскую  жизнь  —  его  лицо
пылает  от  самоуверенности,  оно  так  и  на  флаге  несёт,  и  кричит:  «Я  —
Насилие!  Разойдись,  расступись  —  раздавлю!»  Но  насилие  быстро  ста-
реет, немного лет — оно уже не уверено в себе, и, чтобы держаться, чтобы
выглядеть  прилично,  —  непременно  вызывает  себе  в  союзники  Ложь.
Ибо:  насилию  нечем  прикрыться,  кроме  лжи,  а  ложь  может  держаться
только насилием. И не каждый день, не на каждое плечо кладёт насилие
свою  тяжёлую  лапу:  оно  требует  от  нас  только  покорности  лжи,
ежедневного участия во лжи — и в этом вся верноподданность.
И  здесь-то  лежит  пренебрегаемый  нами,  самый  простой,  самый
доступный  ключ  к  нашему  освобождению:  личное  неучастие  во  лжи!
Пусть  ложь  всё  покрыла,  пусть  ложь  всем  владеет,  но  в  самом  малом
упрёмся: пусть владеет не через меня!
И это  — прорез  во  мнимом кольце нашего  бездействия! — самый
лёгкий для нас и самый разрушительный для лжи. Ибо когда люди отша-
тываются ото лжи — она просто перестаёт существовать. Как зараза, она
может существовать только на людях.
Не призываемся, не созрели мы идти на площади и громогласить
правду, высказывать вслух, что думаем, — не надо, это страшно. Но хоть
откажемся говорить то, чего не думаем!
Вот  это  и  есть  наш  путь,  самый  лёгкий  и  доступный  при  нашей
проросшей  органической  трусости,  гораздо  легче  (страшно  выговорить)
гражданского неповиновения по Ганди.
Наш путь: ни в чём не поддерживать лжи сознательно! Осознав,
где граница лжи (для каждого она ещё по-разному видна), — отступиться
от этой гангренной границы! Не подклеивать мёртвых косточек и чешуек
Идеологии,  не  сшивать  гнилого  тряпья  —  и  мы  поражены  будем,  как
быстро  и  беспомощно  ложь  опадёт,  и  чему  надлежит  быть  голым  —  то
явится миру голым.
Итак,  через  робость нашу пусть каждый  выберет: остаётся ли он
сознательным  слугою  лжи  (о,  разумеется,  не  по  склонности,  но  для  про-
кормления  семьи,  для  воспитания  детей  в  духе  лжи!),  или  пришла  ему
пора  отряхнуться  честным  человеком,  достойным  уважения  и  детей
своих и современников. И с этого дня он:
— впредь не напишет, не подпишет, не напечатает никаким спо-
собом ни единой фразы, искривляющей, по его мнению, правду;
— такой фразы ни в частной беседе, ни многолюдно не выскажет
ни от себя, ни по шпаргалке, ни в роли агитатора, учителя, воспитателя,
ни по театральной роли;
— живописно,  скульптурно,  фотографически,  технически,  музы-
кально не изобразит, не сопроводит, не протранслирует ни одной ложной
мысли, ни одного искажения истины, которое различает;
— не  приведёт  ни  устно,  ни  письменно  ни  одной  «руководящей»
цитаты из угождения, для страховки, для успеха своей работы, если цити-
руемой мысли не разделяет полностью или она не относится точно сюда;
— не даст принудить себя идти на демонстрацию или митинг, ес-
ли это против его желания и воли; не возьмёт в руки, не подымет транспа-
ранта, лозунга, которого не разделяет полностью;
— не поднимет голосующей руки за предложение, которому не со-
чувствует  искренне;  не  проголосует  ни  явно,  ни  тайно  за  лицо,  которое
считает недостойным или сомнительным;
— не даст загнать себя на собрание, где ожидается принудитель-
ное, искажённое обсуждение вопроса;
— тотчас покинет заседание, собрание, лекцию, спектакль, кино-
сеанс,  как  только  услышит  от  оратора  ложь,  идеологический  вздор  или
беззастенчивую пропаганду;
— не подпишется и не купит в рознице такую газету или журнал,
где информация искажается, первосущные факты скрываются.
Мы  перечислили,  разумеется,  не  все  возможные  и  необходимые
уклонения ото лжи. Но тот, кто станет очищаться, — взором очищенным
легко различит и другие случаи.
Да, на первых порах выйдет не равно. Кому-то на время лишиться
работы.  Молодым,  желающим  жить  по  правде,  это  очень  осложнит  их
молодую жизнь при начале: ведь и отвечаемые уроки набиты ложью, надо
выбирать.  Но  и  ни  для  кого,  кто  хочет  быть  честным,  здесь  не  осталось
лазейки:  никакой  день  никому  из  нас  даже  в  самых  безопасных
технических  науках  не  обминуть  хоть  одного  из  названных  шагов  —  в
сторону  правды  или  в  сторону  лжи;  в  сторону  духовной  независимости
или  духовного  лакейства.  И  тот,  у  кого  недостанет  смелости  даже  на
защиту своей души, — пусть не гордится своими передовыми взглядами,
не кичится, что он академик или народный артист, заслуженный деятель
или генерал, — так пусть и скажет себе: я — быдло и трус, мне лишь бы
сытно и тепло.
Даже  этот  путь  —  самый  умеренный  изо  всех  путей  сопротивле-
ния  —  для  засидевшихся  нас  будет  нелёгок.  Но  насколько  же  легче
самосожжения  или  даже  голодовки:  пламя  не  охватит  твоего  туловища,
глаза  не  лопнут  от  жара,  и  чёрный-то  хлеб  с  чистой  водою  всегда  най-
дётся для твоей семьи.
Преданный  нами,  обманутый  нами  великий  народ  Европы  —
чехословацкий  —  неужели  не  показал  нам,  как  даже  против  танков
выстаивает незащищенная грудь, если в ней достойное сердце?
Это  будет  нелёгкий  путь?  —  но  самый  лёгкий  из  возможных.
Нелёгкий выбор для тела, — но  единственный для души. Нелёгкий путь,
— однако есть уже у нас люди, даже десятки их, кто годами выдерживает
все эти пункты, живёт по правде.
Итак: не первыми вступить на этот путь, а — присоединиться! Тем
легче и тем короче окажется всем нам этот путь, чем дружнее, чем гуще
мы на него вступим! Будут нас тысячи — и не управятся ни с кем ничего
поделать. Станут нас десятки тысяч — и мы не узнаем нашей страны!
Если  ж  мы  струсим,  то  довольно  жаловаться,  что  кто-то  нам  не
даёт  дышать  —  это  мы  сами  себе  не  даём!  Пригнёмся  ещё,  подождём,  а
наши  братья  биологи  помогут  приблизить  чтение  наших  мыслей  и
переделку наших генов.
Если и в   э т о м  мы струсим, то мы — ничтожны, безнадёжны, и
это к нам пушкинское презрение:
К чему стадам дары свободы?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Наследство их из рода в роды
Ярмо с гремушками да бич.
 
12 февраля 1974

Що таке поняття "честь" в наш час?
З одного баку честь є суто соціальної категорією, бо є характеристикою особи в певній соціальній групі: людина чесна є притиставлення людині безчесній.
З іншого боку честь є суто індивідуальним поняттям, тому що тільки сама людина може давати собі точні визначення своїх вчинків.
Не стану обзивати наш сучасний стан аморальним тільки тому, що люди в значній мірі перестали залежати від суспільної думки про їх конкретну особу. Так, зараз індивід може начхати на оточення і на всі негації щодо нього: роботу роблю добре, закон не порушую - чого ще від мене треба? Як хочу - так і живу.
Тобто я веду до того, що якщо зараз й існує поняття честі, то фактично виключно в індивідуальному плані перед самим собою. На сучастний час кожна окрема людина у власній душі і думці вирішує, що таке є честь і чи буде вона її дотримуватись.

Коли я обдумував ідеї "Фронту Справедливості" та співтовариства "Свобода і справедливість", то чітко визначив, що: без свободи не буває справедливості, а без справедливості - стає непотрібна свобода.
Що таке свобода для людини? Як на мене - це право розпоряджатись собою. Коли людина самостійно вирішує свої дії і свідомо відповідає за їх наслідки.
Якщо вчинки людини обумовлені обставинами, а не її власним бажанням, то навіть якщо вона згодна робити ці вчинки - це всеодно вже є несвобода, а примус, тобто рабство. А раб - це вже не людина, а річ! Саме тому у Древньому Римі та Давній Греції за провини раба відповідав виключно його  власник, бо з речей, як і з худоби, не можна було питати і щось вимагати, бо річ винною бути не може - вона просто річ.
Моральні категорії - властивість вільної людини! Вони можуть бути наявні тільки в стані особистої свободи. Отож честь, справедливість, совість або ж вина тощо для свого існування потребують одного найголовнішого - свободи.

Є два диаметрально протилежні соціальні схеми ставлення до людині, як окремої живої істоти:
перша схема є ставленням до людини, як вродженого злого егоїста, якого тільки силові соціальні закони та умови подібно огорожі для худоби, може утримати в рамках соціальної норми і порядності;
друга схема полягає у вродженій порядності і позитивності характеру більшості людей, а це несправедливі соціальні вимоги виживання і конкуренції роблять людей поганими, жорстокими і злими.

Я особисто дотримуюсь другої думки, а тому не шукаю поліпшення життя у зміні соціальних умов як панацею для всезагального щастя. Моя позиція така: кожна людина народжується вільною з правом на своє особисте щастя, яке ніхто не має права програмувати наперед. Але свобода індивіда можлива тільки за умов певного соціального мінімуму умов життя. Людина голодна, гола і без прихистку не є вільною, тому що поставлена в умови елементарного фізичного виживання - тут не до моралі, а тільки б вижити.
Сучасне життя не можна назвати благополучним, але що значна кількість людей в Україні не є нужденними бомжами - то факт. Також над нами не тяжіє всевладдя тоталітарної системи з всемогутнім репресивним апаратом. В загальному я б охаректиризував сучасне соціальне середовище в Україні, як таке, що на 98% складають люди вільні, з особистою свободою волі. А значить моральні категорії стають одними з найголовніших для нашого подальшого існування як сукупності вільних людей у вільній державі, або ні.
Не буду деталізувати оте "ні", бо досить переглянути приклади з історії, а щодо майбутнього - подумати варто.

Для мене, як людини вільної особисто, а також що бажає жити серед вільних людей, що цінують свою свободу, є важливим, щоб люди почали усвідомлювати особисту свободу як будівничі власного життя, власної долі, відповідно вони і є кожен поокремо носіями, визначальними суддями і творцями морального середовища сраведливості і честі. І безпосередніми творцями вільної світової держави в цілому.

Тепер спробую перейти від теорії до практики, Бо як кажуть: теорія без практики - мертва, а практика без теорії - дурна.
Як відомо: свободі не можна навчити - свободу можна тільки відчути. І я щиро вдячний тим людям України, які відстояли нашу і власну свободу у буремні події Помаранчової революції. Звичайно, що у мене, як і в багатьох інших були великі надії на прогресивні реформи команди Ющенка і Тимошенко, але... Далі ви все знаєте. Єдине, що раптово стало головним від цього періоду: люди реально відчули, що таке є свобода як дійсність. Причому це відчула найголовніша верства - молодь! І тепер, як на мою думку, все тільки починається.

Коли зараз дуже багато наголошують на активних реформах в Грузії їх президента Саакашвілі, то я сприймаю їх позитивно, проте хто може дати гарантії, що через 10 років їх міліція-поліція не повернеться до стану 2000 року? Ніхто цього не гарантує, якщо суспільство залишиться тим самим в загальних рисах. До того Україна, хоч і не Росія, але і не Грузія, і не Польша, і не Прибалтика - це дуже значна країна, тому так важко щось в ній зробити простими реформами "з гори".
Особисто я не те, щоб проти будь-яких позитивних реформ зверху - вони мусять бути, а різниця тільки в їх розумності, з чим у нас явні проблеми. Просто однозначна надія на весь суспільний позитив виключно від влади, як було за Ющенка, ясно показує на хибність цього курсу. А головне: такий напрямок реформування України знову перетворить вільних громадян у стадо баранів, яких женуть, куди захочуть. А ми - не бидло і ми - не козли, ми України доньки і сини! І я за свою свободу буду боротись! І інших до того закликаю!
Нам не потрібна "тверда рука хазяїна", а нам потрібно, щоб влада дослухалась до волі народу і робила відповідні вчинки. І коли нам кажуть про якісь "непопулярні реформи" - то це однозначна брехня! Непопулярними можуть бути тільки реформи, які скеровані проти народу на користь виключно влади та олігархів, що її опанували. Потрібні країні реформи завжди будуть популярними і знайдуть розуміння у людей. Вільних людей!
Також я дуже і дуже мало вірю, що в теперішньому керівницітві країни є "ЛЮДИ СВОБОДИ", а значить вони не мають жодного поняття, що таке совість, честь, справедливість і тому подібне - це раби, просто раби, що набули влади в силу власної корпоративної дисципліни, але ці люди ніколи не зрозуміють краси і цінності свободи як душевної якості, вони ніколи не зрозуміють, як керувати вільними людьми. Для них все по-рабськи однозначно: батогом і пряником.
А людина свободи не проміняє честь власної недоторканості батогом за жодний пряник - бо вона має це почуття - власної гідності! І честі, що вона має гідність! І воліє залишатись вільною людиною, а не ставати негідником-рабом.
Тому я вважаю майбутнє України справою людей свободи - їх СПРАВОЮ ЧЕСТІ.

А ХТО НЕ ЦІНУЄ СВОБОДИ  - ЇЇ НЕ ВАРТИЙ.


Богдан Гордасевич
 Львів-Рясне
  
   

  Вот как интересно круг сегодня замкнулся очередной и я снова вспомнил один из давних уроков. Я тогда почти стариком был, мне уже почти шесть и мы всей семьёй поехали в горы. Заилийский Алатау- горы подходящие к Алма- Ате, мы махнули и на Медео, да и так изрядно покатались, а потом родители отпустили нас побегать. Бездонное небо, красивые старые горы, будто крошащиеся зубы старика, пряный запах трав. Старшая сестра рядом и она меня напрягает, блин, я мужчина, а эта пигалица, которая всего на пять лет старше, меня строит и считает себя главной! За что Всевышний послал мне такое? Видимо за дело! Ветер надул её платице и я машинально сказал ей:" Ой! Да ты не девочка! Ты настоящая горная подушка!" Меня свалило от смеха, но сестра рванула ко мне и я рванул с места, лихо огибая холм. Местность открытая, шансов уйти было мало, но свернув за холм, я увидел сидящего на берегу реки пастуха. Я подбежал и остановился, следом тормознула сестра, досадно покусывая губки: расправиться с младшим братом при свидетеле нельзя!

Галина Гордасевич

Мовчання

новела

Присвячую Миколі  Струку,  який з похоронів  патріарха Володимира потрапив у реанімацію.


- Ну от, - сказала мама, - прилипли до того телевізора, наче  мухи  до меду.  Казочки дивляться! Маленькі!
Сказала  ніби сердито, а насправді вона зовсім на них не гнівається.   Ну, чого б вона мала на них гніватися, коли вона їх обох любить: і доню, і тата. Це вона так собі, ніби грається в таку сувору маму.
- І маленькі! - огризнулася доня. - Я ж у третьому класі,  це молодший шкільний вік.   А  таткові треба відпочити, бо в нього робота дуже відповідальна.
Доня теж ніби  огризалася,  але насправді  вона зовсім не хотіла прогнівати маму. Це теж була  ніби така собі гра в нечемну доньку. Бо насправді вона була кохана, чемна доня і зовсім не хотіла  спричиняти прикрощів ні татові, ні мамі.
Мама пішла  на кухню мити посуд після вечері, а вони з татком продовжували дивитися  "Вечірню казку". Сиділи,   тісню  пригорнувшись одне до одного,   як звикли  сидіти завжди. Коли донька  була ще зовсім маленька, то вона любила заховатися під батькову руку. Тепер  вона вже виросла і не вмішувалася, але згорталася в клубочок, підтягувала коліна аж до підборіддя, і тоді татко охоплював  її всю своєю великою і сильною рукою, а голову вона клала таткові на плече  і так їй було затишно.
Кожна дитина любить хвалитися своїми батьками, але їй таки  справді  повезло. Мама в неї красуня, не марно ж її взяли працювати в новий великий магазин, де продаються всякі речі для елегантних жінок. Отож і продавщиці всі там мають бути гарні і елегантні.   А ще повинні вміти привітно усміхатися, а такої усмішки, як в її мами, напевно, ні в кого нема.
Ну, а тато, як і належить чоловікові,  високий, з широкими плечима і дуже сильний. Він її однією витягненою рукою над собою підіймає, наче пушинку. І ще він дуже відважний. На такій роботі, як в нього, інакше не можна. Він бореться зі злодіями, розбійниками і всякими ракетами. Ні,   не так!  О - рекетом!  Якби всі так боролися, як її татко, то в нас ніякої злочинності вже давно не було б. Але ж не всі такі.
Доні   хочеться  глянути на таткове обличчя, яке воно гарне, але строге,  що всі оті рекети, напевно, відразу його лякаються. Але її голівці так затишно на батьковому плечі,   їй зовсім не хочеться відриватися.  І татові, видно, теж так приємно тримати   доню   під своєю рукою, що вже й "Вечірня   казка" закінчилася і пішли якісь зовсім нецікаві для доні "Вісті", а вони все сиділи,   ніби  нерухомо, а ніби трішечки-трішечки гойдалися в такт колискової пісні, яка, зрештою, вже давно закінчилася.
На телеекрані урочисто й поважно йшла похоронна процесія, ховали когось дуже важливого, якогось патріарха. Доня хотіла запитати тата, що то воно - патріарх, але тоді знову ж таки треба було відривати щоку від батькового плеча, а їй цього  ніяк не хотілося. Нехай - потім запитає. А зараз дивилася, як процесія виходить з вулиці і  ніби розливється  по порожній площі.
Все-таки яке це диво - телевізор. Адже площа наскільки більша від екрану телевізора, а от - вся на ньому вміщується. Ні, тепер уже лише шматочок.
На передньому плані раптом виникла людська   фігура. Оскільки всі люди були значно далі, то цей чоловік проти них здавався велетнем.
- Ой, татку, це ж ти! - вигукнула раптом доня.
Батько зробив рух, щоб звестися і вимкнути телевізор, але доня міцно в нього вчепилася, він на мить загаявся, а кадри на телеекрані змінювалися блискавично швидко, і дали вже було пізно.  Бо той велетень змахнув   гнучким гумовим кийком і побіг. Серед площі він догнав невисокого   худорлявого   хлопця,    який марне намагався захиститися простягненими руками. Удар кийком по руках, підніжка - і хлопець вже лежав на землі. Тато - так, це був тато,  його обличчя на екрані було крупним планом лише одну мить,   але достатньо, щоб упізнати, - нагнувся, ще раз оперезав того, що лежав, і хотів бігти далі, але від рвучкого руху в нього з голови злетів кашкет. Отож він вернувся, підняв кашкета,  поханцем надягнув і знову   кинувся туди, де вже поспіхом, наштовхуючись одне на одного, тікали перелякані люди.
- Тату! - несвоїм  голосом вереснула доня, а він нарешті зірвався, скинув її зі свого рукава, наче кошеня, зробив тих кілька кроків до телевізора і просто висмикнув шнур з розетки. Екран погас.
Коли ж він повернувся обличчям до дивану, то побачив, що його доня якось дуже повільно, як в кіно з уповільненою зйомкою, зсовується з дивану. Вона впала на підлогу, як ганчір'яна лялька, потім по ній,   від голови до стіп, наче хвиля, пробігла  судома, і врешті вся її маленька постать вигнулася луком. Переляканий батько кинувся її піднімати.
Обличчя в доні було  біле - ні кровиночки, очі заплющені, уста міцно стиснені, а в куточках - піна.
- Що трапилося? - кинулася від дверей перелякана мати,   яка заглянула в кімнату  на крик. - Вона впала? Вона забилася? Куди ти дивиася?
- Замовчи, - крізь зуби сказав батько, - викликай "швидку допомогу".
І раптом закричав, як ні-коли не кричав на неї за всі прожиті спільно десять років:
- Ну?! Я що сказав?!
Мати тремтячими руками ніяк не могла набрати двозначний номер, пальці, ослаблі від страху, були не в силі повернути диск, а потім потрапляли не в ті дірки і доводилося починати все спочатку.

* * *
Сонячні промені дробивалися крізь віття дерева, яке росло за вікном, і від цього по стіні бігали сонячні зайчихи. Дівчинка нерухомо лежала на ліжку, і лише   її  очі слідкували за грою зайчиків.
- Бачите, - притишено сказав лікар, - вона вже починає звертати увагу на довколишній світ.   Це добра ознака. Це подає надію, що повернуло на одужання. Видно, вона перенесла якусь психічну   травму чи дуже чогось злякалася. Підійдіть до неї ближче,  близькість батьків завжди заспокоює дитину.
- Донечко, - теж чомусь пошепки, ніби боялась її розбудити, сказала мама, - донечко, як тобі? Краще?
Доня її не чула, її погляд все не відривався  від сонячної рухливої плямки на стіні. Тоді вони обоє обійшли ліжко і стали з того боку, куди був звернений її погляд.
- Доню, - сказав батько, - доню, пробач мені.
Її погляд на мить затримався   на його обличчі, а тоді почав втрачати осмисленість, наче вона нічого не бачила, наче змикалися стулки черепашки, а за ними ховалося оте невловне, що називають душею людини.
- Доню, - плакала мати. - донечко...
Батько, міцно стиснувши вилиці, мовчав...