< Майже все життя Хрестос прожив у Назареті, тому Його часто називали Ісусом з Назарета або Ісусом Назарянином. «“Єврейська Енциклопедія” наголошує, що батьківщиною Ісуса Хреста був Назарет. Отже, всі джерела згодні з тим, що Він був галілеянином, незалежно від місця Його народження», — пише авторитетний американський дослідник Дуглас Рід у фундаментальному дослідженні «Суперечка про Сіон» (1956) у розділі «Галілеянин».
Галілея і Юдея були окремими країнами з географічної, політичної, етнічної, культурної та релігійної точок зору. Вони не мали навіть спільного кордону: щоб потрапити з Галілеї в Юдею, треба було пройти понад 50 км через Самарію. 
З погляду природного середовища Галілея і Юдея були майже повними протилежностями. Галілея була найбільш благодатною частиною Палестини з добрим водопостачанням, чудовою урожайністю, якісними шляхами, високою щільністю населення, відкритістю до європейської культури. Галілейське море давало багато риби. Рибальство і мореплавство — це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві семітам, так само як і свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Мк 5.11, Лк 8.32). Окрім того, галілеяни займалися бджолярством (Лк 24.42). «Родючі землі і рибальство забезпечували процвітання цій землі. Торгівля тісно пов’язувала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму» . Цілком іншою була природа Юдеї: «Південна частина країни, власне Юдея, була повною протилежністю щодо Півночі. Непривітна і безплідна, вона подібна до гористої пустелі з оазами» . На південному сході Юдеї знаходиться надзвичайно солоне Мертве море риба, яка потрапляє сюди з життєдайного Йордану, тут же гине. 
З політичної точки зору Галілея і Юдея були хоч і підвладними Римові, а проте цілком окремими державами. В євангельські часи Галілеєю правив Ірод Антипа (з 4 р. до н. е. до 39 р. н. е.), а Юдеєю — Понтій Пилат (з 26 по 36 р. н. е.), про що також повідомляє євангеліст Лука (3.1). Юдея і Галілея були штучно об’єднані Давидом в 11 ст. до н. е., однак після смерті його сина Салимона (Соломона) у 927 р. до н. е. ця імперія розпалася на Ізраїль зі столицею в Самарії і вчетверо меншу Юдею зі столицею в Єрусалимі. У часи Хреста в Галілеї проживала незначна юдейська діаспора, а в Юдеї були компактні поселення галілеян, наприклад, у Витанії неподалік Єрусалима. 
Галілеяни і юдеї відрізнялися не лише етнічно, але й расово, — перші були арійцями (вихідцями з Північного Надчорномор’я), а другі — семітами (вихідцями з Аравійського півострова). Про етнічно-расові відмінності, серед іншого, свідчить те, що «арамейська мова була загальновживаною мовою Палестини часів Ісуса» , проте, розмовляючи нею, галілеяни і юдеї суттєво відрізнялися способом її вимови. Наприклад, попри всі старання Петра, єрусалимляни його легко впізнали за галілейською вимовою (Мт 26.73, Мк 14.70, Лк 22.59). 
Варто пояснити, що після повернення юдеїв з вавилонського полону арамейська мова стала у них розмовною, хоч їхні священні тексти традиційно писалися давньоєврейською мовою. Галілеяни також сприйняли арамейську мову, але зберігали свою материнську, «хатню» мову. Саме цією мовою Хрестос промовив свої останні слова: «А коло дев’ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Елі Елі лема савахтані» (Мт 27.46). Почувши їх, юдеї подумали, що Ісус кличе пророка Іліяху (Мк 15.34—35). Згідно з помилковим стереотипом, ці слова, сказані НЕЗРОЗУМІЛОЮ МОВОЮ, перекладають як «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?!» Мовляв, перед самою смертю Хрестос почав цитувати «Псалом Давида» № 22: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?», що є абсурдом, який суперечить усьому сенсу життя, вчення і діянь Сина Божого. 
Насправді ж остання фраза Ісуса звучала так: «Лельо, Лельо, лем в мя ся остані» (буквально «Тато, Тато — лише в мені останься»). Цей фразеологічний зворот (ідіому) можна перекласти як «Тату, тепер лише на Тебе моя надія». Ці слова були сказані галльською мовою, якою Марія розмовляла зі своїм Сином від самого Його народження . Для тодішніх юдеїв, які прийшли подивитися на розп’яття Ісуса, ці слова були абсолютно незрозумілими. Натомість вони зовсім не потребують перекладу навіть для теперішніх українців карпатського регіону, звідки галілеяни переселилися в Палестину . Правильність саме такого, «західноукраїнського» перекладу підтверджується євангелістом Лукою, який дає грецький еквівалент згаданого гальського фразеологічного звороту: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк 23.46), тобто «Тату, тепер все у Твоїх руках!» 
Юдеї не сприймали Ісуса за свого, добре розуміючи Його галілейське походження: «І приступила до Петра одна служниця, кажучи: І ти був з Ісусом Галілеєм» (Мт 26.69). Під час урочистого в’їзду Ісуса до Єрусалима люди, що Його супроводжували, пояснювали здивованим городянам: «Це Ісус, пророк із Назарета Галілейського» (Мт 26.11). Походження Ісуса точно визначив Понтій Пилат: «Пилат, почувши це, запитав, чи Він галілеянин; переконавшись, що є з підвладних Іродових, відіслав Його до Ірода, який саме був у Єрусалимі» (Лк 23.6—7), адже Ірод Антипа, нагадаємо, був правителем Галілеї. 
Отже, для юдеїв Галілея була «закордонням», тим більше, що «змішані шлюби між мешканцями цих двох країн були заборонені, і ще до народження Хреста Симон Тарсис, один із Маккавейських князів, силоміць переселив усіх юдеїв, які мешкали в Галілеї, знову до Юдеї», — наголошує Дуглас Рід. Справді, у «Першій книзі Маккавеїв» (5.21—23) читаємо: «І вирушив Симон в Галілею і провів багато битв з язичниками. Він переслідував їх до воріт Птолемаїди, а загинуло з язичників до трьох тисяч мужів, і він взяв здобич їхню. Також взяв він з собою юдеїв, що знаходилися в Галілеї і Арваттах, з жінками і дітьми і зі всім майном їхнім і привів у Юдею з великою радістю». Підсумовуючи, Рід твердить: «Таким чином, і за расою, і політично галілеяни та юдеї були різними народами». 
>

---

КТО ВВЁЗ СВИНЕЙ В ИЗРАИЛЬ?

Світ створив Бог і поділив людей на нації, давши кожній нації свою мову і культуру. Щоби можливо було захиститися від загарбників, нації створили національні держави. Національна держава гарантує захист мови, культури і життя цілої нації. Українська нація в далекому 1917-му році створила власну державу – УНР. Але керівники тої держави відмовилися від створення потужної армії, не окреслили конкретні кордони держави, не створили прикордонної служби. Вони брехали Світові, брехали своїм людям. То заявляли про незалежну, вільну Україну, то заявляли про федерацію з Росією. Влада, що не захищає власну націю приречена на поразку.

Більшовицька Росія викликала великі симпатії в урядах УНР і Гетьманаті, і вповні скористалася українцями. Військова інтервенція велася без упину від самого 1917 року і до 1921 року. Поборовши українців свідомих, що лише зі зброєю треба зустрічати окупанта, більшовики репресіями і голодом закріплялися в Україні.

 Чікаго

Врахувавши помилки «невдалого» голодомору 1921 – 1922 років, більшовики пішли тимчасово на українізацію і НЕП. Як москалі остаточно закріпилися в Україні, вони провели розкулачування. Потім створили колгоспи. Потім провели репресії проти самостійних господарств і непманів. І вже в Радянській Україні, серед «братніх» народів, провели на всій території Сересеру законодавчу підготовку до Геноциду українців. Приняли закони, «про три колоски».  Українців, за національністю, стали призивати до служби в Красній Армії, але подалі від України. На «звільнені в майбутньому, голодом» території почали агітувати переселенців з центральних районів РФ. Підтягнули великі війскові сили. Навіть військові конфлікти в інших державах, тимчасово було припинено. Лише по проведенні цієї підготовчої роботи проти української нації сформували комісії, які мали не залишити  українцям ніяких шансів на виживання. Акція знищення голодом була проведена проти українців дружньо налаштованих до жидів і москалів, як пише депутат України Руслан Зелик: «… Голодомор – це не випадковість, а спрямований акт геноциду, це добивання тих, хто не повстав. Ми приречені пам'ятати та не допустити повторення!»

http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/044503/

Всі українці, і в Україні, і у всьому Світі мають вшанувати жертв Геноциду.

Був собі колись король і мав він дуже добру і гарну доньку. На жаль, у принцеси була дивна хвороба: коли дівчина підростала, її руки й ноги втрачали силу, до того ж у неї падав зір і слух. Багато лікарів намагалися вилікувати принцесу, але все намарне. Якось до королівського двору прибув старець, про якого всі говорили, що йому відома таємниця життя. Усі придворні поспішили до нього і стали просити його ради, як допомогти хворій принцесі. Старець дав дівчині кошик із лози, прикритий зверху, і мовив: „Візьми, це твої ліки, вони тебе зцілять”.
Сповнена радості і надії, принцеса підняля з кошика накриття. Те що вона побачила, її вразило. На дні кошика лежала дитина, виснажена хворобою. Дитя зазнавало ще більших страждань, ніж вона.
Серце принцеси заполонило співчуття. Не зважаючи на біль, вона взяла дитину на руки і стала ним опікуватися. Минали місяці. Принцеса, крім дитини, не бачила нічого. Вона годувала дитя, пестила, усміхалася йому, лагідно розмовляла з ним по ночах, попри те, що сама відчувала велику втому і біль.
Минуло майже сім років – і сталося неймовірне. Одного ранку дитя усміхнулося і стало ходити. Принцеса взяла його на руки і, наспівуючи, пустилася з ним у танок. Дівчина давно не була така гарна і радісна. Вона навіть не помітила, як одужала.
Господи,
коли я голодний, пришли мені когось, кого треба нагодувати;
коли я спаглий, пришли мені когось, хто потребує води;
коли мені холодно, пришли до мене когось, хто прагне тепла;
коли я страждаю, пришли мені когось, хто прагне розради;
коли мій хрест стає тяжкий, дозволь мені ще взяти хрест інших;
коли я не маю часу, пришли мені когось, хто потребує негайної помочі;
коли мені бракує відваги, пришли до мене когось, кого потрібно підбадьорити;
коли я хочу, щоб мене хтось зрозумів, дай мені когось, хто потребує розуміння;
коли я прагну чийогось піклування, пришли мені когось, хто потребує опіки;
коли я думаю лише про себе, зверни мої думки до інших.
Дуже хочу, щоб ми не забували цієї молитви і завжди тримали її в серці. Щоб історія про принцесу стала наукою для всіх нас, бо з настанням зими, холодів і морозів приходять і свята, що несуть з собою тепло і радість, але, нажаль, не для всіх. Чимало дітей, позбавлених батьківської любові і піклування, замерзають в холодних квартирах, сумують в дитячих будинках. Батьки важко хворих дітей збирають копійку до копійки, щоб зберегти дитинці життя.
Хоча правду кажуть: «Світ не без добрих людей!», тому дякувати Богу, що хоч окремі люди не забувають про благодійність.
Я хочу звернутися до всіх небайдужих людей з проханням допомогти цим дітям хоча б на свята. Щоб вони відчули турботу, ласку і любов, яких їм так не вистачає.

Відвідали ми дім Олександра Дюма,який велично називається Замком Монте-Крісто. Мені сподобалося,звичайно. Ми купили білет з гідом і театралізованою постановкою. Таке дійство відбувається тільки у кожну останню неділю місяця. Було дуже цікаво. І приємно вразило те,що з глядачів були ми і ще одна сім’я з старшим хлопчиком. А люди відпрацювали все на повну потужність. У ненав’язливий спосіб цікаво обіграли і розповіли як будувався замок, як жив Дюма,що любив,як працював… Після публікації роману «Три Мушкетери» і під час роботи над «Графом Монте-Крісто» у Дюма виник задум збудувати своє родове гніздо з однойменною назвою.Як стверджували працівники музею- у письменника був такий характер,що якщо щось приходило йому на думку,то він вже з нічим не рахувався,а доводив до бажаного результату. Так за 2,5 роки на кількох гектарах землі виріс Замок Монте-Крісто- чотириповерховий жилий будинок у стилі ренесансу. На жаль, у середині заборонено фотографувати. Інтер’єр збережено наближений до жилого. Навіть сервірований стіл у їдальні. До речі,Дюма дуже любив кухонну справу. Сам часто готував,написав кулінарну книгу і уклав кулінарний словник.
Для продуктивної праці у комфорті і спокої він задумав ще окреме приміщення, назване Замком Іф, яке на практиці виконувало функцію робочого кабінету. Це дуже мальовничий замочок у неготичному стилі. На стінах вибиті назви багатьох творів письменника та його героїв. Все у гарному стані до тепер.
Цікавий факт. На побудову Дюма витратив трохи більше ніж 500000 франків. На відкриття замку запросив більше 600 гостей. Він любив світські заходи,любив жити на широку ногу. Попри це також багато працював. Всього за життя написав біля 300 творів( а я то думала,що так багато прочитала вже). Та все ж його працелюбність і постійний друк його творів не врятували автора від банкрутства. Всього за 2 роки замок з територією і всім убранством був проданий з молотка за мізерну суму - 31000 франків!
Маєток часто переходив з рук у руки поки у 1960хрр. його не задумали знести на користь нової сучасної забудови. Та,на щастя,зібралося кілька «друзів та почитателів Дюма»,які викупили всю територію,відреставрували,облаштували музей і дали можливість нам це все побачити.
     







 
              
 
        

  


           
 
             
         
               
        

    

Народні депутати України від Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Олег Панькевич, Андрій Мохник, Анатолій Вітів та інші підготували проект постанови Верховної Ради України “Про вшанування жертв депортацій та етнічних чисток з ознаками геноциду (до 70-х роковин від початку депортацій українців Польською Народною Республікою 1944–1951 рр.)”. Про це повідомляє Інформаційне агентство “Поряд з вами” з посиланням на УНН.

Як йдеться в повідомленні, підготовлений проект передбачає підготовку та організацію на державному рівні заходів із вшанування жертв депортацій та етнічних чисток, зокрема встановлення на території Республіки Польща пам’ятних знаків українцям, насильно переселеним із своїх етнічних земель.

Документом також передбачена організація міжнародних наукових конференцій, видання книг українською та іноземними мовами, надання можливості депортованим та їхнім нащадкам спрощеного отримання віз для в’їзду на територію Республіки Польща з метою відвідування місць колишнього проживання, могил рідних.

Окрім цього, передбачено внесення змін до законодавства України, що регулює статус депортованих та жертв політичних репресій тощо.

“Вшанування жертв депортацій та етнічних чисток із ознаками геноциду щодо українців, які здійснювала Польська Народна Республіка 1944–1951 років., стане нагадуванням про жахливі наслідки тоталітаризму та сприятиме примиренню між обома народами”, — зазначив Олег Панькевич.

Коментуючи використання терміну “геноцид” щодо етнічних чисток українців 1944–1951 рр., Олег Панькевич нагадав про Конвенцію ООН щодо запобігання злочину геноциду і покарання за нього, зокрема статтю 2, в якій йдеться, що геноцидом є “навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове її фізичне знищення”.

“Примусове виселення 700 тис. українців з їхніх етнічних земель у складі Польської Народної Республіки 1944–1951 рр. було однією з найтрагічніших сторінок у новітній історії України. Цілеспрямована політика польської держави та діяльність польських шовіністичних організацій призвели до руйнування історичних та культурних цінностей Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння, поставили під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу. Українське, польське суспільство та світове співтовариство повинні засудити ці злочини, щоби вони більше ніколи не повторювалися. Україна та Польща мають працювати над новою спільною історією — історією справедливості, взаємоповаги, співпраці та дружби”, — наголосив Олег Панькевич.

Звернемося до книги
(книга Друга)

Ось що там написано :

Вивчаючи діяльність митрополита Алексія, серед маси хвалебних словес зверніть увагу на такий факт.

Послухайте:

"Чудов чоловіч(ий) (монастир)... у Кремлі... Заснований у 1365 році св. Алексієм Митрополитом... Колись на цьому місці був Ханський хлів. Святитель Алексій, запрошений Ханом Джанібеком для лікування від очної хвороби Ханші Тайдули, їздив в Орду і, зціливши стражденну.., одержав під неї в подарунок кремлівський хлів: а від Хана, крім коштовних дарів, пільгову грамоту на користь Російської (як їм хочеться вже з тих далеких часів бути російською. — В. Б.) церкви. Після повернення до Москви св. Алексій на місці Ханського хліва побудував... гуртожитську обитель із дерев’яною церквою, в ім’я чуда Архістратига Михаїла, з боковим вівтарем Благовіщення Богородиці" [51, с. 192].

Вкотре викрита російська брехня про нібито повну належність московському князеві Кремля від дня його заснування. Як бачимо, це лише чергова "качка" катерининських істориків, їхня велика вигадка та неймовірне бажання.

Всі будови на території Кремля (навіть конюшня) разом із землею належали ханові Золотої Орди і його сімейству. Так було не лише на території московського Кремля, а й по всій ростовсько-суздальській землі. Зверніть увагу: мова йде про 1365 рік! До речі, митрополит Алексій не руйнував ханських стаєнь на території Кремля. Він на те не мав права. Він лише пристосував татарську конюшню під гуртожиток ченців. Правда, як блискучий діамант, "вистромила носа" з московської історії.

Пробачимо російським історикам і церковним діячам плутанину вроках. Це їхня давня "хвороба".

Аби читачі не думали, що це виняток із правил, нагадаю: влада в Московському улусі, як і власність, включаючи землю, за всіх часів входження Московії до складу Золотої Орди належала особисто ханам і на місцях управлялася їхніми представниками — баскаками. Московські князі (як інші) були ханськими васалами під керуванням і наглядом баскаків. Тому й ханські палаци, і ханські стайні, і палаци баскаків завжди розташовувалися на території московського Кремля. За всіх часів! Навіть у 1477 році справжнім власником його був не хто інший, як хан великої Орди! А на місці, в Кремлі, сидів його Великий Баскак.

Неймовірно! Однак— це правда історії.

Послухайте московського історика XIX століття: "Храм Миколи Чудотворця, Гастунського, колишній собор, у Москві, у Кремлі між Іваном Великим і Спаськими воротами, проти Миколаївського палацу, де нині плац-палац. На цьому місці було в давнину подвір’я Ханських Баскаків, або збирачів податей, котрі водночас і наглядали за Великими князями. Дружина В. К. Іоанна III, Грецька Царівна Софія, не хотіла терпіти цих небезпечних вивідачів поблизу свого Палацу й близько 1477 (року) переконала дружину Ханську, за допомогою дарунків і одкровення в сонному баченні, віддати це подвір’я їй; на що Ханша погодилася... Тут побудували "обиднем" (за один день) дерев’яну обітну церкву Миколи Линялого, а по інших звістках Єльняного" [51, с. 331).

Чудове свідчення! Навіть у 1477 році в московському Кремлі сидів ханський баскак, "наглядаючи" за московським князем.

А ось дослідження А.М.Тюрина:
В арабском языке КАRА - копать, в том числе и руду. [http://etymological.freeweb.hu/AEDweb.htm]. В публикации [Тюрин, 2007, Лингвистика, Скифы] обозначена этимология слова ХАН/КАН. Это и верховный правитель, и главный "копатель руды", что имело, скорее всего, и эзотерический смысл, и кровь, и Солнце. Тогда, арабское слово КАРА идентично слову ХАН, в части "духовный правитель – главный "копатель"". Исходя из этого, КАРАКОРУМ – это ханский КРЕМЛЬ или ставка хана, что соответствует нашей версии его этимологии. В арабском языке имеется еще одно слово, имеющее отношения к рассматриваемому вопросу, – KARAM. Переводится оно, как знать (nobility). KARAM – это арабская транскрипция слова КРЕМЛЬ.

Трохи за Суворова яким так пишаються москалі, це свого роду Жуков №1. Та й взагалі сайт цікавий для любителів військової історії...

Мене цікавило звідки у німців до кацапів така прихильність , та і кацапи німців не ображають і в політичному сенсі і в економічному.

І ось у книзі знайшов , як мені здається відповідь на це питання. Читаємо :

Згадаймо великого Вільгельма де Рубрука, його чудове свідчення:

"Ця країна за Танаїдом (Доном. — В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі тут величезні ліси, в яких живуть два роди людей: Моксель, що не мають ніякого закону, чисті язичники... їхній государ і чимало люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх разом із собою, щоб ступити в Германію, тому Моксель вельми прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар" [10, с. 88].

Ми розуміємо: "Государ" народу Моксель і його воїни, які загинули в поході військ хана Батия в Європу в 1240—1242 роках, не могли принести в мерянську землю відомостей про "германців". А представників фінських племен, які повернулися з військового походу ханських військ, вижило дуже мало, і Батий продовжував їх тримати в армії за тисячі кілометрів від "Мерського стану". У мерянську землю з Німеччини повернулися одиниці. Цілком зрозуміло — вони не могли оповісти всьому мерянському народу про силу і міць германців, щоб серед усієї мері поширилася впевненість, "що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар". Це очевидно. Однак вони принесли звістку про військове зіткнення "татар з германцями". І це стало вирішальним фактором, який відновив історичну пам'ять мері. Тому що країна Моксель, за Рубруком, і була країною мерянського народу. А меряни впродовж XI—XII століть вели найбільш інтенсивну торгівлю саме з германським народом. Щодо цього ми маємо незаперечні свідчення.

Тобто їхні відносини почалися задовго до того як царський трон Кацапстану зайняла німецька шльондра.