Участники беспрецедентных по масштабу массовых акций требуют отставки дружественного России правительства.

• 14.09.17, 23:35
• Ми любимо тебе, Україно!

 22.06.2019  romankorzhyk

У роки Другої світової угорці — союзники Третього рейху — під час каральних операцій на півночі України знищили близько 40 тис. мирних жителів. У повоєнний час Москва і Будапешт стали партнерами по соцтабору і вирішили всю цю історію забути.

«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Угорські гонведи за роботою в селі на правому березі Дону, 1942 рік. Іноді селян за зв’язки із партизанами кидали в ями, які вони самі ж викопували, і влаштовували імітацію страти. Але частіше розстрілювали / Фото: FORTEPAN

Союзники другого сорту

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

Угорські армії здійснили на окупованих радянських територіях геноцид, — Тамаш Краус, угорський історик

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Нандор Феттіх (праворуч скраю) та Ласло Дьюла (поруч) у своїєму київському помешканні, січень 1942-го. Вчені були впевнені, що їхня робота у Лаврі допоможе врятувати її фонди від грабування. Однак німці вивезли з міста кілька тисяч музейних експонатів / Фото: FORTEPAN

 

Залишене напризволяще

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

Угорський солдат торгується на київському Євбазі (зараз — площа Перемоги), 1942 рік. Розквартировані в місті гонведи отримували добрі пайки і були бажаними покупцями для напівголодних киян / Фото: FORTEPA

У полон не брати

Німці швидко просувалися углиб Радянського Союзу і залишили у себе в тилу неозорі ліси Чернігівщини та Брянщини. Їх практично цілком контролювали партизани. А оскільки через цю місцевість проходило залізничне сполучення, підпілля незабаром стало нищити ешелони із поставками для вермахту.

Німецьке командування визнало угорські підрозділи погано підготовленими для боїв на передовій і кинуло їх у тил для охорони доріг і мостів. Союзників також зобов’язали будь-якими засобами придушити партизанські вилазки.

Перший серйозний бій дала 105-а бригада Карпатської групи 2324 грудня у райцентрі Корюківка Чернігівської області. Сучасний угорський історик Крістіан Унгварі пише, що після цього командування отримало звіт: 200 партизан взяті в полон, від 700 до 1200 вбиті. Такі розбіжності в підрахунках зазвичай пояснювалися тим, що під час операцій гинуло безліч мирних жителів, чий зв’язок з партизанами до кінця не був доведений.

Надалі акції гонведів із допомогою місцевих поліцаїв, а іноді і загонів вермахту, переросли у каральні рейди. Українські історики часом називають цей період угорською окупацією Чернігівської області.

У ліси від лівого берега Дніпра було кинуто три угорські дивізії. Ще стільки ж орудувало на Брянщині, у Воронезькій та Курській областях. Також гонведи умиротворювали місцеве населення на правобережжі Дону.

У Москві 1 вересня 1942 року відбулася нарада керівників партизанських загонів. Виступаючи на ній, Йосип Сталін поставив нелюдське завдання: «Партизанський рух має бути всенародним. Слід повести справу так, щоб не було жодного населеного пункту на тимчасово окупованій території, де б не існувало бойових резервів партизанського руху. [Вони] мають бути чисельно необмеженими і залучати всіх чесних громадян і громадянок, які хочуть звільнитися від німецького гніту».

Російський історик Борис Соколов коментує цей виступ так: «Велика кількість завдань призводила до розпорошення сил. Якби партизани, забезпечені достатньою кількістю вибухівки, зосередилися на підриві і руйнуванні комунікацій противника, не відволікаючись на винищення поліцейських гарнізонів і не женучись за чисельним зростанням загонів, це, можливо, принесло б більше користі Червоній армії».

Ми пакуємо фонди [Лаври], щоб некомпетентні руки не мали до них доступу, — Нандор Феттіх, директор Угорського національного музею

У відповідь до кінця 1942 го угорські пацифікатори перейшли до відвертих звірств щодо мирного населення, часто лише за підозру в зв’язках з партизанами. Одним із центрів розправ був райцентр Щорс на Чернігівщині.

«Масові розстріли проводили в Щорському міському парку, де виявлено 30 ям-могил, в яких поховані 3.028 людей. У молодому сосняку за парком відкирто 20 ям-могил із рештками 2.250 людей, — пише Тамаш Краус. — У багатьох місцях найчастіше застосовували страти через спалення живцем. У більшості випадків жертвами ставали люди похилого віку, жінки і діти, вбивали і грудних немовлят разом з їх матерями-годувальницями. Але Щорс був лише одним із багатьох місць страт».

Справжня трагедія розігралася 12 березня 1943 року в Корюківці. Напередодні партизанський загін Івана Федорова вчинив напад на поліцейську дільницю, аби звільнити з полону дружину і дітей одного зі своїх командирів — Феодосія Ступака. Сім’ю визволити вдалося, хоча сам Ступак загинув. Також були вбиті 78 угорських солдатів. Генерал Золтан Алдя-Пап, очільник угорської 105-ї дивізії, яка прийняла бій з партизанами, поклав відповідальність за диверсію на корюківчан. У наступні два дні гонведи розстріляли 6.700 місцевих жителів і спалили їхні тіла разом з усім містечком.

І це лише один з епізодів діянь карателів: за час окупації, за найскромнішими підрахунками, угорські війська спричинилися до вбивства 40 тис. мирних українців.

Уже під час контрнаступу в червоноармійців існувало неписане правило — угорців у полон не брати, а відстрілювати на місці.

Гонведи опинилися між двох вогнів. У середині січня 1943 года 2-а угорська армія відступала з-під Сталінграда. Замість організованого відходу почалася панічна втеча. Щоб зупинити солдатів, офіцери почали розстрілювати кожного десятого. Але коли і це не допомогло, начальник штабу армії Ковач по телефону зажадав: «Влаштувати сильнішу різанину!»

До того ж, як писав генерал Сомбатхеї: «Німці відтісняли угорців із хороших доріг, не давали їм місця для розквартирування або взагалі часом не впускали в населені пункти».

Полковник Золтан Фаркаш свідчив: «Німецька армія поводилася з нами майже як із ворогами. На гонведів і офіцерів, поодиноких чи в групах, німці часто нападали. Вони зривали пістолети з пасків угорських солдатів, силою забирали у них засоби пересування. Наших поранених німці зіштовхували з саней. Доходило навіть до того, що вони знімали з них пов’язки і забинтовували ними своїх».

Німецька компанія Тодта будує міст через Дніпро на опорах, спроектованих Євгеном Патоном у 1939-му. Основні роботи виконували угорські інженерні війська і 30 тис. євреїв, відправлених в Україну режимом Горті. Фото 1942 року / Фото: FORTEPAN

Посипання попелом

Укінці вересня 1944 року радянські війська вже вийшли на угорський кордон. Горті відправив у Москву делегацію, яка попросила Сталіна про перемир’я. Адмірал наївно вважав, що ця його витівка залишиться для Берліна таємницею. «Я прошу вас помилувати нашу нещасну країну, яка має свої історичні заслуги, і народ, який має так багато спільного з російським народом», — писав Горті господареві Кремля. Але ще до повернення переговірних із Москви вермахт окупував Угорщину. Самого Горті німці заарештували і поселили в баварському замку Хіршберг. А країну очолив відвертий фашист Ференц Салаші. Але його правління було коротким: на початку лютого 1945-го Червона армія розгромила всі угорські угруповання і вивела країну з війни.

У підсумку в радянському полоні опинилося приблизно 600 тис. угорських громадян. Із них 200 тис. мирного населення вивезено вглиб Союзу — для відновлювальних робіт.

“Ми стали бандою гітлерівських головорізів”, — сказав генерал Алдя-Пап, командувач 105-ї дивізії (на фото) під час Чернігівського процесу. Тільки в українському лівобережному Поліссі угорські гонведи спалили 60 населених пунктів і знищили 40 тис. мирних жителів / Фото: DR  

Лише в 1947 році офіційний Будапешт почав клопотатися щодо повернення своїх полонених. Аби дошкулити прем’єру Ференцу Надю, який особисто займався цим питанням, а також на догоду угорським сталіністам у листопаді 1947-го радянські правники провели в Чернігові процес над керівниками масових вбивств під час війни. Генералів, які віддавали накази карателям, знайшли в радянських таборах.

На лаву підсудних сіли 12 угорських воєначальників. Але тільки один із них — генерал Алдя-Пап — відверто покаявся. «Так, визнаю, я дійсно, як командир 105-ї дивізії, був виконавцем волі тодішнього угорського фашистського уряду та його генштабу і брав участь у винищенні та поневоленні українського народу. Я і мої підрозділи нанесли радянському українському народові настільки великих збитків, що я не захищаю, а звинувачую себе».

Процес був організований нашвидкуруч і тривав усього тиждень. Більше сотні свідків просто не змогли вчасно приїхати на слухання. Всі підсудні отримали по 25 років таборів.

Але вже в останні роки свого життя Сталін розпорядився відпустити на батьківщину полонених угорців — тоді їхня країна стала комуністичною. А в 1956 році, напередодні антирадянського повстання у Будапешті, на волю вийшли і чернігівські карателі.

Щодо бійні в Корюківці радянська влада видала рекомендації «не згадувати»: адже Угорщина стала надійним союзником Москви по соцтабору. А з Олексія Федорова зліпили прижиттєвий образ бездоганного героя. Чому його партизани, яких було більше за угорців вдесятеро, не допомогли корюковчанам? Це запитання так і залишилося без відповіді.

Цей матеріал опубліковано в №17 журналу НВ від 10 травня 2018 року

https://artefact.org.ua/history/zabutyj-genotsyd-zamovchana-istoriya-znyshhennya-ugortsyamy-40-tysyach-ukrayintsiv-u-roky-drugoyi-svitovoyi.html?fbclid=IwAR3TsQGG6Btt2Q6swptwvAdCyGgfPx_J8jxf_fBQaGelVXxqo9LyC7lgqyM

СУБОТА, 14 ЛИПНЯ 2018, 15:15

17:40 16 серпень Київ, Україна

Росія продовжує спроби ідентифікувати Україну як частину міфічного пострадянського простору, а українську націю - як неіснуючу.

За словами посла, на тлі спроб «деяких людей» представити Україну як молоду державу, а українську націю - як неіснуючу, яка відокремилась від «єдиної» російської нації, важливо пам'ятати, що в 1991 році Україна не отримала, а відновила незалежність.

Про це заявила посол України в Угорщині Любов Непоп в інтерв'ю угорському виданню Budapest Times напередодні 30-річчя Дня Незалежності України.

«Українська держава, незважаючи на відносно коротку недавню історію, має глибокі історичні корені, що йдуть в епоху Київської Русі і навіть глибше, пов'язуючи нас з трипільською культурою, яка була однією з найдавніших культур в світі і існувала на території сучасної України», - сказала Непоп.

Свобода і незалежність не були подаровані українцям в 1991 році, підкреслила посол. Українці боролися за це століттями.

Посол нагадала про створення Української Народної Республіки в 1917 році, Голодомор 1932-33 років, про жертви Другої світової війни і боротьбу Української повстанської армії проти нацистського і радянського режимів.

 22.06.2019 

«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Угорські гонведи за роботою в селі на правому березі Дону, 1942 рік. Іноді селян за зв’язки із партизанами кидали в ями, які вони самі ж викопували, і влаштовували імітацію страти. Але частіше розстрілювали / Фото: FORTEPANСоюзники другого сорту

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Нандор Феттіх (праворуч скраю) та Ласло Дьюла (поруч) у своїєму київському помешканні, січень 1942-го. Вчені були впевнені, що їхня робота у Лаврі допоможе врятувати її фонди від грабування. Однак німці вивезли з міста кілька тисяч музейних експонатів / Фото: FORTEPAN

 

Залишене напризволяще

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

Угорський солдат торгується на київському Євбазі (зараз — площа Перемоги), 1942 рік. Розквартировані в місті гонведи отримували добрі пайки і були бажаними покупцями для напівголодних киян / Фото: FORTEPA