Наприкінці вересня стало відомо, що Польща увійшла до списку 25 країн із
найбільш розвиненими економіками у світі. У жовтні з'ясувалося, що у
Європі Україна є найбіднішою країною. Тиждень тому Уряд на екстреному
засіданні дозволив знову збільшити ціну на газ для населення, бо
докерувався до загрози дефолту. Зрозуміло, що це політичне рішення
направду приймав не прем'єр, а президент.
Станом на початок
дев'яностих за потенціалом розвитку Україну вважали 20 економікою на
планеті. Однак з того часу наша країна за всіма соціально-економічними
показниками фактично неперервно перебуває у стані "вільного падіння".
Короткі періоди стабілізації лише підтверджують той факт, що за бодай
мінімального підвищення якості управління країною деградацію можливо
зупиняти.
Система управління являє собою першопричину
соціально-економічної стагнації України. Війна, розв'язана Росією, то
вже другий чинник, який, проте, діє більше чотирьох років – довше, ніж
для Радянського Союзу тривала "Велика Вітчизняна".
Нинішня війна
Росії проти України величезною мірою стала можливою внаслідок архаїчної,
корумпованої, заангажованої системи державного управління в
нашій державі.
Після
розпаду Радянського Союзу, в 1991 році, у 15 державах, які утворилися
на його теренах виникло три типи політичних режимів:
1) диктатури – у
чотирьох країнах Середньої Азії, Казахстані та Азербайджані;
2) різного
ступеня відносні демократії – Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова,
Україна, Росія;
3) цілком європейські демократії – Латвія, Литва,
Естонія. Найнестабільнішою виявилася друга група. Дуже швидко Росія
почала трансформуватися у диктатуру. Завдяки чисельній та розгалуженій структурі КДБ, величезному впливу в
телевізійному просторі країн-сусідів, монопольному становищу на ринку
енергоносіїв та іншим чинникам, Росія нав'язала самодержавні режими російського зразка з
різними рівнями жорсткості у Білорусі, Вірменії,
Грузії, Молдові і в Україні. Спорідненість авторитарних
управлінських систем з Російською, створювала передумови для подальшого збирання
земель для нової імперії. Перша російська імперія була проголошена під назвою Росія, ще Петром І у 1721 році. Процес збирання земель вже був почався зі створення союзної
держави Росії і Білорусі у 1997 році. У 2005 на черзі мала стати
Україна. Тоді б вже усі інші пострадянські країни нікуди б від "зубастого старшого
брата" не поділися, за винятком країн Балтії, які встигли вступити до
НАТО та ЄС.
Корупційно-тіньова, кланово-олігархічна модель української
економіки, започаткована у середині дев'яностих, цілком органічно
доповнювала авторитарну модель державного управління, створюючи майже
ідеальні умови для корупційної "прихватизації" національного багатства. Про
розвиток і соціальний прогрес просто не могло йтися, бо олігархії була
потрібна дешева і невибаглива робоча сила, дешеві енергоносії, дешеві
надра, дешева земля тощо. Надлишок робочої сили, що виникав внаслідок
згортання виробництв через утилізацію промислових потужностей,
скорочення робочих місць у науковій, культурній та інших сферах з
успіхом абсорбували європейський та російський ринки праці, а також
українська тіньова економіка.
За рівнем підпорядкованості Росії,
станом на 2004 рік, Україна майже була готова перетворитися на другу
Білорусь. Залишалося тільки віддати посаду президента України підгодованому Віктору Януковичу, а виборці в рахунок не бралися.
Однак сценаристи-авантюристи цього стратегічного задуму не врахували, що за роки незалежності, нехай відносної, але все-таки свободи
слова і підприємництва, відкритості західному суспільству, в Україні
виник середній клас. Фальшування виборів донецьким кланом спровокувало Помаранчеву революцію і задум швидкого поглинання України провалився, але чекісти не здалися.
Пізніше, у 2010 році, недоімперія, все-таки, просунула Януковича у президентське крісло. І знову, ставленик Кремля у 2013 році спровокував другу революцію. Утримати казнокрада у кріслі президента застосуванням зброї Кремлю не вдалося. Перемога Майдану коштувала українському народу сотень загиблих героїв.
Після цих подій Москва використала іншу технологію -- "Якщо не можеш перемогти революцію, то її треба очолити". Кандидата на заміну Януковича (теж казнокрада) російські спецслужби підготували ще на початку революції - власника корпорації "Рошен", який і очолив революцію.
Повернімося
на 13 років назад. Сподівання після безпрецедентно
мирної української Помаранчевої революції, яка здивувала і сколихнула
світ, викликавши величезний інтерес та повагу до України (так
само і у 2014), виявилися марними. Клани, які
зберегли інструменти утилізації національного багатства, включно з
чиновницьким апаратом, телеканалами та правоохоронними органами,
переживши шок від перших антиолігархічних кроків прем'єра Юлії
Тимошенко, вже у вересні 2005 домоглися її усунення та згортання її починань,
спрямованих на системний розвиток економіки та відновлення соціальної
справедливості.
У 2007 році Юлія Тимошенко повернулася на посаду
голови уряду внаслідок переконливої перемоги на позачергових
парламентських виборах, очолюваної нею партії "Батьківщина". Попри
нав'язаний прем'єру коаліційний склад Кабінету Міністрів, вона зуміла
провести Україну через глобальну світову фінансову кризу, що вибухнула у
жовтні 2008 року. Леді Ю навіть вдалося знову відновити
економічне зростання. Проте у 2010 році відбулося ще одне фальшування виборів президента (відомо з "Амбарної книги"), фатальне для України. До влади прийшов Віктор Янукович. Це стало можливим
внаслідок тотального підкупу, консолідації ресурсів і зусиль олігархів та бюрократії,
спрямованих на те, щоб не допустити перемоги леді Ю. В результаті
Україна, у сутінках авторитаризму кланово-олігархічної системи, рушила до свого другого Майдану
2014-2015 років.
У першій половині п'ятнадцятого року владу
перебрала нова команда на чолі з Петром Порошенком та Арсенієм Яценюком.
Післяреволюційна історія повторилася майже покроково, як після першого
Майдану. Утилізатори країни, навіть в умовах війни зберегли своє
становище та апетити. Для широких верств громадян головною відмінністю
періоду правління Кучми – Януковича від нинішнього є те, що у першому
випадку зажерливість кланів поширювалася переважно на сировинні ресурси
та корупційну експлуатацію експортно-імпортних потужностей України, то
сьогодні, коли фінансові потоки зміліли, ненажерливі олігархи, на чолі
із найбагатшими з них, як злодії залізли вже в кишені громадян і крадуть гроші.
Перед усім, активи домогосподарств привласнюються панівною клікою через
корупційні тарифи на газ, електроенергію, паливо, комунальні послуги,
транспорт, завищення монополістами цін на харчі, ліки, інші товари
першої необхідності, а у непрямий спосіб – через мита, акцизи, крадіжки
на будівництві доріг та інших об'єктів інфраструктури тощо.
Щоб
замаскувати цю "крадіжку наперсточників", згадана кліка використовує значущі
для українського електорату чинники, які
актуалізовано війною та окупацією наших суверенних територій агресором.
Все, що пов'язано з Росією сприймається пасіонарною частиною суспільства
вороже. Відтак влада
активно і демонстративно повторює мантру, що вона на боці патріотів. Офіційне
запровадження військового вітання "Слава Україні! – Героям слава!", яке
з початку війни застосовувалося у добровольчих батальйонах, але тільки зараз, перед виборами, стало
статутним для Української армії. Аналогічні висновки
можна зробити і стосовно раптової активізації інтересу "гаранта" і його
фракції у парламенті до питання регулювання мовних відносин. Зрозуміло,
що такі дії пов'язані з виборами -- це
відповідає обраній політтехнологічній тактиці влади перед виборами.
Щодо Помісної
Православної Церкви в Україні, то слід пам'ятати, що цей процес почав Філарет ще у 1992 році. Це наполеглива робота українських ієрархів та вірян
Київського Патріархату на чолі з патріархом Філаретом. Влада долучилася
до цих процесів вже тоді, коли стало очевидним – Київський Патріархат є найвпливовішою конфесією у суспільній свідомості українців.
Мета такої
патріотично-гуманітарної активізації владних кланів очевидна –
зберегти і надалі свої інструменти утилізації національного багатства.
Ще
від часів Помаранчевої революції в експертному середовищі, а останні 4 роки і в ширших
громадських колах поширюється ідея перезавантаження
суспільно-державних стосунків на засадах нової Конституції. Головним
чином мається на увазі кардинальна перебудова всієї системи управління
країною – відмова від архаїчної радянської за своєю сутністю структури
влади, яку спроектовано під застарілі, давно непритаманні владі
розвинених країн, функції.
Наявна система державного управління,
що досі залишається вельми подібною до російської, яка найкращим чином
придатна для повторної колонізації України. Недарма в Криму і на Донбасі
більшість державних службовців, а також працівників державних установ
стали на бік сепаратистів. Розрахунок Московії полягав у тому, що варто
лише почати бойові дії як, місцева бюрократія, силовики і споріднений з
ними бізнес перейдуть на його бік від Харкова до Одеси. Цього вдалося
уникнути завдяки потужності саме суспільних інституцій, перед усім
волонтерському і добровольчому руху. Держава як сукупність інститутів,
навесні чотирнадцятого року залишалася у центрі і у тих районах, здебільшого недієздатною. (Про бойові підрозділи армії мова окрема.)
Та
сама державна структура зберігається і відтворюється сьогодні. Чому? Бо
вона, повторимося, є ідеально зручною для утилізації національного
надбання, привласнення майна та інших активів громадян. Кричущу неефективність інститутів, що спричиняє катастрофічне соціально-економічне
відставання України, правлячи клани намагаються зберегти і на майбутнє. Відтак,
стратегічною суспільною метою на виборах президента наступного року є привести до влади лідера і політичну силу, які
демонструють найбільшу здатність до інноваційних підходів у реформуванні
держави. Серед реальних претендентів на посаду президента до них
належить лише Юлія Тимошенко. Вона публічно на багатолюдних заходах у
Києві та інших містах країни презентувала власну стратегію
"Новий курс України",
де виклала весь комплекс завдань, що стоять перед суспільством з точки
зору його швидкої цивілізаційної модернізації. Цінність "Нового курсу"
полягає у тому, що він формує довкола себе професійне і зацікавлене середовище активних людей, які водночас стають його
співавторами.
Чинний президент продовжує рух розбитим шляхом попередніх президентів. Все, про що сьогодні звітує влада, слід позначити одним
терміном "консервація руйнації". "Ми зберегли, не допустили, запобігли..." -- жодного дієслова, яким позначається розвиток. За то в Україні є стрімка соціальна стагнація. Через відсутність позитивних
результатів правління, Порошенко вимушено наголошує на символах – мова, армія, церква. Однак цей прийом вже не
спрацьовує, що видно з підсумків численних соціологічних досліджень. Іншими словами - забагато брехні і нікого покращення.
Програми і
наміри інших реальних претендентів у президенти аналізувати немає сенсу,
бо вони, (з тих що вже задекларовані) стратегічно і концептуально не
відповідають сучасним вимогам до усього комплексу державної політики. У
національно-демократичному ліберальному сегменті кандидатів хтось
відверто буде повторювати тези Юлії Тимошенко, а хтось багатозначно
мовчатиме до самих виборів.
Незалежно від того висунуть
проросійські сили єдиного кандидата чи ні, їхня риторика зрозуміла –
капітуляція перед агресором, відмова від інтеграції з цивілізованим
світом, спільний соціо-культурний та економічний простір з Росією. Іншими словами - в ярмо до Росії.
З
якого боку не поглянь, а леді Ю залишається єдиним
вагомим кандидатом на посаду президента, здатним до стратегічних,
проривних суспільних інновацій. Однак наразі реальність
така, що олігархія буде висувати десятки своїх підставних кандидатів, щоб максимально ускладнити виборчий процес і мати можливість фальшувати вибори.
З ідеями і з програмою леді Ю можна сперечатися чи їх
заперечувати, але альтернативою до них є не реформування країни, а збереження утилізаційної, корупційної моделі
державного управління, консервація на довгі роки стану окупації
українських територій і продовження злиднів.
І треба пам'ятати, що леді Ю єдиний кандидат, яка зможе реально розірвати російський зашморг на шиї України.
Політичний експерт Костянтин Матвієнко.