Розсипалася кава, розсипалася…
- 09.04.13, 12:11
Нещодавно один знайомий
дорікнув Алісці:
- Отож треба було шанувати чоловіка, ноги йому мити… Бо перший чоловік – то од Бога…
[ Читати далі ]
Нещодавно один знайомий
дорікнув Алісці:
- Отож треба було шанувати чоловіка, ноги йому мити… Бо перший чоловік – то од Бога…
[ Читати далі ]
Життя здавалось сірим і безпросвітним, як, котрий день підряд, затягнуте важкими хмарами небо. Білий, пухнастий сніг випав тонким шаром на замерзлі калюжі, тому не викликав жодних емоцій, крім роздратування і страху опинитись в травматології. І навіть передчуття свят цього річ не тішило, бо зарплати вистачало на щораз менше.
Молода, симпатична жінка повільно йшла додому й з усіх сил намагалась не впасти. На ній була сіра куртка, такого ж кольору шапка, шарф, чоботи і сумочка на плечі. Чи треба уточняти, що настрій повністю відповідав кольоровій гамі одягу? Єдине, що не вписувалось в загальну картину – очі. Такого чудового яскраво-зеленого кольору, як молоді листочки навесні, але й вони від сірих думок ніби зблякли. Сірі думки заповнили жіночу душу, оточили її темною хмарою і ніяк не хотіли відпускати. Якимось дивом через них зміг прорватись дзвінкий дитячий голосок:
- Тітонько, а чому ти така сумна?
Жінка зупинилась і нарешті відірвала погляд від землі.
- Бо я посварилась з коханим, - сама не розуміла чому відповідає незнайомій дитині. То була дівчинка років п’яти на вигляд. Руді кіски стирчали з-під полум’яно-червоної шапки, помаранчева курточка, такого ж кольору чобітки і цілунки сонечка – веснянки на усміхненому личку довершували образ. Вона ніби сяяла теплом і радістю так, що навіть сніг біля її ніг почав танути.
- Посварились, то помиритесь, - заявила авторитетно. – У вас, дорослих, завжди так.
- Не помиримось, - сумно похитала головою жінка. – Він зрадив мене! Та ще й з моєю подругою! – на очах вкотре за цей день виступили сльози.
- А чому ти плачеш? – допитувалась мала. – Це ж він зрадив, а не ти. Це його помилка і він має шкодувати про неї. І подруга твоя мала б зараз плакати. Повір, було б значно гірше, якби ти зрадила. Бо це була б твоя помилка, твоя провина. А буває ще гірше, коли людина зраджує себе. Таку помилку вкрай важко виправити. Тож тобі нема чого плакати, - закінчила впевнено і щасливо посміхнулась.
- Але ж мені боляче! Я ж кохаю його, а він… І подрузі я все життя довіряла. Та ти не зрозумієш, - мовила приречено і знову перевела погляд на землю.
- Насправді, я все розумію, - вело своєї дівча. – Боляче буває всім і причини у всіх свої, але то не привід впадати у відчай. Біль – це не бабайка, яка приходить, щоб нас помучити. То лише не дуже приємний сигнал про те, що з нами щось «не так». Ми мусимо знайти це «не так» і виправити його, тоді біль зникне сама. Бо в ній немає потреби, якщо у на все «так».
Жінка дивилась на дитину і не могла зрозуміти чого досі стоїть тут і слухає її. Звідки в дитячому голосі стільки любові, тепла і щирості. Як малеча може говорити про такі дорослі речі, до яких не кожен дорослий доростає.
- До речі, як тебе звати? – поцікавилась дівчинка.
- Даринка, - відповіла жінка, хоч так її називали лише в дитинстві, та їй дуже подобався цей варіант власного імені.
- Даринка – мандаринка! – весело розсміялась мала і простягнула невеликий пакуночок. – Ось, візьми! Це зігріє в найлютіші морози і допоможе порозумітись з болем. А ще, це чудово пасує до кольору твоїх очей, - ще раз посміхнулась і вклала дарунок в долоні співрозмовниці.
То була невелика яскраво-зелена коробочка, а в ній зелений ланцюжок з кулоном – мандаринкою. Не виникало жодних сумнівів, що це саме мандаринка, а не, скажімо, апельсин чи грейпфрут, хоча жодного логічного пояснення цій впевненості не було. Розміром кулон був завбільшки, як велика черешня, ніби сяяв зсередини і був теплий на дотик. Даринка – мандаринка, так в дитинстві часто називали за велику любов до цих надзвичайно смачних фруктів. Жінка посміхнулась спогадам і підвела очі, щоб подякувати дівчинці за такий чудовий дарунок, але її не було видно. Трохи засмутилась, що не подякувала, але глянула на маленьку мандаринку і знову посміхнулась. Найкращою подякою буде, якщо я таки розберусь зі своїм «не так» і зможу відпустити біль. Бо якщо мені має допомогти мандаринка, а я Даринка – мандаринка, отже допомогти собі маю я сама. І я зможу це зробити! Якщо не зраджу себе, бо це дійсно найгірша зрада.
Рішення було прийнято, тож можна було повертатись додому. Але здавалось змінився не тільки настрій жінки. Якимось дивом світ навколо теж змінився – хмари кудись зникли і небо сяяло міріадами жовтогарячих зірок – мандаринок. І вуличні ліхтарі тепер нагадували ці фрукти. А сніг під ногами нагадував, що скоро свято Миколая, а для Даринки це завжди було свято мандарин. «Але ж їх можна купити і сьогодні. Хоч кілька штук, але цього вистачить аби згадати улюблений смак дитинства» . І так щемко захотілось свят, бо хоч грошей і мало, але найбільша радість свят від зустрічі з рідними людьми, а не від наїдків чи напоїв. А мандаринки будуть обов’язково. Жінка йшла легко, мов летіла над землею і посміхалась світові. Ні, біль від зради нікуди не зник, і з ним ще доведеться деякий час миритись, поки знайдуться і вилікуються всі «не так». Зараз він трохи відступив, даючи місце щастю. Хоч і тимчасовому, але такому смачному – мандаринкам!
- - Та не кричи так! – просить вампір дівчину, – Мені тільки пігулку запити!
- - Ой! Справді?! А Вас щось болить? – поцікавилась та вмить забувши про страх.
- - Ні! Я просто люблю всякі пігулки їсти, - скривився кровопивець, - звісно болить!
- - А що болить? А Ви знаєте, що пігулки краще запивати чистою водою? Це я Вам як спеціаліст кажу – дівчина закінчила 3 курс медичного університету і була переконана, що про хвороби знає майже все.
- - Яка вода? Ти про що? Я ж вампір! І взагалі, мене дуже болить, я йти не можу, а ти як медик зобов’язана мені допомогти! – вампір схопився за живіт і скривився так, ніби його різали.
- - Звісно допоможу – заспокійливо погладила по руці - сідайте на лавочку, я швидко! – і штовхнувши ошелешеного вампіра на згадану лавку швидко побігла в сторону готелю.
- - Ну от, добалакався! Треба було зразу кусати, а потім говорити, так ні ж, спілкування захотілось. А тепер сиди голодний – вампір скрушно похитав головою. Відверто кажучи він був не такий вже й голодний, бо за сьогодні вже чотири рази «запивав пігулку», але втрачати можливість поживитися ще раз було чомусь образливо. І що за дівчата тепер? От колись було добре – настрахаєш, вона втратить свідомість і пий хоч залийся. А тепер? То кричать так, що вуха закладає, а деякі ще й битись починають – аж здригнувся згадуючи як одна туристка відпрацьовувала на ньому прийоми карате, а потім ще й бризнула в очі лаком для волосся. І все таки гарно я придумав - думав граф Дракула. Так, це був саме він – всі думають що я мертвий, приїжджають до мого замку на екскурсію, а я спокійно можу харчуватись. З кожного по трохи крові плюс ранозагоювальна мазь, плюс закляття забуття і всі щасливі: я ситий, та й людям кажуть корисно час від часу кров’ю ділитись.
- - Тримайте! - граф аж підскочив від несподіванки й ошелешено дивився на дівчину, яка простягнула йому стакан води й важко дихала засапавшись від бігу.
- - Та пийте вже! Вас же болить! – повторила дівчина.
- - Пити воду? Ти сказилась?? – жахнувся кровопивець, - я вампір чи хто по твоєму? І взагалі, сядь, не люблю дивитись знизу вверх.
- - А ви справді вампір? – дівчину просто розпирало від цікавості, а очі буквально палали таким вогнем, що Дракула інстинктивно відсунувся
- - Справді, а що не схожий? – сердито насупився й показав зуби.
- - Схожий, схожий – закивала заспокійливо, хоче відверто кажучи червонощокий повненький граф в спортивному костюмі і сучасною стрижкою мало нагадував той образ який описаний в численних книжках. Якщо зовсім відверто, то абсолютно не схожий, хіба що зуби… Тому дівчина мудро вирішила не злити нервового графа й тримати язика за зубами. Своїми зубами.
- - Чому питаєш як бачиш? Замок чий сьогодні відвідувала? То ж бо. Давай вже пігулку зап’ю та й піду.
- - Пийте, я ж принесла воду.
- - Ти далі за своє? Знущаєшся над хворим? – граф знову схопився за живіт й жалісно заойкав.
- - Вас живіт болить? А де? А як? А коли? До їди чи після? – затараторила майбутня лікарка.
- - Після – поскаржився Дракула й тут же про це пошкодував
- - Якщо після то зараз крові не можна пити – ще більше болітиме. А які пігулки ви приймаєте? Напевне якісь обезболюючі. Це неправильно, хворобу треба лікувати, а не тільки знімати симптоми. Зараз я Вам все назначу – дівчина витягла з сумочки блокнот й ручку і почала швидко писати, шепчучи собі під ніс – ось це треба поколоти, це, і цей препарат також було б добре, а ще пігулки ці, ці й оці. Ой ще одні уколи забула. А ще – підвела очі на вампіра, що сполотнів від жаху дивлячись на швидко ростучий список медикаментів – щось Ви такий бліденький, певне таки треба Вам крові, але не пити, а в вену.
- - В вену це як? – почувши слово кров Дракула розслабився, але як водиться зарано.
- - Для капання в вену беруть пакет з кров’ю і встромляють в нього голку, потім беруть довгу тоненьку трубочку з двома голками на кінцях і одну голку встромляють в пакет з кров’ю, а іншу в вену – як могла пояснила студентка вампіру, що тепер був більше схожий на примару.
- - Зараз ще порахую скільки шприців треба і все – запевнила свого першого пацієнта. Нахилилась над блокнотом і за рахунками не помітила як граф Дракула спочатку задкував, а потім дременув з усіх сил, тільки п’яти замелькали.
- - Готово! Ой! А де Ви? – дівчина оглянулась навколо себе, заглянула під лавку, але звісно нікого не знайшла. – Куди він дівся? Стогнав, що кроку зробити не можу, а сам втік навіть не попрощавшись. І рецепта не взяв. А може йому стало краще і він телепортувався? Напевне так. Ось що значить правильне лікування – посміхнулась до себе і випила воду.
P.S. багато букв, але без політики