Мій перший досвід курця був набутий десь у віці шести років. Якось я спостерігав за своїм дядьком, який сидів на лаві біля будинку та смачно смалив сигарету, при цьому, як мені тоді здавалося, витворяв неймовірні речі. Він глибоко затягувався і випускав через ніс два довгих струмені щільного сизого диму, чим нагадував казкового дракона, що дихає вогнем. Іноді робив кілька магічних рухів губами і дим кільцями зависав у повітрі. Дядько вловив мій зацікавлений погляд, лукаво посміхнувся і запитав простягаючи до мене руку з чарівною кадильною паличкою:

– Хочеш смальнути хлопче?

– Мугу! – кивнув я і швиденько підбіг до сигарети затиснутої між величезними чоловічими пальцями. Моє старання в роздуванні щік, щоб втягнути дим, було не дуже вдалим.  Після декількох спроб димок клубочком вивалився з рота зовсім не так потужно й ефектно, як це було у цього чоловіка-дракона. Залишився лише неприємний присмак від пихкання – і чому ж тоді дорослі палять? Це залишилось таємницею. Після цього випадку куріння ще довго не цікавило мене. А мій дядько кілька років тому помер від раку легенів. Його навіть така страшна хвороба не змусила позбутися цієї згубної пристрасті.

Наступні пізнавальні кроки у світ курця були зроблені мною в років одинадцять чи дванадцять. У цьому підлітковому віці рамки сприйняття світу стрімко розширюються: життя в межах рідного двору стає нудним, ватаги хлопців відправляються на пошуки нових життєвих просторів, цікаві місця «колонізуються».

Одним з таких місць був зарослий верболозом берег Тетерева. Його кущі обплітав  дурман, а галявини між ними щільно покривала кропива. Ці малопрохідні суворі місця отримали назву «Джунглі». У цих хащах ми проводили багато часу: робили собі луки й грали в індіанців. По килиму з дурману залазили на гілля і мавпами повисали на ньому, отримуючи від цього неабияке задоволення. В заростях на березі ріки споруджували собі халабуду, де спекотними літніми днями лежали в її прохолоді, не поспішаючи, смачно пихкотіли. Ріка з  хлюпотінням омивала гілки та корчі на своєму шляху, співаючи нам  свою мирну розмірену пісню. Сигаретний дим ліниво підіймався над халабудою, ледве просочуючись крізь густоту гілок  та листя.

Якщо бути точним, то підсмалював я з хлопаками скрізь і не так далеко від нашого двору. Через дорогу біля шкільного стадіону ріс граб, якого РЕСовці періодично підрізали, щоб він не зачіпав лінію електропередачі. Від цього дерево набуло густої крони, а кілька гілок, що зростали горизонтально, слугували нам зручними сидіннями. Ось вам і готова халабуда, яка отримала назву «Вертольот». Мій дворовий дружбан на прізвисько Гарбуз, трохи полегшивши пачку сигарет татка, говорив мені:

 – А пішли, покурим на вертольот.

 – А давай! – відповідав я.

Сидячи на дереві, ми вже як досвідчені фахівці розминали пальцями сигарети, підносили їх до носа, втягували тютюновий аромат з прєдвкушєнієм. Затяжки наші були вже справжніми, як у курців. Це перевірялось серед хлопаків фразою «І-і-іг, коні в житі!» одночасно з втягуванням диму в легені. Незагартовану горлянку відразу було видно –  її дерло і важко було стриматися, щоб не викашляти гланди.

Моє підліткове куріння не мало регулярний характер, швидше було мавпуванням чи забавою. Я так і не звик до нього і безнапасно закінчив школу не приєднавшись до лав курців. Більшість моїх однолітків до цього часу були вже нікотинозалежними.

У вісімнадцять років мене призвали до армії. Перші пів року служби не палив, а свій сигаретний пайок віддавав хлопцям. Згодом потихеньку за компанію і сам почав диміти. Важко цього уникнути, коли маєш попередній досвід та  знаходишся весь час у середовищі курців. Щодня після кожного приймання їжі відбувався один і той же ритуал - наш ракетний дивізіон (понад сімдесят осіб) висипав із солдатської їдальні й розташовувався до шикування на розвод перед казармою в курилці. Вона була розміром метрів п'ять на шість із суцільною лавою по периметру. Два металевих диски від коліс вантажівки забетоновані в її центрі слугували попільничками. На цьому невеличкому майданчику за кілька хвилин не менше чотирьох метрів сигарет перетворювалося на дим. Моя юнацька підсвідомість не змогла встояти під впливом колективного несвідомого, яким і був відформатований мій мозок з подальшим записом коду Великого перекуру. Так я став інвестором тютюнової промисловості на двадцять один рік.

Будучи курцем завжди вважав паління безглуздим заняттям та шкідливою звичкою. Десь у глибинах моєї підсвідомості була присутня ідея, що з цим треба зав’язувати. Іноді вона спливала і проявлялася у більш щільних шарах мого «я», і кілька днів мені вдавалося не палити. Так зло пожартувавши наді мною, ідея знову залягала на дно і на довгий час. Бувало після гарної п’янки та викуреної пачки сигарет за один присід наступного дня тяга до паління була відсутня. Що там тяга – життя ледве жевріло в змученому тілі! Здавалося, наставав слушний момент кинути палити, але де там! Навіть суворі дев'яності роки не позбавили мене нікотинової залежності. Був такий період в історії країни, коли можна було вивихнути очі послизнувшись поглядом на порожніх прилавках магазину. Гіперінфляція – це фурія, яка дуже швидко перетворювала державні грошові білети у кольорові  фантики. Номінали купюр з п'ятьма нулями стали всього лише дрібною розмінною монетою. Для нас, курців, настали важкі часи. Сигарети зникли –  бери та кидай курити! Так ні, дефіцит нашу людину ніколи не лякав.

У ті часи я і мій напарник працювали електронниками на заводі. У нас була своя лабораторія на третьому поверсі, але ми, «небожителі», любили спускатися до наших «менших» братів: налагоджувальників, електриків, слюсарів. Центром життя цеху була слюсарня. У брудному замасленому приміщенні, взимку ще до того ж і холодному, було якось затишно. Напевно, тому що в ньому збиралися люди, у яких були схожі проблеми, така ж печаль-радість і одна країна на всіх, яка в нових економічних і політичних умовах згиналася, і разом з нею наш завод. Весь цей гармидер зближував людей.

Нікому не вдавалося викурити цілу сигарету, а так хотілося. Якщо у когось вона  і з’являлася, то збиралася черга  зі спраглими подиміти. Останній пронизував голкою беника, щоб було за що його тримати, і ще робив пару тяг. У той скрутний час яку тільки хрінь не намагалися смальнути, все йшло на пробу: терті корінці від тютюну, чай, листя… Полегшення для курців настало лише на наступний рік, коли було зібрано урожай тютюну, в народі його називали самосадом. Напевно, навесні  він був найпопулярнішою рослиною, яку сіяли на городах.

Тютюну зібрали вдосталь, на ринках його продавали на склянки. Тепер у заводську слюсарню мало не кожен приходив зі своїм самосадом. Тут випробували різні його сорти, серед яких були такі міцні, що не можна було зробити  й затяжку – душив страшний кашель і очі на викоті випадали. Пом’якшували самосад іншими сортами. Змішували його і з м'ятою – варіант косяка з ментолом. Потім у хлопаків почали з'являтися хитромудрі девайси «Іволюшин», за допомогою яких можна було хвацько скрутити цигарку. Тепер слюсарня наповнювалася їдкими густими хмарами тютюнового диму. Життя потроху налагоджувалося.

Минув час дефіциту, в тому числі й сигаретного. Можливість кинути палити була втрачена. Тепер полиці в магазинах радували око курця різноманітними марками сигарет. Ця вся строкатість і можливість вибору чіпко тримала мене у своїх обіймах. Минув ще якийсь час, і для економії ресурсів свого організму я свідомо перейшов на куріння слабких сигарет «Прима Оптима» жовті. У цих сигаретах вміст смол і шкідливих речовин був значно нижче, ніж в сигаретах маркованих синім і червоним кольорами. Спочатку вони здавалися дуже слабкими (декілька затяжок – і немає сигарети), але з часом я звик до них.

Паління було вже не просто шкідливою звичкою, воно зрослося зі мною і стало способом життя. Засмалена сигарета після обіду – це повнота насолоди! Зробити  перекурчик у роботі, відтягнутися сигареткою – то святе! А не попихкати в компанії після кількох чарок горілки – це взагалі злочин!

Складно змінити спосіб життя, але я вирішив піти далі по шляху буття без сигарет, сказавши собі, що буду курити лише тільки у випадках пов'язаних з алкоголем. Такий собі святковий оазис залишив. Незабаром я зрозумів, що ця ідея хибна та небезпечна.

Сиджу на силі волі без сигарет. Приходить товариш мій, розмовляємо. Потім він говорить:

– Пива хочеться, тільки грошей немає.

– Немає проблем, – відповідаю – пішли!

Сидимо в барі, п'ємо пиво. Віталя смачно затягується сигаретою, а я розтягую, як гармошку, силу волі. П'ємо по другому келиху, товариш мій прикурює чергову сигарету (ще тоді в барах курити не заборонялось), а я йому:

– Ну, давай же  і мені!

– Ти ж не куриш.

– Коли не п'ю. Зараз випив пива, захмелів – значить можна  і смальнуть, навіщо ж  кайф ламати!

Товариш дає мені сигарету – я пожвавлююсь, жити стає веселіше.

Наступного разу, як тільки побачу Віталю  у вхідних дверях, відразу йому: «Може по пиву вдаримо?» Потім – бар, пиво, сигарети… Тепер мого товариша я став бачити частіше. Гасло «Пиво без горілки – гроші на вітер» стало моїм. Випивка давала мені в моїх очах можливість покурити, не порушуючи дане собі слово, а поки хміль тримав мене у своїх тісних обіймах, то я за декілька годин міг і пачку сигарет засмалити. З часом помітив, що випивати став набагато частіше, а перерв між перекурами ставало все менше. Я вирішив не водити себе за ніс і повернувся до вільного паління без жодних прив'язок, чим врятував себе від можливого алкоголізму.

Однак ідею кинути палити не полишав і частіше її обмірковував. Вже розумів, що поступово зав'язати – це не мій варіант, і з першого числа або з понеділка теж не вийде. Я знав, що покінчу з курінням у найближчому майбутньому, в якийсь день «ікс». Говорив собі: «Адже колись не палив і при цьому відчував себе комфортно і знаю людей, які відмовилися від цієї пристрасті. Раз вони змогли, а мені хіба слабо. Здоров'я з віком не додається, і пора б хоч від однієї шкідливої звички позбутися».

Якось було випробував на собі шістнадцятиденний абсолютний голод і потім поступовий вихід з нього з таким же строком. В цей час  на місяць забув про сигарети, і мені навіть не хотілося, але поступово і непомітно розкурився знову. Зауважу, що психологічна залежність від їжі в багато разів сильніша за паління. У цьому порівнянні воно – бліда непомітна тінь в підсвідомості, по відчуттю від якої позбутися не становить особливих труднощів. Весь мій досвід говорив мені, що я зможу не палити.

І ось настав той день «ікс» – 19 квітня 2004 року. Тоді я не викурив свою першу сигарету. Нічого незвичайного – просто вони закінчилися ще ввечері. Однак вранці не пішов їх купувати, до мене прийшло відчуття, що цей день  –  точка відліку мого нового життя без куріння. Йдучи на роботу, вдихав на повні груди ранкове повітря, свідомо фіксуючи свіжість і легкість дихання. В думках зосередився на всьому позитивному, що давало мені життя без сигарет. А це – відчуття подиху без перегару, усвідомлення того, що тепер мій організм буде очищатися і зміцнюватися. Я розмірковував собі, якщо не буду купувати сигарети, то  яка сума грошей звільниться за місяць, за рік, і на що інше їх можна витратити. Нерозумно щодня позбавляти себе здоров'я і ще платити за це гроші. Подумки я насолоджувався тим, що зістрибую з гачка. Тепер мене абсолютно не буде хвилювати чергове підвищення цін на сигарети чи навіть повна їх відсутність.

Не знаю чому, але мені здавалося, що фізична нікотинова залежність не може бути занадто протяжною в часі. Ну, тиждень поковбасить, а що за ним, то вже психологічні зачіпки. Я вирішив, що мені потрібно протриматися для початку цей тиждень, щоб завоювати плацдарм для подальшого розвитку наступу на цю шкідливу звичку. Важливим для себе визначив те, що в ці сім днів повинен уникати алкоголь. Мені було вже відомо на практиці, що це слабке місце і варто тільки випити трохи  й всі зусилля будуть змарновані.

Пройшов тиждень. Позитивний настрій і рішучість допомогли мені у цьому. Часом дуже сильно хотілося закурити, але я силою волі перемикав свої думки в інше русло або знаходив собі відволікаючі заняття, бо знав, що гострота бажання непостійна і має властивість розсіюватися. Іноді дивлячись «на дим сигарет з ментолом», навалювалося гнітюче відчуття втрати чогось звичного, можливо навіть  більше – втрати частини себе. Але я обійшов цю психологічну пастку, щоб не занурюватися думками в майбутнє, вигадав виверт. Говорив собі, що не курю тільки сьогодні та відповідаю тільки за цей день. Наступного дня вже був інший настрій – недаремно кажуть, що ранок вечора мудріший.

Якось через днів десять мого  некуріння прийшов час випробовування. Мені треба було відвідати захід, який не можна було проігнорувати. Перед застіллям налаштовував себе, що навіть будучи на підпитку не доторкнуся до сигарети. Після першого столу, як це зазвичай буває, народ вийшов покурити. Я не встиг вийти у двір, як мені вже запропонували подиміти. Ось він – момент істини! Переді мною в простягнутій руці сусіда по застіллю пачка сигарет, з якої фільтром визирає вибита з загальних тісних рядів сигаретка. «Візьми мене!», – неначе говорила вона. Щодня протягом двадцять одного року її сестри були зі мною і в радості, і в горі. Так важко відмовитися від звички, та ще в такий спокусливий момент, коли ти ситий і п’яненький знаходишся в загальному колективному настрої. Багаторічний стереотип готовий був стартувати, але це всього лише була мить. Я подякував сусіду за запропоновану сигарету, але не взяв її, збрехавши, що поки не хочу курити. Хлопці вже диміли та мостилися за стіл перекинутися в «дурня». Я покинув компанію, проявивши агрономічний інтерес, сказавши, що хочу піти подивитися на грядочки, що господиня посіяла.

Наступного ранку прокинувся в доброму гуморі та задоволений тим, що напередодні не проявив слабкість і не завалив розпочате діло. Скажу, що в зміненому стані свідомості складно втриматися від спокуси, проте мені вдалося це зробити. І це додало мені впевненості в тому, що зітру свій стереотип курця.

Пройшов місяць. Мої думки вже щохвилинно не топталися в сигаретній темі, тільки час від часу спрацьовувала психологічна звичка. Іноді, після обіду або в перерві роботи, на рівні підсвідомості хотілося автоматом взяти сигарету, але я миттєво тут же згадував, що вже не при ділах. Йдучи містом, мозок ще виділяв із загального вуличного фону перехожого, що палить. Зупинишся, бувало, побазікати зі знайомим і очі чіпляються за те, як він дістає сигарету, розминає її між пальцями, підкурює, робить першу глибоку тягу… при цьому, бажання подиміти на фізичному рівні в мене вже не виникало. Всі ці реакції проявлялися все рідше і рідше. Через скільки часу стерся мій стереотип курця, два чи три місяці, точно сказати не можу, не зафіксував. Це сталося як процес засинання – непомітно. Одного разу відмітив про себе, що вже ніяк не реагую на ритуали курців. Запитали б мене, якою маркою сигарет весь час диміли переді мною, то не зміг би відповісти.

Чи легко мені вдалося кинути палити.

Якось запитав одного знайомого, як він почувається після декількох місяців як покинув це діло. Він відповів, що  «вуха пухнуть» так хочеться закурить і навіть у снах іноді бачить себе з цигаркою і димком. Тримався так він пів року, потім знову закурив.

Приклад показує, що на одній силі волі довго не протриматися – вона спрацьовує тільки на початковому етапі. Вважаю, що мені вдалося позбутися куріння швидко і відносно легко. Моя спроба стала успішною завдяки тому, що я не зосереджував увагу на палінні, а на тому, як добре і вигідно НЕ ПАЛИТИ.

Я кинув курити вісім років тому, не в часи дефіциту, а при широкому виборі сигарет, при наявності грошей і при відсутності проблем пов'язаних зі здоров'ям.

Друзі, хочу поділитися приємною новиною. Незважаючи на "пендюлі життя", я усе ж таки намагаюся писати. Почала співпрацювати з мультимедійним видавництвом Стрельбицького, шо якимсь дивом знайшло мене на просторах інету і запропонувало видаватися. Видають вони книги електронні, а не паперові - що для мене дуже зручно у нинішньому становищі.  І ось маю першу електронну книжку під загальною назвою "Коли розум спить". Увійшли до неї 9 оповідань. Певно, деякі з них вам вже доводилося бачити тут, а деякі зовсім нові. У творах я намагалася торкнутися якихось філософських і психологічних питань, та зазирнути у глибину людської душі. Хто тільки не став героєм: тут і дядечко років сорока п*яти, і дивакувата школярка, і старенька бабця, і наставник східних єдиноборств. Та, звісно, кіт, голуб і собака - ну куди ж без них  На 100% автобіографічним є лише одне оповіданнячко, ну ви всі самі знаєте, яке

Друзі, хочу поділитися приємною новиною. Незважаючи на "пендюлі життя", я усе ж таки намагаюся писати. Почала співпрацювати з мультимедійним видавництвом Стрельбицького, шо якимсь дивом знайшло мене на просторах інету і запропонувало видаватися. Видають вони книги електронні, а не паперові - що для мене дуже зручно у нинішньому становищі.  І ось маю першу електронну книжку під загальною назвою "Коли розум спить". Увійшли до неї 9 оповідань. Певно, деякі з них вам вже доводилося бачити тут, а деякі зовсім нові. У творах я намагалася торкнутися якихось філософських і психологічних питань, та зазирнути у глибину людської душі. Хто тільки не став героєм: тут і дядечко років сорока п*яти, і дивакувата школярка, і старенька бабця, і наставник східних єдиноборств. Та, звісно, кіт, голуб і собака - ну куди ж без них  На 100% автобіографічним є лише одне оповіданнячко, ну ви всі самі знаєте, яке

На заході криваво догорало сонце. Вітер розносив околицями попіл і сморід спаленої плоті. Вузькою польовою дорогою йшов, немолодий вже, чоловік, щось мугикав собі під ніс і був дуже задоволений собою.

«Добре, що я сьогодні, нарешті, позбавив село від зла. Ця сімейка ледь не зруйнувала наше життя – прийшли невідомо звідки, ще й почали нас вчити, як треба жити. Заманювали добрих людей в свою секту, годували всіх пиріжками й цукерками і так вже старались всім догодити, аж гидко. Вони точно якогось зілля домішували в свої пиріжки, бо чого ж інакше люди слухали їх і йшли до них, як дурні вівці. Ви тільки подумайте – дітей ми виховуємо неправильно, бо бити не можна і до тяжкої роботи змушувати. А хто роботи має? Я? Я вже своє в дитинстві відробив. І поля не тими хімікатами обробляємо, і рибу ловимо не тоді і полювати треба не так. Все не так! Я таки правильно «відкрив очі» громаді і вони правильно їх покарали, а головне – вчасно, бо люди майже повірили їм. Ще й амулети мої від вроків і болячок висміювали, поганці! Ледь, по світу не пустили. Не діють, вони бачте. Брехуни! Мені вони дуже допомагають, а решта їх або мало купує або не так використовує. Теж мені, праведники!»

Чоловік зі злістю плюнув собі під ноги і тільки тепер помітив, що його оточило кілька великих псів. Вони люто дивились на жертву,а з їх пащ рясно капала слина…

Життя здавалось сірим і безпросвітним, як, котрий день підряд, затягнуте важкими хмарами небо. Білий, пухнастий сніг випав тонким шаром на замерзлі калюжі, тому не викликав жодних емоцій, крім роздратування і страху опинитись в травматології. І навіть передчуття свят цього річ не тішило, бо зарплати вистачало на щораз менше.

Молода, симпатична жінка повільно йшла додому й з усіх сил намагалась не впасти. На ній була сіра куртка, такого ж кольору шапка, шарф, чоботи і сумочка на плечі. Чи треба уточняти, що настрій повністю відповідав кольоровій гамі одягу? Єдине, що не вписувалось в загальну картину – очі. Такого чудового яскраво-зеленого кольору, як молоді листочки навесні, але й вони від сірих думок ніби зблякли. Сірі думки заповнили жіночу душу, оточили її темною хмарою і ніяк не хотіли відпускати. Якимось дивом через них зміг прорватись дзвінкий дитячий голосок:

-  Тітонько, а чому ти така сумна?

Жінка зупинилась і нарешті відірвала погляд від землі.

-  Бо я посварилась з коханим, -  сама не розуміла чому відповідає незнайомій дитині. То була дівчинка років п’яти на вигляд. Руді кіски стирчали з-під полум’яно-червоної шапки, помаранчева курточка, такого ж кольору чобітки і цілунки сонечка – веснянки на усміхненому личку довершували образ. Вона ніби сяяла теплом і радістю так, що навіть сніг біля її ніг почав танути.

- Посварились, то помиритесь, - заявила авторитетно. – У вас, дорослих, завжди так.

- Не помиримось, - сумно похитала головою жінка. – Він зрадив мене! Та ще й з моєю подругою! – на очах вкотре за цей день виступили сльози.

- А чому ти плачеш? – допитувалась мала. – Це ж він зрадив, а не ти. Це його помилка і він має шкодувати про неї. І подруга твоя мала б зараз плакати. Повір, було б значно гірше, якби ти зрадила. Бо це була б твоя помилка, твоя провина. А буває ще гірше, коли людина зраджує себе. Таку помилку вкрай важко виправити.  Тож тобі нема чого плакати, - закінчила впевнено і щасливо посміхнулась.

- Але ж мені боляче! Я ж кохаю його, а він… І подрузі я все життя довіряла. Та ти не зрозумієш, - мовила приречено і знову перевела погляд на землю.

- Насправді, я все розумію, - вело своєї дівча. – Боляче буває всім і причини у всіх свої, але то не привід впадати у відчай. Біль – це не бабайка, яка приходить, щоб нас помучити. То лише не дуже приємний сигнал про те, що з нами щось «не так». Ми мусимо знайти це «не так» і виправити його, тоді біль зникне сама. Бо в ній немає потреби, якщо у на все «так».

Жінка дивилась на дитину і не могла зрозуміти чого досі стоїть тут і слухає її. Звідки в дитячому голосі стільки любові, тепла і щирості. Як малеча може говорити про такі дорослі речі, до яких не кожен дорослий доростає.

- До речі, як тебе звати? – поцікавилась дівчинка.

- Даринка, - відповіла жінка, хоч так її називали лише в дитинстві, та їй дуже подобався цей варіант власного імені.

- Даринка – мандаринка! – весело розсміялась мала і простягнула невеликий пакуночок. – Ось, візьми! Це зігріє в найлютіші морози і допоможе порозумітись з болем. А ще, це чудово пасує до кольору твоїх очей, - ще раз посміхнулась і вклала дарунок в долоні співрозмовниці.

То була невелика яскраво-зелена коробочка, а в ній зелений ланцюжок з кулоном – мандаринкою. Не виникало жодних сумнівів, що це саме мандаринка, а не, скажімо, апельсин чи грейпфрут, хоча жодного логічного пояснення цій впевненості не було. Розміром кулон був завбільшки, як велика черешня, ніби сяяв зсередини і був теплий на дотик.  Даринка – мандаринка, так в дитинстві часто називали за велику любов до цих надзвичайно смачних фруктів. Жінка посміхнулась спогадам і підвела очі, щоб подякувати дівчинці за такий чудовий дарунок, але її не було видно. Трохи засмутилась, що не подякувала, але глянула на маленьку мандаринку і знову посміхнулась. Найкращою подякою буде, якщо я таки розберусь зі своїм «не так» і зможу відпустити біль. Бо якщо мені має допомогти мандаринка, а я Даринка – мандаринка, отже допомогти собі маю я сама. І я зможу це зробити! Якщо не зраджу себе, бо це дійсно найгірша зрада.

 Рішення було прийнято, тож можна було повертатись додому.  Але здавалось змінився не тільки настрій жінки. Якимось дивом світ навколо теж змінився – хмари кудись зникли і небо сяяло міріадами жовтогарячих зірок – мандаринок. І вуличні ліхтарі тепер нагадували ці фрукти. А сніг під ногами нагадував, що скоро свято Миколая, а для Даринки це завжди було свято мандарин. «Але ж їх можна купити і сьогодні. Хоч кілька штук, але цього вистачить аби згадати улюблений смак дитинства» . І так щемко захотілось свят, бо хоч грошей і мало, але найбільша радість свят від зустрічі з рідними людьми, а не від наїдків чи напоїв. А мандаринки будуть обов’язково. Жінка йшла  легко, мов летіла над землею і посміхалась світові. Ні, біль від зради нікуди не зник, і з ним ще доведеться деякий час миритись, поки знайдуться і вилікуються всі «не так». Зараз він трохи відступив, даючи місце щастю. Хоч і тимчасовому, але такому смачному – мандаринкам!

- Марія Іванівно, - дівчинка знітилася з трудом наважившись на питання до вчительки української мови під час перерви між парою занятть - я тут інколи полюбляю трохи писати вдома, віршики, оповідання, тощо... - їй важко подолати бар'єр зневаги між ученицею двієчницею з поганою поведінкою та вчителем, тому вона дуже соромиться, червоніє, та насміхається сама з себе трішки - коротше, поясніть, будь-ласка, чому в цьому дієприслівниковому звороті, що ми щойно розбирали, кома саме тут ставиться, а не отут? - нарешті вона видала, і з виглядом пацана-шкідника полегшено зітхнула і витерла ніс рукавом.

Давно це було. Одні з самих райдужних й світлих днів життя.

Знаю, мій бувший хлопець періодично читає цей мій блог, передивляється фото в альбомі й деколи нагадує про себе простим коротким повідомленням.

Між мною і ним була колись давно любов, але то не було кохання. Він навчав дорослішати, навчав сексу, а я думала, що зі мною щось не так. Бо не було ніякої альтернативи щоби порівняти. Ті стосунки були як дуже міцна дружня любов, як любов сестри до брата – голову будь-кому були готові відірвати одне за одного – але ніби сповнені якогось гидкого інцесту. Хоча ми зовсім не родичі, але відчуття були завжди саме такі.

---

То був прекрасний ранок у Львові. Ще один чудовий день одного чудового моменту життя. Пригоди завжди нас із ним переслідували, а часто ми й самі їх для себе створювали. Я навчалася на другому курсі в інституті. В нас саме була практика. Вона полягала у зобов’язанні намалювати безліч етюдів. Ми мали намалювати багато замальовок архітектури, тварин, людей, природи, тощо. Однокурсники як каченята за гускою ходили за професором Києвом мальовничими місцями, насолоджувались спекотним літом й малювали за мольбертами. Та моя постійно заклопотана ідеями голова породила геніальне рішення – приєднатися до відрядження свого хлопця, подорожувати різними містами його програми із ним, і паралельно виконувати свої завдання – малювати етюди. Тієї сесії в мене були кращі замальовки накидані похапцем у різних частинах західної України. Дивовижний костел, собор під час реставрації, нікому не відома церква якогось села, тощо.

Мого хлопця така компанія зробила ще щасливішим, бо тільки й мріяв скрізь бути разом плече до плеча наче ті папуги-нерозлучники. Прив’язаність часто нагадувала кошенят, які туляться одне до одного.

 

Коли хотіли – спали в різних готелях. Але того разу до готелю не хотілося. Всю ніч гуляли Львовом, балували себе смачненьким у різних ресторанчиках й кав'ярнях, а на світанку я попросила припаркуватися біля костьолу недалеко від вокзалу аби малювати.

 

Нашу новеньку сріблясту машинку було припарковано навпроти костьолу. Він розклав на повну собі крісло й вирішив поспати, сховавшись за дуже затемненими вікнами. Я ж собі примостилася поперек сидіння що біля водія зі своїм етюдом. Техніку завчасно обрала – пастель. Добре, що перед нами суворо не ставилося вимоги чим створювати свої етюди, тож було дуже зручно малювати практично на ходу.

 

Пам’ятаю було дуже не зручно сидіти упоперек крісла, виставивши загорілі ноги на асфальт вулиці. Та мій невеликий зріст був на руку, терпіла й малювала. З наших динаміків грала гучно якась музика в стилі метал, бо йому подобалося спати саме так.

Метал, величний костьол, загорілі ноги виставлені з модненького сріблястого авто, коротка зелена сукенка у білий горошок з мереживними оборками, етюд пастеллю – все в комплексі картинка дуже дивна. А на дивне чіпляється дивне.

 

Якийсь величезний джип загальмував гучно посеред дороги вкритої старовинною бруківкою і став як вкопаний трохи подалі збоку біля мене. Я малюю, а він так й стоїть посеред дороги. Йому вже й сигналили, й об’їжджали зі сварками – а людині байдуже. Стала собі посеред дороги й милується дивною картинкою.

Стало моторошно. Відчувала пильне спостереження й очікування будь-якої зачіпки аби почати розмову. Але мені було не до того, мій хлопець міцно спав і йому необхідно було виспатись. Вирішила ігнорувати. Людина все стояла посеред дороги, спостерігала той ігнор і не могла подолати мур того ігнору аби бодай щось сказати.

До однієї дивної ситуації приєдналася друга ще дивніша.

Спочатку було смішно. Але коли людина пів години стояла посеред дороги й мовчки терпіла як її сварять інші водії і об’їжджають – стало вже не смішно. Крадькома помітила у його відкрите вікно, що людина в машині одна, - за кермом якийсь чоловік. Але було страшно навіть видати свої кілька поглядів – від такої дивної людини можна було очікувати чого завгодно.

 

Я малюю – чорний вилискуючий на сонці величезний джип стоїть. Я малюю – а він все стоїть.

В уяві вже вимальовувались страшні картини про маніяків, і починали складатися плани втечі: ось я домальовую, мій хлопець прокидається, ми швиденько зачиняємо двері, заводимо машину, та зі скавчанням шин рвемо з місця, а потім погоня заплутаними вулицями Львова, й лишається тільки сподіватися, що знання Львова моїм хлопцем переможуть над перевагами двигуна того джипу. Але це тільки в уяві. Насправді ж я не знала як пояснити хлопцеві, щоб він швидко прокидався й тікав звідти.

Зараз смішно й згадувати. Може людина була нормальна й сором’язлива, і насправді стояла й цілу годину вигадувала як же ж познайомитись.

 

Десь через годину, мій хлопець прокинувся, підняв своє крісло, вийшов на вулицю, почав позіхати й випростовуватись.

 

Щойно водій джипу побачив, що я не сама – з силою рвонув з місця. Гнав на повну так, ніби за ним хтось женеться. Мабуть то було роздратування. А може й відчай. А може гординя, що його такого всього крутого не захотіли помічати.

 

Я зітхнула з полегшенням – проблема видалилася сама по собі.

 

Етюд був готовий, пастелі й аркуші складені.

 

Подорож продовжилася.

 

 

 

 

 

Оповідання на Всеукраїнський конкурс "Ми за тверезе життя!"

 

            Василеві вже давно нічого не снилося. Може тому, що  виріс і перестав вірити в мрію. А в дитинстві він міг годинами уявляти себе маленьким янголом, що  робить добрі справи. Які? Ну ось,  наприклад, рятує від пожежі людей у будинку. Вогонь швидко пробирається до квартири, лиховісно дише, мов триголовий дракон, жаром, але тут з’являється він – кирпатий янгол – і виносить на руках мале дівча, що забилося з переляку десь у віддалений кутичок кімнати. Йому тиснуть руки, обіймають, а він щасливо посміхається до людей.

            Василь  перестав посміхатися. Коли це сталося? Може,  тоді, коли від нього пішла дружина з маленьким сином. Чому вона так зробила? Навіть наодинці із собою чоловік не міг зізнатися у своїй слабкості – пристрасті до спиртного.

            З дитячих літ Василько мав характер м’який та спокійний. А йому так хотілося стати схожим на сусідського хлопця Мишка. О, тому пальця до рота не клади – відкусить! І за словом до кишені Мишко не ліз, і кулаки мав залізні. Що не так – зразу одкоша дасть. А коли підріс, то дворові хлопці його навіть боялися, а дівчата так і липли, мовляв, не дасть образити іншим. Правда, і сліз дівочих тоді чимало пролилося через того ж Михайла. Але то вже інша історія…

            А от Василь довго чомусь не ріс – був найменшим у класі. Тому й перепадало йому від однолітків частенько. Не те щоб били, але ображали за зріст та за спокійну вдачу. У десятому класі Василь однак добряче здивував товаришів – після літа як на дріжджах виріс. Високим зробився, показним. Від колишнього Василька лишилася тільки м’якість характеру. Мабуть, з тих пір і покохала його Оленка – відмінниця й перша красуня класу. Через декілька років молоді побралися, а потім і синочок у них знайшовся, Сашко, копія батько, тільки волоссячко біляве, як у нього в дитинстві. «Та то нічого, ще потемніє», - тішився Василь сином.

            Олена сиділа в декретному, а Василь (якраз інститут закінчив) почав шукати роботу. Та чи хороша робота не траплялася, чи погано шукав, як брала на кпини його теща, але сім’ї прийшлося тяжко. У малого якраз лізли зуби, він кричав ночами, стомлена й знервована Олена сновигала, мов привид,  квартирою від плити до ванної, до Сашка й знову до плити. Грошей катастрофічно не вистачало, тож  Василь вирішив не перебирати харчами, а піти працювати на місцевий базар вантажником. То нічого, що не престижно, що після вишу, що сусіди сміятимуться. Треба було рятувати сімейний бюджет.

            Нові колеги з першого ж дня наполягали: «Проставляйся, Васю, у нас такий закон!» - «З першої зарплати», - видавив, щоб відчепилися. Отоді-то, коли отримав зарплату, Василь і випив уперше. Якась тепла хвиля приємно розлилася по його тілу, кудись на задній план відсунулися й щоденні турботи, і стомлена дружина, і в’їдлива теща, і крикливий малий Сашко. «Ой, як добре!» – думалося чоловікові. І уже не здавалися масними заяложені анекдоти, які вилітали із беззубих ротів добірного товариства у прокуреному приміщенні брудної підсобки. Пляшки горілки здалося мало, тож купив ще і ще…

            Десь серед ночі двоє друзів доставили напівживого винуватця свята додому, буквально затягли його до квартири, промовляючи до заплаканої Олени:

            - Приймай, жінко, хазяїна!

            Що було далі, Василь не пригадує, але вранці розколювалася голова, нило все тіло, терзали муки совісті й мучила спрага. Тоді він дав слово і собі, і Оленці, що пити більше ніколи не буде. Але тримався недовго, бо скоро у Петра святкували день народження, потім у Валерія помер тесть, а там Сергій вийшов із лікарняного. І пішло, і поїхало … Не було й дня, щоб Василь не випив. Тепер уже він, наслідуючи своїх приятелів, кричав до Олени: «Зустрічай господаря!», а коли дружина робила спроби достукатися до його сумління, рявкав: «Хто в домі хазяїн?». На запитання про гроші рубав: «Мої гроші, на свої й  п’ю!»

            Одного разу захмелілий Василь штовхнув Сашка, той аж відлетів убік, а на дружину, що стала на захист малого, підняв руку… Більше він своїх не бачив.  Скільки з тих пір вже минуло часу? З півроку, мабуть. Зразу тримав марку (хлопці підказали), потім так щось у грудях защеміло, коли побачив молоду маму з хлопчиком і згадав про маленького сина та дружину. Тоді наплював на амбіції, купив навіть букетика тюльпанів, а малому -  машинку. Звісно,  для хоробрості перекинув чарку. Ні теща, ні дружина на поріг не пустили. «Нам п’яниця-батько не потрібний», - відказала тоді Олена.

             А от сьогодні, на диво, наснився Василеві сон. Та чудний такий. Ось біжить він, кирпатий, світловолосий, мов кульбабка (як Сашуня, його синок, -  копія!) та по білій-білій хмарці. А позаду за плечима в нього, не повірите, крила! Справжнісінькі білі крила! О, то він уже не Василь, і не Василько, а  янгол, якому треба пильнувати, що ж там на землі робиться.

            Пролітає він, кирпатий янгол, повз той двір, де минуло дитинство, і бачить неголеного, брудного чоловіка невизначеного віку у витягнутих на колінах спортивних штанях. У ньому впізнає колись красивого Мишка, його однокласника. Та що це? П’яний Михайло здіймає ножа над своєю дружиною і перерізає їй  з ревнощів  горло. А віддаля плачуть двійко діток – хлопчик і дівчинка, які водночас втратили і матір,  і батька. Одвічна туга й німий біль поселилися в їхніх очах…

            Пролітає янгол через цвинтар, розглядаючи останні прихистки тих, хто пішов у небуття. Серед доглянутих могилок – декілька занедбаних, на них навіть пам’ятничків немає, тільки тимчасові таблички. Вдивляючись у них, янгол помічає дати їхнього короткого життя на цій землі. Це ж поховані його друзі по роботі! «Чому  так мало їм відміряла доля?» - думає він.

            - Вони самі  обрали свій шлях, бо господарі свого життя», - почув голос зверху як відповідь на своє запитання.

            Серед написів знаходить і своє прізвище: «Коваленко Василь Іванович. 1990 – 2014». «Так це ж моя могила!» - жахається янгол. І бачить, як до неї підходить молоде подружжя: він і вона, з маленьким хлопчиком на руках.  Юнак – точна копія його, Василя. «Сашко, мій Сашуня! - здогадується Василь. - Такий дорослий! А на руках мій майбутній онук!»

            - Мама каже, що тато був розумним і добрим, але горілка його згубила (це Сашко).

            «Ні, я не хочу такого кінця! Я оберу інший шлях!» - закричав Василь уві сні й прокинувся.

            Перше, що він зробив, то це пішов до ванної й поголився. Прийняв душ, зробив зарядку (забув, коли й робив), роздивився вусебіч.

            Лише під вечір відшкріб, відмив усю квартиру, поставив на плиту чайник, узяв до рук мобільний телефон.

            - Оленко, ти тільки не клади слухавку… Від сьогодні у нас із тобою все буде по-іншому! Я знайду нормальну роботу, і через тиждень, люба,  приїду за тобою й нашим сином. Ти віриш мені?

            Певно, на тому кінці він почув обнадійливу відповідь, бо щаслива усмішка нарешті з'явилася  на його обличчі.