Кана озирнулася... Місто видавалося безлюдним, зважаючи на пізню годину, але ще можна було почути глоси чоловіків, яких саме намагалися витурити (хоча і в доволі чемній формі) з шинку, розташованого при головній площі міста. Наближався час, коли крокувати вулицями міста мали право лише солдати варти та порівняно нечисленні представники місцевої знаті. Заможність дає деякі переваги... А втім...

       ...Незадовго до цього масштабні бойові дії на півдні країни, коли навалу племен "степової спілки" насилу вдалося втримати, коштував життя не тільки представникам простолюду, але й багатьом "нобілям", які очолювали військові загони. Разом з тим примара перемоги була доволі невиразною і гостро стояла потреба поповнення війська. Населення, як йому і належить, не спішило зростати. Натомість королю Асґрубу довелося, згідно з реаліями часу, вдатися до щедрот своєї скарбниці, яка за несприятливих обставин могла відкритися вже зовсм не для тих, до кого він мав прихильність.

       Двоє чоловіків, заточуючись, вийшли з шинка. Долинув грубий тренований голос:

- Послухай, Хільбраде, а чому це в тебе плащ пропалено у стількох місцях?

- Розумієш, то на мене якось дмухнув червоний дракон!

- І з чого б то ти поліз до червоного!?

- Та в мене ж вистачає розуму аби не смикати за хвоста кам'яного!

       Почувся гучний регіт. А втім, за цими двома спостерігала не тільки Кана, але й кілька чоловіків, які стояли на іншому боці площі неподалік від собору. Їх не можна було як слід роздивитися через накидки з доволі грубої тканини та каптури, які закривали обличчя та робили дещо схожими на примар. Кана, призвичаєна до темряви, могла більш-менш виразно роздивитися подібні деталі. Сам ж вона загорнулася у дорожній плащ зі шкіряними смугами для додаткової міцності й підкладкоя, яка дозволяла у разі потреби використовувати його замість ковдри.

       Кана наблизилася до будівлі зі стрімчастими шпилями, й притулившись спиною до стіни, почала поглядати як на одних, так і на інших. За кілька хвилин Хільбрад та його компаньйон порівнялися з дивними постатями.Почувся брязкіт заліза й у темряві щось зблиснуло. Це не віщувало нічого доброго й Кана підбігла до людей. Відвідувачі шинку саме намагалися витягти свою зброю з піхов. Натомість їй вдалося відразу ж завдати гарного удару, від якого один з нападників осів на землю. Чоловіки, не зважаючи на доволі вдалі (та витратні) відвідини "громадського закладу", порвіняно добре трималися та відбивали удари. Нова комбінація дівчини виявилася не менш успішною і ще одна "примара" впала у куряву. Двоє інших "осіб у каптурах", швидко зорієнткувавшись, кинулися до найближчого провулка, звідки вони явно розраховували потрапити до "грабіжницьких вулиць".

       Останні залишки хмелю у голові Хільбрада ще вирували, коли він поглянув на того, хто так несподівано втрутився у бійку. Доволі гнучка постать, яка разом з тим явно мала досвід у володінні зброєю, до того ж, не найгірший. Але темрява все одно не була такою вже "прозорою", оскільки місяць вже встиг сховатися за хмарами.

       Кана вирішила не ускладнювати собі життя можливою зустріччю з вартовими, які саме мали патрулювати вулиці, й запропонувала "шановним лицарям" пройтися цієї пори вулицями чудового міста. Зважаючи на останні події, чоловікам лишалося тільки погодитися. Освітлення на вулицях фактично не було й тільки де-не-де промінь падав зі шпарини у якомусь вікні.

       Казарми королівської гвардії розташовувалися за кілька кварталів від площі й шлях був знайомим трохи чи не кожному солдату. Поруч знаходився порівняно невеликий, але ошатний на вигляд, будиник начальника, де він і жив. Разом з тим кімнат та "господарських приміщень" у ньому було вдосталь. Перед входом стояли на варті двоє воїнів, які віддали честь, побачивши наближення "керівництва". Одного з них одразуж відрядили до казарм аби звідти направили когось на "місце інциденту". Іншого ж відіслали до того-таки шинка по пляшку найкращого вина, як тільки можна було  у ньму знайти (оскільки саме тут зазвичай відбувалися пишні святкування перемог і шановні "пани офіцери" не скупилися при нагоді заплатии відповідні кошти за належну "якість").

       Тільки вже у вітальні, сівши з гостями у крісла перед каміном, Хільбраду вдалося належним чином роздивитися дивного воїна, який так вдало трапився їм у нагоді. Ним виявилася приємн на вигляд моложава жінка, зовнішній вигляд якої свідчив про тривалі тренування та навіть... Наявність відповідного досвіду.

       Некваплива розмова зав'язалася у поважному тоні. Кана розповіла, що належить до воїнського роду з країни, яка знаходиться на схід від володінь короля Асґруба. Разом з тим її цікавили інші держави, а також було значне баження опанувати щось нове та незвичне, удосконаливши свої навички володіння зброєю. Не зважаючи на значний подив від того, що розповіла співрозмовниця, Хільбрад запропонував їй свою допомогу аби підкреслити свою вдячність. Кана ж одразу попрохала аби її зарахували до війська Його Короівської Милості. Це вже не дуже здивувало капітана. Він відзначив, що війна забирає чимало людей, а навіть з-поміж тих, хто є наближеним до короля. Що ж до умов зарахування до гвардії, то відповідні списки особисто затверджує "Й.К.М." і для цього зацікавлена особа повинна мати доволі високу підготовку (якнайкраще володіючи зброєю) та, що є бажаним, відзначитися якоюсь заслугою перед королем. Але, як сказав Хільбрад, порятунок життя капітана королівської гвардії вже вартий деякої уваги... Як і життя королівського майордома Ерґла.

У подальшому...

       ...Кані вдалося отримати місце у королівській гвардії, а ще за два роки вона обійняла посаду капітана... Сумуючи за доброї пам'яті капітаном Хільбрадом, який загинув захищаючи життя Його Короівської Милості у кривавій битві. Прослуживши п'ять років на цій посаді та отримавши відповідну платню, вона вирушила з почтом зі своїх слуг у східному напрямку. 

З наступною частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі"

І вдарив бій, преславний бій, - Бій зла з добром, зими з весною. Бій тьми із сонцем золотим, Неволі з волею святою... В квітні місяці Україна святкує 65 – ту річницю героїчного бою загонів УПА з військами НКВД. Цей найбільший в історії УПА бій, відомий як Гурбенський, відбувся у квітні 1944 року на терені сучасних Рівненської (Здолбунівського, Дубенського та Острозького районів) та Тернопільської (Кременеччина та Шумщина) областей. У цей час радянсько-німецький фронт вже перекинувся на захід і зупинився під Бродами. У тилу радянської армії опинилися значні з’єднання УПА, які до цього вели кровопролитну боротьбу з німецько-фашистськими окупантами. Радянські війська розраховували оточити групу УПА-Південь в лісах на території Кременецького, Шумського, Мізоцького районів – для того, щоб її повністю ліквідувати. З початку квітня війська НКВС почали оточувати відділ південної групи УПА-Північ (Військова округа “Богун” під командою Петра Олійника – “Енея”) та з’єднання УПА-Півден (під командуванням Василя Кука – “Леміша”). Загалом сили повстанців разом з місцевими селянами становили неповних 5 тис. бійців. Чисельність бойових відділів не перевищувала 3 – 3,5 тис. вояків у складі куренів “Сторчака”, “Мамая”, “Вира” або “Докса”, “Непитайла”, “Бувалого”, “Довбенка”, “Залізняка” і сотень “Панька”, “Яструба”, “Андрія”, чоти “Чорногори” і відділу охорони штабу під командуванням “Гармаша”. В арсеналі південної групи УПА було 2 батареї гармат різних систем і кілька мінометних ланок, окремі курені мали на озброєнні ПТР. Сили Внутрішніх військ НКВС виглядали значно серйозніше, за різними даними – від 20 до 35 тис. чоловік. Сюди входили 4 бригади, частини Червоної Армії, авіація, бронепоїзди, 15 легких танків, полк кінноти. Літаки використовувалися для розвідки, аби виявити більші скупчення підрозділів УПА. Отже, порівняно з кількістю бійців УПА, сили внутрішніх військ НКВС мали семикратну перевагу. Наступ військ НКВД розпочався 21 квітня. Удари наносилися з півночі, сходу та півдня. Вранці 23 квітня радянські війська, озброєні гарматами, танками та літаками, зайняли позиції навколо гурбенських лісів по лінії Обгів-Острог-Шумськ-Кременець. У підлісних селах Антонівці, Андрушівці, Обгів відбулися запеклі бої, внаслідок чого відділи УПА змушені були відступити, зайнявши оборонні позиції вздовж лінії: Майданські гори-Гурби-Мости-Святе-Мощаниця-Обгів. Наступного ранку почався генеральний наступ радянських військ. Найбільший удар припав на північно-східний відтинок оборони (Мости-Будки-Хінівка-Гурби), що його займав курінь Сторчака. Після сильного гранатометного і гарматного вогню радянські війська кинулися в атаку. Сторчанівці підпустили ворога на 150 метрів й засипали вогнем кулеметів, мінометів та гармат. Не витримавши вогневого шквалу, ворог панічно втік. Перший наступ було відбито. Після короткої перерви радянські війська за допомогою танків, піхоти та кавалерії почали нову атаку вже на усіх відтинках повстанчої оборони. Відтинок командира Яструба, не витримавши натиску, почав відступати, при цьому не маючи змоги повідомити бійців “Сторчака”. Слід за “яструбцями” почали відступати й відділи “Залізняка”, які були запасною лінією ”сторчанівців”. Внаслідок чого ворог прорвався на південний відтинок та оточив бійців “Сторчака”. Тут у нерівному бою загинули курінний Сторчан, четверо старшин та 60 повстанців. Тим часом повстанцями було створено другу лінію оборони. Зі звіту про перебіг бою учасника бою начальника оперативного відділу – майора Миколи Свистуна (“Ясеня”): “Щоб забезпечити південну сторону, перекинув я сот. Андрія з півн.-зах. сторони на південь, на Гурб. Гору (год. 11), які геройські держалися до 18 год., коли більшовикам удалося висунути їх танками зі свого становища. Тут оборонні становища скріпили к-р Довбенко, Бува¬лий, Балабан. В цей час, коли окружені “сторчанівці” боролися, я підготовляв контрнаступ з півночі, що мав виконати кур. Доксу, але на зайняте к-ром Доксом становище не було кого дати. Своїх відділів не міг я зірвати зі становища, бо ворог наступав зі всіх сторін...”. Бій тривав на всіх відтинках оборони і тільки ввечері радянським військам удалося оточити понад 1,5 тис. повстанців у так званий “гурбенський котел” та захопити Гурбенську Гору. Під умілим керівництвом командира Василя Кука, бійці УПА почали в трьох напрямах прориватися до Дерманського лісу. В запеклому бою кільце оточення вдалося прорвати. Курені “Довбенка” та “Бувалого” відійшли в Суразькі ліси; курінь Мамая прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів-Шепетівка; відділи “Ясеня” і “Дока” пішли у напрямі на Клевань.

І хоча радянські війська відтіснили відділи УПА з лісового масиву, вони так і не змогли досягнути своєї основної мети – ліквідувати оточені групи УПА. Повстанці не лише дали бій досвідченим регулярним частинам Червоної армії та НКВС, але й зберегли основні збройні сили. Командири частин УПА-Північ та УПА-Південь зуміли врятувати найбільш досвідчений елемент повстанської армії, вивівши його з “Гурбенського котла” й двома великими групами з боями пройти сотні кілометрів однією колоною аж до Полісся, іншою – в напрямку Сходу.

Гурбенський бій – яскрава сторінка історії нашої державності, свідчення звитяги і духу Української народної армії проти загарбників. Слава Україні, слава героям Гурб!

Бій під гурбами  зсилка з Вікіпедії.

Влітку 1943-го року німецькі окупанти оголосили Україну «зоною анти партизанських операцій». Причиною цього рішення став несподівано сильний та ефективний спротив з боку УПА. До боротьби з українськими
повстанцями було залучено Еріха фон дем Баха-Зелевскі – командувача німецьких проти партизанських формувань на Східному фронті.
Ці “вдосконаленіші” заходи окупантів не лякали УПА. Вона безперебійно наносила їм усе більш відчутних ударів. На початку червня 1943 р. відділи УПА прогнали німецьку адміністрацію і встановили своє правління в Турійську, Мацієві, Голобах, Селищі, Головне, Шацьку. Населення цих районів надавало їм усебічну допомогу як дійсним господарям рідної землі.
Українські патріоти нападали на залізниці, порушували план руху поїздів,якими окупанти намагалися своєчасно доставляти військову техніку і військову силу для підкріплення своїх сил на тій чи іншій ділянці
фронту, де зазнавали невдачі. Так, у ніч з 23 на 24 червня 1943 р. було перервано залізничну лінію між станціями Немовичі-Малинськ по шляху Рівне-Сарни. В передніх вагонах їхало 150 гестапівців карного загону.
Вони верталися з погрому польських та волинських сіл, а в останніх вагонах були гармати, танки, амуніція та всякі припаси. Заспані гестапівці ще не встигли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки поїзда, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир Ярема із другом Дорошем стріляли по карателях. Гестапівці пробували тікати через вікна, але влучні постріли не давали ворогам вирватися з пастки. Зав’язався бій. Поранено Ярему та Дороша. Вранці повстанці зі зброєю та амуніцією повернулися в ліс .

У травні і червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях з гітлерівцями контролюють усе Полісся і Волинь, обмежують володіння окупантів лише на територіях головних шосейних шляхів та залізничних лініях. На початку серпня 1943 р. відділ УПА напав на непрошених гостей, які грабували населення Гнідави (Луцький район). У запеклому бою, що почався, повстанці знищили грабіжників, а пограбоване майно було повернено
населенню. Вночі з 19 на 20серпня відбувся напад повстанців на м. Камінь-Каширський. Після жорстокого бою повстанці перемогли і здобули цінні трофеї: понад 20 тис. набоїв, 5 кулеметів, 4 машини, понад сотню
пістолетів, 16 друкованих машинок, 4 радіоприймачі, 11 коней з сідлами, 7мотоциклів, 1 легкову машину, 15 полонених і багато продуктів. Ворог втратив 100 чоловік вбитими.
   Бій повстанців з гітлерівцями в Новому Загорові став однією із найяскравіших сторінок боротьби українських націоналістів з окупантами. Вдень 8-го вересня 1943-го року повстанська чота особливого призначення під керівництвом Андрія Марценюка («Берези») увійшла до Нового Загорова.
    Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями мав стати надійною точкою оборони. Довго на «гостей» чекати не довелося. За всипом місцевих поляків німецька адміністрація проти чоти з 44-х повстанців було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків
( !!! ) і роту поліції із фольксдойчів – всього близько 400 осіб. Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців.
   Німці спробували підпалити смолоскипами монастир і піти на штурм. Однак,все це виявилося безрезультатним – окрім нових втрат, окупанти не домоглися нічого.

Зі спогадів учасників того бою: ” Загупали міномети, заторохкотіли кулемети, автомати... Одна за одною вибухали гранати, все злилося в один жахливий гул. Бій кипів, німці лізли як сарана, а разом з ними власівці та «фольксдойчі». Бій тривав цілу ніч. До повстанців долинали крики німецьких радистів, які викликали допомогу. Коли стало розвиднятися, бійці побачили, що до німців прибули нові машини з солдатами. Береза обміркував ситуацію і дав наказ відступити з шанців до монастиря.”

Вранці 9-го вересня до Нового Загорова були перекинуті додаткові сили жандармерії. Підмога до німців прибула з трьох боків: з Володимира, Горохова і Луцька. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку, так що відступати було не просто. Але монастир був сполучений з шанцями ровом, завбачливо викопаним раніше, ним повстанці і скористалися. Тепер проти повстанців виступало понад 700 бійців, що мали на озброєнні міномети та артилерію. Обстріл монастиря тривав цілий день, а увечері до німців прибуло підкріплення – десять легких танків. Також три німецькі літаки розпочали бомбардування монастирю. Повстанці витримали авіаудари, сховавшись у глибоких підвалах святого храму, і відбили нічний штурм.

10-те вересня стало справжнім випробуванням повстанського духу. Протягомцілого дня німецькі сили штурмували монастир. Але кулеметник Коцюба, який сидів на дзвіниці, безперебійним кулеметним вогнем відкидав навалу противників.   З 44-х повстанців живими залишилося всього 18.

З ночі 10-го до середини дня 11-го вересня німецькі окупанти обстрілювали монастир з артилерії, танків та мінометів, а надвечір знов пішли на штурм монастиря. Повстанці втратили пораненими ще трьох побратимів, в тому числі і свого командира Березу, але позицій не здали.

Вночі на 12-те вересня вони вирішили прорватися з оточення. Сховавши у підвалах храму поранених товаришів, повстанці розділилися на дві групи по шість чоловік і, вдаривши по німецьким окупантам одразу у двох напрямах, вирвалися зі смертельного кільця.. . О 5-й годині ранку, користуючись густим туманом, вони кинули на позиції ворога гранати і в безладді пішли на прорив.. Кулеметнику Коцюбі, який лежав поранений на дзвіниці, пощастило також врятуватися, після того, як затих бій.

Зранку 12 вересня 1943 року німці увійшли до монастиря. Почувши стогін, вони виявили одного зі схованих поранених і повісили його того самого дня. Трупи 29 захисників монастиря зібрали й поховали місцеві
селяни. Вони ж увечері 12 вересня, після відходу німців, знайшли у підвалах і врятували ще двох поранених.

Повстанці втратили 29 осіб у бою, один був убитий у полоні, дванадцятеро вирвалися, а двох врятували місцеві жителі. Німецькі втрати оцінюються в 90–100 чоловік убитими та 150–200 пораненими. За іншими джерелами німецькі втрати оцінюються в 540 чоловік убитими та більше 700 поранених.

Про боротьбу чоти Берези видана повість-хроніка Петра Боярчука „Бій під стінами храму ”, та поема-хроніка поета шестидесятника Миколи Холодного “Пям'яті 29”

Дмитро Снєгирьов.

Історія з пораненням генерала ватутіна як і вся історія срср покрита мороком, ну не можливо було без брехні катам бути хорошими, не буває без брехні двох правд, неможливо заховати криваві руки по чесному а значить слід петляти, петляти так щоб вже ніхто не відрізнив правду від брехні. А правда таки пробивається на гору, надто багато брехні було та й винищити всіх не вдалось, не вдалось мізки промити, не вистачило ще декілька поколінь, щоб з людей зробити запрограмовані машини, хоча експерименти особливо боляче таки вразили частину України. Цікавтесь різними думками та робіть висновки самі, інформації зараз вистачає.

Таємниці поранення Ватутіна

29 лютого 1944 року. У супроводі 8 охоронців і штабних офіцерів Ніколай Ватутін виїхав до 60-ї армії.  При наближені до села Мілятин охорона почула попереду перестрілку, але проігнорувала небезпеку. Хоча за інструкціями мала одразу змінити напрямок руху. Згодом попереду виявили велику групу людей. Але колона далі продовжувала рухатись, доки по них, із засідки, на відстані 200 метрів не було відкрито вогонь. В описі бою його учасниками міститься низка принципових розходжень. Це стосується й участі у поїздці Нікіти Хрущова, і кількості машин, і кількості повстанців, і поведінки генерала та його охорони.  В одному місці чисельність партизанів називається біля 200-300 осіб, далі зменшується до сотні... А наприкінці виявляться, що їх було декілька десятків. Й, швидше за все, це був не бойовий підрозділ УПА, а місцева самооборона. Описання характеру бою теж викликає багато запитань - починаючи від твердження Жукова, що Ватутін особисто очолив оборону, і аж до того, що його пораненого винесли бійці з автомобіля. Місце поранення говорить, що обидва твердження очевидно надумані. Адже як в автомобілі куля могла вдарити знизу, коли стріляли збоку? Так само, як і описання геройської поведінки генерала, коли він нібито особисто очолив оборону. Дослідник Грішин у статті "Загадка гибели генерала Ватутина" для характеристики події взяв за епіграф слова Лєрмонтова:  Гарун бежал быстрее лани, Быстрей, чем заяц от орла, Бежал он в страхе с поля брани... І це, очевидно, правда. Бо тікали так, що партизанам залишили всі штабні карти разом із генеральською шинеллю. Реконструкція бою виглядає приблизно так. Після перших пострілів, коли машина застрягла, Ватутін із солдатами швидко відступив до найближчого придорожнього рову й заліг там. От тоді куля й вдарила його ззаду у верхню частину стегна. Але кулі не літають колами - пролетіла над головою, повернулась назад і попала в ногу? Стріляли не з лінії фронту повстанців, а з тилу?  Дослідники тих подій зауважують, що саме в той час у районі описуваних подій перебувала розвідувально-диверсійна група держбезпеки "Тайга", яку особисто опікував терорист № 1 Павло Судоплатов - спеціаліст по прибиранню неугодних Сталіну фігур. Суперечливість фактів, а також сталінська традиція для постраху вбивати своїх, робить це припущення цілком імовірним.

Свідчення дочки генерала Ватутіна

У київському госпіталі у Ватутіна почалася гангрена, яку легко можна було вилікувати, застосувавши американський пеніцилін. Однак сталін особисто найсуворіше заборонив його використовувати при лікуванні генерала. Про це прямо говорили Хрущов та інші свідки тих подій. І це - доведений факт, що визнається всіма істориками. Звичайно, можна прикидатися дурниками, як це роблять деякі дослідники, і все списувати на маніакальну підозрілість сталіна. Той, нібито, остерігався отруєння генерала американськими ліками. Проте кобу можна запідозрити багато в чому, але тільки не в наївності. Бо одночасно у всій країні й у тому ж госпіталі, де лежав генерал, пеніцилін масово використовувався для лікування поранених солдатів і офіцерів, рятуючи життя сотням тисяч людей. Чому ж лише Ватутіну він міг зашкодити? На справжні наміри Сталіна опосередковано вказує ще одне: категорична відмова Ватутіна від'їздити на лікування до Москви. Певне, генерал сподівався, що у прифронтовій зоні, подалі від Кремля, йому вдасться вижити. А там, чого доброго, удасться змінити гнів на милість злобного тирана. Та, як показала дійсність, це були марні сподівання. Ще в 2000 році газета "Столичные новости" надрукувала інтерв'ю з дочкою Ватутіна, яка перебувала тоді в Києві біля батька. Вона яскраво описує ту ситуацію: "Півтора місяці тато лежав у госпіталі. Казали: "Все нормально, чекайте..." Майже кожен день до батька приходив Хрущов, не казав нічого істотного, потискав руку і йшов собі. У тата почалася гангрена. Він просив: "Відріжте мені ногу, чорт із нею, буду жити без ноги". Батькові кололи знеболювальне, але все одно він був у жахливому стані. Генерал, герой війни, кричав благим матом на всю лікарню. Лікарі приходили до палати і обурювались: "Не обманюйте, вам не боляче, перестаньте над нами знущатись...". Нога загнивала, звідти буквально вилазили черви. Почалось зараження крові. 15 квітня 1944 року тато вмер...".

На запитання кореспондента: "А ви переконані, що Ніколая Ватутіна просто "прибрали?" - Олена Ватутіна дає однозначну відповідь: "Це був наказ Сталіна". Власне, для родини Ватутіна ім'я його справжнього вбивці не було секретом ніколи, як і для всієї тодішньої радянської верхівки. Бо, у значній мірі, демонстративне знищення відомого воєначальника символічно попереджало, що ніякі заслуги, ніяка слава не врятує від помсти вождя. І тільки тваринна відданість, і послух можуть служити примарною гарантією безпеки. І таку поведінку потрібно щоденно демонструвати. Як це робили, наприклад, Калінін і Молотов, дружин яких Сталін відправив у табори, хоча названі опричники йому фактично нічим не загрожували. Все це робилося лише для утримування останніх у відповідному тонусі. Таку ж роль своєрідного "жертовного барана" для постраху найближчого, особливо військового оточення, і мала відіграти своєрідна страта Ватутіна.

Генеральський розмах

Колишній розвідник, а згодом офіцер з особливих доручень при генералові армії Ватутіні, капітан Юрій Коваленко наводить шокуючі факти ставлення вищого армійського керівництва до новомобілізованих із лівобережної України. У цьому питанні ані Жуков, ані Ватутін не відрізнялися один від одного. Коваленко переказує розмову, що відбулася, за його словами, у штабі за участю Георгія Жукова. На зауваження когось зі штабних офіцерів, що для новомобілізованих лівобережних українців не вистачає обмундирування й зброї, він сказав: "Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать". І їх кинули в крижані води Дніпра, без обмундирування, з однією гвинтівкою на десятьох. Правдивість цих слів підтверджують праці багатьох істориків, зокрема, Володимира Кучера та Петра Чернеги, у книжці "Україна у Другій світовій війні (1939-1945)". 

Такою була ціна перемоги. Ціна, у якій українці були звичайним гарматним м'ясом у далекосяжних геополітичних намірах їхніх начальників. http://www.pravda.com.ua/columns/2010/05/5/4960514/

.................................................................

«Генерала Ватутіна до вищої міри покарання засудив провід УПА» - Сотенний УПА Мирослав Симчич 

1 - Повернімося до діяльності УПА. Проти повстанців діяло не лише НКВС. Винищення бандерівців було «золотою мрією» більшовицької партизанщини. Ставив собі такі плани і керівник чи не найпотужнішої російської партизанки - Ковпак. Ніколи не мали приємності зустрічатися з ним?  2 - Я не бував у ті часи на Волині, тому з Ковпаком не зустрічався. Але після того, як його розбили німці, по наших селах блукало багато «ковпаківців». Вони просили, а бувало, що й відбирали у наших людей їжу. Згодом багато хто з них перейшов у ряди УПА і воював до кінця.  Ті хлопці розповідали, щодо Ковпака пішли, бо не мали вибору - не знали, куди податися: іти у Німеччину під англійські й американські бомби не хотіли, служити до німців - тим паче. Ковпак якраз підбирав собі людей, то вони і прибилися до нього. Не за ідею - для того, аби лишень якось пережити скрутний час. 1 - Одним із найбільших ворогів повстанців був радянський генерал Микола Ватутін, якого упівці буцімто вбили. Втім за іншою версією, смерть генерала була прозаїчнішою. Кажуть, його доконала гангрена?  2 - Брехня. Ватутін був здоровий, як слон, а вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію Лівобережжя: своїх чоловіків-українців він не вдягнув, не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то весь той натовп загнав у воду - пливи як хочеш, виживав один з десяти. Він втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів які займалися лише боєм із німцями ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Довго він не потрапляв нам до рук. Проте згодом вскочив у нашу засідку, був смертельно поранений і в шпиталі помер. 1 - Ви на власні очі бачили, ж загинув Ватутін?  2 - Ні, доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці. Він родом із Волині, відбув двадцять літ каторги. Найвищу міру кари той хлопець отримав за те, що, коли втрапив у руки ворога, на ньому була ватутінська шинель. Він мені переповідав ті події так: розвідка донесла, що Ватутін їхатиме з групою у Житомир (не пам'ятаю точно, звідки він прямував, здається, з Києва). На шляху генерала стрільці влаштували засідку з трьох сотень вояків.  Машини під'їхали - стрільці відкрили вогонь. Куля не вибирає, Ватутін чи не Ватутін. А те, що у нього була гангрена, — це брехня. Він ішов разом із діючою армією і був здоровий, нічого йому не бракувало, просто поранили його так, що лікарі не змогли врятувати.  1 - Пане Мирославе, зараз чи не найбільше суперечок точиться стосовно того, прирівнювати в правах повстанців і радянських солдат чи ні. Чи бачите ви можливість примирення між вояками Червоної армії та УПА?  2 - Між тими, хто воював у Червоній армії, і нами на сьогоднішній день немає ніякого антагонізму. У нас є антагонізм з так званими героями, які були в КДБ і у совєцьких каральних структурах, які нас били. З ними у нас антагонізм залишиться, поки будемо живі.  1 - Ну а офіційне примирення між вояками УПА та Червоної армії можливе?  2 - Ми, ветерани УПА, разом із ветеранами війни проводимо збори, разом зустрічаємося, разом святкуємо тощо... Вони - теж українці, а що пішли до Червоної армії воювати, то так склалася воєнна обстановка. Наші вороги - це оті кадебісти. Прості солдати Червоної армії і ми - абсолютно однакові. Вони нас шанують, а ми шануємо їх.

http://www.partyzan.kiev.ua/History/vas_symch.htm

Велика війна терландських князівств супроти степових племен

Польовий табір війська короля Асґруба

       Двічі переступивши через одну й ту ж річку, навряд чи зможеш осягнути її глибини... Чергове прислів’я, котре здавалося для когось джерелом мудрості. Кана не збиралася шукати аж настільки вузьких річок, аби спеціально перевірити правильність написаного. Підійшовши до найближчого солдата, вона наказала йому верхи проїхати кілька миль уздовж лісу та оглянути місцевість, намагаючись не потрапити до супротивника як трофей.

       Війна точилася вже більше року. Король Асґруб об’єднався з терландськими князівствами задля того, щоб покращити захист свого королівства. Це давало також можливість за рахунок чужих військ скорочувати кількість кочівників, хоча й доводилося надавати союзникам припаси та забезпечувати в разі потреби різним військовим приладдям, котре не завжди було для королівства таким вже й надлишковим. Але цього разу чимало степовиків змогли пробитися через поріділі об’єднані війська на південь від королівства й дуже швидко наближалися до його кордонів. Важкоозброєна королівська кіннота поступалась у швидкості дещо маневровішому степовому вояцтву. Це дозволяло останньому робити вдалі вилазки та захоплювати здобич, але при поверненні було доволі важко втекти вже з награбованим від значно краще озброєних воїнів у гарних обладунках.

       Кана вирішила зачекати у полі неподалік від прикордонного містечка. Віддалік було видно побачити ліси, якими в разі небезпеки можна було б скористатися як додатковим захистом, аби розпорошити не звиклі до подібного сили степовиків.

       Близько півночі повернувся розвідник. Підійшовши до Кани, він повідомив, що помітив ворога на доволі значній відстані від табору. Як і очікувалося, він просувався вздовж лісу, й зупинився на ночівлю на височині неподалік від основного шляху.

       Призначення капітаном гвардії у підсумку обернулося для „Кана Кудо” більшим тягарем, ніж роки, проведені під керівництвом її попередника, оскільки після смерті ще кількох нобілів зі складу військової ради довелося на належному рівні допомагати в розробці подальших бойових дій. Також сама посада „зобов’язувала”.

Місяць потому

       Кана спостерігала страшні наслідки вчорашньої пиятики в своїх керівників та інших нобілів, яким довелося святкувати нещодавню перемогу неподалік стін міста, куди через недбалість командира одного із загонів таки спромоглися дістатися „завойовники”. Карати кого-небудь, як і милувати, просто не довелося через звичайну відсутність придатних для цього осіб серед присутніх переможців, які були дуже вдоволені продовженню свого перебування на цьому світі ще на деякий час, залежно від подальших обставин. Вона недбало перехиляла келих, але за старою звичкою, не мала схильності до споживання його вмісту... Це не раз дозволяло їй дещо швидше орієнтуватися в ситуації й діяти розумніше, аніж чимало її „колег”. Останні подекуди розплачувалися за свою надмірну веселість значно дорожче, ніж це вартувало.

       Чудово продумана оборона тоді виявилася не дуже ефективною через зухвальство славної пам’яті Конрада, котрому заманулося розташувати більшу частину свого загону не в селищі, котре перед тим мали належно укріпити, а в містечку на північ від нього. У підсумку, частина міщан, яка досі була залучена до жвавої торгівлі зі степовиками (подекуди укладаючи навіть шлюби), цілком спокійно поставилася до можливості проведення „дня відкритих дверей”, котрий мав доволі сумнівні наслідки для новоприбулих військових. Це стало гарною підставою для виникнення кількох легенд та навіть однієї балади.

       Гвардія, яка у своїй більшості перебувала поруч із загоном короля, через порівняно кращі бойові навички, терміново відступила аби „захистити” Хойтен. Натомість, усе вирішила швидкість... Яка компенсувалася дисциплінованістю підлеглих Кани. „Степове воїнство” вирішило дещо перепочити та скористатися запасами „славетного” прикордонного містечка. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувалося, гвардія вдалася до нічного нападу. Ті, хто не встигли сховатися, навряд чи мали право в чомусь звинувачувати Кану.

       За заслуги перед королем... А саме, за вчасні та доречні дії під час здобуття захопленого міста, Кану було нагороджено тим самим містом, а також кількома прилеглими селищами. На додачу король щедрою рукою відрахував їй десять золотих злитків з особистого запасу. Задля підвищення бойового духу гвардії до знамена було додано спеціальну стрічку із вишитими золотом словами короля з приводу здобутків та подальших перемог.

Два роки потому

       Кількість королівських військ швидко скорочувалася... Так само, як і запаси скарбниці. Кілька замахів на життя Кани не мали бажаних наслідків для тих, хто на подібне наважився. Натомість сама вона, як і личило важливому військовому діячу, спромоглася розкрити змову проти себе та короля. Асґруб, як і личило його високому сану, поставився до цього з належною увагою. Натомість деякі родинні стосунки відіграли свою роль, і повною мірою змовників не було „залучено до заходів щодо виправлення” (як мало б бути згідно з тогочасними звичаями, закріпленими на найвищому державному рівні). „Капітану гвардії” лишалося тільки сподіватися на сприятливіший перебіг подій.

       Як уже стало зрозумілим, не зважаючи на успіхи Кани як керівника значного військового підрозділу, в цілому для королівства все складалося не найкращим чином. Зменшення кількості військових призводило до скорочення гарнізонів, що своєю чергою полегшувало досягнення мети стрімким степовим нападникам.

       Щедрість короля з часом лише міліла й міліла. Служба не викликала вже тих цікавості й захвату, які змусили Кану потрапити до столиці королівства, а надалі й погодитися на доволі високу посаду.

Останній рік перебування Кани на службі

       Вже кілька днів точилися запеклі бої у степовому прикордонні. Відповідні звістки зі значною ретельністю отримувалися завдяки „Королівській пташиній службі”. Разом з тим, в оточенні короля з’являлося усе більше тих, хто прагнули потрапити на службу до „поживніших місць”. Раз по раз чутки про безпідставні наклепи передавали їй друзі. Усе свідчило про те, що згодом „капітаном гвардії” мали призначити одного високородного барона, котрому пощастило бути одним з віддалених нащадків прапрадіда короля Асґруба, чим додатково засвідчувалася його вірність короні.

Повернення додому

       Кана озирнулася. Двічі оглянула свій загін і наказала вирушати. Степ вабив своєю непередбачуваністю, а також відчуттям свободи, яке давав простір. З королівством її вже майже нічого не пов’язувало. Відпустка, про яку вона попрохала, аби навідатися до належного їй міста, виглядала цілком доречною, а тому особливих заперечень не викликала. Приготування до від’їзду таємно здійснювалися вірними слугами вже кілька тижнів, також не викликавши ні в кого особливої цікавості. Золото загорнули в солому, попередньо вклавши в спеціально оброблені дерев’яні колоди. Деякі цінні речі, котрі Кана вирішила теж забрати додому, загорнули в шмаття й прикрили різноманітним крамом, видаючи себе за збіднілих купців, які взялися за ризиковану справу спільним коштом.

       Надалі їхній шлях пролягав на схід, зміївся й огинав різні непрохідні землі. Випадкові розбійники при вигляді доволі сильного загону з більш як сотні людей намагалися себе не дуже сильно виявляти (до нього входили як слуги, так і деякі наближені друзі, які вирішили, що їхня надмірна відданість короні може зашкодити власному подальшому існуванню поміж живих людей). Країна Кани потребувала досвідчених та мужніх людей задля власного розвитку. Кілька місяців шляху мали принести нові буденні турботи.

       Навряд чи король Асґруб дуже засмутився б, дізнавшись про зникнення кількох придворних осіб, яким доводилося сплачувати надмірні, як на його теперішню думку, кошти. Окрім того, він і сам планував у разі потреби вдатися до жорсткіших заходів.

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі".

P.S. хочу висловити також вдячність за допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.

Дякую за малюнок шановній DORREN31

Королівський палац. Ранок.

       Вже близько пів години як Кана очікувала в передпокої поруч з кабінетом короля. Капітан Хільбрад, який відповідав за приготування міста до оборонних боїв, брав участь у нараді й подекуди можна було почути невдоволені вигуки Його Королівської Милості, що супроводжувалися тишою, яка лише підкреслювала непримиренність короля при відстоюванні державних інтересів… Принаймні, під час спілкування з підлеглими.

       Кану було зараховано до гвардії як особистого ад’ютанта капітана на ім’я Кан Кудо. Обмундирування, а також спеціально пошита форма робили її вигляд цілком прийнятним для будь-якого офіцера й не привертали лишньої уваги до зовнішності. Фактично вона виконувала обов’язки особистого секретаря, подекуди супроводжуючи свого начальника під час офіційних заходів та займаючись тими ж документами, які доводилося подавати "вищим керівникам". Особиста зброя також мала бути при ній як через військовий стан, так і зважаючи на зобов’язання завжди в разі потреби надавати належну допомогу під час нападів на свого начальника. Втім, останні траплялися украй рідко. Цього разу державні справи потребували особливої ретельності у зв’язку з деякою нагальністю.

       Через розрізненість королівських військ доволі значному загону "степових воїнів" вдалося доволі швидко наблизитися трохи чи не до самої столиці. Захопити місто навряд вдалося б такому порівняно незначному як для потужної облоги загону. Але разом з тим навіть ці "степові шибайголови" могли добряче подряпати міські стіни за відсутності належної уваги. Каменемети потребували як наявності каменів для метання, так і різних деталей, які при вининенні нагальної потреби слід було б замінити. Звичним для подібних заходів було гостинне приготування "смоляних відварів" аби упрілі з дороги гості не встигали швидко охолонути й не мали через такий недогляд господарів проблем зі здоров’ям.

Дві години потому

       Нарада успішно закінчилася досягненням згоди короля зі скарбником та майордомом, які безпосередньо відповідали за постачання усього необхідного для потреб війська. Витрати передбачалися хоч і не дуже значні, але останнім часом скарбниця переживала не найкращі часи. Потреба у поповненні різних запасів була ж нагальною.

       Капітан Хільбрад попрямуваав до власного будинку аби дещо поміркувати на самоті й посмакувати чудової баранячої печені, яку саме повинен був приготувати його кухар. Метушня на міських вулицях, що її спричинило наближення "супустатів", продовжувала вирувати. Селяни з околиць збиралися до міста аби часом не мати яких неприємностей зі своїми "потенційними майже новими господарями". "Нобілі", поміж тим, намагалися усе найцінніше потайки переправити до таємних схванок аби убезпечитися від можливих несподіванок. Вояки намагали швидше підтягувати різне громіздке приладдя та озброєння до міських стін. На фоні цього спокій капітана Хільбрада був ще одним свідченням незламності його натури, як і вимогливості до підлеглих йому вояків. Згадана обставина не завжди викликала ентузіазм під час розмов з останніми. За відсутності Хільбрада керівництво здійснював його близький родич Осґрад, якому пощастило поріднитися з начальником через деякі випадкові обставини у вигляді незбагненної примхи пані Айцен. Остання ж з самого початку доводилася сестрою вельмишановного капітана. Це теж зрідка викликало нарікання вояцтва через тимчасові "напади прискіпливості" пана Осґрада які, згідно з пануючим серед цих доблесних мужів повір’ям, приписувалися норовливості його дружини.

       Кана передавши згорток з паперами вояку, котрий супроводжував їх з начальником, попрямувала до шинка аби послухати теревені про останні події та поспілкуватися зі своїми знайомими по службі. Разом з тим тут можна було поживитися чудовою смаженою телятиною, яку саме обертали на вертелі двоє молодих помічників кухаря. Запахи, які панували тут, викликали незбагненне прагнення неодмінно чогось скуштувати. Але, як відомо, найкращою приправою до їжі є голод, а цієї чесноти у вояків доволі часто буває удосталь.  

                                       Два місяці потому

       Опісля вдалого відбиття зазіхань "степових телепнів" на стіни столиці короля Асґруба вище керівництво вирішило й надалі розвивати цей успіх. Загони васалів також залучили до участі в кампанії, хоча останні й чинили запеклий спротив прийняттю такого рішення як через потребу самим ризикувати власним життям (або своїх нащадків), так і через неспроможність (що бувало доволі часто) сплатити відповідний внесок  до скарбниці задля можливості спокійно займатися власними вагомими справами задля блага короля удома. Про бажання слуг або ж звичайних селян щодо вступу до війська запитувати було не прийнято.

       Наступ розгортався просто чудово. Будь-який спротив ворога придушувався, захоплене ним майно забиралося до власного обозу, як, подекуди, й полонені з їхніми "степовими скарбами". Ніщо не віщувало небезпеки, але у підсумку королівське військо було змушене продовжувати наступ у горах на південному заході королівства. Не призвичаєним до подібного коням було важко пересуватися по вузеньких звивистих стежичках, які подекуди тонули в тумані. Людям також значні підйоми давалися важко. Відступ степовиків саме сюди також викликав чимало питань… У підсумку неочікуваний напад ворога при переході через глибоку долину мав украй погані наслідки.

       Кілька сотень ворогів затисли воїнів короля й швидко розбили авангард, якому було важко захищатися на подібній місцевості. Королівський почт намагався прикрити "ЙКМ" від стріл та списів. Гвардійці у цей час їхали дещо позаду. Натомість, їхній капітан разом з лейтенантом Осґрадом саме перебували поруч з королем та обговорюючи подальші дії. Обидва впали пронизаними стрілами вже після перших пострілів. Їм вдалося прикрити короля й це дозволило йому продовжити власний час правління на декілька повчальних для подальших поколінь років.

       Кані вдалося одразу ж зорієнтуватися. Кілька її наказів було швидко виконано. Гвардійці оточили короля не даючи ворогу можливості підсткупитися до нього ближче. Це дозволило королю відступити.

Ранок наступного дня

       Зважаючи на успішність дій Кани за складних обставин й загибель начальника гвардії, Його Королівська Милість вирішили тимчасово призначити капітаном саме "цього вояка". Особливо витрачати час на роздуми не доводилося через ту обставину, що власне військо короля зазнало значних втрат. Надалі йшла мова тільки про повернення.

       Король вручив Кані у присутності загону гвардійців грамоту про призначення на посаду. Врочистості за цих обставин видавалися просто недоречними. Кілька вітальних слів, напутні побажання… Необхідно було рухатися далі.

Місяць потому

       Відзначення Дня Народження короля вилилося у гучне святкування з великою кількістю випивки, найрізноманітніших заходів та розваг. З цієї нагоди гвардійці отримали кілька днів відпочинку й могли витрачати час за власними смаками та уподобаннями. Це лише підкріплювало їхнє прагнення служити якомога вірніше задля звеличення "ЙКМ".

       Кана вирішила просто прогулятися місто спостерігаючи за людьми, які проходили повз неї у святковому вбранні. Тільки зараз їй вдалося детальніше роздивитися будівлі навколо головної площі міста, яка вражали розмірами та висотою. Шинок тулився неподалік та видавася не зовсім відповіднимцьому місцю як своїми обрисами, так і призначенням… Хоча, їсти завжди потрібно задля підтримання власних сил та прагнення до перемоги… Задля слави "ЙКМ".

       "Ну що ж, - подумала вона, - можна й послужити шановному королю, якщо він не має нічого проти". Оволодіння тутешніми особливими рисами військового мистецтва надалі може згодитися вже вдома. Зупинятися у власному розвитку вона не збиралася. Умови служби, а також посада капітана, нехай і тимчасова, відкривали доволі широкі перспективи як щодо матеріальних принад, так і деяких цілковито особистих.

       На Кану очікувало декілька бурхливих років та різних пригод.

 

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: умови вступу"

Також є продовження цієї історії: "Королівська гвардія: час розкидати... І час збирати"...

17 жовтня у с.Тяпче відбулось урочисте відкриття пам’ятника герою Крут, жителю с.Тяпче Миколі Корпану та меморіальної дошки пам’яті Героїв Крут.

Парох УПЦ КП Святого Миколая с. Тяпче Василь Юрів та парох УГКЦ Перенесення святих мощей Святого Миколая с.Тяпче Ігор Яблонь відправили панахиду за загиблими під час бою під Крутами.

Грамотою голови райдержадміністрації за надану благодійну допомогу для спорудження пам’ятника нагороджено начальника кар’єра «Шандра» ТзОВ «Шляхбудсервіс» Івана Проціва.

Після музичного вітання шкільного хору вихованців Тяпчанської ЗОШ І-ІІІ ст. виступили голова станичної управи братства ОУН-УПА Юрій Долішній, брат Миколи Корпана Йосиф Корпан, поет, член спілки письменників України, уродженець села Тяпче Василь Щеглюк та сільський голова Василь Гаращак.

Це пам’ятник усім землякам, які загинули під час визвольних змагань або були вивезені до Сибіру і не повернулися звідти. На меморіальній дошці вписані прізвища майже 60 сельчан. Автор пам’ятника Богдан Фреїк, а допомагав йому студент зі Львова, уродженець цього села Віталій Лютин.

 Юрій Шевчук ,  Центр розвитку патріотичних програм. В історії Другої світової війни вистачало героїв і подвигів. Попри те залишається поза широкою увагою громадськості унікальна за своєю ефективністю діяльність молодіжного підпілля смт Ворзель,що поблизу Києва.

   ...У вересні 1943 року на полі між селами Михайлівною – Рубежівкою і Кичеєвим , на очах у кількох десятків селян,  «гітлерівські козаки», як їх називали, із підрозділів «Русской освободительной армии» (РОА)  генерала Власова, за допомогою шашок(різновид шаблі) по звірячому закатували підпільниць – матір та доньку Білостоцьких . Серед очевидців жахливої трагедії були двоє партизанських зв’язкових – В.Камінська та 12 – річна Валя Філіповська. Після звістки про катування та публічну страту підпільників Віктор Нацевич реорганізував молодіжне підпілля в бойову групу. За одну добу ( !)  група у складі 12 чоловік добре озброїлась та підготувалась. Фашистське командування на початку листопада наказало провести «зачистку» кількох сіл від жителів. За свідченнями очевидців, у Ворзелі окупанти облили гасом будинки та дерева для подальшого спалення. Про долю жителів можна лише гадати. Після «акції» на територію мали ввійти додаткові підрозділи вермахту для посилення оборони від радянських військ, що наступали.   Вдосвіта  5  листопада з метою допомогти фашистському гарнізону Ворзеля  у проведенні «зачистки»  з Михайлівки-Рубежівки вирушив  загін карателів  із 200 власівців. З кожним кроком підкованих чобіт наближалася чергова трагедія війни для українських міст і селищ. Та ворог не дійшов . Смт Кичеєве має ввійти до переліку місць бойової звитяги  в історії України. Саме тут, на околиці лісу два десятки українських юнаків віком від 13 до 19  років на чолі з  15 – річним(!) командиром Віктором Нацевичем  дали бій ворогу , що мав десятиразову (!) перевагу. Та який бій –  блискуче спланований та проведений юним генієм війни із застосуванням кількох кулеметів, а також гвинтівок і гранат.  Результат неймовірний – взвод  безвусих  юнаків  без втрат  і навіть поранених  повністю знищив ворожий загін у кількості 2 військових рот. Семеро карателів взято в полон та переведені через лінію фронту. Ефект від успішного бою значно посилився. Німецько - фашистський гарнізон Ворзеля розбудили кулеметними чергами Кичеєвського бою. Гітлерівці спросоння вирішили що це наступають радянські війська і панічно кинулись тікати з Ворзеля та прилеглих сіл на захід. Наступного дня, 6 листопада 1943 р.  вже вільна від ворога територія  з кількох населених пунктів була зайнята  частинами Радянської армії без жодного пострілу і, відповідно, без вбитих та поранених бійців.  Після визволення Приірпіння на основі бойової молодіжної підпільної групи сформовано Ворзельський винищувальний загін. Командир – Віктор Нацевич . Завдання – боротьба з диверсантами, дезертирами, коректувальниками ворожої авіації та артилерії, бандитами. До кінця війни – чотири десятки  знешкоджених ворожих елементів.   

  Діяльність молодіжної бойової групи Нацевича  не стала відомою в часи СРСР. Причина - *не ті карателі*. Компартія не хотіла розголосу про звірства РОА проти народу і причини

   Від автора блогу.   На жаль, цей подвиг виявився зайвим і для команди *найпатріотичнішого Президента*. З літа 2008р дослідники подвигу молоді та фахівці з патріотичного виховання неодноразово звертались до найвищих посадовців держави з пропозиціями про необхідність поширення інформації про подвиг молоді в першу чергу серед їх сучасних ровесників та військовослужбовців України. Але тоді українські перемоги владу цікавили значно менше, ніж поразки. Адже ні *місця трагедії, ні могилок аби поплакати над лихою долею українців*... А тут молодь, що не просто не загинула, а провела одну з найуспішніших операцій в історії підпілля і партизанського руху в світовій історії. Це наші *300 спартанців*, про яких мали знімати фільми та серіали. Ось ядро молодіжної бойової групи ворзельського підпілля : *комісар*від дорослого підпілля* смт Ворзель - Єзерський І.Л.  Молодь - командир Віктор Нацевич. Далі - Копачевський Е.І., Педяш В.Є., Целуйко П.А., Зубко О.С., брати Терехови ЮЮ. . та В.Ю., Горак В.В., Головашкін В.В., Левандовський І.І., Рябко М.К.   Перед боєм поблизу Кичеєва до них долучилось близько десятка молодих українців з навколишніх сіл. Вічна слава переможцям !

...1650 рік був роком тривожного миру між козацькою Україною та Річчю Посполитою. Богдан Хмельницький провів успішні дипломатичні перемовини і досяг угоди з однією з наймогутніших держав світу того часу - турецький султан дав згоду взяти Україну як Велике Князівство Руське під *крила і протекцію неосяжної Порти*. Таким чином закладалась основа для відновлення на теренах України власної державності як прямої спадкоємиці Київської Русі. Гетьман досяг також угод з рівними вже собі васальними до Туреччини державами - Трансільванією, Валахією, Венецією, Молдовою. З донькою господаря Молдови Розандою він одружив свого сина Тимоша. Це започатковувало нову правлячу європейську династію, а можливо, і подальше об'єднання в одну державу під владою чоловіка - сина українського гетьмана та Великого князя Руського. Як колись шлюб правителів звів Польщу та Литву.
   На додаток Хмельницький за допомогою султана знову змусив стати власним союзником кримського хана.  Але дипломатичні успіхи гетьмана Богдана Хмельницького і його активність у розбудові потужної армії нарощували стурбованість в Польщі і консолідували її еліту. На сеймі у грудні 1650 р. польський король закликав до збройної боротьби проти Б.Хмельницького. Сейм прийняв рішення про створення 50-тисячної регулярної армії та про скликання посполитого рушення. Районом зосередження польського війська було обрано район біля Старокостянтинова, а згодом містечко Сокаль. У відповідь на ці заходи Б.Хмельницький оголосив збір війська до Білої Церкви.
    Прологом до війни стали бої загонів брацлавського полковника Данила Нечая і польного гетьмана М.Калиновського у прикордонній смузі за містечка Красне і Мурафу.
   Нечай з 3-тисячним військом перебував у Красному, з кожним днем збільшував його. Він виставив передовий строжовий пост у Ворошилівці підкерівництвом сотника Шпаченка, який в разі небезпеки зобов'язаний був повідомити Нечая. Польське військостояло у Станіславові. Гетьман Мартин Калиновський знаючи, що Шпаченко знаходиться у Ворошилівці з малим загоном, з військом у 14 - 15тисяч швидко напав на нього і знищив весь загін,, що навіть не залишилось ні одного козака, який би повідомив у Красне Нечаю про небезпеку. Тому напад Калиновського вночі на Красне був несподіваним.
   Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці — напередодні козаки святкували Масницю і тепер спали безпробудним сном. Сам Нечай був впевнений, що ворог далеко, і що Шпаченко в разі небезпеки повідомить його. Тому він
безпечно гуляв, поки вороги обступили місто і почали штурм. Нечай героїчно бився, отримав безліч поранень і нарешті ворожа куля полегшила його муки і відправила на той світ. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай,полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців
бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг.»
   28 лютого 1651 року польські війська на чолі з М. Калиновським і С. Лянцкоронським підступили до Вінниці, взяли її в облогу і зробили спробу захопити. Вінницький полковник Іван Богун зумів організувати всі сили та засоби міста: “і міщани, і шляхта, і все населення міста стало під знамена свого полковника…”.
   У перший день бою, Богун залишивши частину козаків свого полку у місті, провів феноменальну маневрову кінну контратаку в напрямку лівого флангу польських військ. Козацька кіннота змогла потіснити знамениту та непереможну в Європі елітну ударну силу Речі Посполитої. Але під натиском значно важчих гусарів козаки, прорвавши ліве крило, почали поспішно відходити, щоб перейти Буг по кризі і вийти до монастиря, що був на протилежному березі. Поляки, побачивши *панічну втечу*, кинулись навперейми. Але відступ Богуна був маневром, військовою хитрістю. Він заманив їх на ту частину річки, де козаки навмисно прорубали ополонки у льоду і притрусили їх снігом і сіном (такі ж воєнні трюки маневрувань Богун повторював і під Пилявцями тільки із загостреними частоколами). Налетівши на ці "проруби", значна частина польської кінноти пішла під кригу. Додав ворогу втрат і вогонь із засідок обіч річки. Кілька сот знатних кіннотників Речі Посполитої пішло під воду. Серед загиблих під Вінницею був наприклад брат київського воєводи Адама Киселя, черкаський підстароста. Сам командир польської кінноти, знатний шляхтич Лянцкоронський, ледь вибрався з води. ( *Льодяна купіль Богуна* дуже вразила цього безумовно хороброго воїна. Так,що вже згодом, під Берестечком, він навіть не виконав наказ в передостанній день битви завадити козакам налагодити переправу через болото для запланованого організованого відступу з оточення. Лише дізнавшись про підхід *козаків Богуна*, Лянцкоронський поспішно відступив, маючи приблизно рівні сили. А козаки спокійно продовжили налагодження переправи.)
   Після підходу додаткових сил Калиновського військо Богуна разом з міщанами мужньо витримали двотижневу облогу. Під час якої в одній нічній розвідці Богуна ледь не схопили поляки, впізнавши його по сталевому обладунку. що зблиснув під місячним світлом. Але полковник на чолі свого кінного загону вирвався з оточення та вдало повернувся до табору. А вже коли до Вінниці рушили два прислані Хмельницьким полки, то Богун провів вдалу *інформаційну атаку*, навівши паніку на ворога запущеними чутками про *великі сили козаків*. Після чого поляки спішно рушили до Кам'янця, переслідувані Богуном з підкріпленням.
   "Вінницьке льодове побоїще" 28 лютого 1651 року безперечно входить до числа однієї з найбільш блискучих і оригінальних тактичних перемог в історії українського війська...