хочу сюди!
 

Татьяна

56 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 55-58 років

Замітки з міткою «подвиг»

У Запоріжжі на честь Героїв Крут запалили смолоскипи

У Запоріжжі на честь Героїв Крут запалили смолоскипи
29 Січень 2019, 20:37
У Запоріжжі на честь Героїв Крут запалили смолоскипи , 29 січня 2019 року
У Запоріжжі на честь Героїв Крут запалили смолоскипи , 29 січня 2019 року
    У Запоріжжі День пам’яті Героїв Крут відзначили смолоскипною ходою. Її учасники пройшли центральним проспектом Запоріжжя від міськради до майдану Героїв революції, де відбувся мітинг.

«Між 2019 роком і 1918 ром можна провести паралель, адже з початком російсько-української війни саме молодь 17–18 років, добровольці, молоді хлопці пішли захищати свою державу. Так само, як і крутянці, вони не мали належної підготовки військової. Так само, як і крутянці, які всього тиждень готувались до бою, так само наші хлопці зараз. І досі ми втрачаємо молодих героїв. Дуже шкода, але ми обов’язково йдемо до перемоги», – розповіла організаторка акції Ярина Геращенко.

Смолоскипна хода на знак вшанування пам’яті Героїв Крут відбувається в Запоріжжі п’ятий рік поспіль.

Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції в сучасній Чернігівській області за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном із київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько 400 людей, тривав 5 годин. 27 юнаків потрапили після бою в полон до більшовиків та були страчені.

У березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди та з поверненням уряду УНР до Києва, Центральна Рада вирішила урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Щороку в Україні урочисто вшановують пам’ять Героїв Крут.


https://www.radiosvoboda.org/a/news-den-pamyati-geroyiv-krut-u-zaporizhzhi/29740391.html

Україна вшановує 101 річницю подвигу під Крутами

Україна вшановує 101 річницю подвигу школярів і студентів під Крутами



Історична реконструкція «Бій за станцію Крути». 


 
Сьогодні, 29 січня, в Україні вшановують День пам’яті Героїв Крут – школярів і студентів, які загинули захищаючи батьківщину у бою з переважаючими підрозділами Червоної Гвардії 29 січня 1918 року.

«Битва під Крутами – символ героїзму української молоді. Тоді холодного січневого дня 1918 року в нерівному бою проти переважаючих сил ворога виступили зовсім юні, але нескорені захисники своєї Батьківщини», – нагадує прес-служба Українського інституту національної пам’яті.

Оцінюючи військові й політичні наслідки бою під Крутами, історики наполягають, що у цьому випадку не можна говорити про поразку:

Джерело: memory.gov.ua

«Співвідношення сил становило 1 до 10 не на користь українців, а співвідношення втрат – 1 до 3 саме на користь українців», – підкреслив голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

«Бій під Крутами стримав більшовицький наступ на 4 дні. І це були вирішальні дні для української дипломатії, аби домогтися від міжнародної спільноти визнання України – завдяки цьому стало можливим укладання Брест-Литовського миру, що de-facto означало міжнародне визнання української незалежності. Це був бій за майбутнє, який показав, що Україна стала можливою саме завдяки армії», акцентував Володимир В’ятрович

Довідка IA ZIK.

На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. В Бахмачі обидві групи об’єдналися.

Центральна Рада УНР у своєму підпорядкуванні мала окремі частини колишньої російської армії, що були українізовані, а також сформовані із добровольців підрозділи, серед яких варто назвати курінь Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, загони вільного козацтва, та сформований Симоном Петлюрою Гайдамацький Кіш Слобідської України. Саме добровольці стали опорою Центральної Ради.

25–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу.

Українські війська змушені були залишити Бахмач і відступити до станції Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу імені Богдана Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. Значна частина студентів та гімназистів не мала достатньої військової підготовки, були погано озброєні та екіпіровані. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще зо 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва з Ніжина.

Загалом, за різними підрахунками, у Крутах 29 січня 1918 року перебувало від 420 до 520 українських воякiв і юнакiв та студентiв, якi мали на озброєнні до 16 кулеметів, бронепотяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка.

Близько шести годин тривав бій з переважаючими російськими військами, загальною чисельністю близько 4800 осіб.

Після бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до ешелонів. 27 студентів та гімназистів – одна чота – під час відступу потрапили у полон. І наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Розстріл студентів під Крутами був одним із перших випадків розправи над полоненими у роки російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917-го і тривала з перервами до листопада 1921 року. Він показав, що росіяни ведуть цю війну за іншими правилами, адже на фронтах Першої світової воюючі сторони дотримувались міжнародних Женевських конвенцій щодо полонених, за якими останнім гарантувалося життя.

Тіла загиблих студентів і гімназистів з-під Крут були перевезені до Києва, де 19 березня 1918 року урочисто поховані на Аскольдовій могилі. Участь у траурному мітингу на Аскольдовій могилі взяли державні й політичні діячі УНР, представники інтелігенції.

За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих.

Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 воякiв.

Відступаючи, крутянці підірвали мости і залізничне полотно і цим затримали більшовицький наступ. Затримавши ворога на чотири дні, вони дали змогу укласти Брест-Литовський мир, що de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання Брестської мирної угоди, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до місця, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним.

Павло Тичина написав вірш, присвячений вшануванню полеглих – «Пам’яті тридцяти». Після цього про подвиг молоді під Крутами в Україні було забуто на понад 70 років. Щойно 29 січня 1991 року з ініціативи Народного руху України, Студентської спілки, інших національно-демократичних організацій в Крутах було встановлено березовий хрест та відбувся перший невеличкий громадський мітинг.

На державному рівні вшановувати пам’ять героїв Крут почали в Україні лише 2004 року. За рік перед цим, у січні 2003 року Президент Леонід Кучма підписав розпорядження «Про вшанування пам’яті героїв Крут».

У період президентства Віктора Ющенка відзначення роковин бою під Крутами перетворилося на масштабну подію. Участь у велелюдних урочистостях брали вищі посадові особи держави, політики, представники громадськості.

бій під Крутамиісторіяновини Україниновини політики Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/01/29/ukraina_vshanovuie_101_richnytsyu
_podvygu_shkolyariv_i_studentiv_pid_krutamy_1498085

Сьогодні Україна вшановує подвиг «кіборгів»

Сьогодні Україна згадує подвиг «кіборгів»



Українські військові у Донецькому аеропорту. 

 Я погоджуюсь з правилами сайту та політикою приватності
Сьогодні, 16 січня, Всеукраїнський день пам’яті «кіборгів». Україна вшановує захисників Донецького аеропорту, які героїчно захищали стратегічний об’єкт 242 дні. 20 січня 2015 року терористи підірвали новий термінал з українськими захисниками.

«Вічна пам’ять всім, хто віддав своє життя за Україну!», – йдеться у повідомленні, присвяченому сьогоднішньому дню на сторінці Міністерства оборони у Facebook.

Бої за Донецький аеропорт тривали з вересня 2014 року до 22 січня 2015 року і стали одними з найзапекліших у війні на сході України. 20 січня 2015 року терористи підірвали новий термінал, бетонні перекриття та стеля в багатьох секціях завалилася, поховавши під собою українських захисників. 22 січня 2015 року вцілілі захисники вийшли з терміналу, проте багато поранених і контужених українських бійців потрапили в полон. Оборона терміналів аеропорту тривала 242 дні.



Бої за Донецький аеропорт стали символом бойового духу українського війська, а захисники терміналів отримали прізвисько – «кіборги».

 Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/01/16/sogodni_ukraina_zgaduie_podvyg_kiborgiv_1489209

Ихтиандр

Анекдот:
- Слушай, что за идиотское имя Ихтиандр?
- Ну как: ихтиос - по-гречески рыба, андрос - человек.
- А нельзя было сразу просто по-русски сказать - Фишман?

***
Сегодня собрал всю волю в кулак, все ноги в пучок нервов, левую руку перемотал, чтобы даже не шевелилась и смог обойтись без такси. До маршрутки шел очень долго, медленно, отдыхал на чем придется (даже на бордюре), заползал в маршрутку так унизительно, что мне тут-же уступили инвалидское место. Обратно точно так-же. Но смог. Смог, блин.

Боремся. Боремся. Не сдаемся пока.
В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327

Map

Три секунды.



                           
                  



В 2017 ГОДУ ИСПОЛНЯЕТСЯ 35 ЛЕТ , КАК СБОРНАЯ СССР ВПЕРВЫЕ ЗАВОЕВАЛА ЗОЛОТЫЕ МЕДАЛИ БАСКЕТБОЛА, НА ОЛИМПИАДЕ.


                     Как много в спорте разных рекордов,
                     Как много в нём великих побед,
                     Громких фанфар, салюта аккордов,
                     Тем, кто оставил в спорте свой след!


                     Мир баскетбольный, звёзд отраженье,
                     Сколько ярких, как солнце имён!
                     Слава одних-одно лишь мгновенье,
                     Для славы иных-путь сотворён!


                     Лишь три секунды их отделяли,
                     Янки вскочили радостно с мест,
                     Но радость у них тут же отняли,
                     Грёзам жирный поставили крест.


                     Едешко Ваня, Саше Белову,
                     Пас, как на блюде выдал тогда,
                     А тот в кольцо, победы основу,
                     Забросил четко и без труда.


                     Радость янок сменилась вдруг горем,
                     Лимон вроде им дали жевать,
                     Сашу качали. Звёздным героем,
                     Нынче стали теперь его звать...


                     Время прошло. И много героев,
                     Подвигов славных спорт нам явил,
                     Хоть в баскетболе племя иное,
                     Память о звёздах мир сохранил.

Панфиловцы

              
                  
                      


                          Как на змею бросается мангуста,
                          Лишь в сторону отбросив автомат,
                          В руке гранаты сжимая до хруста,
                          Сурово на танк рванулся солдат.


                          Вперёд! За Сталина! - крикнул, что силы,
                          За Родину - мать! - призыв его звал,
                          И бросил связку, порвал себе жилы,
                          Но танк фашистов вовсю запылал.


                          В атаку тут же поднялась вся рота,
                          Но силы были, увы, не равны,
                          Иного не стало вдруг оборота,
                          Ведь это было начало войны.


                          Пали герои, рубеж защищая,
                          Мужеством дали стране всей пример,
                          Победу добра над злом предвещая,
                          Крах в сорок пятом фашистских химер.

                           

Меланхолия, как способность красиво уйти

Всем друзьям, родственникам и просто случайно зашедшим троллям-поклонникам. Извините - несколько дней не мог подойти к компу физически. Ни почту, ни вообще ничего. Отжеж зараза, эта блядская болячка, высосавшая из меня все (практически) соки. Что называется, достиг потолка возможностей. Орденоносец, блин, преднизолоновый. Вставание с кровати - уже почти подвиг. А не заорать при этом - орден первозванной полуповязки 3-й степени.  

Преднизолон либо ни хера не помогает, либо помогает, но таки херово. Впрочем, какая нахер разница, если за последних полгода все дни равны ночам и мысли как правило негативные и зачастую весьма суицидильного направления. Со слезами, соплями, истериками. Даже в присутсвии посторонних.

Кстати, неожиданно вспомнил. Я ведь уже лежал в психушке принудительно с подозрением на суицид. Давно это было. Год где-то 95-96-й. Точнее не помню. Тогда у меня был кассетный магнитофон и куча классики - Бах, Шопен, Штраус, Бетховен. Когда у меня отбирали в приемном покое личные вещи, было так обидн, что даже плакал. И магнитофон с кассетами тоже отобрали и личную одежду. А я все приговаривал - " А как же без Бетховена"...

Через пару дней     нахождения в палате на двенадцать человек за мной пришел папа и выпросил отпустить меня на поруки, типа не такой уж я и самойбийца.

Потом еще много чего было.

Но суицидальные наклонности сохраняются. Особенно после полугода адского кошмара. Смерть таки очень заманчивая штука, ибо сулит избавление от жизни.

А тут еще и Чуха жутко и непонятно заболела. Уже четверо суток не ест вообще ничего. Ничего-ничего. Только вчера начала по чуть-чуть пить. Отсиживается в недоступных местах. Всего два-три раза выходит ненадолго пописать (очень-очень мало) и потом ложится в миску с водой вместе с одной передней лапой, грудью и подбородком. Типа впитывает воду.

Тревожно за неё. Я-то ко всему готов. Кстати, вот буквально сегодня ночью во время очередного кризиса пытался себя отвлечь мыслями про "Меланхолию" Фон Триера. Даже не знаю, что бы стал делать я, если бы четко стало известно, что конец уже скоро и всем. А проблема лишь в том, кто и как будет его встречать (избегать).

Соглашусь, что Триеровская концовка мне близка. Пожалуй, лучшее, что есть - это обняться с близкими людьми перед уходом в небытие.

И фоточки яиц и кексов христовых (лучше поздно, чем никогда)






Map

Что значит - святость духа?

Как расценить поступок обычного живого человека, рискующего собственной жизнью во имя спасения сотен других, может даже по жизни и не очень достойных такого риска, И что есть жертва божества, пролежавшего три дня в коме, а затем вознесшегося на небо к отцу, чтобы от туда тысячи лет так *умело* править этим "христианским миром" question

Следуя иудохристианскому религиозному мифу - бог Яхве-Иегова смог помочь человечеству лишь тем, что несколько столетий яростно защищал и научал маленькое семитское племя иудеев, как выживать среди других народов, и порабощать их собственность и земли. И когда они стали вести себя неподобающе - прислал не Землю собственного сына, и в 33 года помог своим подопечным на законных основаниях приговорить его к смерти, затем дал поглумиться над ним, и позволил успешно прикандычить, привселюдно, на глазах у матери, лишь слегка потрясая землю, и закрыв Солнце Луной!... Затем, через три дня (а может и гораздо раньше, живых свидетелей не оказалось) - спрятал его бренное тело, а бессмертную божественную душу вознёс к себе на небо.

И что значит для почитателей этого бога, когда рискуя единственной земной жизнью, человек на полях кровавых сражений днями спасает жизни сотен раненых солдат???
Он - не божественный чудотворец, а доктор классической медицины, который устает, переживает, чего то может, не знает, чего то боится...

Меня глубоко тронула история Всеволода Стеблюка, спасающего жизни украинских патриотов на полях кровавых сражений, с постоянным смертельным риском для себя самого! Уж кто-кто, а медики лучше всех знают, чем рано или поздно заканчивается беготня по полям сражений:

"Мы лежали на окровавленной земле и ждали свою смерть. Потом все немного стихло, но было слышно, как наших добивают одиночными выстрелами. Я сотни раз осваивал тактическую медицину на полигоне. Передавал свои знания другим. Но там в котле было совсем другое. Вот ползешь ты, прижимаясь лицом к земле, перевязываешь в такой позе раненого, а он, тяжелый совсем, говорит: «Док, только не бросайте. Умоляю, не оставляйте меня здесь». А я молчу. Понимаю: всех мне не унести, придется, наверное, бросить..."

Полная история недавних событий в жизни этого Человека - ЗДЕСЬ.

Оригинал с источника: http://vesti.ua/donbass/68349-my-lezhali-na-okrovavlennoj-zemle-i-zhdali-smert

Хочется услышать мнение "специалистов" в сфере законов божьих. Что есть божественность, где начинается Истинная святость, и почему людям приходится совершать *героические* поступки?

0%, 0 голосів

80%, 12 голосів

20%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Він завжди був поряд зі своїми бійцями…




29 травня, поблизу міста Слов’янська Донецької області, унаслідок падіння гелікоптера Мі-8 Нацгвардії, що потрапив під обстріл терористів, загинув начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії України генерал-майор Сергій Кульчицький.

Звістка про трагічну смерть схвилювала усіх, хто знав та служив з Сергієм Петровичем.

Скрізь, де доводилося служити генералу Кульчицькому, люди були найкращої думки про нього: порядність, розсудливість, врівноваженість, доброзичливість - далеко не усі якості, притаманні цьому талановитому та енергійному командирові.

Вимогливий, принциповий офіцер вимагав від себе й від підлеглих сумлінного виконання службових обов’язків на благо Вітчизни. Він віддавався роботі наповну, турбувався про підлеглих і в тяжку хвилину ставав горою на їх захист. Високий, мускулистий, міцної статури, з мужнім, вольовим обличчям він мав неабиякий талант командира…

«…Справжній командир… Завжди був поряд зі своїми бійцями: жив у палатці їв нехитру солдатську їжу, яку бувало, сам і готував, - так охарактеризував Сергія Петровича користувач соцмережі, який спілкувався з генералом під час виконання завдань на сході. – Він завжди літав чи їздив туди, де стоять його солдати. Він захищав Україну і робив це добре, робив це чесно. Мені пощастило бути знайомим з цією людиною…»

Подібні слова вимовить кожен резервіст першого батальйону Нацгвардії, адже останні місяці свого життя генерал-майор Сергій Кульчицький присвятив підготовці саме цих бійців.

Від першого дня навчань він був поряд з добровольцями. Пригадується день відправки батальйону на схід для служби на блокпостах… З оптимістичною посмішкою Сергій Петрович того дня вселив надію кожному, що все буде добре, - перемога за нами...

Більше місяця він разом із бійцями перебував на сході в зоні проведення АТО, з честю виконував свій обов’язок та до останнього подиху залишався вірним своєму народу, служінню якому присвятив усе життя…

Цікавим і непростим був життєвий шлях доблесного офіцера. Народився Сергій Петрович Кульчицький 17 грудня 1963р. у Східній Німеччині у місті Веймар, де проходив службу його батько, Петро Іванович, радянський офіцер.

З дитинства Сергій Кульчицький мріяв стати офіцером, як батько, а тому в 1981р. вступив у Далекосхідне вище загальновійськове командне училище в місті Благовіщенську Амурської області.

У 1985 р. він закінчив училище з відзнакою, отримавши військове звання лейтенанта, для проходження служби відправився за Полярне коло в селище Печенга-І Мурманської області, де обіймав посаду командира десантно-штурмового взводу 61-ї окремої бригади морської піхоти Північного флоту.

Молодий лейтенант Кульчицький мав І розряд з бігу та лижних гонок, І розряд з подоланням смуги перешкод і гирьового спорту. В рукопашному бою переважав одночасно двох-трьох супротивників, навіть сміливці не наважувались зійтись з ним у двобої.

У 1991р., після проголошення незалежності України, прослуживши майже 8 років в Заполяр’ї, Сергій Кульчицький перевівся служити до України в місто Тернопіль в батальйон Національної гвардії на посаду заступника командира батальйону.

Наступні роки Сергію Петровичу довелося проходити службу в Криму та на Івано-Франківщині.

З 2010 по 2012 рік Сергій Кульчицький обіймав посаду заступника начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України, а з серпня 2012 року - начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління внутрішніх військ МВС України (тепер Національної гвардії України).

За умілі та сміливі дії під час ліквідації наслідків повені в Хустському районі Закарпатської області його відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

За заслуги перед Вітчизною генерал-майор Сергій Петрович Кульчицький нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, орденом «Ілля Муромець», орденом «1020 років хрещення Київської Русі», вищою нагородою товариства Червоного Хреста України «Почесна відзнака» та 8-ма медалями, зокрема медаллю «За відзнаку у військовій службі».

Командування та особовий склад Національної гвардії України низько схиляє голови в скорботі. Відданому та мужньому Офіцеру - вічна пам’ять…


Генерал-майора, начальника управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України Сергія Кульчицького поховають у Львові на Личаківському цвинтарі в пантеоні героїв України.

http://www.vv.gov.ua/news.php?nid=4893&lang=ua


95%, 42 голоси

0%, 0 голосів

5%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Небесний солдат


Земля стогнала на світанні, складав журливу пісню птах.

Хіба він знав про бій останній у стиглих золотих хлібах?

Ім’я лишилось невідомим…Безсмертний подвиг – ратний труд…

Лиш серпень лагідно, без втоми волосся пестив на вітру…

До нього  верби  сумовиті ідуть  від дому довгу путь….

Як вартові, волошки в житі бійця спочинок стережуть. 

А вдома жде старенька мати, складає пошепки листа:

«Тополя тужить коло хати, в садочку вишня підроста…

Великий урожай на ниві, збирати важко – перезрів…

Дівчата, мов з роси, красиві, зашлемо по війні сватів…

Дасть Бог, і онучків діждати…» Даруйте, мамо, що Ваш син

в небесну Січ пішов солдатом, стрімкий невидимий загін. 

Він чує бій і рідну мову, сурмить  біду тривожна мить…

За плечі – автомат… І знову іде Вітчизну боронить!

Сторінки:
1
2
4
попередня
наступна