Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
       
       Його батьки, які були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.
       
       1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит, вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.
       
       Після смерті у 1823р. матері й 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Уже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.
       
       Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взяли до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільна. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.
       
       Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.
       
       У Вільні Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільні, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.
       
       1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом із його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викуплять його з кріпацтва.
       
       21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842). Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).
       
       Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського та романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.
       
       Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана в 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона перейнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”.
       
       Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.
       
       Навчаючись в Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її в драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.
       
       1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка.
       
       Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка містить поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).
       
       Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. У ці й наступні роки поет пише твори “Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”, “Сон”, “Єретик”, “Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.
       
       Перша подорож Шевченка в Україну тривала приблизно вісім місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). В Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому вийшов 1844р. у Петербурзі.
       
       В Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого в Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.
       
       Навесні 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається в Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети та краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) й ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”("Відьма"). Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали ввійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише в березні 1847р. передмову, у якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.
       
       Навесні 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем й іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.). Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу.
       
       Твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.
       
       8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером й ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зшитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом отримала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.
       
       У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його внесли як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував із польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.
       
       23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою та розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчі в житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду та забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
       
       У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце посідають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями й значенням у літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Поглибленим психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).
       
       Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.
       
       Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.
       
       У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам в Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., із діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”.
       
       Улітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися в Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.
       
       У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравіювання). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том містив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).
       
       Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах в Україну й поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.
       
       Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. містило більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя й творчість і переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті митця залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українства. Вона визначила на десятиліття подальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.
       
       Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі як правда сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
Язики отруйні і брехливі
Вогняним мечем пообтинай!
Проколи серця, товсті й ліниві,
І гноївки випусти в Дунай!
Всіх вельмож — рабів німих
і подлих —
Скинь в геєну, а слова хули —
Потурнацький, безголовий
мотлох —
На вогнях оновлення спали!
Дай нам силу ідолів знімати
З п’єдесталів чорної олжі,
Бурити казарми й каземати,
Де виймають душу із душі!
Не введи в спокусу слави й месті,
Вкинь в палющу, хижу ненасить
Мудрості — і прапор правди й честі
Дай нам, не соромлячись, носить!
Поклади нам зорі на зіниці —
Променем туди, де непроглядь!
Хай підносять очі люди ниці,
Хай в незрячих більма погорять!
Мислям нашим дай ясне поліття,
А поетам — спину, що не гнесь!
Дай нам пам’ять на тисячоліття,
Непокору і любов на днесь!
І не одпусти нам ні на йоту
Борг, забутий в клекотах забав;
Сплатимо його із крові й поту,
Тільки од лукавства нас позбав!
Да святиться слова блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню! Да святиться
Між народами твоє ім’я! Амінь.

Дмитро Павличко. 1964

http://www.poetruclub.com.ua/metrs.php?id=99&type=biogr   Джерело

 http://www.youtube.com/watch?v=3CuwCFip7NU

 http://www.youtube.com/watch?v=sY1A1cMf8Lc&feature=related[video

http://video.i.ua/user/11131/49549/260694/?V=3fa56.2b7b.a2.c55766.b0ce0b.kd7d24438]

 Звернення до народу України. (Рекомендую переглянути): http://video.i.ua/user/2905547/34668/162593/

Скажи, Тарасе, де твоя сокира,
Що ти нам радив «добре загострить»?
Спить міцно наша ненька Україна,
Так міцно, що не можна и розбудить.
Навіщо Віз поперед коней ставлять?
Щоб кони віз назад мерщій тягли.
Нас дуже мрії про минуле бавлять,
Тому ми коней так i запрягли.
В пустому возі у минуле летім,
В СРСР, до хліба й ковбаси...
Прокинемось, мабуть, у 33-ім,
В тоталiтарні сталінські часи.
РOKІB за 100 були всі люди роботящі,
В двобій з Антихристом іти могли….
А ми, Тарасе, стали всі ледачі:
Спимо собі, пустили все напризволяще,
А з хати вже й сокиру утягли!

(Вірш з інтернету)

«Мені тринадцятий минало...»

Основною освітою Тараса були два роки навчання у церковно-парафіяльній школі. Майбутня гордість української культури – Шевченко, – був зобов’язаний багатьма своїми знаннями баронесі Софії Григорівні Енгельгардт. Чарівна красуня навчала юного козачка польській та французькій мовам, а загальне уявлення про світ Тарас отримував від лакеїв.

 Тарас Шевченко з друзями у Петербурзі

Сучасники генія стверджували, що Тарас Григорович захоплювався випивкою ще з часів Петербурга. Більш за все він любив відвідувати трактир біля біржі, у котрому зазвичай бенкетували іноземні матроси між рейсами. Тихий за тверезості, випивши алкоголю, Тарас ставав некерованим: лаявся на всіх, ладен був вступити у будь-яку бійку. А напиватися у компанії було звичною справою.

Один зі знайомих поета, котрий брав активну участь у визволенні Тараса з кріпацтва, розповідав про період життя у Казахстані: «Виходжу я години в три ночі вдихнути свіжого повітря. Раптом чую спів. І що ж, ви думаєте, бачу? Четверо несуть на плечах двері, зняту з петлею, на якій лежать дві людини, покриті шинеллю, а інші йдуть по сторонах і співають: «Святий Боже, Святий міцний!» – Точно ховають кого. «Що це ви, панове, робите?» – Запитую їх. «Так ось гулянка у нас була, відповідають, – на якій двоє наших, Тарас та поручик, лягли кістьми. Так ми їх і розносимо по домівках».

Павло Васильович Енгельгардт, поміщик Шевченка

У різних історичних джерелах вказано різні дати звільнення Шевченка з кріпацтва: одні дослідники називають 1838 рік, інші кажуть, що вільним громадянином Тарас став лише за кілька років до смерті. У своїй автобіографії Тарас Григорович писав, що своєю свободою він завдячує Карлу Брюллову та Василю Жуковському: великий російський художник написав портрет поета. Картину вирішили продати на аукціоні та витратити отримані кошти на звільнення Шевченка.

Портрет було продано за фантастичні по мірках того часу кошти – дві з половиною тисячі рублів. Найцікавіше, що частково гроші були надані імператорською родиною, про що є запис у її щоденнику: так, імператриця Олександра Федорівна витратила 400 рублів, наслідник престолу Олександр ІІ та велика княгиня Олена Павлівна – по 300 рублів. Вже за тиждень поміщик полковник пан Енгельгардт відпустив на волю цю «кріпосну душу».

Карл Брюллов, Автопортрет для Галереї Уффіці, 1834.

Ми звикли до образу Шевченка, зображеного на портретах у вигляді втомленого вусатого чолов’яги у шапці та свиті. Втім така однобока картинка не зовсім відповідає дійсному образові Тараса. Шевченко був молодим прогресивним демократом та не любив ані надмірної пишності, ані скромної стриманості у одязі. Але у роки життя у Петербурзі, модний портретист заробляв пристойні кошти, які з радістю витрачав на модний одяг. Зокрема, у своєму щоденнику поет писав про особливе задоволення, отримане від придбання гумового плаща-макінтоша, який вартував 100 карбованців. Для порівняння, перебуваючи у складі археологічної комісії, Шевченко заробляв 150 карбованців на рік.

Тарас Шевченко. Віктор Закревський, його всепьянейшество. 1843.

Гультій Шевченко товаришував з Віктором Закревським, українським засновником жартівливого «товариства мочемордія». Алкогольне товариство проводило регулярні засідання, на яких обирався голова «його всепьянейшество». Під час подорожі до України у 1843 році у «товаристві мочемордія» бував і Шевченко.

Товариші по чарці вживали благородні світські напої: ром, настоянки і наливки, ведучи необережні розмови «за життя» і мріяли про свободу та світле майбутнє. Це був такий собі гурток п’яниць – молодих вільнодумців та осіб, опозиційно налаштованих щодо російського самодержавства, до якого належали Віктор та Михайло Закревські, брати Яків та Сергій де Бальмени, історик М. Маркевич, офіцер Ціхонський та інші.

Молодь, збираючись, проголошувала вільнодумні тости, розмовляла про: «фальш шляхетсько-панського життя, що виробилась віками, та особливо при кінці ХVIII і на початку ХІХ дійшла до найвищого ступеня…».

Тарас Шевченко. Ликера Полусмакова. Вугілля. 1860.

20-річна наймичка Ликера Полусмакова цілком полонила серце поета, про що відомо з біографії митця. На 46 році життя Шевченко закохався у дівчину та збирався на ній одружитися. Він готував для нареченої посаг, готувався до весілля, найняв міського вчителя для грубуватої та простакуватої Ликери. Але не судилося. Подейкують, що Тарас застав кохану у обіймах того-таки вчителя, що і стало причиною розриву.

За другою версією, Ликера сама не схотіла їхати з Шевченком до Петербурга, воліючи лишитися у звичних обставинах життя. Але найбільш дослідники схиляються до версії, що Кобзар зрозумів, що Ликера жадібна, груба та неохайна, а найголовніше, – погодилася на шлюб з Тарасом Григоровичем виключно з корисливих міркувань.

Тарас Шевченко. Михайло та Марія Максимович, 1859.

З відомим українським вченим Михайлом Максимовичем Шевченка поєднували вельми дружні стосунки. Під час гостювання у Москві, Тарас познайомився з молодою дружиною вченого – Марією. Між ними зав’язалися теплі дружні стосунки, вони багато листувалися, Марія обіцяла посприяти у пошуках нареченої для Тараса. Але деякі дослідники біографії Кобзаря певні, що стосунки Марії та Тараса були ну дуже близькими, бо через дев’ять місяців після відвідин Тарасом родини Максимовичей у подружжя народився син. А до того дітей у них не було.

Втім, противники цієї версії стверджують, що Тарас ніколи б не переступив межу, адже Михайло був його близьким та вірним другом.

Тарас Шевченко. Начерки на листі до брата Микити Шевченка. 1840.

Важко уявити, але до кінця життя Тарас Шевченко писав навдивовиж безграмотно. Ось фрагменти з одного його листа, відправленого братові: «Брате Микито треба б'тобі погавкати та я не сирдитий. Не хай буде так Як робіця .... За цілуй старого діда Івана за мене, і поклонися всій рідні Нашій Яка є ... Скажи іваново Федерці не хай він' до мене напишу листа окрім. – Та тілько не по московському а то й читати не буду – Кланяйся йому. Залишайся здорова – Твій брат тарас' Шевченко».

У Кобзаря є дві могили: у Петербурзі та Каневі. Адже спочатку його поховали в північній столиці, на Смоленському кладовищі, де зараз встановлено пам'ятний камінь, і тільки за два місяці труну з тілом покійного перевезли на батьківщину, до Канева, де перепоховали, відповідно до Заповіта.

Український майстер Микола Сядристий створив найменше у світі «видання» «Кобзаря», розміром трохи більше половини квадратного міліметра, – набагато менше од макового зерняти. Це майже у 19 разів менше від найменшої японської книги. Сторінки настільки тонкі та мініатюрні, що гортати їх можна лише кінчиком загостреного волоска. Переплет зшито павутинкою, а обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника.

Дещо неочікувано вшанували пам’ять Кобзаря на території невизнаної Придністровської Молдавської республіки: у 1995 році в обіг було введено банкноту у 50 тисяч рублів, на лицьовій стороні котрої був портрет українського гетьмана Богдана Хмельницького, а на зворотній – пам’ятник Шевченкові перед університетом у Тирасполі.

А вже у 2002 році дизайн купюри обновили. Відтак, на банкноті у 50 рублів з’явився портрет Тараса Шевченка. Банкнота була зеленкуватого кольору, тому у свідомості молдаван «зеленими» довго лишалися не американські долари, а саме гроші з Шевченком.

У 2007 році було затверджено остаточний дизайн грошей – сіро-зелений колір з незмінним Кобзарем.

У 1973-1975 роках автоматична станція «Марінер-10» вперше провела фотографування Меркурія з близької відстані. Було виявлено, що поверхню планети покривають кратери різних розмірів. За правилами Міжнародного астрономічного союзу їх називали на честь видатних художників, музикантів, письменників і поетів. Відтак один із 300 кратерів Меркурія отримав ім’я Кобзаря. Діаметр кратера Шевченко – 137 кілометрів.

Твори Тараса Шевченка перекладено більш ніж ста мовами світу. Серед них — японська, корейська, арабська і навіть міжнародна мова есперанто. Найбільшу кількість перекладів було здійснено російською, німецькою, польською, англійською мовами.

Пік Шевченко на Кавказі

У 1964 році, коли відзначався 150-річний ювілей Великого Кобзаря, 196 населених пунктів СРСР носили ім’я Шевченка. Нині в Україні 164 населені пункти названі на честь митця. У Казахстані на його честь названо Форт-Шевченка, з 1964 по 1991 роки місто Актау мало назву Шевченко. Також однойменну назву носять 3 села, 4 селища і 8 хуторів в Адигеї, Башкортостані, Краснодарському краї та 8 областях Російської Федерації, і село у Рибницькому районі Придністров'я.

Крім того, на честь Тараса Григоровича Шевченка названі морська затока в Аральському морі та вершина висотою 4 200 м на північному схилі Великого Кавказу, в Боковому хребті. Це ім'я дали їй українські альпіністи, які вперше підкорили цю кавказьку вершину у 1939 році.

Незвичний пам’ятник Шевченкові Івана Кавалерідзе

У світі налічується 1384 пам’ятника Кобзареві. Така кількість є другою для однієї особи. Більше, як вважають дослідники, лише пам’ятників Ісусу Христу. Щоправда, існує версія, що Шевченка випереджає Володимир Ленін. Але останніми роками, принаймні в Україні, кількість таких пам’ятників суттєво зменшилася.

На території України нараховують 1256 монументів, а ще півтори сотні – у інших 35 країнах світу, – від Бразилії до Китаю.