хочу сюди!
 

Татьяна

57 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 55-58 років

Замітки з міткою «література»

Знаки приватної пунктуації Г.Осадко

                           2011 року Ганна Осадко публікує нову книжку під назвою
                
                                                                             «Знаки приватної пунктуації»
            
             

Книга виходить у світ у Тернопільському видавництві «Богдан».
Містить нові – ніде не друковані у часописах раніше – вірші!
Поділяється на шість частин і оформлена світлинами авторки
та Оксани Куценко, що вони їх привезли з літніх мандрів стежками Європи
(Польщі, Чехії, Італії, Франції, Швейцарії, Бельгії, Німеччини).
Дизайнером і художнім редактором книги та палітурки виступив,
як завше в таких особливих випадках,
художник Ростислав Крамар.
І книга – повірте – справді переворот свідомості!
Цього разу поетеса демонструє читацькому загалу вишукану добірку верлібрів.

І під час читання цієї добірки загартована розмаїтою літературою Я
час від часу впадала в транс,
і тільки думки про те,
що я не дочитала рукопис до кінця,
виводили мене з цього позамежового стану.

Думаю, що нова книга поетеси
 «Знаки приватної пунктуації»,
так само, як і попередня збірка 
«Та, що перевертає пінгвінів»,
завоює серця вдячних читачів.

Мені надзвичайно (!!!) пощастило!

Я чи не найперша декілька разів прочитала цю книгу
(ще у рукописному варіанті!)

і мрію
(о!)
потримати томик

цієї шедевральної поезії

в друкованому виданні у руках

(бо ПДФку я вже маю!)
  

Блискавка (уривок 1-го розділу)

                                                                 ЧАСТИНА ПЕРША

                                                          ПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ


                                                                       Розділ 1

                                                               Забави студентів


                                                                           1


Софія не мала жодної гадки, що в цей день, 16-того квітня 2009-го року щось повинно статися. Статися таке, що кардинально змінить її майбутнє та повністю перекреслить усе минуле, наче його ніколи не було. А навіть, якби вона і знала, що станеться у той роковий день, що далі буде відбуватися з нею, то все одно не змогла б щось змінити.

Власне, попередній день, себто 15-те квітня, був відносно теплим та сонячним. Небо було чисте та безхмарне. Вітер лише трохи шелестів зеленим листям, а сонце – розпечений помаранчевий диск, розсипало свої теплі промінчики по землі. Одним словом, все йшло на прекрасну погоду і ніщо не подавало погані знаки. Поки що.

Софія, вісімнадцятирічна дівчина високого зросту, щойно вийшла з дому на вулицю. Власне, це був звичайний робочий день, а дівчина поспішала в університет на пари. В цей теплий, майже як влітку, весняний день вона була одягнена в міні-спідницю червоного кольору і світлу блузку, що звабливо підкреслювало її не перевершену та сексуальну фігуру. Під час ходьби, її довге, розпущене волосся розвіювалося на вітру в різні боки. Погляд очей ні на чому конкретно не зосереджувався, а лише фіксував усе, що відбувається навколо неї в полі зору. Правда, Софія була в своїх думках, але її підсвідомість не дрімала, а працювала на повну потужність.

Який чарівний та досконалий дар життя – молодість! Як вона чудодійно перетворює речі! Молодість – це райський відрізок часу, адже для неї немає поразки, зневіри чи байдужості. Молодість – це найпоетичніша казка, де найфантастичніші події та акти героїзму відбуваються з найреальнішою, найнаївнішою легкістю! Особливо, молодість солодка штука для тих, хто розумно та ефективно нею користується, використовуючи, відведений долею час із максимальною користю.

Софія це дуже добре розуміла.

дивна маленька казка =^_^=

В первом магазине они купили собачьи семена, потому что Дорин всегда хотела вырастить собственную собаку. Во втором - пару птичьих ботинок. Их крылья слегка трепетали, когда Мэтью их обувал. В третьем магазине Малыш Томми купил полдюжины поющего печенья, пять из которых он сразу же проглотил - очень уж он проголодался во время шопинга.

Во всем городе было только девять магазинов. По сути, магазины и были городом, настолько они были громадны и охватывали все. Трудно было сказать, где заканчивается один магазин и начинается другой. Так что не удивительно, что дети уже так устали к этому времени.

В четвертом магазине Дорин купила коробку теней. Некоторые из них она использовала, чтобы избавиться от головной боли, которая возникла от постоянного пения Томми. В пятом магазине Мэтью кружил в своих крылатых ботинках вокруг клетки со свинками-зонтиками и жаловался, что если бы Дорин не купила свои тени, он мог бы взять хотя бы одну свинку, чтобы укрыться от дождя. Но Дорин напомнила ему, что в магазинах никогда не идет дождь и что ему лучше купить яйцо слов вместо свиней. Мэтью уже начинал бесить этот поход за покупками.

Три юных покупателя решили купить в каждом магазине по одной вещи. Эти ценные вещи должны были стать подарком маме на день рожденье. Видите ли, их мама никогда не отваживалась зайти дальше первого магазина.

В шестом магазине Томми купил призрачную монетку. В седьмом Дорин взяла куклу вечного огня. В восьмом Мэтью хотел купить подлинный кусок коровы, но Дорин сказала, что у них на это уже нет денег, и вместо этого заставила его купить особняк в Лондоне. В девятом, последнем магазине, Малыш Томми купил дымную карту Манчестера, которой они воспользовались, чтобы вернуться назад по отделам города.

По пути домой, однако, Дорин рассыпала собачьи семена, и легкий ветерок подхватил их. Крылатые ботинки попытались поймать зернышки и врезались в стенд, свалив с ног бедного Мэтью. Он упал на Томми и тот случайно проглотил последнее поющее печенье. Дорин использовала почти все тени, чтобы успокоить плачущего Томми. Тем временем в кармане у Мэтью преждевременно вылупилось яйцо, и целое облако букв собралось над огненной куклой, сформировав слово "саранча". Кукла с криками побежала в особняк. Из ее волос сыпались искры, и особняк вспыхнул и сгорел так быстро, что даже пожарная бригада не могла ничем помочь. Пожарники, к тому же, забыли взять шланг.

К тому времени как они добрались домой к маленькому маминому киоску, карта Томми сдымилась дотла. Призрачная монетка и единственная тень было все, что у них осталось. Дети расплакались, но мама с благодарностью приняла тень и сказала Малышу Томми, что он может оставить призрачную монетку себе за труды и доброту. В тот вечер он играл с призраком, а его мама вытирала тенью слезы с грустных глаз и рассказывала им историю о мистическом десятом магазине, который стоит намного дальше первых девяти.

Джефф Нун "Pixel Juice" Переведено на сайте Notabenoid.com

Українську бібліотеку в Москві перевіряють на екстремізм

З Бібліотеки української літератури в Москві вилучено більш як 50 книг для проведення психолого-лінгвістичної експертизи.

Як передає власний кореспондент УНІАН у Росії, про це українських журналістів повідомила директор бібліотеки Наталія ШАРІНА.

За її словами, вилучення літератури здійснював Відділ боротьби з екстремізмом МВС Росії, створений к березні 2008 року.

Як сказала Н.ШАРІНА, співробітники міліції в електронному каталозі набрали слово «націоналізм» і вилучили всі видання, в яких було знайдено це слово.

Н.ШАРІНА підкреслила, що міліція запропонувала співробітникам бібліотеки знайти на полицях всі книги, які показав каталог, а на запитання: «Чому ви не зробите це самі?», було сказано: «Ви хочете, щоб ми перевернули бібліотеку і всі книги були на підлозі?».

За її словами, з її кабінету були вилучені недавно одержані книги, зокрема від Посольства України в Росії.

Н.ШАРІНА відзначила, що на запитання про підстави для вилучення книг слідчі повідомили, і це записано у протоколі обшуку, що «література вилучається для проведення психолого-лінгвістичної експертизи».

Відповідаючи на запитання, чи можуть ці події бути пов`язані з нещодавніми міжнаціональними безладами у Москві, Н.ШАРІНА сказала: «Якщо в усьому, що відбувається, шукати крайньою Бібліотеку української літератури, державну установу культури міста Москви, то, вибачте, я вважаю, що це… Якщо за все має відповідати Бібліотека української літератури, тоді це говорить про небажання і невміння певних структур».

Вона пояснила, що відповідно до статті 13 федерального закону «Про протидію екстремістській діяльності», екстремістською літературою визнано ту література, яку оприлюднено на офіційному сайті Міністерства юстиції РФ

«Жодного видання, жодної книги, що входить до цього списку, у нас немає і не знайдено. Тому, якщо ми говоримо про порушення даного закону, тут до нас ніяких претензій немає», - сказала вона.

За словами Н.ШАРІНОЇ, виїмку міліція здійснила на підставі постанови про проведення обшуку 21 грудня, який проходив 9 годин, причому 18 і 19 грудня про це повідомили деякі російські ЗМІ.

Як стало відомо УНІАН, вилучено близько 50 книг. Зокрема, це книги про митрополита Андрія Шептицького, про ОУН-УПА, про діяльність руху «Пора», а також газети «Нація і держава», «Шлях перемоги», «Українське слово». До цього списку також потрапило видання «Національна безпека України» тощо.

Як повідомляв УНІАН, сьогодні, 23 грудня, на прес-конференції в Москві посол України в Росії Володимир ЄЛЬЧЕНКО повідомив, що посольство не може впливати на діяльність Бібліотеки української літератури в Москві у зв`язку з обшуками, що проводяться там.

«Питання складне і неприємне. Бібліотека належить мерії Москви, і посольство не може мати впливу на ті процеси, які там відбуваються», - сказав В.ЄЛЬЧЕНКО.

21 грудня у ЗМІ з`явилася інформація, що в Бібліотеці української літератури в Москві співробітники Головного управління МВС Росії по Центральному федеральному округу проводять обшук. Напередодні ЗМІ писали, що в бібліотеці нібито поширювали літературу «антиросійської спрямованості».

При цьому у Бібліотеці української літератури назвали провокацією появу повідомлень про нібито порушення кримінальної справи за фактом розповсюдження екстремістської літератури (за статтею 282 (розпалювання ненависті або ворожнечі) Кримінального кодексу Росії).

Борис Васільєв, "Офіцери"

Гарний радянський фільм "Офіцери". Про подвиг радянських людей, героїв. Про життя у війні. З великими акторами. Ще чорно-білий... Але коли я почав читати "Офіцери" Бориса Васільєва, я не міг згадати багато чого з написаного в романі. Розумію, що цензура тоді була не жартівливою. Але думаю, що всім, хто любить та пам'ятає цей фільм варто й прочитати роман. Це доповнює. Знайти його в мережі не важко, думаю... Принаймні мені яндекс дав декілька посилань, з яких я помітив такі:

http://webreading.ru/prose_/prose_classic/boris-vasilev-oficeri.html
http://bookz.ru/dl2.php?id=41489&t=z&g=41&f=vasiljev_boris07&a_id=267


А приклад не побаченого в кіно я наведу, користуючись тим копіпастом, який всі критикують smile . Ну все одно, не напишу я краще за Бориса Васільєва. А тим, хто сумує за минулим - варто почитати великого письменника. Це також варто пам'ятати.

Це лише один приклад... Там ще багато чого написано...


Стояла осень, и в маленьком городском сквере печально шуршали под ногами листья. По аллее шли две матери: санитарка и студентка одного института.
— Наши дети дружат три года, — говорила безулыбчивая мать девочки. — Сначала мне казалось, что это — детская блажь...
— Думаю, ваши опасения абсолютно беспочвенны, — неприязненно перебила Люба.
— Напротив, Любовь Андреевна, я очень рада. Право, очень. Маша воспитывается без отца, ей просто необходим друг, советник, рыцарь, наконец.
— Господи, какая я ревнивая дура! — улыбнулась Люба. — Мне показалось, что вы не доверяете этой дружбе. А ведь мой Егор — Трофимов, это совершенно особая порода. Они не умеют объясняться в любви, не дарят цветов, забывают о ваших днях рождения, но... Знаете, сколько раз мой Егор приходил домой с разбитым носом?
— Я знаю, сколько раз моя Маша возвращалась счастливой. И вот как раз об этом, об их счастье я и хотела бы поговорить...
Безулыбчивая санитарка вдруг оглянулась и замолчала. Какая-то мужская фигура мелькнула на пустынной аллее. Очень похожая на институтского преподавателя.
— Как отвратительно, — брезгливо и одновременно с этим устало сказала мать девочки. — Как отвратительно, когда бывшие сослуживцы добровольно следят за каждым вашим шагом. Это преподаватель с кафедры марксизма-ленинизма, когда-то он очень любил бывать у нас дома. Не оглядывайтесь, Любовь Андреевна, вам еще предстоит сдавать ему экзамен. Давайте сядем на ту скамью, к ней ему подползти будет затруднительно.
Они прошли на открыто стоящую скамейку и сели. И пока шли к ней, Люба искоса смотрела на санитарку из собственного института, потом спросила:
— Кто вы, Анна...
— Васильевна. Сначала о детях, это важнее. Дети — самое главное. Переведите сына в другую школу, Любовь Андреевна.
— По какой причине?
— Я — жена врага народа. По всей вероятности, вдова, но они молчат. А Маша, следовательно, дочь этого врага.
Она замолчала, но, поскольку Люба молчала тоже, тихо заговорила вновь:
— Странно, что нас до сих пор не арестовали. И даже позволили жить в одной из комнат нашей прежней квартиры. И даже, представьте себе, позволили работать в том же институте, в котором мы работали вместе с ним.
— Профессор Юркевич?
— Полагаю, что теперь вы переведете сына в другую школу.
Анна Васильевна встала, намереваясь уйти, но Люба удержала ее, усадив чуть ли не силой.
— Подождите, Анна Васильевна, подождите. Я глубоко благодарна вам за откровенность, но прошу выслушать и меня. Я не только жена офицера, но и дочь офицера. А мой Егор не только сын офицера, но и внук офицера и даже правнук, насколько мне известно. И вы предлагаете воспитать из него трусливого мещанина? Угодливого обывателя?
— Да представляете ли вы, Любовь Андреевна, что происходит в стране?
— Я не судья моей стране, но я судья себе самой. Честь офицера — выше собственного благополучия, выше самой жизни. Вот что я хочу вложить в моего сына. А вы предлагаете обратное. Да разве Егор простит себе, что струсил и предал свою первую любовь? Ни Егор, ни Маша не простят нам с вами этого никогда. Никогда!
— Но для их же спасения...
— Их спасение в любви, Анна Васильевна. Вы же интеллигентная женщина, доцент и кандидат медицинских наук...
— Бывший... — странным, дрожащим шепотом произнесла вдруг санитарка медицинского института.
Лицо ее задрожало беспомощно и жалко, и годами сдерживаемые слезы наконец-то хлынули из глаз. Люба прижала к груди ее голову, гладила по плечам и тихо шептала:
— Поплачь. Поплачь, легче станет.

Езотерична філософія геометричного життя

Закрита простором
У вакуумній клітці.
Квадратним Господом,
Мальованим на стінці.

Округлим м’ячиком
Я б’юся головою.
Поманиш пальчиком
Піду я за тобою.

Трикутним розумом
Збагнути я не можу
Во імя Господа,
Чи Будди, чи другого?

Пустими мріями
Шукаючи пустого.
Твоїми крилами
Руйнуючи святого.

У формі хаоса
Я буду будувати.
Фортецю Теоса,
В якій лишень квадрати.

2007-й. Мій:)

І все...

Хоча б на хвилинку, хоча б на секунду
Зустріти тебе
Будь-де.

Сказати про те, що я ще не забула
Мені ще все зле
Пусте

Обняти тебе, шепотіти кохаю
Зламати себе
Тебе

Забути про те, що ми всі забуваєм
Віддати тобі
Усе

Хоча б на хвилинку, хоча б на секунду
Забути тебе.
Шепотіти кохаю
Не знаю.
Одну лиш хвилинку
І все.

2007-й. Мій:)

Література й технічний прогрес

Уявляєте, уся література до ХІХ часу включно була написана гусячими перами. І Гоголь писав гусячим пером, і Шевченко, і Марко Вовчок. Це вже згодом прийшли в красне письменство залізні пера. Їх із собою приніс технічний прогрес. А на зміну залізним перам й чорнильницям-невиливайкам, у свою чергу, прийшли ручки-самописки. (Початок ХХ сторіччя ознаменовано цими вишуканими предметами.)
Сьогодні ж можна знайти достатньо різноманітних ручок: від звичайних шарикових до усяких-таких гелевих, капілярних, масляних і інших екстремальних предметів новітнього  письмового начиння.
Та, скажіть мені на милість, хто ж з сучасних письменників користується сьогодні ручками?
Всі вони давно перейшли на комп’ютери і пишуть свої безсмертні твори, вистукуючи пальцями, мов піаністи, на цьому агрегаті. Комп’ютер – дуже вигідна річ, скажу я вам. Адже коли пишеш будь-що на комп’ютері, відразу ж відпадає марудна робота переписувати виправлені роботи. Виправляєш одразу по живому тексту. Тому готовий твір немає жодних помарок, виправлень, плям і такого іншого. І ніякого рукопису не існує. З принтера виходить чистовий варіант.
Для майбутніх біографів не буде жодних шансів дошукатись якихось нових істин, читаючи закреслені рукописні аркуші, начерки чи портрети на полях. Вони робитимуть висновки про працю письменника з чистового варіанту.
Проте мимохідь задумуєшся - куди діваються виправлені рядки? Чи читає їх хтось, а може,  вони падають у Лету, так ніколи й не читані ніким?
Можливо, їх читають ангели.

П.Загребельний "Я, Богдан" деякі цитати

У романі «Я, Богдан» зображено драматичні події національно-визвольної війни українського народу проти польської шляхти (1654). Епічна масштабність, широта, виразно-полемічний стиль роздумів центральної постаті гетьмана Богдана Хмельницького роблять роман цікавим, динамічним, сповненим непередбачених злетів, оман, суперечностей, через які доля веде головного героя. Твір написано від імені самого Богдана Хмельницького, який оглядає свій життєвий шлях до і після смерті «у славі».







«Хто
сказав, ніби Вавилоньська вежа завалилася? Люди й далі  будують її не
зупиняючись, тільки зветься вона пам'яттю. Будують мільйони безіменних,
щоб одиниці стали пам'яттю.»


«Людина
народжується молою та обмеженою, і коли опиняється перед чимось
великим, то мерщій намагається убгати його в звичайні для себе виміри.»


«Хто не зраджує, той не втрачає.»



«Спільна віра ще не дає спільної долі.»



«Віки цілі минали, а народові моєму відмовляли в праві на роздум і мудрість бо мав годувати світ не розумом, а хлібом.»


«Бо влада дивиться на народ завсігди згори, а що побачиш, дивлячись у низ?
Самі голови. Той користь їй завжди стинати ті голови. Народ же,
дивлячись знизу, ніколи не бачить у влади голови, а помічаю саме лиш
черево, жадібне й ненаситне.»


«Любиш не того з ким хочеш до раю, а того з ким готовий попасти і в пекло.»




«Тільки дурні тішать себе думкою, ніби знають усе про людей. Людина — незбагненна.»




«Відаємо все про греків, відомо, що принагідно казав той чт той римський
імператор, а історія землі рідної лежить занедбана заростає будяками та
чортополохом.»



«Не обставляй себе сірими нікчемами, йдучі на діло велике, бо й сам посірієш!»




«Багато тут є таких, що хоч і наша кость, та собачим м'ясом обросла й воня.»




«Найбільшу ж довіру викликають натури найпростіші. Вони надійні й зрозумілі. Незбагнене викликає острах і зненависть.»



«Хто б'ється за чужу долю, хоче долі й для себе.»



«Повстати
можуть змовники, розпочати визвольну війну здатен тільки народ. Люди
з'єднуються в народ для безсмерття, тоді знов розходяться по своїх
закутках, щоб жити і вмирати…»


«…державний муж не повинен перейматися надмірно власними думками — за нього думає саме життя.»




«Коли ведеш людей на боротьбу, доводиться боротися найперше не з ворогом, а з
тими, кого ведеш. Хоча найперше, мабудь, - з самим собою.»



«Вжепочав оточувати себе слухняними, а треба — здібними. Тільки здібні
рухають життя, і тільки ними значаться часи і те, що зветься пам'яттю…
Здібні — незалежні.»


«Будущина велика є в кожного народу, треба тільки вміти її побачити, а тоді змагатися за неї, віддати все, битися.»



«Не кожен може здобути барв од зорі або райдуги, зате кожен має слину, щоб обплювати найсвятіше.»




»… злі люди не співають. Отож народ мій був добрий завжди до всього, тільки платилося йому за це не добром, а злом.»



«Народові потрібні не виграні битви, не втішання славою і волею, не ситість і
спокій на якийсь час, - йому потрібне майбуття. І очолити народ може
тільки той, хто спроможен забезпечити його майбуття на вікі цілі.»



«Труднощів не існує лише для тих, хто не здатен розмірковувати.»




«Чуття історії і величи може бути лише той, хто не відбирає його в інших.»




«Милосердя, як і кара, не падає на всіх одразу, а тільки зосібна.»



«Таємниця свободи не в Божій мовчазній всемогутності, а в людському крику незгоди.»




«Беручи
владу до своїх рук, народ забуває навіть про Бого. Та згодом він
помічає, що влада знов у руках небагатьох, і тоді шукає порятунку на
небі.»



«Коли б людям довелося ждати свободи, поки не стануть розумними й добрими в рабстві, їм довелося б ждати вічно.»

Вона засвідчила ниву духовності … (Ірина Невицька)

Ірину Невицьку, я відкрив для себе, шукаючи матеріали  довоєнного минулого моїх батьків –просвітян, про яке вони після трагічного березня  1939 року замовчували.
Привернули увагу публікації  заокеанської діаспори, з яких випливало, що Невицька проживала в Ставному. Рідне село , де працювали мої батьки, прихистило відому письменницю  і політичну діячку після того, як за віденським арбітражем  Ужгород відійшов до Угорщини.


    З’ясувалось, що мої батьки, ентузіасти аматорських театрів, готували з І. Невицькою  вистави за її п’єсами, а в період становлення Карпатської України працювали разом, як чільні провідники Українського Національного Об’єднання (УНО). Із статті в газеті «Народна свобода»  за 31 січня 1939 року стало відомо, що на окружному з’їзді УНО, який відбувся у Великому Березному  29 січня 1939 року, за участю понад 6500 краян (?), «Пані Ірина Невицька склала привіт від українського жіноцтва»…
      Витоки беззастережного українського вибору  І. Невицької  сягають глибин культурного і духовного набутків  роду свідомих підкарпатських русинів-українців.
      Народилася Ірина Невицька 10 грудня 1886 року у селі Збудська Біла на Лабірщині (Східна Словаччина). Батько – Павло Бурик, русино-український інтелігент, випускник Будапештського та Віденського університетів, гімназійний професор, і мати – вроджена Анна Ковалицька, походили з родини священників.  Своїм дітям (в сімї виростали старший брат Ірини  Павло і молодша сестра Ольга) батьки прищеплювали любов до віри предків, українського слова  та народної пісні. Немало зусиль вихованню онуків доклала бабуся  по батькові, яка особисто зналася з О. Духновичем, слугувалася у навчанні його букварем, граматикою М. Лучкая, творами О. Павловича. За твердженням А. Волошина, «родинний дім Павла Бурика був домом духу щиро руського».
За відсутності шкіл з рідною мовою навчання , початкову освіту Невицька отримала в німецькій школі , а горожанську – в угорській. Згодом шістнадцятирічною студенткою  Пряшівської семінарії вийшла заміж за богослова, відомого культурного діяча Пряшівщини, письменника і народовольця Омеляна Невицького.
      Після розпаду Австро-угорської монархії О. Невицький  ініціював заснування у Старій Любовні  першого народного органу закарпатських українців  - Руської Народної Ради  під гаслом злуки з Україною. В ухваленому 8 листопада 1918 року «Маніфесті до русинів Угорщини» було заявлено: «На другому боці Карпат живуть  такі ж самі русини , як і ми. Їх мова, звичаї  такі ж, як і у нас , а тому вони наші брати. З ними ми етнографічно ставимо  один великий багатомільйонний народ…». Така позиція не узгоджувалася з офіційною політикою Чехословаччини стосовно Підкарпатської Русі. , тому О. Невицький емігрував до Америки, після чого І. Невицька поселяється в Пряшеві, де організовує «Союз руських жін», а у 1930 році стає ініціатором заснування місцевої «Просвіти». У 1931-32 роках – редагує газету «Слово народа» - першого у Східній Словаччині часопису, що виходив українською літератуною мовою.
       У 1933 році будучи визнаною письменницею. І. Невицька переїжджає до Ужгорода та поринає в громадсько-політичне життя краю . Вона засновує жіночу секцію при товаристві «Просвіта» входить до Першої Руської Центральної Народної Ради, очолює Жіночий союз, як член центрального проводу УНО бере безпосередню участь у підготовці та проведенні виборів до Сойму Карпатської України.
       Як прозаїк і поет, Невицька дебютувала ще на початку минулого століття  в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді та Будапешті. До цього періоду відноситься її публіцистична праця «До руських жін» з соціальних проблем карпатського жіноцтва. В 1912 році в Удолі , де проживали Невицькі , побачила світ і була поставлена п’єса «Боже провидіння». Перу Невицької належать також п’єси «Огонь», «Рождественський дарунок», «Безнадійні», «Доля», «Князь Федір Корятович» та інші.
      Численні вірші І. Невицької були відгуком  на злободенні теми. Ця віршована публіцистика служить своєрідним літописом  і не втрачає актуальності і в наш час…
Високим громадським звучанням сповнені наступні рядки: «…До праці, до діла, до волі, до життя, - доста було спання!» («Соловей»), «…За правду бій, спасе рід мій!» («Дзвін перемоги»).  У віршах «Верховина» та «Завіяв вітер» тривога за нещасливу долю  краю змінюється сподіваннями , що «зацвіте весною нива», і «буде ще тут рай!».
       Гімном злуки українських земель сприймаються рядки вірша «Корятович на верхах Карпат».:
І злучиться народ князя з народом Карпат,
І в своїй любові щирій брата вбійме брат.
       І. Невицька авторка першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» про добу переслідування християнства. Із малої прози заслуговують уваги  її оповідання «Дарунок», «Буря», «Подорож», та вершиною літературного дару Невицької-прозаїка стала повість «Пригоди Миколи Куколки», яка частинами надходила до юних читачів зі сторінок журналу «Пчілка».
Публіцистичні статті з проблем  народної культури, соціології, феміністки, нариси, казки, поезію і прозу. І. Невицька друкувала переважно під псевдонімами  в тогочасних виданнях: «Неділя русина», «Руське слово», «Наш рідний край», «Свобода», «Літературний листок», в альманасі «Трембіта» та ін.
        У 30-х роках письменницю вшановувала громадськість Праги, Львова, Ужгорода, Пряшева, Коломиї… А. Волошин відзначив «каменярську працю» своєї «щирої помічниці для блага улюбленого нею нашого народу». Та повернувшись у Пряшев після придушення  Карпатської України, вона була позбавлена уваги літературного товариства і померла 21 листопада 1965 року забутою.
       Сьогодні, беззаперечно визнано, що І. Невицька була першою серед літераторів Закарпаття жінкою-прозаїком  та першою в історії краю  жінкою-політиком. Віриться, що прийдешні покоління збережуть пам'ять про цю легендарну постать , яка щедро засівала  народну ниву зернами духовності.
В. Шелепець
"Карпатська зірка" (8.12.2006). №48 (7708)