Народився майбутній лікар у закарпатському селі Білки на Іршавщині,  котре подарувало світу багатьох відомих науковців, творців, діячів. Навіть у дорадянські часи, які вважалися безпросвітними, тут здобували освіту  не тільки діти заможних панів. А тому коваль Іван Сокач не полишав горнила кузні допізна, майже щовечора вітався з місяцем через мале віконце, виконував усі замовлення справно і вчасно, аби заробити синові на освіту. Надто тямущим до науки вдався малий Іванко, дивував учителів кмітливим розумом і цікавістю. І так хотілося вивести в люди хлопчика, який обігнав у навчанні ровесників-багатіїв. А тому всіляко заохочувалося його сидіння над книжками, писання при свічці, неблизькі прогулянки до бібліотеки  обласного центру.
    Іванко любив затримуватися у батьковій кузні, прислухатися до розмов дорослих дядьків. Хоча були то здебільшого нарікання на нестатки, на тяжке життя, недуги. Дуже вражало його, якщо хтось помирав раптом, нібито без явної причини. Бо навіть до важко хворих не завжди кликали «дохторів», адже коштували їх послуги  грошей, котрі водилися не у кожній селянській родині. Ще хлопчаком заявив якось, що вивчатиме медицину, і не дозволить помирати раптово молодим і дужим…
Те, що хлопець вирішив дохторувати, тішило батька-матір немало, бо таких спеціалістів запрошували у село аж з Іршави, вважаючи чи не посланцями Божими.  І вчитися на лікаря треба було далеко від рідного краю, зазвичай у Братиславі, адже Закарпаття було того часу частиною Чехословаччини.
      Іван Іванович потім пригадував, що великих труднощів вступити на факультет медицини тоді не складало. На перший курс зарахували усіх бажаючих. Щоправда, на другий рік залишилася незначна частка студентів, які пройшли іспитування здатністю вчитися, а ще - освоювати найгуманніше на землі мистецтво зцілення від недуг. Він був серед перших у їх списку.
       Згадував лікар  і інший цікавий штрих з тодішнього ставлення держави до молодих спеціалістів. Для здобуття професії  їм надавався солідний грошовий кредит, який мали повернути за встановлений термін через п’ять років після початку роботи. Скористався ним і Іван Сокач,  і дуже доречно. Зміг пройти практику у Виноградові, чотири роки стажування у Дебрецені, перейняти неабиякий досвід гінекологічної практики. А по війні усі борги скасувалися самі собою відомими політичними змінами у житті Закарпаття. Але той аванс він повернув відтак безвідмовним служінням пацієнтам, які зверталися до нього у будні і свята, незважаючи на графік лікарського прийому. Можливо, і не мають ваги ці штрихи його біографії до пізніших професійних заслуг, але вони наводять на певні роздуми щодо способів надання шансу обдарованій і здібній юні. Вони підказують, що професіоналізм не береться лише з Божого дару, а пестується і підтримується суспільством.

    Після  стажування  молодий лікар отримав дуже відповідальне призначення - очолити систему охорони здоров’я у гірському районі. Власне, очолювати не було ні кого, ні що, адже довелося створювати з нуля і базу, і колектив. То був перший повоєнний рік, у трудовій книжці позначений 1-им травнем 1945…


   Добре, що Бог наділив його неабиякою заповзятістю і здатністю трудитися, не покладаючи рук. Адже скільки часу забирали організаційні справи, скільки порогів доводилося оббити щодня, аби обладнати відповідно відділення,  завезти медикаменти, інструментарій, встановити правила роботи, дати бодай мінімальних знань молодшому персоналу. То вже потім у області відкриють медичні училища, факультет при УжДУ, направлять фахівців з інших регіонів усього Союзу. А кілька років доводилося вникати у всі дрібниці не лише медичної справи, а й господарювання, надання інструктивних настанов. Ось яке володіння згідно архівних даний прийняв новоспечений керівник райлікарні: персонал: лікарі -два, медичні сестри - 4; матеріальна база: дезкамера -1, кухня для харчування хворих, ручна пральня, кінь -1. А обслуговувати необхідно було 45 лікарнянських ліжок: 10 - терапевтичних, 5 - хірургічних, 3 -гінекологічні, 2- пологові та 25 - інфекційних. Ця статистика дає досить повну уяву про умови роботи фахівця, вишколеного у Братиславі та Дебрецені…


    Щоправда, його посилали у гірський район нібито на недовгий період, лише організувати справу, а відтак мав отримати роботу у обласній лікарні. Напевне, міг скористатися таким шансом, але буденні клопоти так втягнули у свій вир, що забув про власну кар’єру. Адже суто організа-ційних справ вистачало, щоб дні завершувалися пізно, а тут ще й хворих щодня десятки. І не лише лікарнянських, а й у селах, причому бездоріжніх, віддалених. Добирався підводами, інколи і верхи на коні. Були виклики навіть у Турківський район  сусідньої Львівщини. Здебільшого до породіль, коли сільські повитухи не могли дати ради важким пологам. Жодного разу не відмо-вився, пославшись на втому чи зайнятість. Сьогодні таке сприймається, очевидно, з подивом, бо лише власна совість і почуття обов’язку (ні, не перед керівництвом чи законом) змушували забувати про сон і відпочинок, про обіцяні відвідини родичів, про всі особисті справи, а йти на перший поклик кожного, хто просив допомоги. Ні належного обліку хворих ще не було, ні якогось правового контролю за діяльністю медиків, але ні за яких обставин не дозволив собі порушити найголовнішу заповідь лікаря: полегшити  страждання недужого. Хто б порахував, скількох пацієнтів врятував з обіймів смерті, скільком немовлятам подарував щастя побачити світ?  Без перебільшення, два покоління великоберезнян пішли у життя з його теплих долонь… Він робив операції, якщо не було змоги швидко доставити хворого до обласного центру, лікував недуги, які виходили за межі компетенції гінеколога, і колишня практика та постійне навчання тут згодилися  дуже. Скоро здобув славу лікаря-чарівника, до якого просилися на прийом пацієнтки навіть з Ужгорода.
Через рік після призначення головним лікарем району домігся відкриття клінічної ла-бораторії, рентген-кабінету та зубопротезного кабінету. Ще через рік зумів організувати роботу низки сільських фельдшерсько-акушерських пунктів,  а відтак - амбулаторій.
      Якось так  складається, що біля яскравих світил завжди обертаються зорі, які діляться промінням і теплом. Найперші підлегліколеги Івана Івановича виявилися також непересічними медиками, котрі не зраджували клятві Гіппократа. У Великому Березному вдячним словом згадують Ганну Кузіну,  Фаїну Настаскіну, Таїсію Васалатієву, Михайла Ворожильчака, Людвіга Вайзера, Василя Воронича та інших, що розбудовували систему охорони здоров’я у гірському краї. Немало спеціалістів, які пройшли гарт під керівництвом Івана Сокача, стали помітними особистостями у обласній лікарні.
    Якщо вдатися у архівну хроніку медицини того часу, то не перестаєш дивуватися ентузіазму і енергійності лікарів, які працювали у нашому районі. Причому, ніяких дивідендів вигоди чи користі за подвижницький труд. Раділи, якщо могли придбати велосипеда, яким і на роботу доберешся, і до хворого потрапиш швидше, аніж пішки. Послугувався довгі роки цим видом транспорту і Іван Іванович.
Мав щастя і він, і його пацієнти, що вихованням синів і домашніми спра-вами займалася дружина, вчителька за фахом, що походила з інтелігентної священицької родини, і почуття гуманного обов’язку було для неї першочерговим.  То дуже важливо, якщо удома є атмосфера розуміння і підтримки. Єлизавета Тиборівна знала ціну подвижництва чоловіка, передала це і обидвом синам. Для Івана та Миколи з ранніх років не існувало проблеми вибору професії - стануть, як тато…
 Організаторські зусилля та професійний талант Івана Іва-новича не залишилися не відзна-ченими державою:  1963 року удостоївся почесного звання Заслуженого лікаря УРСР, а ще через три роки - ордена Трудового Че-рвоного Прапора.  Можна лише здогадуватися, що цьому поспри-яло тодішнє обласне керівництво сфери охорони здоров’я, де були його колишні колеги та й учні. І про це думається сьогодні з вдячністю, адже не завжди на нашій землі належно цінують найсумлінніших трудівників. Хоча… не лише шануванням та розумінням була оточена його праця, бо доводилося чути несправедливі звинувачення, переносити підступи заздрісників, виправдовуватися за професійність вчинків перед невігласами  медичної справи. До того ж, посада змушувала бути активним комуністом, займатися громадськими справами, інколи лукавити перед власним сумлінням. Але, як і всіх одержимих людей, від таких прикрощів  його рятувала високість покликання, яке завжди стає понад земну суєту…
     Воно дозволяло проводити біля хворих кілька безсонних ночей підряд, спозаранку простувати до лікарні у вихідні дні, не рахувати відпрацьованих годин, не дратуватися через побутові незручності. Хтозна, яке то щастя - усвідомлювати свою потрібність, доки є сили і снага?! А він відчував її не лише у робочому кабінеті, у лікарнянській палаті, бо зверталися часто просто на вулиці:
     - Іване Івановичу, а підкажіть, що зі мною коїться останніми днями…
      Причому, перепиняли не лише жінки, а нерідко й чоловіки, яких турбували  проблеми з  самопочуттям. Ерудований у  різних галузях медицини, наділений даром інтуїції, здебільшого безпомильно призначав лікування чи давав поради. Справді, Богом благословенний на лікарське мистецтво. З таких спогадів можна б написати книгу, а розповідь пересипати і слушними порадами, і корисними рецептами.
     Майже до 76 років не покидав свого посту Іван Іванович Сокач, якого тепер без усякого сумніву величають великим Лікарем і колишні колеги та пацієнти, і вся громадськість селища, якій не байдуже до діяльності визначних постатей отчого краю. А справу продовжують сини: Іван - у Виноградові, Микола - у Сваляві, переймуть її і дальші нащадки.
…Вшанування 100-річного ювілею від Дня народження талановитого лікаря і фундатора районної системи охорони здоров’я  перетворилося у щемно хвилюючу подію, яка полишиться у пам’яті кожного її свідка зерном невмирущості  подвижництва в ім’я ближнього свого…

     Михайло ріс сиротою – померла мама, коли йому виповнилося сім місяців, а  батько Микола напередодні війни подався до Німеччини на заробітки. Михайлом та його старшою сестрою Іриною опікувалися бабка і дідусь, про якого майбутній художник зберіг найсвітліші спомини.
Витоки формування мистецьких уподобань і національного усвідомлення Михайла Романишина пов’язані з середовищем інтелігенції Великого Березного – просвітян, активних учасників становлення Карпатської України, речників української національної ідеї, ентузіастів аматорських театрів і хорових колективів …
      Уже зрілим художником в листі до своєї вчительки він писав: « … Зараз я побачив себе малим хлопчиком, який перший раз завітав до Вас і побачив… у кімнатах Ваші авторські роботи. Це була моя перша картинна галерея і, можливо, тут перед Вашими роботами я вперше задумався над своїм майбутнім, мені захотілося намалювати так, як і у Вас, - красиво. За це Вам спасибі!».
У творчості М.Романишина поєдналися дві своєрідні та яскраві школи живопису: закарпатська і київська. Від батьківського порогу і від аудиторій та майстер-класів Ужгородського училища прикладного мистецтва (1948-53 рр.), де його наставниками були Й. Бокшай, А.Ерделі, А.Коцка і Е. Контратович, беруть початок життєві і творчі дороги художника.
Карпати виколисали Михайла, виховали щирим русином-українцем і були невичерпним джерелом мистецького натхнення. А з Києвом його зріднили студентські роки в художньому інституті (1953-60 рр.) та понад сорок років життя і праці. «Між Карпатами і Києвом, - наголошував він, - багато спільного в структурно-ластичній побудові рельєфу. Окрім того, Київ ніби моноліт і в історичному розумінні. І доля у нього сувора, буремна і прекрасна, ніби Карпати». Цим пояснюється зображення художником київських сюжетів переважно з висоти пташиного льоту, ніби з гірських вершин, підкреслюючи спорідненість з ними столичних пагорбів.
      Синтез закарпатської та київської живописних шкіл визначив індивідуальний стиль М.Романишина – переконлива сталість і бережливе ставлення до традицій українського малярства, поєднання матеріальності форм з декоративністю та колористичністю вирішення теми, народності мотивів з оригінальною інтерпретацією та наповненням сюжету фольклорною спадщиною.
Михайло Романишин був співцем духовної величі людини та неперевершеної краси рідного краю. Михайло завжди вважав, що найсуттєвішою умовою нашого існування є гармонія між людиною і природою. Цією ідеєю проникнута уся його живописна спадщина з колосальним жанровим і тематичним розмаїттям.
       Так, у сюжетних картинах («Лісоруб», 1963, «І на оновленій землі», 1964, «Ранок», 1966, «Свято», 1967-69, «Вівчар», 1969, «Джерело», 1970-71, « На порозі», 1971-72, «Свято праці», 1975, « Пісня про рідний край», 1980-82, «Великдень», 1995 та інших) істотна роль відведена краєвидам, що стверджує єдність людини і природи.
       Аналогічний підхід властивий ніжнозадушевним натюрмортам художника («Черемха», 1977, «Київський ранок», 1980 ) і особливо психологічно витонченим портретам  - «Бузок. Портрет В.Мартиненко», 1978, « Поет Д.Павличко», 1985 та ін.
Для пейзажного живопису М.Романишина характерне ліричне і, водночас, епічне звучання з глибиною простору і неосяжністю неба, райдужною гамою кольорів, інтимним і святковим настроєм – як освідчення в коханні до рідної землі («Копиці» і « Озеро в горах», 1975, « Веселка» і « Яблуні цвітуть», 1977 та ін.)
        Полотна Михайла Романишина підкоряють романтизмом і ліризмом світосприйняття, звучанням поезії та музики. Дійсно, подарував людям щастя відчувати чистоту прозорого повітря, духмяність смарагдових лісів і п’янкого чебрецю на мальовничих міжгір’ях, осінній вогонь чорнобривців, квітуче буяння яблуневих садів, тихий шелест трави, дзюркотіння бистрих гірських струмочків, хмільну свіжість цілющих джерел, ніжний дотик струнких смерек до синього неба. Ці відчуття ставали ще яскравішими, коли Михайло співав.
       Загострене почуття обов’язку спонукало Михайла займатися громадсько-культурною та адміністративною діяльністю, обмежуючи свою найзаповітнішу пристрасть – заняття малярством. Визнаний  художник працював у Міністерстві  культури, неодноразово обирався відповідальним секретарем Спілки художників України, був членом правління спілки художників СРСР, членом комісії у справах ЮНЕСКО, публікував статті та рецензії, був організатором численних виставок українського образотворчого, народного та декоративного мистецтва в Україні, Європі та світі. Останні 11 років життя Михайло Романишин очолював найбільшу мистецьку скарбницю України – Національний художній музей. Подвижницьку роль митця художник вбачав не лише у формальних ознаках, а в глибинній сутності і духовних вимірах мистецтва, в естетичному опорі системі, у відродженні українства у собі та своїй творчості,  в активному його пропагуванні.
        Михайло Романишин мав рідкісний дар безкорисливості та готовності слугувати людям. Народний художник України Володимир Микита називав його «повпредом» (повноважним представником) закарпатців у Києві. У ті часи закарпатські митці мали істотні преференції у експозиціях виставок, в т.ч. і зарубіжних, та у централізованій реалізації творів завдяки участі М.Романишина у численних художніх радах та експертних комісіях Міністерства культури і Спілки художників. Доречно сказати, що дарунком своїй малій Батьківщині став споруджений з його ініціативи і підтримки пам’ятник А. Ерделі та Й.Бокшаю в ужгород-ському альпінарії.
Михайло Романишин був лю-диною незрівнянної духовної краси, благородства і любові. Своє життєве і мистецьке кредо він сформулював у одному із останніх інтерв’ю: «Для кожного митця – письменника, композитора, актора чи художника – найважливіше любити те, що становить суть твоєї творчості, що ти утверджуєш прикладом свого життя. Це – думи про Вітчизну, високі ідеали, сумлінну працю. Усе інше, на мою думку, лише доповнює, поглиблює, розкриває оту тріаду. З тієї ж любові постає і прагнення високого професіоналізму – прояв чесності та честі кожної людини, а не лише митця».

    З’ясувалось, що мої батьки, ентузіасти аматорських театрів, готували з І. Невицькою  вистави за її п’єсами, а в період становлення Карпатської України працювали разом, як чільні провідники Українського Національного Об’єднання (УНО). Із статті в газеті «Народна свобода»  за 31 січня 1939 року стало відомо, що на окружному з’їзді УНО, який відбувся у Великому Березному  29 січня 1939 року, за участю понад 6500 краян (?), «Пані Ірина Невицька склала привіт від українського жіноцтва»…
      Витоки беззастережного українського вибору  І. Невицької  сягають глибин культурного і духовного набутків  роду свідомих підкарпатських русинів-українців.
      Народилася Ірина Невицька 10 грудня 1886 року у селі Збудська Біла на Лабірщині (Східна Словаччина). Батько – Павло Бурик, русино-український інтелігент, випускник Будапештського та Віденського університетів, гімназійний професор, і мати – вроджена Анна Ковалицька, походили з родини священників.  Своїм дітям (в сімї виростали старший брат Ірини  Павло і молодша сестра Ольга) батьки прищеплювали любов до віри предків, українського слова  та народної пісні. Немало зусиль вихованню онуків доклала бабуся  по батькові, яка особисто зналася з О. Духновичем, слугувалася у навчанні його букварем, граматикою М. Лучкая, творами О. Павловича. За твердженням А. Волошина, «родинний дім Павла Бурика був домом духу щиро руського».
За відсутності шкіл з рідною мовою навчання , початкову освіту Невицька отримала в німецькій школі , а горожанську – в угорській. Згодом шістнадцятирічною студенткою  Пряшівської семінарії вийшла заміж за богослова, відомого культурного діяча Пряшівщини, письменника і народовольця Омеляна Невицького.
      Після розпаду Австро-угорської монархії О. Невицький  ініціював заснування у Старій Любовні  першого народного органу закарпатських українців  - Руської Народної Ради  під гаслом злуки з Україною. В ухваленому 8 листопада 1918 року «Маніфесті до русинів Угорщини» було заявлено: «На другому боці Карпат живуть  такі ж самі русини , як і ми. Їх мова, звичаї  такі ж, як і у нас , а тому вони наші брати. З ними ми етнографічно ставимо  один великий багатомільйонний народ…». Така позиція не узгоджувалася з офіційною політикою Чехословаччини стосовно Підкарпатської Русі. , тому О. Невицький емігрував до Америки, після чого І. Невицька поселяється в Пряшеві, де організовує «Союз руських жін», а у 1930 році стає ініціатором заснування місцевої «Просвіти». У 1931-32 роках – редагує газету «Слово народа» - першого у Східній Словаччині часопису, що виходив українською літератуною мовою.
       У 1933 році будучи визнаною письменницею. І. Невицька переїжджає до Ужгорода та поринає в громадсько-політичне життя краю . Вона засновує жіночу секцію при товаристві «Просвіта» входить до Першої Руської Центральної Народної Ради, очолює Жіночий союз, як член центрального проводу УНО бере безпосередню участь у підготовці та проведенні виборів до Сойму Карпатської України.
       Як прозаїк і поет, Невицька дебютувала ще на початку минулого століття  в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді та Будапешті. До цього періоду відноситься її публіцистична праця «До руських жін» з соціальних проблем карпатського жіноцтва. В 1912 році в Удолі , де проживали Невицькі , побачила світ і була поставлена п’єса «Боже провидіння». Перу Невицької належать також п’єси «Огонь», «Рождественський дарунок», «Безнадійні», «Доля», «Князь Федір Корятович» та інші.
      Численні вірші І. Невицької були відгуком  на злободенні теми. Ця віршована публіцистика служить своєрідним літописом  і не втрачає актуальності і в наш час…
Високим громадським звучанням сповнені наступні рядки: «…До праці, до діла, до волі, до життя, - доста було спання!» («Соловей»), «…За правду бій, спасе рід мій!» («Дзвін перемоги»).  У віршах «Верховина» та «Завіяв вітер» тривога за нещасливу долю  краю змінюється сподіваннями , що «зацвіте весною нива», і «буде ще тут рай!».
       Гімном злуки українських земель сприймаються рядки вірша «Корятович на верхах Карпат».:
       І. Невицька авторка першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» про добу переслідування християнства. Із малої прози заслуговують уваги  її оповідання «Дарунок», «Буря», «Подорож», та вершиною літературного дару Невицької-прозаїка стала повість «Пригоди Миколи Куколки», яка частинами надходила до юних читачів зі сторінок журналу «Пчілка».
Публіцистичні статті з проблем  народної культури, соціології, феміністки, нариси, казки, поезію і прозу. І. Невицька друкувала переважно під псевдонімами  в тогочасних виданнях: «Неділя русина», «Руське слово», «Наш рідний край», «Свобода», «Літературний листок», в альманасі «Трембіта» та ін.
        У 30-х роках письменницю вшановувала громадськість Праги, Львова, Ужгорода, Пряшева, Коломиї… А. Волошин відзначив «каменярську працю» своєї «щирої помічниці для блага улюбленого нею нашого народу». Та повернувшись у Пряшев після придушення  Карпатської України, вона була позбавлена уваги літературного товариства і померла 21 листопада 1965 року забутою.
       Сьогодні, беззаперечно визнано, що І. Невицька була першою серед літераторів Закарпаття жінкою-прозаїком  та першою в історії краю  жінкою-політиком. Віриться, що прийдешні покоління збережуть пам'ять про цю легендарну постать , яка щедро засівала  народну ниву зернами духовності.