Замітки постаті

Замітки з міткою «постаті»

Сортувати:: нові; популярні

Вид:: короткий; повний

Як забути про старість і смерть? Секрет від першого ректора ВДУ

02.10.12, 23:13
науковці, постаті, україна

Йому 83 роки, але він ще з посмішкою говорить про старість і смерть. Анатолій Свідзинський знає, як позбутися нав`язливих думок про відхід у небуття. Своїм секретом він поділився у інтерв`ю «Волинським Новинам» напередодні Міжнародного дня людей похилого віку.

Нагадаємо, що Міжнародний день людей похилого віку в Україні, як і загалом у світі, відзначається 1 жовтня.

Як вдається залишатися активним членом суспільства у свої 83?

Ви хочете запитати, чому я не збираюся вмирати або, принаймні, на пенсію? Але я що скажу: поки я живу, то я маю працювати, бо це - форма мого буття. Може, якщо я перестану працювати, то й справді помру. Поки ж ніколи помирати, бо є дуже багато роботи.

Вчора я був у ректора і дав йому текст, який ми знайшли в Інтернеті. У повідомленні йдеться про острів зі сміття, що утворився в океані біля Гавайських островів. І от думаю, нещодавно навіть хтось з моїх знайомих, доволі розумних, говорив, що 2012 рік - то є рік кінця світу. Я у них запитував, що вони під кінцем світу розуміють, що весь всесвіт сколапсує, чи що? Кажуть: «А от, принаймні, життя на Землі зникне». От, якщо друге визначення взяти, то ми маємо вже початок кінця світу.

Значить, щось із цим треба робити. Серйозно не хоче робити жоден уряд жодної країни нічого. Вони живуть сьогоднішнім, ну, на завтрашній день, і рахують лише, скільки за цей день вони отримують прибутку.

Екологічною тематикою, питаннями захисту природи, ви, насамперед, як звичайний українець, а потім як науковець, коли почали цікавитися? Коли вам це «заболіло»?

Мені здається, що я цікавився цим все життя. Наприклад, в 1956 році я приїхав на роботу до Харкова, і мені разом з сім`єю дали там квартиру в «хрущівці» на околоці міста. Там пустир такий був. Я примудрився там посадити 450 дерев і більше тисячі кущів. Це завжди було в голові: треба, щоб людина, яка десь живе, навколо себе робила щось гарне. А рослини такі потрібні, бо вони виділяють фітонциди, кисень, регулюють вологість.

Яким вам зараз видається Луцьк?

В Луцьку погана ситуація, тільки лучани цього не бачать. Я поясню на прикладі з власному досвіду: був якось у лікарні в селі Боголюби, що біля Луцька. Дружина прийшла мене забирати і каже: «Чому ти так швидко йдеш, куди ти поспішаєш?». А я кажу: «Нікуди. Це моя звичайна хода». Але я помітив, що добре, вільно йду. Потім ми з дружиною таки сіли у маршрутку і, коли вийшли з неї в місті, я вже не так швидко йшов додому.

Ми просто звикли тут жити і не відчуваємо забруднення, бо це постійно діючий чинник. А коли ви з нормального району, відносно екологічно чистого, сюди приїдете, то різниця - відчутна.

От, наприклад, вулиця Шопена: зараз це швидкісна автотраса, і кількість газу, що звідти пре, захоплює вже точно пів університетського стадіону.

А як виправити цю ситуацію, на вашу думку, і чи це можливо?

Дерево – джерело нашого порятунку. Більше їх садити і не робити дурниць, як-от на проспекті Волі. Були там чудові липи, але половини з них вже немає, а замість них - кулевидні клени, які навіть не ростуть. То який з них толк? Та й ті вже гинуть.

Якщо говорити про формування певної культури поведінки у молоді, то як вдавалося вам, коли були ректором тоді Волинського державного університету імені Лесі Українки, її формувати? Чи є якийсь секрет?

Вдавалося погано, а секрет є. Лише одна людина зробити цього не може. Я йду навіть зараз в університет - мені тут близько - і запам`ятовую мовні помилки студентів. От тиждень тому йду і слухаю. Ну, як вони говорять? Це жах! Я їм кажу: «Так не говориться українською мовою!» - «А як?» - спитали, і я їм відповів. Ми ще трохи поговорили і, зрештою, вони навіть подякували мені за пояснення.

Значить, падає на грунт нормальний, значить, треба, щоб усі це робили.

Як вдається швидко налагоджувати контакт з молоддю? Не бувало випадків, коли б на зауваження реагували негативно?

Не знаю. Може вони просто бачать, що людина в літах. А тут, на Волині, є повага до літніх людей, я це відчуваю.

Не було випадків, коли хтось би агресивно якось відповів. Були випадки, коли я бачив, що сказане мною «ковзає по поверхні розуму».

Якщо заговорили про мову, то як ви оцінюєте якість перекладів, особливо що стосується спеціалізованої літератури, зокрема, підручників, наукових праць з фізики, математики тощо?

Очевидно, що усі ці книги мають виходити друком в Україні українською мовою. Але існують старі підручники, видані російською. Але не слід забувати, що вони уже застарілі, бо ж наука розвивається.

(демонструє власні книги, що їх свого часу перевидав – уже не російською, а українською мовою)

Якщо говоритимемо про усвідомлення свого покликання чи, як кажуть, свого місця в житті, то щось змінилося за останні, скажімо, 20 років? І що саме?

В мене уже не змінювалося ставлення до української мови. Але скажу, що крім наукових праць, я пишу ще й новели. Їх у мене вже є більше сотні.

Колись я навіть дотримувався принципу – ані дня без рядка. Але зараз уже працюю менше.

Який спосіб життя для свого віку вважаєте активним?

Я розумію, що 83, а ближче вже й 84, – це занадто багато. Люди уже помирають в такому віці. Мені вже не до бігу, не до туризму, як колись, а треба працювати, щоб встигнути зробити те, що запланував.

Знаємо про те, що ви ще обіймаєте посаду завідувача однієї з кафедр в університеті імені Лесі Українки. Не втомилися?

Зараз мені багато допомагають колеги, навантаження у мене вже не ті, що змолоду.

Від молодих людей часто доводиться чути на адресу колег-пенсіонерів: «Вони вже своє відпрацювали, нехай поступляться місцем молодшим». Вам доводилося таке чути від своїх колег?

Ні, я не чув такого. Звичайно, я працюю полегшено. Я читаю тільки те, що ніхто не прочитає. Наприклад, «Основи наукових досліджень».

Як підтримує вас дружина? Якісь харчові продукти особливі вживаєте?

Вона мене завжди підтримує. А їсти ми намагаємося часто мед. В мене є знайомі, які постачають нам доброякісний мед. Взагалі, якщо бути активним, то це впливає на обмін речовин. Якщо людина активна, то в неї працює не лише ця «коробка» (показує на голову), а все тіло. Важливий також нервовий тонус. Важливо, на що людина налаштована: чи лягти і лежати на дивані, чи щось робити.

Те, що у мене є шмат роботи, не дозволяє мені лягти і сказати усім: «До побачення».

Чого вам хотілося б побажати читачам «ВН», серед яких, зокрема, є й пенсіонери?

Молоді – не боятися старості, й усім – не боятися смерті. Не треба про це думати. Такі роздуми витісняються працею. Але я знав про такі випадки, коли люди наперед знали про те, коли помруть.

Ви хотіли б про це знати точно, коли покинете цей світ?

Мені байдуже. Якщо у мене буде така інформація, то я її прийму. Але я про це не думаю, я можу про це говорити, але завжди з усмішкою (усміхається).

Розмовляла Вікторія Поліщук

Довідково:

Свідзинський Анатолій Вадимович - професор, доктор фізико-математичних наук, Заслужений діяч науки і техніки України. Народився 1929 року в місті Могилів-Подільський Вінницької області.

Перший ректор Волинського державного університету імені Лесі Українки (1993 — 1995 роки), що наразі йменується Східноєвропейським національним університетом імені Лесі Українки.

http://www.volynnews.com/news/society/iak_zabuty_pro_starist_i_smert_sekret_vid_pershoho_rektora_vdu_foto

Фото за посиланням

Коментарі: 8

KZIRKA

Волонтер, камарадо Варгулич

Іван Андрійович Варгулич (1909-1942) із верховинського села Бистра був серед тих, хто зі зброєю в руках став на шляху коричневої чуми фашизму ще в 1936-1939 рр.. на теренах Іспанської республіки.

     Народився і виріс майбутній антифашист у гірському селі нашого краю Верховина Бистра (Великоберезняського району Закарпатської області). Його родина належала до малоземельних, тому Іван був змушений податися на заробітки.
     Спочатку опинився у словацькому містечку Міхаловце, а потім емігрував аж у Бельгію. Тут, у місті Льєж, пішов працювати на вугільну шахту, а потім через скорочення шахтарів став безробітним. Без довгих вагань записався добровольцем іспанської республіканської армії.
      Документально засвідчено, що у 1938 році Іван Варгулич воював у Іспанії в складі інтернаціональної бригади 45-ої дивізії, тричі був поранений. Сам про один з епізодів маловідомої для наших сучасників війни розповідав так:
     «Коли надійшла команда про відкликання інтернаціональної бригади з Іспанії, розпочалася евакуація у напрямку до французького кордону. Але війська профашистського диктатора Франко наступали дуже швидко. Тоді командування республіканської армії звернулося до нас з проханням зупинитися і стримати наступ франкістів, прикривши таким чином організований відступ республіканців до Франції. Кожен вирішував за себе добровільно. У числі добровольців опинився і я. У наступному бою мене поранило у шию та ногу...».   Цілком очевидно, що мова іде про заключні акорди громадянської війни в Іспанії і, зокрема, про бої у грудні 1938-го та лютому 1939-го у провінції Каталонія на північ від міста Барселона.
   Подальша доля іпсанського волонтера з Ужанської Верховини була наступною: концтабори Аржелес в Іспанії і Боре на півдні Франції, звідки волонтерів інтернаціоналістів відправили по своїх країнах. Так учорашній камрадо (по-іспанськи товариш) Варгулич знову опинився у бельгійському місті Льєж. Знову працював там у шахті, а коли німецькі фашисти окупували країну, переїхав до німецького міста Гельсінкірхерхорст. Звідси попросився у відпустку до рідного села.
   Була вже осінь 1940-го. Деякий час Іван перебував у своїх сестер, але ті жили бідно і бути на утриманні їх сімей невдовзі не схотів. До того ж, ним зацікавилися мадярські жандарі.
     А сталося це так. Василь Вудмаска, бойовий побратим Івана по іспанській війні і його земляк, розповів про їх пригоди у далекій Іспанії своїй дружині Олені Лукан, а та довела все до відома жандарів. Не чекаючи арешту, 11 березня 1941 року поблизу с. Сянки Іван Варгулич перетнув кордон СРСР. Червоні прикордонники повезли його у селище Сколе. І почалися довгі допити. Та обставина, що Іван перебував і працював деякий час на території Німеччини, давала змогу енкаведистам підозрювати його у шпигунстві. Не допомагала і участь у боротьбі із фашистами в Іспанії...
   16 грудня 1941 року «особлива нарада» засудила І. А. Варгулича на 5 років ув’язнення і вислала у Вятський табір, де 30 липня 1942 року він помер. Так радянська влада оцінила діяльність добровольця-антифашиста.

Іван Циганин
"Карпатська зірка" №13 від 26 березня 2010 року

Коментарі: 4

KZIRKA

Вона засвідчила ниву духовності … (Ірина Невицька)

16.11.09, 16:17
Історія
закарпаття, історія, література, особистості, постаті, творчість

Ірину Невицьку, я відкрив для себе, шукаючи матеріали довоєнного минулого моїх батьків –просвітян, про яке вони після трагічного березня 1939 року замовчували.
Привернули увагу публікації заокеанської діаспори, з яких випливало, що Невицька проживала в Ставному. Рідне село , де працювали мої батьки, прихистило відому письменницю і політичну діячку після того, як за віденським арбітражем Ужгород відійшов до Угорщини.

    З’ясувалось, що мої батьки, ентузіасти аматорських театрів, готували з І. Невицькою вистави за її п’єсами, а в період становлення Карпатської України працювали разом, як чільні провідники Українського Національного Об’єднання (УНО). Із статті в газеті «Народна свобода» за 31 січня 1939 року стало відомо, що на окружному з’їзді УНО, який відбувся у Великому Березному 29 січня 1939 року, за участю понад 6500 краян (?), «Пані Ірина Невицька склала привіт від українського жіноцтва»…
      Витоки беззастережного українського вибору І. Невицької сягають глибин культурного і духовного набутків роду свідомих підкарпатських русинів-українців.
      Народилася Ірина Невицька 10 грудня 1886 року у селі Збудська Біла на Лабірщині (Східна Словаччина). Батько – Павло Бурик, русино-український інтелігент, випускник Будапештського та Віденського університетів, гімназійний професор, і мати – вроджена Анна Ковалицька, походили з родини священників. Своїм дітям (в сімї виростали старший брат Ірини Павло і молодша сестра Ольга) батьки прищеплювали любов до віри предків, українського слова та народної пісні. Немало зусиль вихованню онуків доклала бабуся по батькові, яка особисто зналася з О. Духновичем, слугувалася у навчанні його букварем, граматикою М. Лучкая, творами О. Павловича. За твердженням А. Волошина, «родинний дім Павла Бурика був домом духу щиро руського».
За відсутності шкіл з рідною мовою навчання , початкову освіту Невицька отримала в німецькій школі , а горожанську – в угорській. Згодом шістнадцятирічною студенткою Пряшівської семінарії вийшла заміж за богослова, відомого культурного діяча Пряшівщини, письменника і народовольця Омеляна Невицького.
      Після розпаду Австро-угорської монархії О. Невицький ініціював заснування у Старій Любовні першого народного органу закарпатських українців - Руської Народної Ради під гаслом злуки з Україною. В ухваленому 8 листопада 1918 року «Маніфесті до русинів Угорщини» було заявлено: «На другому боці Карпат живуть такі ж самі русини , як і ми. Їх мова, звичаї такі ж, як і у нас , а тому вони наші брати. З ними ми етнографічно ставимо один великий багатомільйонний народ…». Така позиція не узгоджувалася з офіційною політикою Чехословаччини стосовно Підкарпатської Русі. , тому О. Невицький емігрував до Америки, після чого І. Невицька поселяється в Пряшеві, де організовує «Союз руських жін», а у 1930 році стає ініціатором заснування місцевої «Просвіти». У 1931-32 роках – редагує газету «Слово народа» - першого у Східній Словаччині часопису, що виходив українською літератуною мовою.
       У 1933 році будучи визнаною письменницею. І. Невицька переїжджає до Ужгорода та поринає в громадсько-політичне життя краю . Вона засновує жіночу секцію при товаристві «Просвіта» входить до Першої Руської Центральної Народної Ради, очолює Жіночий союз, як член центрального проводу УНО бере безпосередню участь у підготовці та проведенні виборів до Сойму Карпатської України.
       Як прозаїк і поет, Невицька дебютувала ще на початку минулого століття в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді та Будапешті. До цього періоду відноситься її публіцистична праця «До руських жін» з соціальних проблем карпатського жіноцтва. В 1912 році в Удолі , де проживали Невицькі , побачила світ і була поставлена п’єса «Боже провидіння». Перу Невицької належать також п’єси «Огонь», «Рождественський дарунок», «Безнадійні», «Доля», «Князь Федір Корятович» та інші.
      Численні вірші І. Невицької були відгуком на злободенні теми. Ця віршована публіцистика служить своєрідним літописом і не втрачає актуальності і в наш час…
Високим громадським звучанням сповнені наступні рядки: «…До праці, до діла, до волі, до життя, - доста було спання!» («Соловей»), «…За правду бій, спасе рід мій!» («Дзвін перемоги»). У віршах «Верховина» та «Завіяв вітер» тривога за нещасливу долю краю змінюється сподіваннями , що «зацвіте весною нива», і «буде ще тут рай!».
       Гімном злуки українських земель сприймаються рядки вірша «Корятович на верхах Карпат».:

І злучиться народ князя з народом Карпат,
І в своїй любові щирій брата вбійме брат.

       І. Невицька авторка першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» про добу переслідування християнства. Із малої прози заслуговують уваги її оповідання «Дарунок», «Буря», «Подорож», та вершиною літературного дару Невицької-прозаїка стала повість «Пригоди Миколи Куколки», яка частинами надходила до юних читачів зі сторінок журналу «Пчілка».
Публіцистичні статті з проблем народної культури, соціології, феміністки, нариси, казки, поезію і прозу. І. Невицька друкувала переважно під псевдонімами в тогочасних виданнях: «Неділя русина», «Руське слово», «Наш рідний край», «Свобода», «Літературний листок», в альманасі «Трембіта» та ін.
        У 30-х роках письменницю вшановувала громадськість Праги, Львова, Ужгорода, Пряшева, Коломиї… А. Волошин відзначив «каменярську працю» своєї «щирої помічниці для блага улюбленого нею нашого народу». Та повернувшись у Пряшев після придушення Карпатської України, вона була позбавлена уваги літературного товариства і померла 21 листопада 1965 року забутою.
       Сьогодні, беззаперечно визнано, що І. Невицька була першою серед літераторів Закарпаття жінкою-прозаїком та першою в історії краю жінкою-політиком. Віриться, що прийдешні покоління збережуть пам'ять про цю легендарну постать , яка щедро засівала народну ниву зернами духовності.

В. Шелепець
"Карпатська зірка" (8.12.2006). №48 (7708)

Коментарі: 0