Нові причинки до історії української мови
Міхаель МОЗЕР

У Канаді готується до друку нове (значно доповнене) видання книжки австрійського україніста, професора Інституту славістики Віденського університету (та інших університетів), президента Міжнародної Асоціації Україністів Міхаеля Мозера «New Contributions to the History of the Ukrainian Language». Майбутнє видання автор презентував лекцією в Києві.

Щиро дякую вам усім, що ви прийшли на такий дивовижний захід, бо тут ідеться про презентацію книжки, якої ще немає. Книга називається «New Contributions to the History of the Ukrainian Language». Ми свідомо вибрали таку назву, це «Нові причинки до історії української мови», які вийшли 2008 року і зазнали трьох видань, що, на щастя, вказує на те, що українське мовознавство живе, що є люди, які цікавляться такими питаннями, і ми, зокрема я, тоді були дуже раді, що це саме так. Тоді ми приклали декілька статей українською мовою. Була наступна мета – щоб українці дізналися про те, що десь в Австрії сидить людина, яка серйозно цікавиться історією української мови. Цього разу це інша мета – ми хочемо показати світові, що українське мовознавство існує і поза Україною. І тому ми зібрали кілька статей в книзі, що майже готова. Вона має більш, ніж 650 сторінок, вони присвячені різним аспектам історії української мови, моєї улюбленої теми.

Щодо сьогоднішнього вечора, то ми домовилися, що я буду говорити про чотири теми, які, звісно, якось пов’язані з «Новими причинки до історії української мови». І тут я з задоволенням погодився, що можна говорити на ці чотири теми.

Перша тема: „Новгород – це не Київ“. Що це означає? Тут ідеться про різні переконання, різні думки, що дуже поширені не тільки серед не науковців, а й серед різних науковців. Тут ідеться про початки історії української мови. Можна сказати, що йдеться про міф єдиної давньоруської мови. З одного боку, багато хто з вас, звісно, знає праці провідного українського мовознавця Юрія Шевельова, який багато що довів саме в такому розумінні, що єдиної давньоруської мови ніколи не було.

Але, як на мене, варто не тільки звернути увагу на праці Шевельова, які висвітлюють питання з українського боку, але й віддати належне нашим колегам з русистики, які дуже плідно попрацювали за останні роки, досліджуючи мову Новгорода. Ви всі колись, мабуть, чули про унікальну мову Новгорода, про новгородські берестяні грамоти. Ви всі також, мабуть, чули, що росіяни – і це є цілковитою слушністю – дуже пишаються цими новгородськими берестяними грамотами, які є унікальними щодо мовних аспектів. Новгородська мова, справжня народна мова середньовічного Новгорода – це мова унікальна не лише з огляду на Давню Русь, а й унікальна на фоні всіх слов’янських мов загалом. Тобто це щось неймовірно цікаве. Це те, що суттєво відрізняється від всього іншого, що ми бачимо перед собою в слов’янськомовному ареалі Середньовіччя. Є різні монографії присвячені мові давнього Новгорода. І ми це шануємо, і віримо, і не розуміємо як надалі нам можуть розповідати, що все ж таки був «единый древнерусский язык». Ми навіть не мусимо бути мовознавцями, щоби зрозуміти, що щось не так. І те, що нас тут особливо цікавить, – це те, що колеги з русистики, певне, найпереконливіше нам показали, що єдиної давньоруської мови не було.

Ви бачите певні, дуже суттєві прикмети, котрі я не знайшов, а взяв з книжки відомого високоповажного російського мовознавця Андрія Залізняка. Це деякі з тих прикмет, дуже давні та суттєві для всього слов’янства. Ці суттєві різниці стосуються всіх мовних рівнів. З іншого боку, звісно, новгородські берестяні грамоти не являють собою єдиний корпус новгородської мови Середньовіччя. Тобто новгородські середньовічні тексти є дуже різними. Багато з цих текстів зовсім не написані автентичною мовою Новгорода. Вони написані мовою, що є набагато ближчою до мови інших пам’яток з інших регіонів Давньої Русі. І тут Залізняк каже, що все вказує на те, що в Новгороді, і не лише там, побутувала якась мова, що її він називає так: «наддиалектная форма русского языка». І багато що вказує на те, що пан Залізняк має рацію. Якщо це «наддиалектная форма русского языка», тоді все ж таки якесь підґрунтя має бути. Оскільки ми знаємо, що справжня мова середньовічного Новгорода так суттєво відрізняється від усього іншого, що ми бачимо на східнослов’янському мовному просторі Середньовіччя, то багато що вказує на те, що підставою цієї наддіалектної форми давньоруської мови є слов’янський діалект, яким говорили в середньовічному Києві.

Залізняк вказує на щось дуже суттєве. Якщо ми говоримо про українську мову Середньовіччя, то це анахронізм, на це вказують всі. Але якщо ми говоримо про «древнерусский язык», то це також анахронізм. І він дуже слушно пише: «Следует учитывать, однако, что такие названия, как древнерусский язык, древнечешский язык и т. д., отражают в первую очередь взгляд со стороны современных языков (русского, чешского и т. д.)». Це наш погляд у минуле. І визнає, що ці назви є анахронізми, оскільки, якщо йдеться про перші приклади сполучень слів «русский язык», і коли малось на увазі щось як мова, то «русский язык» перших років – це навіть не слов’янська мова, це мова Русі. А Русь найдавніших часів – це не слов’яни, це варяги. І Костянтин Багрянородний дуже однозначно пише про те, що є назви слов’янські, з одного боку, і руські – з другого. І руські назви – це скандинавські назви, тобто теж анахронізм.

Якщо ми кажемо, що дуже часто працюємо в історичних науках з анахронізмами, маємо працювати з анахронізмами, то треба бути послідовними. Якщо це мова Києва, якщо ми погоджуємося на анахронізм, то «наддиалектная форма русского языка» це все ж таки не «древнерусский язык» у першу чергу, але, попри все, давньоукраїнська мова, якщо ми послідовні щодо анахронізмів. Як на мене, не треба бути таким послідовним завжди, оскільки щодо української мови ми не маємо такої переваги, що можемо чітко відрізняти все руське від усього російського. Та коли нам розповідають про «древнерусский язык», тут надалі можна бути обережним. І якщо нам розповідають, що «Добрилове Євангеліє», наприклад, або «Євсевієве Євангеліє», такі важливі середньовічні тексти, які однозначно написані на українській основі (церковнослов’янською мовою, але на українській основі), що вони написані на «церковнословянском языке русской редакции», то теж ми не можемо бути дуже задоволені. Адже це однозначно є тексти, що походять з України, і навіть якщо України не було, всі ці явища середньовічної України не є «русские», російською мовою.

Друга тема – це цитата з Валуєвського циркуляра, тут можна говорити про польські впливи на українську мову: «тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Українська мова ніколи не була «тем же русским языком» – це, по-перше. По-друге, «испорченный». Є такі традиції, я чесно кажучи не знаю, звідки вони походять, що впливи ззовні називаються або «засміченням», або «збагаченням». І навіть у дуже об’єктивних творах, присвячених історії різних мов, можна читати про «збагачення», про «засмічення» так, ніби це були цілком нейтральні вирази. Однак, звісно, це не так. Щодо «испорченный», «засмічений» я дуже сумніваюсь. І щодо впливу саме з боку Польщі, я також трохи сумніваюсь. Бо багато що насправді входило в українську мову з Польщі, але далеко не все, навіть меншість цих елементів. Це польські елементи з походження. Скажімо, «шляхетство», «шкода» – це не просто польські слова. Українське слово «власне» є полонізмом, але у польській мові це слово є «богемізмом». Це саме стосується слова «праця». І цей перелік можна продовжувати. Дуже багато цих польських елементів в українській мові. Вони відіграють величезну роль, починаючи принаймні з 16 століття. Багато з цих польських елементів – це латинські елементи. І поляки теж не вигадали латинь, як ви знаєте. Так що на це можна подивитися цілком інакше.

Перед нами текст з раннього XVII століття, текст доволі відомий, називається «Інструкція». Це протест львівських міщан проти їхнього гноблення у Львові з боку поляків. Мова цієї «Інструкції» однозначно руська, тобто українська мова ранньомодерної доби. І ця писемна мова неймовірно близька до польської таким чином, що перекласти цей текст польською мовою можна без великих проблем. Це мій власний переклад, він такий, що ним не треба дуже пишатися, оскільки тут є певні механізми, що діють між польською та русько-українською мовами цих часів, що їх я трохи описую в «Нових причинках до історії української мови». Русини-українці ранньомодерної доби просто взяли участь у тому неймовірному культурному злеті, який відбувся у Польщі, зокрема, починаючи з другої половини 16 століття. Це золотий вік польської культури. І українці тоді під тиском поляків багато прийняли та перетворили на своє. Передусім, такі впливи відкривали українцям, русинам цих часів погляд на те, що відбувалося в Європі. І в XVII-XVIII столітті це не було мало. І ці контакти з Польщею також підтримували контакти з провідною мовою цих часів – латинською. І латинська мова була не зовсім чужа нам, українцям, тих часів. Тут ви бачите справжню цікавинку щодо культурної історії русинів-українців. Я вам зачитаю: «Electi sunt domini Nicolaus Zarogowsci, Janis Walach, Georgius Raich, Nicolaus Dompiach, Stanislawsci par et Lionas Lintner, incomes residentis». Чудова латинська мова, написана кирилицею, дуже рідко трапляється. І ми мусимо читати такий фрагмент згідно з правилами української мови. «» (ять) – це «і». Коли маємо читати «ґ», тут є «кг». Це однозначно український латинський текст. І знову ж, цей польський вплив навряд чи був «засміченням». Ці переклади Біблії (Пересопницьке Євангеліє та інші переклади) – вони не були просто перекладами однієї версії польської Біблії, але польські Біблії слугували зразками.

Є й інші цікавинки. Наприклад, таке. За ранньомодерних часів дуже популярними стали розмовники, такі книжечки, які давали можливість подорожувати по Європі та знайомитися з тим, як інші народи кажуть про різне, побутове, важливе під час цих подорожей. Дуже популярним розмовником був розмовник пана Берлемонта. Він був перекладений різними мовами, в тому числі слов’янськими. І одна зі статей у цих «Нових причинках до історії української мови» стосується стосунків польськомовної версії та українськомовної версії цього розмовника. Ті колеги, що видали цю розмову-бесіду Івана Ужевича, були переконані, що українська версія вийшла (чи краще, постала, бо не була надрукована) без польського зразка. Мені здається, що це неправильно. І в цій статті я намагаюся довести, що Іван Ужевич прекрасно знав польську версію цього розмовника. В ньому йдеться про дуже побутові речі, зокрема про те, що кажуть, коли пообідали і про це зрідка пишеться в текстах XVII-XVIII століття.

Ці контакти з польською культурою були дуже багатогранними. Наприклад, відомо, що одним із найважливіших джерел постання ідеї про один спільний «русский народ» є текст, який постав у Києві у другій половині XVII століття. Це так званий «Синопсис». Він написаний церковно-слов’янською мовою, і він тоді так сподобався росіянам, що «Синопсис» став першим підручником з російської історії, так пишуть у різних джерелах. Тут багато йдеться про один словянорусский народ». І це нібито початки ідеї «руський мир». Це трохи запросто. Але що цікаво, це те, що цей текст «Синопсис», який має таку сумнівну історію, фактично є перекладом польської хронічки. Це «Kronika polska, litewska, muka i wszystkij Rusi» автора Maciej Stryjkowski. Як ви бачите, ці контакти абсолютно несподівані. Такі польські тексти були написані мовою і стилем, який знаходився на рівні цих часів. Це дуже розвинений, розроблений стиль. І українці-русини тих часів багато що взяли щодо цих осягнень польських, європейських, латинських, і вони тоді осягнули, що русько-українська мова XVII-XVIII століть також знаходиться, як на мене, на такому дуже високому культурному рівні. І в такому контексті цікаво порівнювати російські тексти цих часів з руськими (українськими, білоруськими) текстами. Це цілком різні світи.

«Українізація українців» далеко-далеко від XVI століття. Мене досі, чесно кажучи, дивує, як взагалі досі часто говорять про «українізацію українців» стосовно цього розвитку в XX столітті в 20-30-х роках. Я досі ніколи не читав про «австріякизацію австрійців», про «полонізацію поляків», про «богемізацію», «чехізацію чехів» тощо. Це також цікаво через те, що, як багато хто з вас знає, першопочатковим терміном не був термін «українізація». Коли вигадали цю політику, то вона називалась «націоналізацією» і вона стосувалась не лише України, а й усього Союзу. Але початок цієї «націоналізації» насправді дуже пов’язаний з подіями в Україні. Оскільки більшовики не просто захопили Україну. Їм було дуже тяжко, оскільки українці не хотіли опинитися під радянською владою. І один з чинників, що на них натрапили більшовики, це був український націоналізм. Націоналізм може бути різним, а пан Сталін вже доволі рано, 1918 року чудово зрозумів, що націоналізм також може бути маскою. Він говорив про націоналізм як маску серед контрреволюціонерів. Тобто, звісно, більшовики не хотіли бути націоналістами, але «національна маска» могла бути корисною, вони про це чудово знали. Коли Сталін оголосив цю політику «українізації», то він сказав у цій промові від самого початку, що це політика, яка буде корисна тільки тимчасово, так само як і «НЕП». Він пише про «передышку» і про те, що «після останніх подій» 1923 року потрібен деякий час, коли треба буде «лизати» рани більшовикам. Але від самого початку було сказано, що це тимчасова справа. І «українізація, «націоналізація» та «НЕП» тісно пов’язані між собою.

Нам часто розповідають, що українська культура взагалі постала завдяки більшовикам. Різні люди нам досі таке розповідають. Дуже цікаво дізнатись, що власне таке «українізація», бо це не просто 20-ті роки і початок 30-х років. Оскільки 1923 року Сталін оголосив цю політику, а 1926 року Лазар Каґанович сам дізнався, що тільки тоді можна було відзначити першу річницю «українізації». Тобто більшовики самі визнали, що впродовж перших років нічого не сталося, а тільки десь в 1925 році взагалі почалась ця «українізація». І як ви бачите, щойно вона почалась, то Політбюро Центрального Комітету вже дуже стало дбати про те, щоб усі ті, що справді могли щось осягати в рамках цієї «українізації», були під чуйним оком партії і КГБ. І доки оголошували ці гасла про потребу в «українізації», дуже дбали про те, що з ухильниками треба боротися без пощади. Каґанович, та сама людина, що у великій мірі відповідала за українізацію, сказав під час так званої «афери Шумського»: «Абсолютно неправильні всякі тлумачення, всякі натяки на те, що більшовики нещирі, що більшовики брешуть, коли вони говорять за «українізацію», що в більшовиків це лише маневр, що провадять більшовики «українізацію», не бажаючи її, не вірячи в неї, не люблячи її тощо». Ну, коли більшовики дуже наполягали на тому, що щось абсолютно не так, то ми знаємо, що саме так і є.

Після цієї промови Каґанович у дискусії сказав «Нам безперечно небезпечний «великоруський» шовінізм, якщо має історичні корені та історичну давність». Ну, це «бла-бла-бла» тих часів, чесно кажучи. Це просто політичні гасла цих часів. Голос з місця: «Наша партія на Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом». І Каґанович, який за «українізацію», дуже швидко погоджується: «Це правда, наша партія на Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом. Країна наша більше схильна до українського шовінізму». Два обличчя, не тільки маска, повсюди це видно.

Наймудріші люди точно розуміли, що там відбувається. Це відомі слова Миколи Куліша: «Їхня українізація – це спосіб виявити нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було». Попереджає. 1925 року почалась ця «українізація», 1928 року почалась колективізація, 1929-го починається ця афера Спілки Визволення України і починається цілковитий терор. Власне, проти тих, які могли щось зробити, якщо йдеться про власну «українізацію»: це представники Академії Наук, це вчителі, це інтелектуали. Вже 1929 і 1930 року нема жодних закладів в Академії Наук, які б могли займатися тими справами, які просто необхідні були для «українізації».

Отже, з 1925 року по 1928-1929 роки. Що насправді можна було осягнути продовж цих років? Правда, багато що осягнули. Хай нам ніхто далі не розповідатиме, що саме «українізація» зробила українців українцями, що «українізація» так багато дала українцям. Це є не так. Навіть коли йдеться про справжні осягнення цієї «українізації», то я б хотів вказати на книжку, яка вийшла нещодавно, це книжка американського історика Мет’ю Полді (Matthew Poldy). На жаль, я наразі не пригадую назву книги. У цій книзі йдеться про те, що було сказано, що було досягнуто під час «українізації». З одного боку, пропаганда, а з іншого, – те, що насправді діялося на місці, зокрема, в сфері освіти. Це була та сфера, що в ній все виглядало так, нібито успіхів було дуже багато, однак архівні матеріали показують, що це була «українізація» на папері. Тобто, певні школи були нібито зукраїнізовані, але насправді нічого подібного не було. Тут треба просто надалі працювати в архівах. Нам, історикам мови, варто знати про такі дослідження. Все разом вказує на те, що ми надалі повинні цікавитися цією більшовицькою «українізацією», але дивитися на неї дуже критичним і дуже тверезим оком.

Про те, що сталося 1933 року, я не буду говорити, ви всі про це знаєте. Куліш мав рацію дуже трагічною мірою, і 1933 року все це здійснилося, те, що він сказав.

Четвертий пункт – «Кілька слів про злободенне: мовне питання в сучасній Україні, або Що стоїть за гаслом „Єдина країна / Единая страна“?». На відміну від інших пунктів, це не мої слова, це пропозиція з боку пані Анастасії [Левкової – Z], дуже гарна пропозиція. Але я вирішив, що більшість можливих пунктів, що пов’язані з такою темою, хай вони стануть предметом дискусії. По-перше, я сьогодні шукав в Інтернеті, що ж саме я знайду, коли наберу у пошукову стрічку «Єдина країна» / «Единая страна». Перші п’ять результатів – російськомовні. Це вказує на те, що щось там досі не так, з цією «єдиною країною» / «единой страной». Ми знаємо, що «Майдан» не був виключно україномовним, а й російська мова була присутня. Ми знаємо, що в АТО російська мова звучить не рідше за українську. Але це не означає, що надалі не треба працювати над тим, щоб українська мова в Україні нарешті опинилася там, де мала опинитися в ролі державної мови, яка є державною, я зумисне повторюся, не тільки на папері. Це є дуже важливо. Російська мова в Україні мала своє місце, має своє місце і матиме своє місце, і це добре. Але українська мова має бути більш поширена, ніж тепер. І ніякий Майдан, і ніяке АТО, мені здається, це не змінює. І ті, що були на Майдані й ті, що є в АТО, зі мною, мабуть, погоджуються. Дякую!

Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то різні деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90 % інформації є сміттям, десь 8 % – цікавої і не більше 2 % – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як «дежавю»-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного Президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: Президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись такою подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Про вас – немає сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають і не зауважують.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-«похоронки», тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись – і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що засовує свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу! Коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич
м. Львів

Дітлахи вітають журналюх
                    (фельєтон)

Загадково-невідомим залишається для мене ім’я одного українського фільольога, – саме так, оскільки назвати цього мовного паразита справдешнім філологом просто неможливо, як і тих всіх, хто постійно користується його дико-убогим словотвором «дітлахи».  Для усіх навіть не надто великих знавців теорії мови і теми словотворення – морфології, є відомим факт існування спеціальних словотворчих морфем для надання словам емоційних відтінків, зокрема суфіксальна морфема «-чк» придає словам применшувально-пестливого емоційного забарвлення: сонце – сонечко, квіти – кіточки, ложки – ложечки, діти – діточки тощо. Про існування словотворчої суфіксальної морфеми «-лах» в українській мові мовчать всі підручники, зате доволі поширеним в побутовому мовленні використовується слово «лахи» на означення того, що у нас знедавна почали величати секен-хендом. Слово «лох» коментарів не потребує, а ще є такий вираз: «не дери з мене лаха», яке означає : «припини з мене знущатись і насміхатись». Є слово «ляха», що означає «велику жирну свиню». І тепер порівняйте в цьому мовному оточенні емоційну насиченість сучасного новотвору «дітлахи» ...
На щастя, цей словесний покруч маловживаний у лексиці журналістів друкованих ЗМІ, проте журналісти радіо і телебачення безперервно деруть лаха з діточок, постійно обзиваючи їх «дітлахами». Напевно вони вважають це гарним і ніжним узагальненим означенням для дітей в замін слова «дітвора», а ті у свою чергу, будучи не обтяжені освітою і фаховими знаннями з мови, теж роблять у відповідь ще видатніші мовні утворення типу «а дякуємо вам, дядя-журналюх і тьотя-журналяха».
Панове правдишні журналісти, я  особливо хочу звернутись до вас з питання чистоти вживання мови: ви найпередовіший загін філологів, що найбільше демонструє довершеність і витонченість мови, тому пильнуйте цей свій основний інструмен! Поважайте мову, щоб поважали вас, бо коли ви починаєте засмічувати свої матеріали новомодними словечками зі сленгу задля намріяної модерної оригінальності, то у відповідь так і напрошується вираз на аналогічному рівні «Ти чо, чмо? Фільтруй свій базар».
Засміченість мови українських журналістів просто феноменальна і  у мене, як знавця і шанувальника української мови, постійним є відчуття нудоти від огиди, коли засмічують її чистоту і джерельну милозвучність різними жахливими новотворами. Час припинити прикривати особисту неповноцінність якоюсь міфічною меншовартістю української мови з отими всіма різноманітними «розчіпірками», «дітлахами» і тому подібним словотворчим убожеством!
Другою нашою мовною бідою є надмірне і абсолютно невиправдане вживання іноземних слів. Жоден з українських самозакоханих журналістів не може обійтись без іноземних словес типу «презентація», а то і з особливим шиком виведе «репрезентація», хоча це можна спокійно означити гарним українським словом «представлення».  А тих менеджерів і дилерів розвелось стільки, що тільки кілери можуть допомогти навести лад.
Застування іноземних слів повинно мати за основний принцип їх суто вузький термінологічний характер, а не узагальнений, тобто коли всіх звичайних українських продавців починають повально називати дилерами або коли всі стали менеджерами, а нормальне українське слово управляючий взагалі виходить з активного вжитку, то це вже не стільки маразм, як лікарський діагноз, скільки звичайнісінька дурість, гірше за яку є тільки прогресуюча дурість – це коли іноземні терміни починають вживати взагалі поза змістом і здоровим глуздом. Зокрема, я не можу спокійно слухати, коли в інформаційних повідомленнях і то на найвищому офіційному рівні в Україні лунають словеса типу: «губернатор» або «спікер».  Явно прогресуюча дурість, тому що які в Україні можуть бути губернатори, коли тут нема жодної губернії і жодної офіційної посади такого рівня. В сусідній Росії губернатори є офіційно як посадові особи конкретних територіальних місцин федерації, але при них функціонують офіційно і власні державні уряди з посадами міністрів! І території під керівництвом російських губернаторів по масштабах куди більші за наші українські області, а деякі – і цілої України! Наші українські губернатори можуть бути названі такими хіба що від фразеологічного звороту «розкотав губу», тобто «мати надмірні бажання і пиху».
Звичайно, що й якийсь там начальник житлово-комунальної контори може почати величати себе «президентом ЖККа» і в розмові вставляти фрази: «Я готуюсь до саміту з колегами Ющенком і Бушем, а ви тут зі своєю прогнившою сантехнікою пхаєтесь, відволікаєте від державницьких справ Україну розбудовувати!» Або ж можна уявити розчарування якогось пенсіонера-прохача, коли він писав жалобну петицію на ім’я Його Величності Губернатора Харківського і всія Слобожанщини, Малої і Великої, а йому відповідають якісь дрібні чинуші від імені якогось миршавого голови Харківської обласної державної адміністрації. Тьху! І розтерти! Відмова від  самого губернатора – то велика честь, не те що позитивно вирішене питання головою ОДА – це більше схоже на кревну образу.  
Або як гарно можна проявити  свої фантазії нашим журналістам описуючи буденну нараду голів облдержадміністрацій України: «Відбувся всеукраїнський форум всевладної еліти за участю губернатора харківського, воєводи луцького, хана кримського, сатрапа донецького, васала луганського, маршалка львівського, господаря чернівецького, гетьмана запорізького, наркома дніпропетровського... Їх привітали  Великий Князь України-Руси – він же Призедент України, а також мер він же бургомістр Київський і спікер він же снікерс Української Верховної Ради без усякої Думи» –  просто цукерочка-кросворд, замість нудного інформаційного повідомлення. Чтиво найвищого гатунку! Хвала і слава панству журналюхству!
Сподіваюсь, що вже досить показувати недолугість подібної  журналістики. І так зрозуміло необхідність для справді професійного журналіста чітко дотримуватись чистоти мови і документальної точності в поданні інформації, а щодо всіляких горе-ЗМІїстів, то ні диплом журфаку, ні редакторська посада, ні журналістське посвідчення не є причиною зараховувати їх до журналістів.  
Панове, припиніть «приколюватись» з української мови і продукувати лжеінформаційний простір. Бо коли вже по БіБіСі з врахуванням анлійської прискіпливості редакторів сповна серйозно говорять про призначення і звільнення українських губернаторів, то це вже занадто. Західні люди звикли називати Росією всю територію Радянського Союзу, тому для них цілком нормальним є за аналогією розповсюджувати всі реалії державного функціонування і устрою Російської Федерації на колишні республіки, у тому числі і Україну, особливо якщо ми самі вводимо їх в оману фальшивою ЗМІїтворчистю. Але ж нема в Україні губернаторів! Нема! В РФ є, а у нас – НЕМАЄ! Тому у нас не можуть призначати і знімати губернаторів, як не можуть обирати спікера Верховної Ради, бо нема такої посади! Є не спікер і не снікерс, а голова Верховної Ради України! Нема губернатарів і мерів нема! Є голови ОДА, міст, районів, рад різних рівнів. Голови керують в Україні навіть при відсутності «голови на плечах» чи «клепки в голові». Зрозумійте і запам’ятайте це, шановні панове журналісти! Називайте речі своїми іменами й не продукуйте шаради і кросворди замість правдивої інформації!

Богдан Гордасевич
м. Львів      

виправлено 15:16 22.09.2016

1769 рік. Санкт-Пітербург. Типографія Морського кадетського корпуса. Вперше надруковано працю "Российская универсальная грамматика, или Всеобщее писмословие, предлагающее легчайший способ основательного учения русскому языку с семью присовокуплениями разных учебных и полезнозабавных вещей". Її автор професор математики і навігації Микола Гаврилович Курганов (1725-1796), один з видатних російських просвітян, соратник М. В. Ломоносова.

Книга ця обсягом 800 сторінок стала однією з найпопулярніших книг свого часу та відіграла помітну роль в культурному житті імперії. В російській глибинці вона була чи не єдиним джерелом пізнання літературної мови. Вона витримала 18 видань, останнє з яких відбулося 1837 р. Починаючи з 4-го видання (1790 р.), книга виходила під назвою "Писмовник, содержащий в себе науку российского (підкреслено мною) языка со многими присовокуплениями разнаго учебнаго и полезнозабавнаго вещесловия" Книга отримувала схвальні оцінки таких критиків, як Белінський, Кюхельбекер, Герцен. Поет Пушкін відгукувався про автора Писмовника, як про "найвеличнішу людину" і навіть брався був писати біографію Курганова.

Примітно, що М. Г. Курганов, знавши досконало кілька мов та перекладаючи з них художні літературні твори російською, всіма силами намагався  захистити і очистити рідну мову від іноземних слів. "Восприятие иностранных слов, а особливо без нужды, есть не обогащение, но порча языка." – пише Курганов у передмові до Писмовника. Тут же він пише, що багато людей звикли " ... употреблять иноземские слова в разговорах, и, не смысля их силы и значения, говорят не мало не к стате. В здешнем Словаре довольное число оных изъяснено ради незнающих иных языков, не для того, чтобы их все употреблять, но доказать, что они чужие (кроме славянских слов для разумения церковных книг) и что многие из них напрасно введены в русский язык преизобильный своими словами". Ось чому вже в 2-му виданні з назви книги щезло слово "грамматика", замінене на слово "писмовник". І ось чому сьомим "присовокуплением" у Письмовнику і був згаданий "Словарь разноязычной, или толкование еврейских, греческих, латинских, французских, немецких и прочих иноземских употребляемых в русском языке и некоторых славянских слов".

"Словарь" містить 2100 тлумачень іноземних слів. Витлумачуючи іноземні запозичення, Курганов використовує розмовно-побутову мову того часу, "пригадує" терміни старовини і не соромиться творити терміни самостійно і цілком у згоді з принципами словотворення російської мови:

Актёр - представщик
Анатомия - трупоразодрание
Антиподы - противуножные
Анекдот - тайная повесть
Архивариус - письмоблюд
Астрономия - звездосчет
Банкрот - проторгаш
Бассейн - бадья, лохань
Библиотека - книговник
Браслет - зарукавы
Бутерброд - пирог
Галантерея - потешные вещи
Галстук - ошейник
Гонор - честность
Гость - пришелец, купец
Гримасы – лицеблазнь
Десерт - заедки
Диссидент - несогласник
Клизма – задостав
Клиент - любимич
Кураж - потеха
Лотерея – жребоигрие
Микроскоп – мелкозор
Неглиже – неуборно
Нервы – чувствительные жилы
Опера – игрище
Перпендикуляр – прямостой
Покуражить - ободрить
Прогностика - проречение
Пульс – жилобой
Риск – отвага
Рисковать - отважиться
Симпатия – однокровие
Штучка - частичка

Слід відзначити, що проти засмічення російської мови іноземними запозиченнями в позаминулому столітті виступали і такі діячі, як лінгвіст В. І. Даль, міністр народної освіти О. С. Шишков. Ось деякі їхні пропозиції : використовувати замість слова "аллея" слово "просад",
адрес - насыл
атмосфера - мироколица
бильярд - шарокат
библиотека - книжница
гимнастика - ловкосилие
фонтан - водомет

і таке інше.

Ну, а тепер всі, хто любить розумувати про раціональність німців з їхніми "progress" та "vorschritt", але їх пересмикує від українського "поступу" поряд з "прогресом"; всі, кого верне від українських гвинтокрилів і летовищ, хрестословів і порохотягів, слухавок, книгарень і кав'ярень, сідниць, одностроїв і ногавиць... Всі, для кого є нормальним і звичним явищем, що російська мова засрана неслов'янськими словами, як міський парк культури... Всі ви можете бути послідовними! Не тільки передбачаються, а й  закономірно очікуються різні ваші "фе" , істеричний сміх та інші експресивні виявина адресу російських мовозахисників 18-19 століть.

Дослідження: українці прагнуть споживати якісний контент українською мовою

02-08-2016



За даними дослідження сейлс-хаусу FISH все більше молодих українців у дорослому віці роблять свідомий вибір на користь української мови. Протягом останніх двох років країну сколихнуло глибинне пережиття автентичної людської гідності. Люди ще не зовсім повною мірою усвідомлюють, що в Україні наразі відбувається мовна революція, яка надасть початок зовсім новим процесам у суспільстві.

Доведено, що, шукаючи відповіді на запитання, чому одні нації бідні, а інші багаті, треба звернутися до їхніх цінностей. Добробут важливий для людей, але цінності мають набагато більшу вагу. Це вони є рушійною силою розвитку людства. В Україні з’явилася єдина спільнота, яка об’єдналась єдиною метою та цінностями. Спільнота, яка піднялася над державою, бізнесом, корпораціями. Прийшло усвідомлення, що для перетворення країни потрібні самоідентифікація, інтелект і культура. Однією з цих складових є свідомий вибір мови. Мови, як одного з елементів цінностей.

Так історично склалось, що більша частина українців за 25 років Незалежності була під впливом гегемонної російської мови. Для них вона не була свідомим вибором, на відміну від тих, хто в наш час за переконанням обирає український контент. Молоді люди до 30 років переважно налаштовані на розваги, які суттєво русифіковані. Програмне забезпечення, ігри, піратське кіно та книги в інтернеті — все це споживається переважно російською мовою.

За словами редакторів порталу SichNet, справді якісних сайтів з українським контентом не так вже й багато. Ми знаходимось в замкненому колі: з одного боку, більшість українців роблять свої сайти російською, тому що нею користуються більше, а з іншого — шукають більше російською, бо російськомовних сайтів більше. Але ж важливо пам’ятати чудове прислів’я: «Хто бажає — шукає можливості, а хто не бажає — шукає причини».

Останнім часом в українському інтернет-просторі з’явився термін, який описує нову унікальну аудиторію: «україно-вибагливі». Це не лише україномовні користувачі, це користувачі, які свідомо обрали український контент через спільні цінності або за переконанням. Це люди, які свідомо намагаються розмовляти українською, або не розмовляють українською, але прагнуть споживати саме український контент.

Одна з найбільш відвідуваних категорій сайтів в Україні — це онлайн-ЗМІ. Так сталося, що український ринок онлайн-ЗМІ дещо повільно адаптується під нові потреби користувачів. Маркетологам варто звернути увагу на ефективний спосіб підвищення лояльності користувачів до власних брендів. Відсоток користувачів, котрі прагнуть читати новини та споживати якісний контент українською мовою, постійно зростає. Частина з них публічно дописують у коментарях та формах зворотного зв’язку, висловлюють вдячність компаніям за наявність україномовної версії сайту тощо.

Також ми маємо досить викривлену картину зі статистикою на майданчиках, які мають двомовні версії. Однією з причин, чому читачі отримують контент російською за замовчуванням, є «автоматична» зміна мови. Наприклад, на комп’ютері користувача встановлено браузер, в якому за замовчуванням налаштовано російську мову (часто дорослі користувачі не знають, як змінити мову браузера). Відповідно, майданчик, котрий має декілька мовних версій, використовує cookies та завантажує для відвідувача російську версію. Цей ланцюжок продовжує зростати коли у користувача, наприклад, встановлено неліцензійну (найчастіше російськомовну) версію ОС за замовчуванням з російським регіоном, після чого пропозиція для завантаження нового інтернет-браузеру також буде з відповідною мовою за замовчуванням.

Нічого дивного, що для більшості дорослих користувачів ці процеси занадто складні. Простий експеримент доводить, що навіть суто українські сайти, які не мають російської версії, здебільшого відвідують користувачі, у котрих в налаштуваннях браузера встановлено російську мову (в середньому 70%). Тобто користувачів, які прагнуть споживати контент сайтів українською, не обов’язково характеризує мова браузера.
Розподіл за мовою



Топ 450 українських користувачів Facebook

За даними матеріалу «Становище української мови в «українському» інтернеті».

Перший інтернет сейлс-хаус FISH пропонує своїм клієнтам готове рішення — унікальний рекламний продукт Ukrainians. До цього продукту входять майданчики, котрі мають якісний україномовний контент з українською версією або паралельну двомовну версію:

    NV.ua
    24.tv
    Unian.ua
    Tsn.ua
    Pravda.com.ua
    Espreso.tv
    Glavkom.ua
    Hvylya.net та інші

Яким категоріям рекламодавців перш за все може бути цікава аудиторія Ukrainians? Абсолютно всі категорії рекламодавців можуть ефективно змагатися за лояльність клієнтів, використовуючи «про-українське» позиціонування. Ринок відчуває попит на українське позиціонування та українську мову. Наприклад, Samsung просуває власні товари за допомогою реклами із сучасними українськими мотивами з Onuka тощо.

За даними дослідників, в UA-net більше 30% аудиторії новинних ресурсів використовують українську версію принципово. А українську версію Facebook – 40%. На сьогодні україномовна аудиторія в інтернеті фактично дорівнює розміру мобільної аудиторії. Це молодь, новатори, котрі мають активну життєву і соціальну позицію. Вони полюбляють тестувати гаджети, купувати нову техніку, слідкують за новинами діджитал-світу. Україномовна аудиторія «за принципом» — обізнана, вибаглива та проактивна.

Висновки

    Кореляція між мовою браузера і мовною версією сайту існує, але все більше користувачів з російською мовою в браузері свідомо обирають українську версію сайту. Причиною автоматичної зміни мови може бути використання неліцензійного програмного забезпечення зі встановленою російською мовою, а також людський чинник. Часто через звичайні неуважність або необізнаність при інсталяції браузерів користувачі обирають російську мову, а під час користування вже не хочуть це змінювати. Тим не менш, відвідуючи сайт, багато користувачів віддають перевагу саме україномовній версії.
    Українські відвідувачі все більше надають перевагу українському продукту. Тому сайти з якісним україномовним контентом можуть суттєво збільшити кількість відвідувачів.
    Нова аудиторія «україно-вибагливих» — це освічена, активна та прогресивна категорія користувачів.
    Для українських рекламодавців з’явився новий продукт, за допомогою якого можна збільшити лояльність клієнтів — використовуючи чітке «про-українське» позиціонування.

ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ

В дослідженні використовувались дані матеріалу Galinfo та «Ініціатива ’21 листопада’»

http://maidan.org.ua/2016/08/doslidzhennya-ukrajintsi-prahnut-spozhyvaty-yakisnyj-kontent-ukrajinskoyu-movoyu/

Цими спорідненими між собою мовами розмовляють індоєвропейці (арійці), народи, що населяють майже всю Європу, значну частину південно-західної Азії (Індостан, Іран, Мала Азія) і розселилися звідти практично скрізь. Подібність мов цих народів пояснюється їх походженням від однієї спільної прамови, якою розмовляли далекі предки сучасних арійців, що жили на спільній батьківщині.
Є слова-маяки, що живуть в сучасних мовах європейських народів, котрі мало змінилися з часом, і є візитівками колись єдиної мови арійської цивілізації.  Ось спробував згадати такі слова, до чого мене побудила одна бесіда. Запрошую всіх зацікавлених у цій темі ступати далі - step by step Мама. Слово, створене дітьми і мамами. Мама дає цицю немовляті і примовляє щось дитяче типу "ам ам", "на на" або "ня ня". Дитина і сама лепече щось таке, і чує це від мами. Повторює і поступово ідентифікує. Звідси пішли і "няня", і "неня", і "мама". В санскриті мама так і звучить "нана". В англійській mam, mama, mom, momma. В німецькій Mama. В латинській mum. Те саме з офіційною версією цього статусу. Відповідно мати чи матір - mother (мathe) - Mutter (муттер).

Тут і далі лишаю незмінним англійське написання th. Це схоже на вкрай глухе "Т" і задовільно не передається  жодним звичним для слов'ян звуком. Для тих, хто не в курсі: звук th утворюється, коли злегка розтулити верхній і нижній зубні ряди, перекрити утворений зазор краєм язика і вимовити одночасно "з" і "в", щоб вийшло щось середнє між ними.

Доречно згадати інші явища, пов’язані з цим приємним процесом.
 
Цицьки - Tits (тиц) - Titten (тіттен)
Молоко, "milk" (мілк) і німецьке "Мilch" (мільх) - лат. lac
Рот і англійське "throat" thpоут = горло, глотка).
Коли ж і годування, і зворотний процес обміну речовин

Пісяти - piss (піс) - pissen (піссен)


Люля, колиска - lull або lullaby (лел, лелебай - колискова). Німецьке lullen (люллєн - колисати, присипляти).
Спати це sleep (сліп). І не дивно. Бо коли людина спить, СКЛЕПивши повіки, це те саме, що на якийсь час СЛІПне. І коли дрімає, це теж сон - dream (дрім). Той сон, що латиною звучить Somnum.

                 А що в цей час інші родичі?

Тато, батько. В Західній Україні, як дізнаємося з творів В. Стефаника, (принаймні було) поширене звертання "дєдю", "дєдику". Варіанти для цього в аглійській мові pa (па), poppa (попе), papa (папА, пепе), baba (бабА), da (да), daddy (деди). В німецькій: Рара, Vati (читається фаті), Vater (фатер). Латиною Pater. До речі, кримсько-татарською мовою батько звучить як baba (коментар 2).

Син – son (сан) – Sohn (зоон).
Доця – daughter (доте) – Tochter (тохтер)
Брат - brother (браthе) - Bruder (брудер) - лат. frater
Сестра - sister (систе) - Schwester (швестер) - лат. soror

                  А що в цей час інші люди? А люди є люди!

Люди - нім. Leute (льойте)

Хребет - spine (спайн) - лат. spina. Хтось сумнівається, що мова про спинний хребет?
Ніс - nose (ноуз) - Nase (назе) - лат. Nasus
Борода - beard (бёд) - Bart (барт) - лат. barba
Брови - brow (броу) - Braue (брауе)
В ідеальному суспільстві дітей не "заводять", а діти мають народжуватися з любові, тієї ж любові
О! То значить, ті самі тюрксько-татарські впливи сягли аж Туманного Альбіону, зумовивши появу у англійців слова "hut" (читається хат, означає хижка, хатинка, барак), a також, власне, слова house (гаус). У німців - Kate (кате) та Haus (гаус). У романських народів - casa (каса). Турки-татари просто гіганти за своїм впливом - за якусь тисячу років втовкмачили всій Європі, що то є за будиночок, в якому живе селянська родина. До речі, а
Будувати - build (билд) - bauen (бауен)... явно щось є...
Двері - door (доо)

straw (стро) - Stroh (стро)......... Чим могли вкривати стріхи своїх хат давні хлібороби, як не тим, чого в них було вдосталь? Солома тоді, видно, називалася якось інакше....... Як виявилося, "солома" звучить близько і до угорського "szalma" (сальма).

Їсти - eat (іт) - essen (ессен)
Сіяти - seed (сід) - sа:en (зеен) Німецькі літери з крапками для умляут-голосних досі не підтримуються...  хіба це так важко? Скільки можна це терпіти?і.uа !!!!!!..... 
Зерно злаків в германських мовах не дарма Korn чи corn, адже воно і справді КОРМ.
Льон  - linen (лінин) - Lein (ляйн) - лат. Linteis
Редька - radish (редіш) - Rettich (реттіхь) - лат. radix

Цибуля - нім. Zwiebel (цвібель) - лат. caepulla.......... Ось такий собі Чіполліно. Чи Цибулино?
Сіль - Salt (солт); Salz (зальц) - лат. salis
Олія - Oil (ойл) - O:l (нім. специфічний голосний ёл) - лат. oleum
Береза - birch (беч) - Birke (бірке)
Рапс - rape (рейп)............про всяк випадок зафіксуємо, дякую G 07

А цей випадок вражаючий не співзвучністю, а відсутністю сумнівів щодо того, як назвати цю сонячну квітку. Отож маємо
Соняшник - sunflower - Sonnenblumme

А лан чи не Land?
Плуг - plough (плао) - Pflug (пфлюг)
Бик, віл - bull (б'л) - Bulle (буллє) Англійською треба вимовляти неясний короткий звук, середній між е, та и.
Свиня - нім. Schwein (швайн)
Вовк - wolf (волф) - Wolf (вольф)
Кіт - cat (кет) - Kater (катер) - лат. cattus
Бобер - beaver (біве) - Biber (бібер) -
Шити - sew (сао) або stitch (стич)
Могти - might (майт) - vermо:gen (фермьоген)
Веліти - will (уил)
Стояти - stand (стенд) або stop (стій) - stehen (штеен) - лат. sto, stabit
Стан - state (стейт) - Zustand (/цу/штанд) - лат. statum
Сидіти - sit (сіт) - sitzen (зітцен) - лат. sedere
Лежати - lіе (лай) - liegen (ліген) або legen класти
Кричати - сry (край) - schreien (шрайен)
Кликати - call (кол)
Сварити - swear (свеа)
Спостерігати - лат. obserb, observe - комусь ще вчувається ОЗИРати?
Видіти - view (в'ю) - лат. videre
 В словах see (сі) та sehen (зеен), хоч далеченько, але вчувається мені слово "зір".
Слова scribe (скрайб), scribble (скрибл), schreiben (шрайбен) означають "писати". Споріднене script, scribere є і в латині . Але ж ми пам'ятаємо, коли ще не були відомі папір з чорнилом, то слова на камені, дереві чи глині виШКРЯБували.
Звертають на себе увагу і такі слова, як have (хев - мати), save (сейв - зберегти, врятувати, заощаджувати). Коли ти маєш щось? Очевидно, коли сХОВав, поклав у сХОВок. І зберегти щось можна, коли розСОВувати це по надійних руках, заСОВувати під одяг чи закривати у льох під заСУВку.
А чи немає чогось знайомого в англійському touch (тач - торкатись)? Адже"ТОЧили" мечі, списи скрізь однаково, торкаючись до них абразивним каменем. І зробити маленьку "ТОЧку" можна, лише злегка торкнувши заточеним предметом.

Найменування, наймення - name (нейм) - (Name) наме - лат. nomine
Вода - water (уоте) - Wasser (вассер)
Ріка - river
Степ - steppe (степ) - steppe (степе)
Струмок, струмінь - stream (cтрим) - Strom (штром)
Сніг - snow (сноу) - Schnee (шнее) - лат. nix
Сонце - sun (сан) - Sonne (зонне) - лат. solis
День - day (дей) - лат. dies
Ніч - night (найт) - Nacht (нахт) - лат. noctis
Гніздо - Nest (нест)
Gold не просто так золото, бо жовте.
Срібло, як і все сріблясте, має сірий блиск. У німців Silber (зільбер), в англійців silver (силве).
Бронза була вже достатньо міцною, щоб виготовляти БРОНю воїнів. Вона однаково добре збереглася в мовах, Вronze.
Речі - лат. rerum, res
Один - one (ван) - ein (айн) - лат. unus
Два - two (ту) - zwei (цвай) - лат. duo
Три - three (thри) - drei (драй) - лат. triа
Шість - six (сікс) - sechs (зехс) - лат. sex
Сім - seven (севен) - sieben (зібен) - лат. septem
Ряд - range (рейнж) - Reihe (райе)
Хрест - cross (крос) - Kreuz (кройц) - лат. crucis
Князь - king (кінг) - Kо:nig (кьоніг)
Мертвий. В германських мовах є співзвучні слова зі значенням "вбивство", "вбивати": murder (меде) - Mord (морд), morden (морден) - лат. mortuus
Новий - new (нью) - neu (ной) - лат. novus
Низький, нижній - нім. nieder (нідер)
Тонкий - thin (thін) - du:nn (дюнн) -  лат. tenues
Легкий - light (лайт) - leicht (ляйхьт) - лат. lux

Чи не одне i те саме емоцiйне навантаження несе вигук "гей" у пiснях рiзних народiв?

Чи повний це список, звісно ж ні, хіба я все згадав?
Ні - no (ноу) - nicht (ніхьт) - лат. non
Згадаю - буду поповнювати.


Можна також брати слова, в яких незмінне звучання але дуже змінений зміст.
Тож поки що щире санскритське "дакшина" всім, хто дочитав до кінця.
Дякую - thank (thенк) you - danke (данке) schо:n.

Це були корінні українці, які шанували свою культуру, мову, звичаї, історію, неймовірно прекрасні та чудові люди.

Щоб переконанатися в тім, варто прочитати художні твори Нечуя Левицького, Марка Вовчка, Квітки-Основ'яненка, які майстерно показали життя українців на Сході. Москаля виставляли, як зайду, пияка і протилежність українцям.

Червона комуна увірвалася в мирне життя Сходу, мов смерч. Московські кати влаштували штучний голодомор працьовитому люду. Відібравши все, довели до відчаю. Зерно гноїлося на станціях, а в селах вмирали від голоду діти. Трупи збирали і вкидали до ями, утворивши сотні братських могил. Страшним злочином стало підібрати колосок в полі - розстрілювали на місці.

Коли українців майже не залишилось, почалось масове переселення з Росії на українські землі. Звозили увесь москальський непотріб, що не звик до праці на землі.

Після такого переселення української мови не стало чути, появились чужі звичаї, пияцтво, чужоземна лайка... 

І тепер вони намагаються довести, що Схід їх. Той самий Схід, кожен крок землі пам'ятає плач голодних дітей, вбитих руками кривавих асвабадітєлєй, де тоді, як і зараз, проливалась кров сотень, тисяч українців.

Предательская подоплека. Как русский язык выдает россиян?