Бракує сонцю сил вже на вершечок
Небесний видиратися; спроквола
З півшляху подолає і додолу
Сповза. Жене вівчар овечок -

Вітрець і хмари, подорожні вічні,
Бредуть собі серпневим пасовищем,
Всевідні й мудрі. Соняхи окличні
Твердінь трима ще - зграям в ірій - вище...

Вже ранки прокидаються пізніше,
Від прохолоди щуляться. Туман
Скуйовджений із річкової ніші
Вигулькує, кульгавий дідуган.

Він шкандибає лукою спроквола
З отарою овечок тонкорунних
І тане... у тремке трембітне соло,
У літепло, у блюз осінньострунних...


серпень 2014-вересень 2015

© Copyright: Марина Степанська

Кава, шоколад і мигдаль – цікава суміш така…
Поставлена крапка на жаль і склалось все не так…

Чорна кава у роті гірчить, але пам’ятатимеш ти
Цікаву суміш – шоколад та мигдаль, і останній цілунок Її…

Мрії зруйновано, більше немає шоколаду з мигдалем,
Надію знищено, ти далі житимеш із болем…

Вона пішла… Лишилась в кружці чорна кава...
Життя твоє стало пусте: усе, що мав, Вона забрала…

Живеш у полоні ілюзій, а на столі – самотня кружка…
Останній ковток – і кави нема… Сумує поряд ложка…

Вона пішла… Ти пам’ятатимеш цю мить завжди:
Старе улюблене кафе, цікава суміш, кружка й ти…

© Лара Браток

Ушёл... Но знаю всей душой:   
Нам друг от друга не уйти,  
Я знаю, я всегда с тобой,  
Я перекрою все пути.  
Я - дом твой, я - твоя дорога,  
Ты ходишь с образом моим,  
В тебе меня настолько много,  
Что нету места там другим.  
И сколько б женских глаз не видел -  
Мои глаза увидишь в них,  
Я для тебя одна на свете  
И здесь не может быть других...  
Когда домой вернешься поздно,  
Ты тоже вспомнишь обо мне,  
Я стану дымом сигаретным,  
Я стану звездами в окне.  
Через любые километры  
До сердца сердцем дотянусь,  
В окно влечу я южным ветром,  
Закроешь - бурею ворвусь.  
Есть у любви своя отвага,  
Влечу в твой дом, твой мир, твой быт,  
Смешаю все твои бумаги,  
Всю жизнь смешаю, может быть,  
Не можешь ты меня забыть!  

Лячно з собою один на один.
Метеорити поганих новин.
Знову здоров'я звалило в Мадрид.
Знову без мене. І я інвалід

Як же до купи зібрати себе?
Як поламати хворобі хребет?

Стріли фантазій та мрій тетива.
Рими рятують, лікують слова.
Я все здолаю і переживу.
Come on, негаразди. Я вас розірву!

Мені зозуля старість накувала

поети не мають статі
лише недолугі випуклини слів на тілі,
як вторинні статеві ознаки
багаторічний заріст вражень,
яких ніяк не вдається виповісти
зголити його чи лишити для шарму?
бородатий Гемінгвей упольовує свою смерть —
ліниву левицю у заламаній траєкторії польоту
вона падає на нього стрімко і важко,
як тропічна злива після довгої посухи
скільки ж він мусив чекати її,
спраглий, зачаєний,
годуючи власною кров’ю москітів буденності?!
зрештою, хто кого мусить чекати
в цьому неписаному кодексі екзистенції,
хто кого упольовує?
поети не мають статі
гермафродити самотності
незрозуміло прагнучи щоразу іншого Іншого,
народжують в муках тільки самих себе,
вкотре повторених
повторення повторення
repeatе please
повторення повторення
як вирватися із цих хула-хупів тілесної визначеності?
погоджуючи в собі відмінності
згладжуючи геніталії
все буде гладко, Гемінгвею,
без жодної зачіпки
перейдено останні рубікони самоідентифікації
розрубано гордієві вузли взаємних зобов’язань
відпущено згори сізіфів камінь життя
геніальність не має статі
лише роз’ятрене від крику горло
поміж ногами

Водиченька...

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай - червону тінь калини
на чорних водах - тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров - така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.

Василь Стус

1.

Поза тим, що його не зумієш назвати, Вміють трави рости по коліна, по серце. На листках перезрілої сивої м’яти – Вечорового коника скерцо.

Заплітаєш себе в прохолодні косиці, Де стебло до стебла – як душа за душею. І встають дві зорі – дві сестри – дві черниці Понад вежею. Понад твоєю межею.

2. Ця вежа має літ зо триста Під сяйвом білого світила – Все, що лишилося від міста, В якому б я не заблудила,

Не загубила того дому І стін просторої каплиці. Там дві сестри. І дві зірниці. Черниці. Три століття тому.

3. Люба сестро, стільки живеш, А чи бачила ти, чи знала Ту найвищу з-посеред веж, У яку ти себе сховала?

І не має вона ні стін, Ні межі у лункім безмежжі. Лиш трава росте до колін. І до серця твоєї вежі.