Майбутнє, яке ми обираємо
- 11.07.19, 21:03
- Ми любимо тебе, Україно!
Філософ Євген Бистрицький про Порошенка
і тих, хто мститься йому за власну поразку
В соцмережах з’явилось забагато примітивних злостивців Петра. Це не лише типові заздрісні душі, у всіх розділах історії щасливі топтати повергнутого володаря. Зміна у президентській гілці влади створила підставу ресентименту для політичних експертів від інших політиків, які програли вибори. Підставу для публічного нищення, немовби легалізовану перемогою третього. Жадно очікувану умову помсти Петру, немовби винному в виборчому неуспіху їхніх фінансових вождів. Словесної помсти, яка, напевно вважають, виправдовує їх самих, неуспішних радників, що програли.
Ось вони. Перераховують всі гріхи його політичного режиму, приписують їх саме йому одному, мріють про невідворотну неминучу помсту аж до кримінального покарання.
Вони зовсім не визнають дійсних післямайданних досягнень України за доби Петра, які відомі всім – армію, мову, віру, реформи, що закривають доступ для чужих скреп та відкривають Європу і на практиці останніх виборів для всього світу свідчать про досягнутий рівень демократії.
Як правило, такі підло злі російськомовні. Вони нормально післярадянські післяросійські космополітани. Саме тому вони не бачать, або просто невинно не мають органу бачення зробити це, – бачити політичну реальність, підтверджену демократичними виборами нового Президента з багатьох претендентів.
Вони позбавлені головного – відчуття і розуміння потенційної політичної сили Петра, як на сьогодні найреальнішого лідера для партійного об’єднання національних сил та інших – з претендентів та супротивників у виборчих перегонах – на демократичній платформі.
Наразі Петро є першим серед лідерів національних демократичних сил, тобто першим серед політичного представництва інтересу національно-культурної, історичної, ідентичності України. Тому, до речі, як приналежний до таких сил мер Львова, здається, вчиняє послідовно, незважаючи на можливі персональні претензії до першого серед рівних.
І не послідовно діють ті національно орієнтовані демократи, чия персональна образа на нечемні, інколи брехливі та маніпулятивні, звинувачення з боку виборчої команди Петра, заслали їм очі, щоб побачити надособистий український інтерес. Замість думати про наступне демократичне партійне будівництво та про об’єднання віковічно розрізнених національно-культурних сил. Замість, нарешті, створення солідарної, нормальної, демократичної опозиції новій владі в новому парламенті, якою б чудовою вона не була. Замість такого творення чесного і розумного політичного опонента, необхідного, як повітря, для країни, вони, фактично, грають у просту чужу гру разом з його злісними ворогами. Які легко стануть знищувати і їх самих у звичний спосіб медіа маніпуляцій та наклепу.
Камінь для будівництва – це незалежна Україна
Втім, Петру треба допомогти зробити це «замість». Допомогти не пустим перегавкуванням на шоу та в соцмережах. І зовсім не фантомними спогадами охоронців від критики. Та, зазвичай, не сутяжництвом з відшукування порушених традицій і норм новим Гарантом та його командою, які ще не заступили на чергування по системі та армійській казармі.
Те, про що йдеться – демократична політика, що має національну орієнтацію, сама підказує шляхи допомоги. Це настійлива вимога партійному будівництві наново, безпосередня участь в ньому – перебудови на відкритих всім, демократичних, началах та публічно заявлених принципах. Щоб позбутись критичних наслідків політичного трайбалізму, корупції та комунікативної відірваності від громадян. Щоб прийшли кращі представники громадянського суспільства, яких «почуто».
Пафос такого бачення вимагає згадки про те, що вже давно сказано. Що насправді наріжний камінь – це не Петро. Справжній камінь для будівництва – це незалежна Україна. І якщо від цього каменя Петро буде здатний підтвердити наново своє політичне ім’я, то це лише на благо цілому суспільству.
Я не хочу ставити питання: Чи буде? Для справді європейської України та її патріотів на зараз немає іншого виходу.
Євген Бистрицький – вчений-філософ, доктор філософських наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Український вчений-філософ, доктор філософських наук. Із 1991 року завідувач відділу філософії культури, етики і естетики Інституту філософії НАН України. 1998-2017 роки – виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Джорджа Сороса.
Середина літа. Ужгород, липень 2018-го. У Греції горять ліси. І на Стокгольмщині. Шведи вогонь вже бомбами гасять… А українські зливи перетворили Київ на Венецію. Лише по Києву замість гондол – сміття…
А в Ужгороді дрібні дощі не дають дозріти помідорам… Парке повітря просить пива і я з ним (з тим повітрям) солідарний. Пиво - як каталізатор!
А під пиво добре думається, файно згадується, вимальовується ретроспектива…
І я уже далеко-далеко… Перед очами стара Станіславщина. Товмачик. Під лісом з однолітками пасемо корови. Відповідальне завдання – аби скотина не зайшла в колгоспну конюшину, бо поштрафують маму на кілька трудоднів. Або аби теля не загубилося в зелених лазах… Вказівки мамині - жорсткі.
Але шести – семирічних пацанів свербить зайнятися своїм. Над картами ми з другом-однолітком просиділи півночі. При тьмяному світлі каганця. Він малював вуса валетам, а я - корони королям. І от карти жваво перемішуються, роздаються, присвоюють то одному - то іншому гравцеві звання дурака.
А над толокою висить жайворонкова трель… Нескінченне тьохкання і щебетання. Спів високо над землею небезпечний - робить польового співака дуже вразливим. Сокіл не має кращої мішені, ніж захоплений співом жайворонок... Врятувати маленького соліста може тільки його стрімке падіння каменем на землю. Та все ж безліч самців гине саме в розпал їхніх арій.
Жайворонки двічі за літо висиджують пташенят. Самці замовкають в липні, коли другий виводок сходить з гнізда. А коли на полях закінчуються жнива, можна побачити зграйки пташок, що дочікуються часу відльоту на зимівлю.
І відлітають. В чужину. Назустріч невідомому. Але назад сюди вони обов»язково повернуться!!!
Ще ковток прохолодного пива підсилює орнітологічні роздуми.
Не знаю чи лунають сьогодні жайворонкові трелі над сільськими толоками . Давно вже не зустрічав схід сонця разом з малими пастухами на пахнучих полином і чебрецем зарінках. Але куди поділися жителі чагарників і парків сороки?
Ці гомінкі, розумні птахи стайками осідло живуть в облюбованих місцях. Памятаю голосні і метушливі лютневі сорочі «весілля», що супроводжувалися шумом, танцями, погонями. У березні білобокі починали вити гнізда або ремонтувати старі.
Сороки , як лісові вартові. При наближенні людини або тварини, починають голосно скрекотати. Це не просто «Сороча балаканина», а сигнал тривоги для інших птахів.
А де вони тепер, ці дозорні скрекотухи? Вже декілька років поспіль не чую їхнього скрекотання, не бачу їхніх кулеподібних колючих гнізд. А малі діти скоро будуть вважати сороку-білобоку взагалі казковим персонажем.
Куди ж подівся один із живих народних символів України - ластівка? Весняна пісня ластівки провіщує пробудження природи. Птаха щебече переливчастими тонами, а закінчує спів свистом і тьохканням. Співає білогруда у польоті і під час відпочинку, сидячи на дахах і телефонних дротах.
Це — Божа пташка. Розорити гніздо ластівки чи вбити її — тяжкий гріх . Але за останні кілька років не видно глиняних ластів»ячих гнізд в під»їздах, на балконах людських осель. Видно люди чимось дуже завинили. Існує повір»я - якщо ластівки раптово відлітають з якої-небудь місцевості, то там слід неодмінно чекати біди…
У мене є знайомий олігарх. Він – абсолютно непублічний, ви навіть не знайдете його фото в інтернеті. Але це не робить його "меншим" олігархом, ніж, скажімо, Пінчук чи Новинський.
Але він – "хороший" олігарх. Щомісяця він витрачає на допомогу армії мільйони гривень. Не для піару, а просто від душі. Абсолютно щиро вболіває за перемоги наших на фронті та так само болісно, як ми, переживає втрати. У нас з ним цілковите взаєморозуміння щодо потреб армії, ситуації на фронті та в тилу.
Читйате також: Українські надра належать усім громадянам країни, але хто ж насправді ними володіє
Але в якийсь момент я зрозуміла, що безкінечно займатися тільки волонтерством на благо армії неможливо, і мене потягнуло назад у журналістику. Ми з колегою Марією Томак вирішили створити Медійну ініціативу за права людини, отже, постало питання фінансування нашої нової організації. Просити гроші в олігарха вже не на армію, а на щось хоч і суспільно корисне, але своє, було страшенно незручно. Та знайомі атовці переконували: "Йди до олігарха, він же хороший, він допоможе". І я пішла.
Олігарх спитав, чим буде займатися наша організація. Я розповіла, що ми плануємо займатися журналістськими розслідуваннями порушень прав людини в контексті збройного конфлікту. Як приклад, навела справу Дмитра Шабрацького – "айдарівця", якого ймовірно убив Ігор Радченко, який є пов’язаним із нардепом Сергієм Дунаєвим, який є пов’язаним із олігархом і теж нардепом Юрієм Бойком.
Хороший олігарх уважно вислухав мене. Підлив мені ще трохи дорогого віски.
"Я знаю Бойка. Рідкісне падло, погоджуюсь, – дуже спокійно сказав він. – Але розумієш, Оля... Те, чим ви збираєтесь займатись, небезпечно для держави".
Суть його промови зводилась до того, що в Україні існує негласний консенсус між олігархами (такий собі суспільний договір по-українськи), і тільки цей хиткий консенсус забезпечує стабільність, державну цілісність і суверенітет. Розірвання "олігархічного договору" потягне за собою непередбачувані для країни наслідки, аж до втрати державності.
Грошей на нашу ініціативу він не дав.
Такий він, український неофеодалізм. Олігархи є готовмии вкладати сотні мільйонів у телеканали та телешоу, створюючи для себе та народу ілюзію справжнього життя. Вони платять стипендії студентам, проводять форуми, стають філантропами і меценатами, почесними прихожанами чи почесними професорами. Вони є готовими безкінечно фінансувати бойові дії, делікатно оминаючи той момент, що саме вони, тобто побудована ними система суспільних відносин, і є справжньою причиною війни.
Вони абсолютно щиро вірять, що вони і є держава.
Реальне громадянське суспільство для них – ще з кучмівських часів і до сьогодні – було і є антагоністом. І зовсім не дивно, що в їхній риториці (особливо, в риториці провладних феодалів) все частіше з’являються фрази на кшталт "вороги держави" в бік журналістів і активістів… Не забуваймо, з точки зору олігархічно-феодального світогляду, кожен, хто хоче підірвати основи "олігархічного консенсусу", а насправді просто розслідувати чи унеможливлювати злочини сучасних феодалів, знищує основи державності.
Читайте також: Коломойський, Ахметов, Фірташ: тотальні змови та "договорняки" Порошенка
Не допустити до прийняття рішень людей іншого світогляду, які виступають проти існування феодалізму в 21 столітті, – це олігархату диктує уже навіть не логіка, а інстинкт самозбереження. Так, звісно, феодал-олігарх може бути "хорошим", оплачувати протези пораненим і лікування діткам, але це не робить його "меншим" феодалом, тобто монопольним власником феоду. А відтак, залишає в силі феодальні суспільні взаємини з усіма наслідками, що із цього випливають. Корупція, патерналістська свідомість населення, торгівля національними інтересами – все це нас жахає в теорії, все це з екранів незмінно засуджують депутати та чиновники, незмінні слуги феодалів. Але на практиці ці речі виявляються цілком прийнятним для нас, бо якось з цим живемо, і нічого.
Український неофеодалізм – він такий. Він вимагає вправності у конформізмі та компромісах не лише від самих феодалів, але й від підданих. Він підміняє поняття (наприклад, політичних партій), нівелює цінності (наприклад, українські чи європейські), змушує імітувати цілі процеси та явища (наприклад, реформи). А найголовніше, він змушує жити в цих симулякрах велику частину суспільства, витрачати сили, енергію, роки на імітації та безрезультатність.
Сьогодні феодали спинним мозком відчувають запит українців на зміну суспільних відносин. Поки що виборці це формулюють як потребу нових облич у політиці та нових політичних сил (хоча ми ж з вами розуміємо, що наш запит не зводиться до зміни облич, чи не так?).
Хочете нових лідерів? – питає олігархічна система. – Їх єсть у мєня!" І у відповідь на суспільний запит готує чергову імітацію у звичному та зручному для себе форматі – телевізійному: проект "Нові лідери". Вуаля!
У процес імітації відразу включаються піддані. Хтось збирається наглядати за прозорістю імітації. Хтось прозріває: "О богі! До імітації є причетними олігархи та "зашкварені" особи!" І ніхто не запитає: друзі, а чи взагалі можливою є поява нових лідерів у процесі імітації?
Кого ж насправді цікавить, що про ідеї політичного елітизму, політичного лідерства в світовій політичній думці написано цілі трактати. Що формування політичного лідера – це складний багаторівнений еволюційний процес, в якому, на жаль, Україну було відкинуто на кілька століть назад негативною селекцією радянських часів, війнами та репресіями. Що лідери проявляються в процесі об’єднання людей навколо себе, у формулюванні ідей і політичній боротьбі.
Читайте також: Кого будуть підтримувати українські олігархи на майбутніх президентських виборах
Людям, звиклим до життя в телевізорі, потрібно дати відчуття оновлення. І вони його отримують. У форматі телевізійного шоу, де, безперечно, будуть хороші учасники, які казатимуть правильні слова та викликатимуть овації. До речі, про ту частину суспільства, яка відмовилась від телевізорів і перейшла у Facebook, головні феодали теж не забули. Вона отримає нову та прикольну партію "Демократична орда" – теж, до слова, непогана імітація.
Ось так, з попкорном і безкінечними шоу, пройде черговий виборчий рік. Хиткий "олігархічний консенсус" буде збережено. В крайньому випадку трішки підправлено. Задля держави, звісно.
Проте еволюційні процеси не є підвладними олігархічним впливам. Десь у Києві і регіонах триває дуже повільне та поступове, але невідворотне формування ціннісно нової політичної еліти. Вона формується у боротьбі з неофеодалізмом, з конформізмом і власними вадами. І її не приховаєш за жодними імітаціями.
Ольга Решетилова
Оригінал: "Лівий берег"