Выходной и праздники -- это святое. В Польше , в Гданське не то что магазины, а даже автобусы на рождество не ходили. Но заправки работали, а значит купить пиво, водку и какую то пластмассовую еду можно, но дороже чем в магазинах.

 Банки -- это ещё те курвы !  У них часы работы с 9 до 16-18 часов. Суббота и воскресенье в большинстве -- выходной. Почта -- тоже самое, правда в субботу некоторые отделения работают до обеда.Но есть центральное отделение которое работает круглосуточно, но посылку я оттуда отправил в два раза дороже. 

  Покупка билетов на автобус по телефону и интернету.

Мы привыкли к круглосуточным продажам -- магазинам, шиномонтажам, мастерским любого рода и естественно если в рекламе какого то автобусного маршрута есть номер телефона, то звонить можно круглые сутки. 

Я попросил поляка купить мне билет до Варшавы на его кредитку через интернет, а я верну ему налом.  Зашли на сайт и мне некоторые моменты были не понятны, но там был номер телефона и я звоню по номеру, а там не отвечают. Перезваниваю -- без результата. Поляк мне говорит чтобы я позвонил завтра после 9 утра, а то сегодня уже 18 с минутами и никто не ответит. Я в шоке ! Ладно, купили так билет. Теперь нужно купить билет из Варшавы в Херсон. Польские перевозчики так далеко  не ездят и я звоню в украинскую компанию -- поляк мне говорит что звони завтра, а то уже поздно. Я улыбаюсь и переключаю телефон на громкую связь. Договариваюсь за билет, бронирую место и чтобы добить поляка спрашиваю диспетчера в какие дни и в какие часы можно звонить.  "Круглосуточно, включая любые праздники и выходные", -- слышим ответ. Поляк в шоке !

 

   

7 історій про польських депутатів, що не підтримали "геноцид на Волині"

Ігор Ісаєв, для Європейської правди _ Середа, 27 липня 2016, 13:32

Коли минулої п’ятниці спікер польського Сейму Марек Кухцінський запропонував ухвалити резолюцію про визнання геноциду на Волині одноголосно, в залі почулися вигуки незадоволення.

Кричали ті, хто в момент голосування "утримався" або вийшов з зали. Остаточно Сейм прийняв документ під бурхливі оплески, проте "присмак залишився": автори резолюції хотіли саме одноголосного схвалення. Хто ж був проти такого кроку?

Утриматися або вийти з зали — це були єдині способи висловити протест проти резолюції. Документ сконструйований таким чином, що проголосувати проти нього означало поховати свою політичну кар’єру.

Не йшлося тільки про "геноцид" — як, наприклад, проголосувати проти "солідарності з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження територіальної цілісності" чи проти "гідного поховання всіх знайдених жертв"?

Отже, з-поміж усіх 442 депутатів ніхто не був проти, 10 депутатів утрималися від голосу і 18 не голосувало.

Ті, які утрималися, це депутати опозиції: троє від "Громадянської платформи" — Марцін Свєнціцький, Януш Ціхонь і Мар’ян Зембаля; а також 7 депутатів від партії "Новочесна" — Ева Лідер, Катажина Любнауер, Єжи Мейштович, Кшиштоф Мєшковський, Моніка Роса, Йоанна Шойрінґ-Вєльґус і Адам Шлапка.

Що стосується 18, які не голосували, то частини на сесії взагалі не було. Не голосували, наприклад, досить видні політики правлячого "Права і справедливості": міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський і оборони Антоні Мацеревич. Обоє в той день перебували з візитом у Вашингтоні.
 
А от офіційного пояснення, чому не голосував Марек Якубяк, заступник голови фракції Кукіз’15, я не знайшов.

З-поміж усіх 72 голосувань того дня Якубяк не брав участі лише в одному, "волинському". Між тим він досить емоційно закликав парламентаріїв "не боятися українців", бо цей документ "можна просунути за два дні".

Однак наші інші історії — саме про тих польських політиків, хто був проти такого "просування". Ці історії не всі, проте вони показові.

Яцек Протасевич і Стефан Нєсьоловський

Яцек Протасевич був присутній у Сеймі 22 липня, проте у голосуванні за "волинську резолюцію" участі не взяв. Він — донедавна один із найвпливовіших політиків "Громадянської платформи" (нині опозиційної, донедавна правлячої), — три дні як був виключений зі своєї партії.
 
Офіційно його виключили за "псування іміджу", проте, за версією Протасевича, нині в "Платформі" йде боротьба "поміркованих" із "консерваторами". Одним із лакмусових папірців цієї боротьби стало голосування у справі Волинської трагедії, говорив він в одній з публіцистичних програм напередодні прийняття резолюції.

— Три роки тому ми в "Платформі" не хотіли вживати слово "геноцид", тому зійшлися на формулюванні "злочин з елементами геноциду". Щоб для блага всього регіону не загострювати відносин з Україною, — наголошував Протасевич.

Натомість нині, за версією Протасевича, теперішній керівник "Громадянської платформи" Ґжеґож Схетина чимало речей погоджує із "Правом і справедливістю". Зокрема, "волинську резолюцію".

Саме через тиск Схетини в "Платформі" проти документа не голосував ніхто, припускає Протасевич.

Черговим депутатом "Платформи", який вийшов з зали в момент голосування, був Стефан Нєсьоловський. Перед тим він виступив проти виключення Протасевича з партії. Обидва, ще раз підкреслю, — одні з найвпливовіших політиків "Платформи" часів Дональда Туска.

Якщо двоє попередніх депутатів "Платформи" просто проігнорували голосування і не брали участі в дискусії з трибуни Сейму, то Марцін Свєнціцький весь час брав слово.
 

Він підкреслював, що міцні формулювання нашкодять двостороннім взаєминам, він вказував, що резолюції варто приймати спільно з українським парламентом, він наголошував, що в Україні вшановують УПА не за вбивства поляків, а за боротьбу за незалежність.

— Тому я вас закликаю, нехай польські прапори на Майдані не будуть забуті! — говорив Свєнціцький під час дискусії щодо проекту на парламентському комітеті.

— Чи ви взагалі вірите в те, що говорите? — відповідав йому Пйотр Зґожельський з Польської селянської партії. — Адже ми маємо стільки доказів того, що вся українська самосвідомість будується на злочинах УПА! Це ж знають учні початкових класів.

Загалом Свєнціцький почув у свій бік чимало колкостей від колег.

Варто додати, що він 20 червня вніс проект "резолюції Сейму в справі польсько-українського примирення". У ньому є заклик про "продовження примирення і діалогу, розпочатого політичними лідерами і духовенством", а також прохання до Верховної Ради України прийняти такий же заклик.

Проект не вийшов за межі парламентської комісії.

Досить активний загалом депутат партії "Новочесна". Це він висловив спротив на пропозицію спікера Сейму прийняти "волинську резолюцію" одноголосно — процедурою акламації.

— Європа переживає різкий поворот у своїй новітній історії, — наголошував він під час парламентської дискусії. — У мільйонів людей руйнується почуття безпеки і впевненості в майбутньому. Тому зростає страх перед незнайомим, ксенофобія і націоналізм. З тривогою ми спостерігаємо за подібними явищами в нашій країні.

Черговий депутат від партії "Новочесна", який утримався від голосування і брав участь у парламентській дискусії щодо проекту. В його випадку просто наведу виступ з трибуни Сейму з урахуванням реакції зали.
 

Шлапка: Давайте разом (з українцями. — Ред.) будувати консенсус і переконувати, що це був злочин.

Голос із залу: Геноцид!!!

Шлапка: ...бо ціль така, щоб і українці також це визнали. Тому закликаю всіх депутатів не використовувати цей жахливий злочин...

Голос із залу: Геноцид!!!

Шлапка: ...а прагнути вшанувати пам’ять жертв і шукати рішення в дусі примирення, тому що суттю нашого державного інтересу є добрі відносини з Україною. А ви про це часто забуваєте і граєте саме так, як хоче Владімір Путін.

Зала: сміх, оплески.

Богдан Борусевич
 

Сенатор, колишній спікер Сейму, один із найвідоміших діячів антикомуністичної опозиції.

Нагадаю, ще перед резолюцією Сейму польський Сенат, верхня палата парламенту, закликав назвати події 1943 р. "геноцидом". Борусевич під час дискусії в Сенаті вказував на те, що проект невідомо звідки взявся на порядку денному (це правда, "волинське питання" в обох палатах потрапляло на розгляд у більшості випадків в останній момент), а також на те, що проект несправедливий щодо української сторони.

— Тоді загинули кільканадцять тисяч українців! — наголошував Борусевич під час дискусії в Сенаті. — Дії поляків мали менший масштаб, але вони були такі ж жорстокі, як і дії другої сторони. Дискусія необхідна, але тільки спільна дискусія поляків і українців. Нам не можна бити палкою по голові Україну тому, що та нині слабша від нас!

Теж сенатор і, напевне, найбільш неочікувана історія.

Перед голосуванням Сейму він надіслав листа, в якому протестував проти одноголосного прийняття парламентом "волинської резолюції". Пікантність ситуації в тому, що за тиждень до голосування Єжи Вцісла приїхав до Одеси на запрошення "Опозиційного блоку", щоб зустрітися з "Радою матерів 2 травня".

Зустріч не відбулася, бо сенатора з колегами заблокував у готелі Автомайдан.

"Цей жест ("волинська резолюція Сейму". — Ред.) закриє двері політичного діалогу з Україною", — так Вцісла закликав своїх однопартійців не приймати резолюцію одноголосно. — "Я це зрозумів, коли під час мого драматичного перебування в Одесі один із активістів Автомайдану сказав мені: "Ми знаємо, що ви друг України, бо голосували проти „геноциду"".

Інші, які утрималися

Я не написав окремих історій про депутатів "Громадянської платформи" Януша Ціхоня і Мар’яна Зембаля, а також депутатів партії "Новочесна" Еву Лідер, Катажину Любнауер, Моніку Росу, Йоанну Шойрінґ-Вєльґус і Кшиштофа Мєшковського.

За винятком останнього, вони не брали участі в обговоренні "волинської резолюції", проте утрималися під час голосування.

Загалом це депутати-ліберали, які критикували такі рішення Сейму, як-от загострення аборційного законодавства чи реформа шкільної освіти.

Кшиштоф Мєшковський перед самим голосуванням за "волинську резолюцію" риторично питав:

— Чи словом "геноцид" — адже таке визначення має давати Гаазький суд, а не ми, політики, — хочемо довести до балканізації польсько-українських взаємин?..

* * * * *

Відразу після "волинського голосування" в польському інтернеті з’явилися фото "10 зрадників", які утрималися.

"Ганьба в Сеймі! Ці депутати хотіли заблокувати пам’ять жертв геноциду на Волині. І програли", — таким був заголовок на популярному польському порталі.

Не буду судити, в чому була зрада, а в чому піррова перемога — проте парламентська дискусія про Волинь на вістря польських політичних дебатів поставила добре знані в Україні хештеги: #поразка, #зрада, #ганьба, #перемога.

Автор: Ігор Ісаєв, журналіст, головний редактор

Мультимедійного порталу українців Польщі PROstir.pl
http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/07/27/7052659/

Українці і поляки. За «Волинь» асиметрична відповідь?
04 серпня 2016, 22:41

    Петро Кралюк

Відразу хочу попередити, що не збираюся писати рецензію на фільм Войцеха Смажовського «Волинь». Тим паче, що цей кінотвір з’явиться на екранах не раніше жовтня цього року. Однак у Польщі (і не тільки) навколо нього створено чимало медійного галасу. Власне, про цей галас і варто поговорити. Він, як, зрештою, й поява самого фільму, свідчить, що проблема волинських подій 1943 року не зникне з польського політичного дискурсу.

Розкручування теми «волинської різанини» у Польщі зараз із медійного рівня переноситься на якісно новий рівень – мистецький, що стає доволі небезпечним. Свідченням цього і є фільм «Волинь».

Значення мистецького впливу чудово розуміє Смажовський, який в одному зі своїх інтерв’ю сказав таке: мовляв, книжки читає небагато людей, а фільми дивляться. Тобто фільм здатний серйозно вплинути на публіку. І цей вплив, ймовірно, буде на шкоду України.

Розкрутка фільму здійснюється фахово. Уже з’явився його рекламний ролик, де, зокрема, маємо сцени «звірств українців». Режисер роздає інтерв’ю. Про фільм говорять мас-медіа. Що ще потрібно? Зацікавлений глядач з нетерпіння чекає на цей «кіношедевр».

Сумнівна «мистецька правда»

Польський соціолог і дипломат Маріуш Машкєвіч, переглянувши робочу версію фільму «Волинь», доволі критично відгукнувся про цей твір. Зокрема, написав таке: «Нам пропонують порцію дешевої пропаганди, від якої жодна зі сторін, яка дивитиметься фільм, не буде почуватиметься комфортно. Є Зося, яка допомагає євреям, є надумані євреї, які (в одній сцені) вітають Червону армію, є погані поляки (теж надумані), є жорстокі і бездумні українці, які вбивають, підбурювані греко-католицьким проповідником. Позитивним є лише православний священик…»

Машкєвіч (і, схоже, не безпідставно) проводить паралелі між цим фільмом та антиукраїнськими мистецькими творами, що продукувалися в «народній Польщі». Вказує він також на історичні невідповідності, яких вистачає в фільмі. Наприклад, представляти типовим явищем греко-католицького проповідника, який закликає до «волинської різні» на православній (!) Волині, це справді «кіно абсурду». І такого, судячи зі слів Машкєвіча, вистачає. Дивним у цьому фільмі виглядає позитивний образ православного священика. Адже чимало таких священиків на Волині були пов’язані з українськими партизанами-бандерівцями – а це, з точки зору режисера, злочин.

Смажовський же у своїх інтерв’ю «доводить», що «волинська різанина» – це чи не найбільша трагедія поляків разом із Катинню й придушенням Варшавського повстання. Такі неадекватні історичним реаліям речі сприймаються цілком нормально в польському суспільстві. Адже, за даними соціологічних досліджень, проведених у 2009 році польським Музеєм Другої світової війни спільно з дослідницьким центром Pentor Research International, поляки вважають, що найбільше вони постраждали під час Другої світової від рук… українців. На другому місці йшли німці, на третьому – росіяни. При цьому лише 14% опитаних заявили, що мали контакти з українцями. А з тих, хто контактував, тільки 10,7% сказали, що їхні родичі зазнали кривд від українців у роки війни. Здавалося, в цій ситуації мала б політична й культурна еліта Польщі попрацювати над виправленням такого вкрай викривленого погляду на минуле. Але, схоже, робиться все навпаки. І «Волинь» Смажовського може цей погляд ще більше спотворити. До речі, згаданий фільм частково фінансувався з урядової казни. Отака зараз у Польщі політика пам’яті!

При цьому Смажовський в інтерв’ю іноді намагається постати в ролі «друга України». Він, мовляв, хоче українцям принести «правду». При цьому навіть запросив українських акторів зіграти в фільмі. Деякі з них відмовились, побачивши антиукраїнську спрямованість цього кінотвору. Але деякі погодились. «Культурних» колаборантів у нас завжди вистачало.

Асиметрична відповідь?

Згадуваний Машкєвіч передбачає таку відповідь з нашого боку на фільм «Волинь»: «Українці дістануть урази. Не на довго. Оскільки у відповідь одразу створять кілька ще гірших і дидактично безнадійних стрічок про поляків, що гноблять український народ і мордують невинних селян на Холмщині. А після того (можливо, за допомогою російських спонсорів) буде знято фільм про операцію «Вісла» або колонізацію Кресів. І так далі і тому подібне».

Якщо ми справді діятимемо таким чином, то це не зробить нам честі. Хіба що породить ще більше непорозумінь між нами й поляками. Як на мене, відповідь мала би бути асиметричною.

По-перше, не акцентувати увагу в літературі, мас-медіа на кривдах українців, які вони зазнали від рук поляків у ХХ столітті. Таких кривд справді було чимало – принаймні українці були більше скривджені поляками, ніж поляки українцями. Українці мали б продемонструвати, що саме вони дотримуються заповіді Єжи Гедройца, котрий закликав два наші народи відійти від примар минулого. Зрештою, треба мати на увазі, що поляків наші кривди, вчинені з їхнього боку, «не дістають». Поляки їх просто намагаються проігнорувати. Зате варто було б постійно показувати полякам фальшування історії щодо волинських подій 1943 року, яке здійснюється їхніми істориками на догоду політикам. Це, зрештою, не так складно зробити. Тим паче, що ці фальшування лежать на поверхні й відбуваються на різних рівнях – у мас-медіа, політичних заявах, зрештою, мистецьких творах. Слід також говорити, що проблема «волинської різні» – це не історична проблема, а проблема передусім політична, яка руйнує польсько-українські стосунки – часто на догоду росіянам. Тим паче, що це справді так. І саме такий підхід викликає певне розуміння в польському середовищі.

По-друге, сумнівній формулі «поєднання через тяжку пам’ять», яку нав’язує нам польська сторона, запропонувати свою – «поєднання через спільні перемоги» (або щось у цьому сенсі). Таких спільних перемог насправді є чимало. Це і Грюнвальдська битва, і битва під Оршею 1514 року, і Хотинська битва 1621 року, і Віденська 1683 року… Список можна продовжувати. А ще не завадило б нагадувати полякам: їхні першорядні національні герої Тадеуш Костюшко, Гуго Коллонтай, Юліуш Словацький мали українські корені – як, зрештою, багато діячів польської політики й культури.

А коли вже говорити про фільми, то я би зняв фільм про українця Михайла Чайковського, чудового письменника, одного з відомих діячів польської політичної еміграції середини ХІХ століття, який діяв на Балканах, в Туреччині, котрий зі зброєю в руках боровся за незалежність України й на руках в якого помер Адам Міцкевич. Ще би зняв фільми про спільну оборону поляками й українцями Замостя від більшовиків у 1920 році, героєм якої був українець Марко Безручко, а також про спільне визволення містечка Грубешова воїнами Армії крайової та Української повстанської армії в 1946 році.

Може, Україна спроможеться зняти такі фільми? Їх поляки точно подивляться.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії
http://www.radiosvoboda.org/a/27899932.html

Волинь: парадокси інтерпретації (тема "Волинь-1943")

Юрій Опока, 22 червня, 2016

Чому визнання етнічних чисток посилить позицію України в українсько-польському примиренні

Відділи УПА чинили злочинні етнічні чистки польського цивільного населення на Волині під час Другої світової. Такі злочини мали ознаки геноциду, і людей, котрі їх скоїли, потрібно визнати військовими злочинцями. Приблизно так звучить засаднича теза польської сторони у нашій міждержавній дискусії про історію. Натомість українська сторона пропонує розглядати «Волинь» у ширшому контексті польсько-українського військового конфлікту, де кричущі злочини чинили обидва учасники. Ці тези часто подаються як взаємно суперечливі, але це не так. Якщо українці насміляться прийняти польську пропозицію, це посилить позицію України в діалозі примирення і розширить простір для маневрів. Парадоксально, але позиція поляків потрібна українцям.

Морально-етичний вимір Волинської різні, а особливо українське покаяння за неї теж має елементи парадоксальності у тому сенсі, що вибачення передусім потрібні не жертвам, а винуватцям. Каяття та примирення – важливі максими в житті християн, а українське суспільство (як і польське) часто декларує глибоку релігійність. Отже, українцям потрібне християнське покаяння, і добре, що це усвідомлюють найвищі церковні архієреї, котрі вже не раз зверталися до польських духівників. Та морально-етичні аспекти «Волині» – предмет окремої широкої дискусії і водночас інтимного персонального розважання кожного. Адже навряд чи каяття може бути масовим та всезагальним. Натомість текст пропонує зосередитися на більш прагматичних аспектах українсько-польського діалогу про історію. Зрештою каяття і співпереживання приходять лише після усвідомлення та розуміння, котрі, своєю чергою, зароджуються в діалозі.  

Листування

Нещодавній лист українських громадських, духовних та політичних діячів до поляків вкотре підтвердив: процес примирення поміж двома народами якщо не зупинився, то рухається надто повільно. А в час активної суспільно-політичної турбулентності в ЄС, Польщі та Україні надто млявий рух може з легкістю перейти в регрес. Докази цьому помітні вже зараз. Наприклад, березневе опитування громадської думки у Польщі (CBOS) показало вражаючі дані. Кількість поляків, що з симпатією ставляться до українців, впала з 36% у 2015 до 27% у 2016. Такого драматичного падіння за всю новітню історію наших держав ще не було. Фактично, ми відкотилися на 10 років назад. І це не лише реакція на постійне збільшення українських заробітчан у Польщі. Невирішені питання спільної історії з року в рік підточують діалог поєднання.

Першими український лист опублікували в «Газеті Виборчій». З’явилися окремі блоги  та поодинокі реакції представників католицького духівництва, та все ж широкого резонансу звернення не викликало, принаймні позитивного резонансу – праві середовища розкритикували цей лист ущент. Вже як хвиля спала, польські депутати з партії «Право і Справедливість» все ж відповіли власним листом, але нічого принципово нового там не сказано. Пропозицій щодо спільного дня пам’яті польські політики не прийняли, натомість по-менторськи вказали українцям на контроверсійність історичної політики.   

Формула примирення «Пробачаємо та просимо вибачення», запропонована колись польськими єпископами для польсько-німецького порозуміння, не знаходить широкого відгомону в серцях поляків. Вкотре складається враження, що ми переконуємо переконаних. Активні симпатики України відомі, і вони вже давно пробачили. Активні противники – теж, і вони вже навряд чи вибачать. Проблема, щоправда, полягає в іншому. Про трагедію на Волині в Польщі відомо не всім. У комуністичній Польщі ця тема була заборонена й більшість людей про неї не знали. Проте ситуація змінюється. У 2008 році 41% поляків взагалі нічого не знали про трагедію. Вже 2013 року частка тих, хто нічого не знає, скоротилася на 10%. Щоправда, велика кількість тих поляків, котрі знають дуже мало. Очевидно, що польське суспільство з року в рік наново відкриває «Волинь». Ще рано говорити про кореляцію між інтерпретацією «Волині» і ставленням поляків до українців, проте логічно припустити залежність цих тем. Відтак офіційному Києву варто напрацювати раціональну, а головне, ефективну позицію. Погіршення українсько-польських стосунків зовсім невигідне, а зараз навіть загрозливе для України.     

Багатоголосся однієї розмови  

Упродовж багатьох років однією з найпопулярніших стратегій подолання українсько-польських історичних суперечок вважалася політика «історичної амнезії». Мовляв, історію варто залишити історикам, а двом сучасним народам потрібно будувати майбутнє і не порушувати дражливих тем.  Історики свою справу зробили – знайшли документи, описали жертви, пояснили причини. Але  суперечки лише наростають. Досвід показав, що будь-які спроби політики «амнезії» в українсько-польському діалозі не працюють. На це є кілька причин.

Перша причина – це відчутна політизація питання в обох країнах. Теоретично, побудувати діалог на рівні політичних еліт й оминути найпроблемніші питання можна. Це, наприклад, намагалися робити Александр Квасневський і Леонід Кучма. Правда, ефективність процесу напряму залежатиме від персональних взаємин політиків. Квасневський і Кучма були друзями, мали схожі політичні погляди й полюбляли разом випивати. Та, попри дружбу, логіка фактів дозволяла польському президентові називати Волинську різню «геноцидом».  Їхні наступники – Віктор Ющенко та Лех Качинський – теж були близькими друзями й теж зробили чимало у процесі історичного примирення. Проте історія все ж і їх посварила: після присвоєння Ющенком статусу героя України Бандері та Шухевичу Качинський фактично припинив з ним спілкуватися. Відтоді політичний діалог почав буксувати. Віктор Янукович уже не шукав дружби з Броніславом Коморовським – вони з інших світів. Попри те, що країни зуміли спільно провести Чемпіонат Європи з футболу, питання історичних взаємин з поляками почали використовувати у внутрішньополітичних іграх. Чого вартий тільки лист «регіоналів» і комуністів до польських депутатів 2013 року, де українці закликають визнати, геноцид  вчинений «бандерівцями» на Волині. Петро Порошенко опинився у делікатнішій ситуації, аніж всі його попередники. Революція і війна відчутно підштовхнули українське суспільство  «вправо». Водночас у Польщі до влади прийшли праві політичні сили. Тепер дискурси: «вічні жертви – вічні герої» стали невід’ємною частиною політичної риторики і в Польщі, і в Україні.

Друга, не менш важлива причина неефективності «амнезії» – це «усуспільнення» чи то пак «соціалізація» процесу міждержавних перемовин. Зі вступом Польщі у ЄС та бурхливим розвитком громадянського суспільства міждержавні ініціативи ставали щораз помітнішими. Розмови ведуться на рівні організацій, наукових інститутів та медій. В Україні наразі зміцнився середній клас із виразною ліберальною орієнтацією. Поступово процес примирення та діалогу з політичного перетворюється на громадсько-політичний. Десятки міждержавних акцій, ініційованих «знизу», регулярно порушують незручні питання. Глобалізація й поширення Інтернету теж вплинули. Українці з поляками можуть спілкуватися напряму, часто оминаючи традиційні медіа як посередників. Хоча важко сказати, чи пішло це на користь процесу примирення: якість коментарів і блогів часто є низькою і деструктивною. Мова ненависті, як і фейкові фото «вбитих бандерівцями дітей», поширюються мережею блискавично. Що можна ствердити напевно, то це те, що процес діалогу став значно динамічніший, відколи до нього заангажувалися широкі верстви користувачів Інтернету.

Отже, амнезія не мирить, а може і нашкодити. На політичному рівні еліти погоджуються мовчати залежно від кон’юнктури, і щойно вона змінюється – починаються історичні спекуляції. На виході ми отримуємо неможливість замовчування проблеми, непоступливість сторін, чергові неприйняті вимоги щодо вибачення і обмін давно озвученими аргументами.  Контури кризи українсько-польського діалогу примирення стають щораз чіткішими.             

Стратегія подолання кризи

Однин із канонів кризової комунікації каже: запорука ефективної розмови – чіткі меседжі й правильні адресати. Для того, щоб рухатися далі, мусимо хоч приблизно розуміти, з ким і про що говорити.     

Аудиторія. Визначати цільову аудиторію у справі міжнаціонального примирення – річ непроста. В ідеалі обидва народи є адресатами. Але політична стратифікація визначає реальність. Дуже умовно в питанні ставлення до «Волині» можна виокремити три основні суспільні групи поляків.

Перша – ті, хто знає про «Волинь», пробачив і ставиться до українців радше позитивно. Часто це люди з українським корінням або ті, хто контактує з Україною безпосередньо. У політичному плані це адепти ідей Яцека Куроня, чиє середовище, на жаль, невпинно зменшується.   

Друга група –  хто знає про «Волинь», не пробачив і вирізняється характерною антиукраїнською позицією. Найчастіше це вихідці з так званих «кресів», тобто земель ІІ Речі Посполитої, які сьогодні є українськими. Серед них багато людей, що особисто потерпіли під час антипольських акцій УПА, тому навряд чи вони колись примиряться з українцями.

Третя група – найчисельніша. Люди, котрі не мають чіткого ставлення до «Волині», оскільки не дуже знайомі з тематикою. Особливістю цієї групи є те, що вона постійно зменшується. Соціологія показує щораз більшу кількість обізнаних. А далі все просто: людина дізнається про «Волинь», формує власне бачення й обирає між першою та другою групою.  

У дискусіях доводилося чути думку, нібито історія перестане бути важливою і болючою тоді, коли помруть живі свідки та люди, що безпосередньо постраждали. Проте практика спростовує цю тезу. Приклад українсько-російських відносин показує, що вага міфів про Велику Вітчизняну війну обернено-пропорційна кількості живих свідків. Цифрові суспільства множать емоції. Тож даремно сподіватися, що радикальне середовище кресов’яків зменшуватиметься. Найближчим часом у Польщі вийде художній фільм «Волинь», де українці, м’яко кажучи, висвітлені негативно. Антиукраїнська група, очевидно, поповниться новими прихильниками.

Українській стороні варто працювати з «центристами». Оскільки відмовчатися не вдасться, потрібно активніше формулювати власну позицію і переконувати людей. Специфіка сучасних європейських демократій має особливість: політичні еліти перестають задавати тон, вони прислуховуються до мас. Якщо Україна «програє» на рівні польського суспільства, годі буде сподіватися близьких стосунків на політичному рівні. Тоді концепт «адвокат в Європі» перейде у розряд історії. А оскільки наша держава не може похвалитися великою кількістю друзів, найближчих варто оберігати.      

Меседжі. Якщо з цільовою аудиторією більш-менш зрозуміло, то зі змістом повідомлень все набагато складніше. Власне, на цьому рівні й точаться найбільші суперечки, які нагадують замкнуте коло. Тому саме цей аспект діалогу примирення потребує прагматики.

Після схвалення парламентом Польщі резолюції 2013 року, що Волинська різня – це етнічні чистки з ознаками геноциду, польська сторона сформулювала власну позицію. Насправді це найкоректніше формулювання, на яке могла сподіватися Україна. За схожу стриманість варто дякувати тогочасній правлячій партії – Громадянській Платформі. Ймовірно, «Право і Справедливість» поведеться радикальніше й прямо пропише визначення «геноцид» у документі.

Для України найкраще було б прийняти термін «етнічні чистки» ще тоді, у 2013-му, і пробувати закрити питання термінології. Якби в нещодавньому листі від українців конкретно вказувалося, що пробачення ми просимо за злочинні етнічні чистки, вчинені конкретними злочинцями, що воювали в лавах УПА, – можливо тоді, відповідь була б теплішою.

Потрібно розуміти: термін «Волинська трагедія» у багатьох поляків викликає оскому. Реакція дуже схожа на українську, коли ми чуємо принципове «на Україні», а не «в Україні». Мовляв, так вчить російська граматика. Ще одна аналогія, що допоможе зрозуміти контекст, – це модний тепер підхід до «Волині» як до рядового епізоду українсько-польської війни. Тут відразу згадується виправдання Голодомору неврожаєм. І контрольна теза: а на Поволжі теж був голод!  Можливо, так буде зрозуміліше, як українців чують поляки. Продуктивний діалог потребує компромісної стилістики. Українцям варто взяти на озброєння позицію польських лібералів. Така центристська позиція буде міцним ґрунтом для офіційного Києва, дипломатів і для симпатиків України у Польщі.  Фактично, позиція однієї Польщі 2013-го захистить від позиції іншої Польщі 2016-го року.
 
Зрештою, марно також заперечувати очевидне. Про злочинний характер дій окремих підрозділів УПА на Волині 1943 року написали більшість поважних істориків України, Польщі та світу. Непоступливість української сторони у визнанні злочинів підпілля базується на принципі «своїх не здаємо!». Цей принцип зрозумілий, особливо зараз, коли Україна вкотре воює за право бути. Але на позір зрозумілий принцип є помилковим за своєю суттю. Парадокс полягає в тому, що для порятунку своєї більшості потрібно відректися від злочинної меншості. Серед різних бойових одиниць УПА були мародери та злочинці. Були убивці цивільного населення.  Зрештою, відомі безпосередні організатори й виконавці «антипольських акцій».  І неважливо, що особливо жорстокі етнічні чистки польського населення були в часі українсько-польського конфлікту. Злочин має бути засуджений, а злочинці – названі. Формулювання  «окремі частини УПА чинили етнічні чистки поляків з ознаками геноциду» жодним чином не кидає тінь ані на всю УПА та її війну за незалежність, ані на ідею української незалежності, ані на українців.  Натомість визнання конкретних злочинів, що чинилися конкретними людьми, відкриває можливість захисту від огульних обвинувачень. Назвати злочинців злочинцями повинні не поляки, в цьому мають бути зацікавлені самі українці.

Такий крок може відчутно збільшити «проукраїнську» частину польського суспільства. Прийняття очевидних істин розширить поле для маневрів. Після визнання, засудження і каяття за конкретні злочини можна спробувати напрацювати спільні методологічні підходи. Наприклад, і в польському, і в українському підпіллях були окремі групи злочинців, але це не є підставою до огульних звинувачень. Досвід подвійної окупації і деконструкція держави, каже Тімоті Снайдер, провокує найгірші людські інстинкти.  

Наївно було б сподіватися, що суперечки, щодо драматичних сторінок українсько-польської історії можна вирішити остаточно. Завжди будуть ті, хто вимагатиме повної та безумовної капітуляції опонентів. Практика показує, що процес примирення має бути постійним, і навіть тоді він ризикує відкотитися назад. Добре, що в обох суспільствах є люди, котрі це розуміють і регулярно підтримують діалог. Добре, що українські лідери написали лист, але, здається, прийшов час насмілитися на ще один крок вперед. Не буває народів-героїв чи народів-злочинців. І не може весь народ бути заручником окремих груп, навіть якщо вони воювали і гинули за Україну. Вибачення й засудження власних злочинців не свідчить про слабкість, зовсім навпаки. Тільки зрілі та сильні нації приймають відповідальність і зізнаються в помилках.
http://zaxid.net/news/showNews.do?volin_paradoksi_interpretatsiyi&objectId=1395609

У Раді запропонували визнати дії Польщі щодо українців у 1919-1951 роках геноцидом

 04 серпня 2016

 У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови «Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919 - 1951 роках».
 ВР пропонують встановити День пам'ять жертв геноциду Польщі щодо українців. Про це повідомляється на сайті ВР. Автором відповідного проекту (№ 5012) є народний депутат України Олег Мусій (позафракційний). Наразі текст проекту постанови та пояснювальні документи на сайті ВР не опубліковані. Водночас Мусій на своїй сторінці у Facebook з приводу зареєстрованого проекту написав, що «правда має бути вичерпною. Правда не може бути однобокою. Уроки історії мають бути визубрені усіма. Це щеплення від повторень». Депутат також розмістив скан-копію проекту постанови. Як зазначається в цьому документі, «проголошення незалежності Польщі 11 листопада 1918 року стало великою радістю, торжеством справедливості для польського народу, але, водночас, обернулося великим горем, катастрофою для сотень тисяч українців».
Також наголошується, що історія України під владою Польщі це «історія геноциду українського народу, системно та послідовно вчиненого Польською державою».
У проекті постанови сказано, що «кілька десятиліть українці Польщі страждали і гинули лише за те, що вони були українцями, сотні тисяч депортованих, десятки тисяч замордованих мирних українців - громадян Польської держави - гіркий підсумок великопольського урядування, заручниками якого чи не у першу чергу стали самі поляки».
Як йдеться в проекті, в цей період «українці боролися за свою свободу на своїй землі, а поляки билися за чуже. Точна кількість жертв тих подій не відома й досі. Пам'ять про жертви 1919 - 1951 років чекає належного вшанування і сьогодні». «Верховна Рада України віддає належне усім жертвам злочинів, вчинених Польською державою проти своїх громадян у період 1919 - 1951 років. ВР встановлює 24 березня Днем пам’яті про українців - жертв геноциду, вчиненого Польською державою протягом 1919 - 1951 років», - йдеться в проекті постанови. При цьому наголошується, що ці «гіркі уроки історії» не повинні впливати на сьогоднішню співпрацю двох держав. «Верховна Рада України висловлює щиру вдячність Польщі за підтримку України у її боротьбі із зовнішньою агресією», - зазначається в проекті.
Як повідомляв УНІАН, 22 липня Сейм Польщі ухвалив постанову, якою визнав події, що розгорнулися на Волині у 1943-45 роках, "геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої".
Також Сейм проголосив 11 липня національним днем пам’яті жертв цього «геноциду».

Довідка УНІАН. Цього року виповнюються 73-ті роковини Волинської трагедії, що забрала життя десятків тисяч поляків та українців під час взаємних конфліктів на території нинішньої Західної України. За даними Українського інституту національної пам'яті нагадали, що у 1942-1947 роках точилася Друга польсько-українська війна, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни. Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки бажали відновлення довоєнних кордонів. Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової війни без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Радянського Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій.
Українці та польські історики по-різному оцінюють причини та кількість жертв Волинської трагедії. Українські історики вважають перебільшеними дані польських колег про загибель 100 тис. поляків, зазначаючи, що насправді цей конфлікт міг забрати життя максимум 30 тис. поляків. Крім того, вони звертають увагу на те, що українці також гинули від рук поляків та доведений історично факт, що жорстокі вбивства польських громадян чинили працівники радянського НКВС під виглядом ОУН-УПА. У липні 2013 року Сейм Польщі відмовився назвати Волинську трагедію "геноцидом" поляків.

 УНІАН: http://www.unian.ua/politics/1452711-u-radi-hochut-vstanoviti-den-pamyat-jertv-genotsidu-polschi-schodo-ukrajintsiv-dokument.html





У Сенаті Польщі застерегли Раду від ухвалення постанови про геноцид щодо українців: "буде погано"
 04.08.2016
Спікер Сенату Польщі Станіслав Карчевський вважає, що якщо український парламент прийме постанову про геноцид щодо українців, вчинений поляками, то буде погано.
 Спікер Сенату Польщі застерігає Україну від ухвалення постанови про геноцид. За його словами, "Польща мусить говорити правду про Волинський злочин, і прийняття постанови польським парламентом було свідченням цього", передає Радіо Польща. "Треба йти до істини. Ми зробили сміливий та рішучий крок, бо те, що зробили українці, було геноцидом", - сказав Станіслав Карчевський.
У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови "Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919 - 1951 роках". Як повідомляв УНІАН, 22 липня Сейм Польщі ухвалив постанову, якою визнав події, що розгорнулися на Волині у 1943-45 роках, "геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої". Також Сейм проголосив 11 липня національним днем пам’яті жертв цього "геноциду

 УНІАН: http://www.unian.ua/politics/1452758-u-senati-polschi-zasteregli-radu-vid-uhvalennya-postanovi-pro-genotsid-schodo-ukrajintsiv-bude-pogano.html

Події і цього, і попередніх місяців в Україні та Світі в цілому навіяли мені позицію, яку я означив як своєрідну суміш злого і добро, назвавши як "позитивний цинізм", тобто я відкидаю всілякі охи та ахи, псевдогуманні реверанси та плаксивість, а намагаюся бути прагматичним, по-можливості свого розуміння подій - реалістичним, а в цілому - патріотичним і з того дещо злим, сердитим, кусючим тощо. Тобто всі події в середині і зовні України я розглядаю суто з погляду, яка користь чи навпаки прикрість буде від того нашій державі Україні.

Для прикладу свіжа новина про визнання після рішення парламенту ще й сенатом Польщі відзначення щорічно 11 липня як дня геноциду поляків на Волині у 1943-1945 роках  від рук українців. Давайте просто неупереджено поглянемо на прийняте це рішення: що в ньому є хорошого? Який позитив воно несе в собі? Ніякого. Ще б просто день вшанування пам'яті жертв тої трагедії мало б хоч якусь позитивну зернину, але тут йдеться не пошанування своїх, а обвинувачення інших у злочинах проти людства - геноциді, що є зовсім різні речі. В такому визначенні жертви стають не змістом, а засобом. Поляки не жаліють за жертвами, а звинувачують інших, тобто нас, українців, що ми є погані і навіть злочинці.

Щоб та давня ситуація стала більш зрозумілою сучасникам, я її переформатую на сьогодення: це всеодно, якби в Російські Федерації їх Дума і Рада старійшин прийняли закон про визнання теперішніх подій на Донбасі в так званих ДНР та ЛНР як "геноцид російського народу". Особливо злочинним для них є вбивство громадян збройних сил РФ, які "добровільно" приїхали в Україну воювати на захист місцевого російського населення. Полон і викрадення офіцера ЗСУ Надії Савченко з України до Російської Федерації та її подальше ув'язнення і засудження за те, що як військовий на своїй землі захищала свою землю, народ і країну - яскравий факт подібної правочинної шизофренії, що проявилась тепер ось сповна  і в сенаті Польщі. Бо обізвати зараз (!) прадавні події в Західній Україні 1943 - 1945 років "геноцидом поляків" і "Волинською різнею" аналогічне до абсурду визнати теперішні події на Сході України як "геноцид росіян" та "Донбаська бійня". Доречно наголосити, що Волинь - це Україна! Була, є і буде! І якщо знахабнілим зайдам там надавали добряче, то висновок з того може бути тільки один: а не наглійте в чужій господі.

На Волині була майже аналогічна ситуація, як зараз на Донбасі,  коли польська військова формація Армія Крайова на виконання наказу свого уряду в екзилі Сікорського розпочала у 1943-му році насильницькі дії проти українців. (Кому цікаво, той може сам дізнатись про операцію "Буря") В кожній бійці важить тема: хто розпочав першим. Мене особисто дивує, що польська еліта, до якої мають автоматично належати всі їх сенатори, настільки погано знає власну історію. Добре, що таки знайшлась людина від мистецтва серед сенаторів, яка в обговоренні чесно визнала негативність подібного рішення про геноцид, заявивши під обурливе гудіння залу: "Це показує не нашу силу, а нашу слабкість". На жаль, але не знайшлось жодного сенатора, який би проголосував проти цієї постанови, бо це вже не біда - це вже діагноз для польсько-українських стосунків. Ось яка віддяка на сповна гуманний жест Президента України, який вперше на такому рівні урочисто поклав квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії і навіть став на коліна. Чого ще більшого треба полякам? З нашого українського боку було і є тільки пошук примирення! А що маємо у відповідь з боку поляків? Хто розумний - тому ясно і без пояснень хто є ініціатором сварки і тоді, і зараз. Ми на хворих не ображаємось, але і свого не попустимо.

Відомий український історик Валентин Мороз слушно вказав на свавілля поляків у трактуванні історичних подій з минулого, особливо у польсько-українських стосунках. А ще він влучно зазначив, що в судовій практиці існує така колізія, коли жертва сама провокує на насилля щодо себе і тоді по-суті справи винного немає, що і сталося на Волині у 1943-му. Не маю бажання далі заглиблюватись в цю тему, тому що не збираюсь жодним чином виправдовуватись від імені українців перед поляками просто тому, що в усякій громадянській бійні винуваті обидві сторони. Як ось зараз не схотіли поляки закрити цю тему, що вже була фактично вирішена у 2003-му році під час відзначення 60-ї річниці подій на Волині взаємним примиренням через посил з обох боків: "Прощаємо і просимо прощення" - не схотіли. Без питань: хочете сваритись - то посваримось. Тим більше нам це тепер є корисним: дистанціюватись від такої сучасної Польщі, де розпочалась суспільна реакція в право і відхід від демократичних принципів в діяльності влади. Отож а не пішли б ви дружно, пани сенатори, на... Світлодарську дугу... Угу? Ми їх грудьми закриваємо від повторення Варшави 1944-го, а вони нам ножа в спину...

На мою думку було б цілком слушним, щоб Верховна Рада України прийняла аналогічну постанову зворотнього характеру, тобто відзначати 11 липня щороку як геноцид українського народу поляками під час їх злочинної окупації Західної України 1921 - 1939 років з примусовою полонізацією, пацифікаціями та концтабором виключно для українців, переважно патріотичної інтелігенції, -  Береза Картузька, а також спровокованої поляками трагедій на Волині у 1943 - 1944 роках, операціях "Буря" та особливо "Вісла" з її масовими злочинними депортаціями українців з місць їх прадавнього проживання. Нам є що закинути у вину полякам, причому значно більше, але ми пішли на примирення і прощення, одначе можемо і повинні нагадати у подібних випадках брутальних обвинувачень хто є ху насправді.

Особисто я за те, щоб Україна з Польщею дещо дистанціювались з кількох причин. Це, власне, і є мій позитивний цинізм: по-перше, нам вже без потреби отой так званий адвокат для України в Європі, яким вдало був колишній президент Польщі  пан Квасневський, за що йому ми завжди будемо вдячні. В часи міжнародної обструкції щодо президентів України Кучми, Ющенка і Януковича, нам справді потрібна була поміч і вона була з боку польського керівництва цілком доречна, але тепер, коли Петро Порошенко напряму спілкується з усіма світовими лідерами, жодної потреби в посередниках немає, особливо такого миршавого адвоката, яким є пан Ярослав Качинський, нікчемна подоба гарного брата Леха.

По-друге, і це важливо: жодного значного пожвавлення економічних стосунків поміж Україною і Польщею не простежується в будь-яких галузях, а польські інвестиції в українську економіку просто жалюгідні. Навпаки, польська економіка дуже потребує робочих рук і впершу чергу польські бізнесмени зацікавлені залучити робочу силу з України. Емігранти з Сирії, з Азії та Африки їм не до вподоби, бо з ними проблем на порядок більші, аніж з українцями. Але перепрошую: що, Україні робочі руки зайві? Так, був час рецесії, який затягнувся завдяки тим, хто зараз заполонили ефіри ЗМІ з представленням, як колишній нардеп, міністр чи ще якась колишня урядова наволоч, яка безпосередньо і довела країну Україну до злиднів та економічного убожества. Критикують, аж вищать, а що самі при владі були неміч повна, як злодії й дегенерати, - то неначе забулося?! А українське псевдо Путіна вам в рило, довбані "колишні"! Пішли зі ЗМІ і політики геть, наволоч!

Повернемось, однак, до головної теми: таким чином Польща нам не друг, а експлуататор-визискувач в плані робітничих ресурсів. Як і далеко не взірець, бо хто знається на реаліях, той свідомий причин так званого "польського економічного дива", що тримається виключно на величезних субвенціях з кишені Євросоюзу. Ми тут за 1-2 мільярда євро в кредит отримати стогнемо, а Польща за рік отримує у свій національний бюджет задурно без повернення назад ЄС понад 200-т мільярдів євро! Відчуйте різницю. І при тому всьому з Польщі емігрувало до інших країн Євросоюзу мільйони і мільйони поляків! І то переважно молодь та найпродуктивніша робоча сила середнього віку, за часту добрі фахівці. То нащо нам такі економічні реформи, які декласують країну, перетворюючи її в "парк Юрського періоду", тобто збіговисько пенсіонерів та емігрантів, як обслуги економіки для комфортного життя перших, - нащо таке убоге "економічне диво" нам?! Однозначно для Україні на часі актуальним є не тільки гасло "Геть від Москви!", але і гасло "Геть від Варшави!"

І це я не жартую.

Богдан Гордасевич

 23.07.2016

Додаткова інформація (вона особиста, тому до основного матеріалу свідомо не включена).

1. Моя сім'я по родині жінки якраз належить до жертв тої трагедії і причому саме з боку жертв, як поляків, причому загинули діти. Тобто цю тему я вивчав не просто так з цікавості, а з болем в серці. Коли ж вивчив і зрозумів хто все розпочав - я визначився і саме тому я злісний на польську сторону цього конфлікту, яка сама спровокувала і далі свідомо прирекла беззахисних людей на знищення, бо такою була політична кон'юнктура. Все повторюється знову, що і прикро, бо вкотре скористається з цього третя сторона: кожен раз, коли Росія оволодівала Україною - наступною її жертвою ставала саме Польща.

2. Одним з головних аргументів щодо тогочасних і подій на Волині у мене є запитання: Якщо українці мали бажання провести етнічну чистку цих теренів від поляків, то чому вони цього не зробили у 1941-му і не закінчили у 1942-му роках, коли були всі умови для цього? Місцева влада і поліція були переважно з українців, а німецькі війська перебували далеко на сході і заступатись за поляків гітлерівські окупанти однозначно б не стали, але все було тоді більш-менш спокійно. Чому цей спалах насилля виник саме у 1943-му? Однозначно не тому, що цього захотіли українці - однозначно!

3. Самим огидним для мене у вивченні подій Волинської трагедії було дізнатись, як напередодні у 1942-му році в гітлерівському концтаборі смерті Авшвіц (Освенціум) були закатовані до смерті наглядачами-капо з в'язнів, поляками за національністю, двоє молодших братів Провідника ОУН Степана Бандери - Василь та Олександр. Дуже і дуже підле вбивство, бо німці явно зумисно кинули арештованих Бандер до концтабору де є поляки, які люто ненавиділи Степана Бандеру, і завдяки чому німці хотіли вплинути на Провідника ОУН, щоб він заради братів погодився на співпрацю з Гітлером і тим визволив їх. Степан Бандера не пішов на зраду і пожертвував братами, що було не простим рішенням. Скажу відверто, що коли я пробував себе поставити на місце членів ОУНівського підпілля, а це була переважно молодь, то за таку підлість моє озлоблення щодо поляків було б безмежне! Кожна акція знищення поляків всіх без різниці мала б фінальною фразу: - А це вам відплата за братів Провідника.

4. Нарешті мене особисто надзвичайно злить те, що поляки принизливо першими вибачили всі злочини Німеччині за мільйони жертв, за терор і руйнування під час Другої Світової Війни, як і не мають жодних претензій стосовно Російської Федерації, як правонаступниці СРСР, що окупувала їх країну на понад пів віку та знищила поляків також неміряно, але ж ні - поляки вчепилися найслабшого на їх думку, тобто Україну. І коли? В часи агресії, анексій і війни з  Російською Федерацією. Підло? Підло! Падло після такого, поляки? Падло! Нащо нам такі псевдо-друзі? Не треба! Обійдемось якось без них! Амінь.

5:01 25.07.2016  

Поляки, как это ни смешно звучит, действительно великая нация. Со своими тараканами и заморочками, но одна из немногих великих. Великих – в смысле того, что нация принесла человечеству. Главная проблема поляков – это их территория. Пока поляк живет в Польше, он не способен ни на что позитивное и созидательное. Исключительно на ненависть к соседям, будь то немцы, русские, хохлы или бульбаши, и на болезненное выдавливания хронического жопного чирья, под названием «великая Польша от моря до моря».

Но как только поляк сваливает с территории Польши, то шансы войти в историю у него многократно возрастают. И примеров тому – тьма, будь то Мицкевич, Рокосовский, Дзержинский и тд. и тп.

А вообще, самая никчемная европейская нация – албанцы. Не дать миру в историческом плане вообще ничего – это, своего рода, достижение. Уникальное, в своей тупой безнадежности.

Bindigos

Русские подменили тела добитых поляков после взрыва самолета с польской делегацией под Смоленском.

После событий в Украине, в новом свете предстает гибель под Смоленском польского президента Качиньского с делегацией 10 апреля 2010 года.
Доктор Новачик напомнил о роли российских авиадиспетчеров, которые ввели в заблуждение польских пилотов, говоря им, что они якобы были «на правильной глиссаде». Он также подчеркнул, что российские спасательные подразделения прибыли на место крушения очень поздно — через 27 минут после катастрофы, хотя их база находилась в 400 метрах от места катастрофы. В то же время элитные подразделения спецназа уже были на месте катастрофы с самого начала.
В Смоленской катастрофе, как сообщил доктор Новачик, произошло, по крайней мере, «два взрыва внутри самолета» — в левом крыле и в фюзеляже Ту-154. Даже в докладе российского МАКа содержится утверждение: «средняя часть левого крыла была отделена в результате внутреннего мощного давления».
Кроме того, д-р Новачик напомнил, что российские власти загрязнили и осквернили место аварии и уничтожили многие улики. Обломки самолета были дополнительно разрушены с помощью инструментов и оборудования на более мелкие части. Окна самолета, являвшиеся хранителями информации доказательной базы, были намеренно разбиты (см. видео). Куски фюзеляжа были перемещены на шоссе у аэропорта Северный и подвержены воздействию погодных факторов. Другие части были перемещены по территории места аварии. Например, судя по спутниковым фотографиям, сделанным 11-12 апреля 2010 года, левый стабилизатор был передвинут на 20 метров. Верхний слой почвы был срезан, а окружающие деревья вырублены.
Российские власти продолжают удерживать черный ящик, являющийся собственностью Республики Польша. Они также подделали записи регистраторов. Полякам были даны только копии записей, в которых, как выяснилось, исчезли без следа последние секунды записи.
Следы самолета на земле не согласуются ни с российским докладом, подготовленым МАК, ни с официальным докладом Варшавы.
Польша не исключает «дипломатического наступления» на Россию, которая отказывается возвращать обломки самолета, чтобы скрыть следы взрыва на борту лайнера.

https://www.youtube.com/watch?v=x52lYxkTNys