17 грудня 1900 року 35-річний доктор теології і доктор філософії Андрей Шептицький був номінований Папою Левом XIII митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським і єпископом Кам'янець-Подільським. Окрім духовного служіння, посада вимагала активної громадської діяльності: він був депутатом галицького крайового сейму та австрійського сенату, у 1905 році його зусиллями і коштом запрацював Львівський церковний музей, згодом перетворений на національний, 22 січня 1906 року він очолив делегацію до Франца-Йосифа І, яка вимагала рівних прав для українців Галичини, реформував богословську освіту, підтримував українські приватні школи та культурно-просвітницькі товариства, мистецтво, а 1914 року за ініціативи Шептицького у Львові був створений український університет.

Відомий своїми екуменічними ідеями, Андрей Шептицький прагнув створення єдиної української церкви під егідою Риму, що була б юридично і організаційно самостійною. Як митрополит він двічі відвідував Російську імперію, у березні 1912 року у Києві відслуживши українською в пам'ять Тараса Шевченка панахиду.

Після російської окупації в ході Першої світової війни Галичини за прихильність до Габсбурзької монархії Шептицький 19 вересня 1914 року був заарештований, перебував на засланні у Новгороді, Курську, Суздалі та Ярославлі, де попри все продовжив свою екуменічну діяльність. Звільнений невдовзі після Лютневої революції, він 29-31 травня 1917 року зібрав у Петрограді собор Російської греко-католицької церкви, екзархом якої призначив ієромонаха Леоніда Федорова.

У вересні 1917 року Андрей Шептицький повернувся до Львова, де активно включився в політичне життя, став членом Української Національної Ради, разом з єпископатом підтримавши проголошення Західно-Української Народної Республіки. У вересні 1923 року після повернення з апостольського візиту до країн Північної і Південної Америки та Європи був взятий під арешт польською владою, звільнитись з якого вдалось в січні 1924 року лише завдяки особистому втручанню папи Пія ХІ.

У 1925 році Андрей Шептицький був обраний дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, у 1928-у за його ініціативою у Львові було засновано Львівську греко-католицьку богословську академію.

У 1930 році Шептицький категорично засудив польську політику з «пацифікації» українців Галичини, у 1933-у — Голодомор в Україні, організувавши збір харчів для голодуючих селян, які не були пропущені через кордон через протидію радянської влади.

Шептицький був послідовним державником, але виступав проти терористичної діяльності ОУН: 1932 році він написав «Слово до української молоді», а у 1934 році — послання «З нагоди вбивства блаженної пам'яті директора І. Бабія», засудивши політичний терор у всіх його проявах. У 1936 році він виступив з посланням «Пересторога перед небезпекою комунізму», в якому засудив дії радянської влади в Україні, у 1938 році митрополит Андрей вітав створення Карпатської України.

Приєднання західно-українських земель до СРСР обернулось тотальним нищенням української церкви. За цих умов, Шептицький з благословення папи Пія ХІІ 22 грудня 1939 року висвятив архієпископа Йосифа Сліпого на коад'ютора з правом наслідування, підготувавши таким чином собі заміну на випадок арешту чи смерті.

Німецько-радянська війна 1941-1945 року відкрила нову, останню, сторінку в біографії митрополита. Він радо вітав Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року, очолив відновлену УНРаду, покладаючи сподівання на німців, і навіть написав вітального листа Гітлеру. Але дуже скоро, побачивши справжню суть нацистської політики, Шептицький активно виступив проти терору німецької окупаційної влади, у грудні 1941 та лютому 1942 року написа листи до райсхфюрера СС Генріха Гімлера, в яких висловив протест проти знищення євреїв, а в серпні 1942 року лист із засудженням німецької політики «остаточного вирішення» єврейського питання він написав до Пія ХІІ.

У листопаді 1942 року у «Львівських архієпархіальних відомостях» вийшло знамените послання Шептицького «Не убий», в якому він розповідає про гріховність народу, що звикає до вбивства і закликає до духовної роботи та каяття. Слова митрополита не розходилися з ділом і він сам врятував понад 150 євреїв, серед яких був і рабин Львова Давид Кахане з дружиною і дочкою.

Помер Андрей Шептицький 1 листопада 1944 року у віці 79 років у зайнятому Червоною Армією Львові і був похований у крипті собору Святого Юра.

5 грудня 1958 року папа Іоанн ХХІІІ розпочав процес беатифікації Андрея Шептицького.

Рішенням імператорів Німеччини і Австро-Угорщини 5 листопада 1916 року в межах колишньої російської території Царства Польського було створено маріонеткову державу Регентське Королівство Польща, яке за рік сформувало власні державні інституції, включаючи парламент, місцеві органи влади і армію, і 7 жовтня 1918 року, коли капітуляція Австро-Угорщини і Німеччини у Першій Світовій війні стала справою часу, проголосило незалежність.

16 жовтня 1918 року, цісар Карл І в надії зберегти державність оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася федеративною державою, а її народи отримували право на державність. Для формування власних органів влади 18 жовтня у Львові відбулось зібрання за участю послів австрійського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств з етнічних українських земель, що входили до Австро-Угорщини, яке сформувало Українську Національну Раду (УНРаду).

Надвечір 1 листопада у Львові почались вуличні бої, спочатку спонтанні між українськими і польськими активістами, а згодом й між військовими — близько 1200 українцям протистояло біля 700 поляків з числа колишніх солдатів австро-угорської армії. Запеклі бої почались 3 листопада, коли у Львів прибуло кілька сотень січових стрільців із Золочева і Рави-Руської. Незважаючи на це, українцям не вдалось досягти значимих успіхів і керівництво військовго повстання перейшло до полковника Григорія Коссака, завдяки чому до 10 листопада січові стрільці взяли під контроль дві третини міста.

13 листопада 1918 року, у день зречення престолу цісаря Карла І, УНРада проголосила створення на території Галичини, Буковини і Закарпаття нової держави — Західно-Української Народної Республіки, що привело до активізації боїв, які вдалось зупинити 16 листопада, коли до ворогуючих сторін зі спільним закликом до примирення й взаємних поступок звернулись католицький і греко-католицький архієпіскопи Львова Юзеф Більчевський і Андрей Шептицький.

Тимчасовим перемир'ям скористалась армія Польського королівства — розбивши 10 листопада під Перемишлем українські війська, дві польські дивізії 20 листопада взяли Львів в облогу і в ніч на 22 листопада 1918 року після чотирьохгодинного бою зайняли його. Рештки українських підрозділів були змушені залишити місто і розміститись на його підступах зі сходу. Захопивши Львів польські війська і парамілітарні угрупування вчинили погром — підозрюючи, що єврейська міліція допомагала українцям, за три дні в єврейських кварталах було близько 150 чоловік вбито і 600 поранено, спалено більше 150 будинків і три синагоги.

Загальна чисельність загиблих під час Листопадового повстання, яка стала початком Польсько-української війни, невідома — з польського боку вбитими або померлими від ран вважається 439 солдат, 21 офіцер, а також 196 студентів училищ і університету (відомих як "львівські орлята"), що брали участь в ополченні; мирних жителів Львова (крім тих, що постраждали під час погрому) загалом загинуло 478 осіб

1918, 1 листопада – у Львові розпочалося повстання, метою якого було встановлення української влади на західноукраїнських землях, що увійшло в історію під назвою “Листопадового чину”. Внаслідок чого проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.

“Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”, - емоційно виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.

На уламках Австро-Угорської імперії, що зазнала поразку у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили національні держави. Влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави. Зі згоди Антанти була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного  виступу захопити владу у краї. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині займали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.

Дмитро Вітовський (1887 - 1919). Сотник Легіону Українськиї Січових Стрільців, полковник УГА, державний секретар військових справ ЗУНР. Фото: uk.wikipedia.org

31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському  Народному домі для прийняття рішення. Вітовський  переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.

Військовий комітет перейменовано в Українську генеральну команду, яка стала керівним центром повстання. Штаб розташовувався у Народному домі.

Повстання розпочалося о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо–жовтий прапор.

Того ж дня Дмитро Вітовський  відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.

Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.

Уже надвечір 1 листопада польські військові організації підняли повстання. Почалися вуличні бої.

Попри утворення українського уряду та проголошення ЗУНР, збройне протистояння між Українськими Січовими Стрільцями та польськими вояками призвело до польсько-української війни.