Історія - невід'ємна частина життя кожної людини. Особливо, якщо йдеться про події, що істотно вплинули на її народ, його культуру, шлях розвитку. Однією з важливих історичних постатей України був митрополит Андрей Шептицький. Для свого краю він, попри всі небезпеки, зробив багато...

«Як це зробити? Як воскресити цю людину та її час, минуле, що кануло у вічність, поховане під тягарем прожитих років, воскресити по сторінках пожовклих записів, листів, документів, по свідоцтву очевидців, котрих лишились одиниці, по уривках розмов та споминів, спогадів живих і мертвих. Воскресити, щоб побачивши самому, дати змогу побачити іншим...»

Вот тут развелось сейчас много историков – мастурбаторов, которые начали «антигалицкую истерию». Типа Галичина это не Украина, чуть ли не поляки и т.д. и т.п. Хватит врать, господа (хотя вы скорее «таварищи»). 

Галичане это исторические русичи и украинцы. Галицко – Волынское княжество было единственным законным правопреемником Киева, в отличии от Владимиро-Суздальских сепаратистов. Основатель Галицко-Волынского княжества Роман Мстиславович был сыном Мстислава Изяславовича, сына князя Киевского Изяслава Мстиславовича, который защищал Киев от набегов лже-князя Юрия Долгорукого, который вел себя в Киеве не как князь, а как иноземный завоеватель. Именно князья Владимиро-Суздальские, в особе Юрия Боголюбского начали позорную практику разграбления киевских земель. В 1204 году Роман Мстиславович закрепил правопреемственность Галицко-Волынского княжества став одновременно Князем Киевским.

После монгольского нашествия политическая столица Руси переместилась в Галич, причем князь Данило Галицкий присоединил Киев к Галицко- Волынскому княжеству. Духовная столица Руси осталась в Киеве, где и есть по сей день.

Именно князь Данило Галицкий был центром антиордынского сопротивления. Мир признал Данила Галицкого единственным законным правителем Руси, что было потверждено коронацией Данила Галицкого в титуле Короля всея Руси. Данило Галицкий поднял восстание против монголов, но был предан своими западными союзниками и вынужден был капитулировать 1259 году.

В 1349 году Галичина была анексирована Польским королем Казимиром ІІІ.

Но это не значит, что галичане не боролись с окупантами. В 1490 – 1492 произошло крупное антипольское восстание под руководством народных предводителей Мухи и Борули. С 16 ст. набирает обороти опришковское движение, которое своего апогея достигло в 17 ст. под руководством Олексы Довбуша.

Во время Хмельниччины Богдан Хмельницкий совершил два похода в Галиччину, которую считал частью Руси, правда взять Львов ему не удалось.

Из-за первого раздела Польши (1772 год) Галичина попала в состав Австро – Венгерской империи. Лояльное законодательство Габсбургской империи позволило еще больше развиться украинскому (или как его тогда называли русинскому) движению. Во Львове была создана литературное общество «Руська трійця». Девизом общества были слова Шашкевича «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде». Во Львове началось издание украиноязычного альманаха «Русалка Дністровая». 2 мая 1848 года во Львове была создана первая украинская политическая организация «Головна Руська Рада», которая провозгласила о единстве всего украинского народа.

Со второй половины 19 ст. в Галичине начинают образовываться многочисленные украинские национально-культурные организации: общество «Просвіта», «Літературне товариство ім. Т.Шевченка», спортивные организации «Січ», «Сокіл» и другие.

И хватит врать, что впервые Галичину к Украине присоединил Сталин. Напомню, что Галичина воссоединилась с Великой Украиной 22 января 1919 года, когда законное правительсвто Украинской Народной Республики подписало «Акт Злуки» с правительством Западно-Украинской Народной Республикой. И лишь окупанты - советские с одной стороны, польские с другой разорвали единый народ по разным государствам. А теперь таварищи коммунисты кричат, чтоб им галичане в ножки кланялись, что присоединили. Не надо было Ленину и Ко пхнуть свою морду в Украину!

И возникает вопрос по чью дудку пляшут те, кто с подачи украинофоба Табачника начал «антигалицкую истерию»? Столько грязи в адресс жителей Восточной Украины, как этих коммунистов и прочих недалеких людей в адреса галичан, я от галичан не слышал. Только может какие то недоразвитые политики. И то, та кто кричала огородить жителей Донбасса колючей проволкой, была не галичанка, а моя землячка из Днепропетровска (хай їй грець) Юлия Тимошенко.

И вы тут изголяетесь, что де «галичане – поляки», только любви к Польше я в галичанах не заметил, зато у вас, «истинных патриотов Украины» нет да проскакивает трепетное отношение к России и призывы к воссоединению с «братским народом», которые можно расценить как посягание на территориальную целостность Украины, чего у галичан не заметно в отношении Польши.

Хватит делить Украину! Мы все украинцы - и галичане, и буковинцы, и надднепряне, и жители Донбасса. Займитесь лучше чем то полезным, чем выносить мозг людям вашей брехней и анигосударственной истерией. 

Чи до правильного ділання такої зложеної машини, якою є життя великого народу, треба якихось провідників, які уміли б і могли б вести Батьківщину, маючи в своїх руках провід і вплив на загал, і як можуть чи повинні бути вибрані чи вишикувані ті провідники? У цих питаннях різняться між собою прихильники систем: монархічної, олігархічної і демократичної. Роль висувати на перший план і віддавати провід одиницям, які вважає за найвідповідніші, може мати або монарх, або партія чи монопартія, або станова олігархія чи аристократія, чи вкінці те, що в демократіях становить загальні вибори, або публічна опінія.

Залежить від дуже багатьох природних прикмет чи хиб якогось народу і від історичного його розвитку, від традиції, яким чином у тому народі одиниці доходять до проводу. І в тому, може, лежать найбільші труднощі всенародного будівництва. Коли всі засади Євангелія є в народі загально прийняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінню християнських чеснот, коли народ своїм життям і молитвою заслужить благословенство і поміч Неба, і коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане посланництво, тобто проповідає Євангеліє і освячує народ та за нього молиться. Ті труднощі, що зв'язані з верховним проводом, розв'язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя. Але коли тих умов немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки. А що не можуть до того самолюбства признатися, мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публічну "опінію загалу", яку самі через пресу викликають і обробляють, а не приймають як об'єктивний, від них незалежний факт. Тоді розумом досліджувані і представлені потреби поодиноких фахових груп людей заступають не раз цілком оперті на обман гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівності, а переваги слабших і менше здібних. А систему такого хаосу, що веде до повного рабства, прикривають прекрасними гаслами: свободи, братерства і рівності. І розвагу замінюють демагогічними закликами, волю заміняють пристрастю, пристрасть доводять до шалу, усяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обов'язкові для всіх закони, оборонців права і справедливості представляють фанатиками. Ніякої об'єктивної критики не сприймають, проповідь Євангелія стає для них небезпекою, свобода слуг Божих нездійснимою претензією. Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим необмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним попранням всіх її прав, безмірним бажанням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть проти братів – і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не визнають; моральність для них – самоволя, закон для них – безправство.

Для якого ступеня український народ потрапить, коли Бог йому дасть вирішувати свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенності такі форми, які запевнюють свободу громадян і непорушність національних кордонів Батьківщини, та оминути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє. Ми, тобто духовенство Галицької області, мусимо виконати свій обов'язок і намагатися всіма силами спричинитися і молитвою, і радою, і – скільки приймуть наші брати нашу співпрацю – ділами помагати їм у праці, до якої вони не готові. Двадцять літ більшовицького режиму знищило безліч елементів, може дуже потрібних для розбудови Батьківщини, і на організм народу витиснуло тавро неволі, з якого не легко буде українцям духовно обтруситися.

Щоб по змозі всесторонньо з'ясувати собі труднощі, які матимуть ті, що будуть працювати над будовою, треба розглянути всі неначе конституційні елементи єдності, або розглянути всі доцентрові і відцентрові сили. Цими дослідами дійдемо до якогось бодай знання тих природних сил, які запевнять рідну майбутність, і тих сил руїнних, які будуть її великою небезпекою.

На чому ж опреться єдність хати? На національній єдності. Український народ є одним народом, дехто хоче навіть сказати – одним організмом, тому й належить йому стати і суцільним національним витвором. Але йдеться про те, щоб проаналізувати поодинокі елементи, з яких національність складається, і сили, які її розбивають. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять або, що вважають українську мову за рідну, будуть складати український народ. Безперечно, єдність мови є зв'язком, що об’єднує людей, але не завжди об’єднує їх у народи. Знаємо народи між собою дуже різні і між собою ворожі, які вживають одну й ту саму мову: у Великій Британії – англійці, шотландці та ірландці. До цього ж, англійські домінії і З'єднані Держави Північної Америки. Всі ті країни вживають англійську мову, і, може, за виключенням Ірландії, в останньому десятилітті всі вважають її за свою мову. Знаємо і народи, які вживають різні мови, а однак є дуже сильно побудованими національними і державними організаціями-організмами, як Швейцарія. Історія з'єднання в одну державу різних держав Німеччини і відмін німецької національності, як і історія з'єднання Італії в один народ і державу, вказує, як одна мова через довгі століття може не бути достатньою причиною до з'єднання в одну цілість тих, що нею говорять.

Крім мови, конституційним елементом національності буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць об’єднатися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктивно пхають його до бажання бути одним. Скільки такого бажання в українському народі, досить важко сказати. Треба б у відповіді на це питання стерегтись судження інших самим про себе. Гарячий патріот має не тільки ту природну, стихійну, але й свідому волю стільки, що самий інстинкт веде його до думання, що так само задіяні будуть усі українці.

Змагань виробити таку волю або усвідомити інстинктивно дрімучу волю зроблено в останніх поколіннях у нас багато. У праці над народом було багато патріотизму. Об'єктивних дослідів незвичайно мало, щоб не сказати, що цілком їх не було. Здається без пересади, ніхто у нас із соціологів, політиків, етнографів не приглядався з лупою до народної психіки в одиницях і масах. Ніхто навіть не зробив поважних наукових дослідів над таким явищем, що можна його назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство. Без тих дослідів, на основі поверхневих тільки обсервацій можна сказати, що свідомість української національності повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоч з другого боку почуття і пізнання ворожих сил, що бажають народ нищити, до деякої міри можуть підміняти ту психічну глибину.

Яке буде положення на Великій Україні тепер, після 20-ти літ більшовизму, годі сказати. Дуже можливо, що самостійництво буде ще зближене до федерації з Росією. Хто дивився уважно на те, як те самостійництво важко приймалося навіть в інтелігенції, як Центральна Рада довго не могла прийти до думки самостійності, той буде побоюватися, що від Полтави минули задовгі літа, щоб відразу можна було стерти їх пляму. Інстинкт національності та стихійна воля народу появилися, може, в повстанні проти гетьмана, але хоч той рух видавався прямо звернений проти думки федерації і прикмета самостійництва лишилася зовнішньою характеристикою УНР, то історія тих часів і тих рухів занадто нова, а спеціально соціологічно-психологічні досліди занадто занедбані, щоб можна було сказати, що повстання проти гетьмана було виявом глибокої волі мати свою державу. Хіба назветься, з деякими публіцистами, стихійне хотіння мати свою державу "ірраціональним", і так назветься повстання, бо мусило бути в повній мірі ірраціональним, коли за такий короткий проміжок часу дійшло до руїни своєї держави.

Чи під більшовицьким режимом не змогли, може, ще сильніші від напряму федерації елементи розкладу навіть між тими людьми, що найщиріше бажають бути самостійниками, це покаже щойно майбутнє. На жаль, навіть з поверхневої обсервації нашого національного життя можна зробити кінцевий висновок, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, але попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була такою, якою хоче її бачити чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварки, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психологію таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні чи негативні?

Це в частині пізнаємо, коли побачимо, чи Україна зможе вже не з'єднатися на релігійному полі, але чи зможе відректися від чисто московської, а навіть більшовицької нетерпимості, що рідного брата зненавидить, коли тільки він у справах релігії інакше думає, ніж ми. Нетерпимість проти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависті, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутнє України; релігійні роздори не то, що не злагодять національних свар, а, може, зроблять їх ще прикрішими і глибшими. Хоч теоретично, видавалося б, що ще ніколи не було поєднання на релігійному полі таким легким, як є тепер.

Писав в грудні 1941 р.

АНДРЕЙ, Митрополит

ЦДІАЛ, Бібл., інв. №756, Пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького до духовенства (З декретів АЕп Собору 1942 .), Львівські Архієпальні Відомості, [ЛАеВ], Львів, 1942, с.1-19.

Возз'єднання чи окупація, добро чи зло? Події "золотого вересня" довгий час перебували під грифом "таємно" поза увагою науковців та митців, були призабуті суспільством.

Багатокультурна довоєнна Галичина стала жертвою агресій двох найбільших тиранів XX століття Гітлера і Сталіна. Будучи зруйнованим, більше ніколи не відновиться довоєнний уклад життя, культури, етнічні особливості цього краю.

Фільм створено на основі свідчень очевидців цих подій - представників українського, польського та єврейського народів, які до 40-х років XX століття становили основний етнічний склад Галичини.

"Бо так само, як за днів потопу всі їли й пили, женились й заміж виходили, аж до дня..."  Мт. 24, 38

Українське й галицьке
Ігор ЛОСЄВ

Незважаючи на всі історичні та культурологічні роз’яснення, критики України як у Росії, так і в нашому краї ніяк не можуть (чи принципово не хочуть) відмовитися від абсолютно невиправданої схильності протиставляти українське й галицьке, роблячи Галичину й галичан своєю улюбленою мішенню. Українофоби різного забарвлення не втомлюються запевняти, що на загал вони нічого не мають проти України, їм лише муляє все галицьке, яке вони силкуються представити чимось зовнішнім і ворожим українському. Їх дуже обурює міфічна ними самими вигадана «галицька мова» (що насправді виявляється літературною українською), «галицький правопис» (що насправді є харківським правописом 1927 — 1929 рр.) і «галицькі націоналісти» (що насправді часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов, Херсонщини, як Євген Маланюк, Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський, Криму й Одеси, як батько та син Липи, Полтавщини — як Кирило Осьмак тощо). Коли запитуєш, а що ж питомо галицького, такого, що не було б власне українським, є в тих гаслах, що озвучують галичани, відповідь отримати неможливо...

Оскільки галичани раніше за інших українців ще на початку ХХ століття наблизилися до стандартів модерної європейської нації (чому сприяло тривале перебування в дунайському «Вавілоні народів» Відня і Будапешта разом із мадярами, чехами, словаками, поляками, хорватами, італійцями), вони навчилися найбільш чітко артикулювати національні прагнення. Зрештою, чимало років це вчилися робити українські посли в австрійському парламенті. І таки навчилися. Крім того, в Австро-Угорщині українцям не довелося перебувати під гнітом такого жорстокого й тупого шовінізму, як українцям Російської імперії. Це визнав Ленін, коли писав у статті «Про сепаратний мир»: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини, в цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)». Порівняної, між іншим, з Російською імперією станом на 1914 р... Трохи раніше той самий автор у статті «Соціалізм і війна. Ставлення РСДРП до війни»: «Царизм веде війну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців...»

Над українофобами (як місцевими, так і зарубіжними) тяжіє міф про «галицьку заразу», мовляв, це західні, католицькі, чужі решті України галичани спокусили мирних і проросійських малоросів. Творцям цього міфу важко зізнатися самим собі, що ніколи цей галицький вплив не дався б взнаки, якби не було для цього сприятливого грунту — психологічного, мовного, політичного, культурного тощо, якби Велика Україна не визнавала Галичину своєю органічною, до того ж лідерською частиною на якомусь глибинному підсвідомому рівні, незважаючи на постійно навіювані (дуже цілеспрямовано!) побутові штампи «бандерівців» і «западенців». Хоча розумним і спостережливим «східнякам» навіювання не заважали бачити реальність, як не завадило це уродженцю Чернігівщини Олександрові Довженку під час «золотого вересня» 1939 року зазначити у власному щоденнику: «Ми ніколи не зможемо подарувати галичанам, що вони культурніші й людяніші від нас». Проте, як продемонстрували події 1991 року й помаранчевого Майдану-2004, не лише змогли подарувати, й виявилися здатними навчитися в галичан багатьох корисних речей. І це саме тому, що «галицькі гасла» насправді були всеукраїнськими, вони віддзеркалювали настрої мільйонів громадян цілої України, всього порядного, розумного й чесного, що в ній було.

Натомість, Галичина не мала в Україні ніякого помітного впливу, коли виступала з чимось суто галицьким, починаючи від так званої Галицької асамблеї, що створив у перебудовні дні В’ячеслав Чорновіл, і закінчуючи «кав’ярними» демаршами письменників Андруховича й Винничука про «зменшення» території України в інтересах «європеїзації». Але статус Галичини різко підвищувався, коли вона була рупором цілої України, тоді її голос чули на всіх українських землях «від Сяну до Дону», вона знову ставала українським П’ємонтом. Якби галичани, керуючись шкурно-егоїстичними міркуваннями, зреклись би ідеалів соборності України, то могли б вирішити якісь свої регіональні питання. Ба, більше, в цьому їх би з великим ентузіазмом підтримали (до певної межі) всілякі проросійські блоки й конгреси, адже самоусунення Галичини від всеукраїнських політичних і національно-культурних процесів суттєво послабило б українську партію (у широкому сенсі слова), автоматично посиливши антиукраїнські кола. З іншого боку, Москва та її креатура в Україні навряд чи дозволили б утворення якоїсь самостійної галицької державної одиниці, бо навіщо їм демонстраційний ефект для решти України на кшталт того впливу, що був на НДР із боку ФРН. Тому ці сили найбільше влаштовувала б Галичина як промоутер автономізації та федералізації України, коли сам український П’ємонт можна було б ізолювати й маргіналізувати, водночас не відпускаючи цей регіон у самостійне плавання. Тоді Велику Україну можна було б остаточно приборкати, адже Україна мінус Галичина — це Білорусь імені товариша Лукашенка. Справді, Галичина дуже заважає українофобам і реінтеграторам імперії, але зовсім не чимось суто галицьким, а найпослідовнішою маніфестацією питомо українських вартостей. Галичина — це шматок неперетравленої Москвою України. Саме тому Галичина й галичани несуть важкий всеукраїнський хрест найбільш усвідомленої національної відповідальності.

Усе, що російська й москвофільська свідомість кваліфікує як галицьке, насправді є суто українське. Тому завжди будь-яка атака на галичан у зв’язку з їхньою національно-патріотичною позицією фактично є атакою проти України. Це треба розуміти людям, що вважають себе українськими патріотами (незалежно від регіональної приналежності), та й усім лояльним громадянам держави.

політичного вибору керівників "Карпат".

Під час матчу "Карпат" і "Металіста" на стадіоні "Україна" львівські фанати виставили банер, яким висловили свій протест проти політичного вибору керівників клубу.
Очевидно, так уболівальники відреагували на те, що спортивний директор "Карпат" Степан Юрчишин і генеральний директор клубу Ігор Дедишин потрапили у списки Партії регіонів на виборах до Львівської обласної та міської рад, повідомляє "Спортивна Галичина".