- Відстань в кілометрах, зовсім мала дистанція від  Словакія, із міста   Михайловце, м.Кошіце  до м.Ужгорода.

https://uk.etcetera.media/monarhiya-po-ukrayinski-hto-i-chomu-pretenduvav-na-ukrayinskiy-prestol.html

Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, — таким постає в нашій історії Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний.

Народився гетьман українського реєстрового козацтва 1570 року в селі Кульчиці на Львівщині. Походив з родини православного шляхтича, який мав свій герб. Навчався в школі Львівського братства та знаменитій на той час Острозькій школі.

У 1601 році прибув на Запорізьку Січ. У козацьких походах на Молдавію, Лівонію виявив себе як хоробрий та умілий воїн. Він швидко завоював авторитет серед запорожців. Під проводом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти Туреччини і Кримського ханства. Особливого розголосу в Європі лицарська звитяга українських козаків набуває після здобуття ними у 1614 році турецької фортеці Синоп, а згодом і Кафи – величезного невільницького ринку в Криму. Козаки розбили 14 тисяч мусульман, потопили багато турецьких галер, визволивши тисячі українських бранців.

Сагайдачний усвідомлював необхідність боротьби й проти Речі Посполитої, але діяв дипломатично, використовуючи слушні нагоди для втілення своїх задумів. Так було у 1618 році, коли король Речі Посполитої звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву. Вислухавши короля, Сагайдачний висунув такі вимоги: розширення козацької території; свобода православної віри в Україні; збільшення чисельності реєстрового козацького війська; визнання Річчю Посполитою судової та адміністративної автономії України.

Король і сенат погодилися на вимоги Сагайдачного, і той, зібравши 20-тисячне військо, в серпні 1618 року рушив через Сіверщину вглиб Московського князівства. Його козаки захопили Путивль і Рильськ, Курськ і Єлець – усього близько 20 міст Московії, розбили ополчення під проводом князів Пожарського й Волконського та полки на чолі з Бутурліним – і у вересні разом з поляками взяли Москву в облогу.

Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу й готувалося до штурму. Проте польська шляхта відмовилась продовжувати війну, підписавши з московітами вигідне для себе перемир’я.

У польсько-турецькій війні, яка розпочалася 1620 року, війська султана розгромили поляків у Молдові й готувалися до походу на Річ Посполиту. На допомогу їй знову прийшов Сагайдачний із сорокатисячним козацьким військом. Саме він відіграв вирішальну роль у розгромі трьохсоттисячної турецької армії під Хотином, продемонструвавши бездоганне уміння керувати піхотою і кавалерією, налагоджувати їхні спільні дії в обороні та в наступальних діях проти супротивника, який переважав чисельністю. Хотинський мир, підписаний турками й поляками, був вигідний і для України.

Проявляв гетьман турботу і про розвиток національної освіти та культури. Він з усім Військом Запорізьким увійшов до складу Київського братства, взявши його під свою протекцію. Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного та культурного центру, він підтримував діяльність лаврського митрополита Єлисея Плетенецького і створеного ним навколо друкарні Києво-Печерської лаври гуртка учених, друкарів та письменників.

1620 року завдяки своєму авторитету гетьман домігся того, що Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на єпископів кількох українських священиків, і відновив Київську митрополію.

Хотинська битва стала останньою для гетьмана. Від численних ран, отриманих на полі бою, Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві в квітні 1622 року.

Пам’ять про Сагайдачного український народ зберіг у багатьох козацьких думах і піснях, найвідомішою з яких є "Ой на горі та женці жнуть". У Києві на Подолі на його честь названо одну з вулиць.

         Продовжуємо нашу подорож, яка розпочалась тут http://blog.i.ua/user/729788/2232896/ ; http://blog.i.ua/user/729788/2233136/&nbsp  ; http://blog.i.ua/user/729788/2234185/
        Сьогодні на нас чекає зустріч з головним об"єктом, до якого ми і прагнули і з якого розпочалась вся ця затія  - Добромильський Замок Гербутів.
        У 1450 році львівський ловчий Микола Гербурт на Сліпій горі поблизу Добромиля звів дерев’яний замок, для захисту навколишніх земель від татар. Але у 1497 році замок таки згорів, а село сплюндрували татари. У ХVІ столітті Станіслав Гербурт почав перебудову замку, використовуючи камінь і цеглу.





       Замок Гербуртів знаходиться не далеко від Добромиля, в селі Тернава, але перед штурмом фортеці слід зазначити, що стоїть вона в лісі на висоті 560 метрів.
       Переночувавши в селі Тернава, підкріпившись і зібравши речі ми вирушаємо на взяття фортеці    Із зупинки в селі Тернава видно вершину Сліпої гори, де саме і знаходиться замок.



Сюди ми дійшли ще вчора і заглибившись в село, переночували скраєчку. Зранку вже йшли до гори і зустріли пару цікавих хаток і хрест на вулиці села Терава.









       Далі наш шлях пролягав у гору і чим вище ми підіймались, тим гарніші відкривались краєвиди. Аромат від квітів і трав стояв супер    Хотілось впасти в трави, лежати, дивлячись в небо і напитуватись цим божественим нектаром ароматів
Це вигляд попереду, курс тримаємо на ліву гору


 
А це вид позаду, який далі буде відкриватись все краще і краще




    





  
Тут місцевий люд пасе худобу. Корівка відмовилась від фотосесії, відвернувшись і відмахуючись хвостом від нас. А козенятко трохи дало себе зазняти ))


      


        Вже під горою, де починається лісиста місцевість, ми зустріли місцевого жителя, який пас свою худобу. У нього ми уточнили чи на вірному ми шляху. Він з достоїнством  підтвердив, що шлях пролягає саме тут і розповів, що далі йде одна стежка, яка і веде прямо в замок, але на стежці буде одна розвилка і треба йти на ліво, бо права стежка зведе нас вниз до сусіднього села. Якось він скептично на нас поглянув і  додав, що майте мол на увазі там крутий підйом ))) Вийдете? Ми посміхнулись йому і підтвердили, що коли  є мета, зможемо її досягти
        І от ми йдемо серпантином хащами до замку. Підйом в деяких місцях дійсно був досить крутий, потім вугол підйому то трішки зменшувався, то знову  крутішав. І весь час стежка звертала і звертала…А ми все очікували, що ось за цим поворотом побачимо Замок.
 




Ось такий ми проробили шлях, дивлячись на карту



        Під ногами на стежці ми бачили свіжий слід від машини.
Дощу вночі не було, отже машина проїхала або сьогодні вранці, або вчора.


        І  НАРЕШТІ  за новим поворотом відкривається об’єкт нашої мрії
        Тут ми забули, і що підйом крутий, і що ми заморились, і стали йти ще скоріше, щоб нарешті доторкнутись до часу, до історії, до минулого….





З кожним кроком наближаємось все ближче і ближче







            Підійшовши до воріт, в глибині у дворі замку ми побачили 2 машини. Пройшовши в двір замку нас вітали його гості, які прибули сюди ще вчора і вже збирались від’їзжати. Це були дві молоді пари з Польщі. Ми трохи з ними поспілкувались. Розмова була дружня і приємна. Молоді люди були з Кракова і маючи відпустку вирішили проїхатись по цікавим місцям України. Провівши попередніх гостей замку, ми залишились в гостях у Гербутів


 
Це вхідний тунель, що веде зі входу у двір Замку











        Ми зайшли уверх, і знаходимось над вхідним тунелем і роздивляємось поближче цікаву кладку стін, в якій перекладені цегла з камінням.



















А тут гарно видно товщину замкових стін




У замковому дворі колись, звичайно знаходився колодязь, але тепер там лише яма, зарісша травою



Тут же знайшовся і теперішній мешканець ))) Жирненький равлик



          Історія одного з високогірних замків України сходить до 14-м століття, а саме - 1374, коли герцог Ополе запропонував щедрий подарунок старопольським родичам Гербутам, чиї предки були саксонськими і моравськими іммігрантами. Владіслав Ополе, користуючись підтримкою німецького дворянства, надав Гербутам ділянку на Галиційській землі, що тягнеться в долині річок  Вирва і Стрвяж, на якій він базується в декількох населених пунктах. Невгамовні середньовіччя, часте вторгнення татар та внутрішні війни стали приводом для вжиття заходів для захисту своїх товарів. Внаслідок цього виду діяльності недалеко від Добромиля був побудований укріплений замок. Ця дерев'яна фортеця, що височіє на вершині високої гори, майже 600 метрів, була заснована в 1450 завдяки Миколі Гербуту, де внизу пагорба біля підніжжя замку стали з'являтися перші будівлі, які пізніше дали життя сьогоднішній Тернаві.

        Руйнівне вторгнення татарської орди в 1497 році призвело до нечуваної бідності для мешканців Тернави та Добромиля, чиї садиби, як і Гербутська фортеця, майже повністю згоріли. Для того, щоб Добромиль повернувся до життя якомога швидше, король Ян І Олбрахт дав право вільно торгувати та організовувати торгові ярмарки. Протягом цього періоду кількість жителів значно зросла, включаючи велику кількість переселенців. Місто швидко прославилося ткачами, по товара до яких стояли в черзі торговці з Угорщини та Сілезії, також була дуже популярна сіль, видобуток якої почався на початку 16 століття завдяки сім'ї Гербутів. У 1566 році, коли Добромиль був під керуванням Станіслава Гербута, польський король Зигмунт II Август надав місту  Магдебурзького права.
          Протягом кількох років Станіслав Гербут ініціював будівництво нового замку, який мав би знову опинитися на вершині гори Сліпа, де саме стояла дерев'яна фортеця. Цього разу замок був побудований з каменю та цегли, який був привезений сюди з Варшави. На жаль, з цієї причини будівля часто страждала від вандалів, які викрадали цю надзвичайно стійку цеглу для своїх цілей.
       Цегла дійсно дуже міцна. А суміш для кладки схожа на вапнову, але вона міцна і не сиплеться, коли шкрябаєш її





       Значні будівельні роботи також мали місце під час правління Яна Щенсного Гербута, одного з найвідоміших господарів Добромилю. У той час оплот оточили захисною стіною в формі підкови і доповнили новою вежею, з якої в ясну пору дня були чітко видні навколишні території.
        У першій половині 17 століття чоловіча лінія династії Гербутів згасла, а в 1622 році замок перейшов у руки відомого магната Конєцпольського. За цей період ця фортеця, яка вже почала повільно втрачати свою оборонну цінність, була перебудована новими власниками: замковий комплекс став більш компактним і зруйновані кутові вежі. У XVIII столітті господарі дуже рідко оглядали стіни цього об'єкта, обличчя якого все більше погіршувалося.

Спочатку ми не зрозуміли, чому замок не має закінченої форми. В любому випадку мури повинні бути з усих сторін, хоч і зруйновані, але має щось бути. Але ж задня частина замку зовсім оголена і не має стін. Потім ми з"ясували в чому справа



      У 1784 році господиня фортеці, Анна Білоголовська, дозволила монахам із сусіднього василіанського монастиря зруйнувати частину оборонної стіни. Мешканці навколишніх сіл також доклались до розкрадання стін замку. А після Першої світової війни та Другої світової війни, та після артилерійських атак, колишня резиденція сім'ї Гербутів зрештою втратила монументальне обличчя.
https://castles.today/pl/zamki/ukraina/dobromyl/historia/

Обходили ми Замок вздовж і поперек і мабуть раза три, все боялись  пропустити якісь деталі

На вході є такі виїмки, можливо колись тут була замкова брама, яка фіксувалась в них

 
 


У всих стінах багато подібниї виїмок, а нижче бійниць їх цілий ряд, скоріш за все туди кріпились помости, або ще якість додаткові частини.



Ще цікаві деталі: внизу біля підлоги, в межах видимості є не великі отвори, схожі на зливи, вони під нахилом і виводяться за межі замкових стін



Дуже вразила кладка всередині вхідного/в"їздного тунелю   Пройшли віки, а каміння й досі міцно тримається. Тут також гарно видно суміш цегли і каміння в кладці.



Ще ми знайшли цікаві камінці. Нам так хотілось вірити, що це часточка герба   Сфоткавши їх, ми бережно склали їх у куточок.



Ми так прониклись духом цієї місцини, що майже відчували себе її мешканцями. Навіть піднялись якомого вище, а саме над входом в тунель. Там досить багато міста, але дуже заважають трава і кущі. Повиглядали, як дозорні, з вікон. І збоку, і в передні вікна над воротами і чітко побачили вїзну дорогу. Зверху прямо проникаєшся величчю Замку.







Кажуть, що за гарної погоди, з вершини гори на обрії можна побачити навіть місто Перемишль. Нам, на жаль, цього не вдалось, але фото з інету знайшли.



        Підти із Замку сил не було, хотілось бути тут ще, здавалось, що зараз перед очима повстануть якісь люди з того часу і щось нам розкажуть цікавого. Або інші, заморені далекою дорогою, путники заїдуть на конях і розкажуть нам, що нового у світі діється 
Прощаємось і дякуємо гарному замку і тим, хто багато літ назад збудував його!


Але ж час йде і треба було вирушати в інше місто, в якому нас чекали нові цікавості і вечірній потяг додому.

Далі буде...

        Звичайно, що наше життя складається не лише з приємних і радісних сторінок. Є в житті і горе, і страждання. Так і наша подорож була не лише приємними місцями, а і сумними місцями пам"яті. Тому що у кого немає пам"яті про минуле, у того не буде і майбутнього. Ми ціленаправлено йшли в ці місця, щоб побачити, зрозуміти трагедію людей, які жили менше як сто років тому на цій землі.
        Від костелу йдемо вгору і натрапляємо на цвинтар, на якому є і старі склепи, і старі кам’яні  хрести, і сучасні захоронення. На території цього ж цвинтаря є захоронення солдат, які загинули під час другої світової війни. І тут хочеться сказати: не вірте в те, що на Західній Україні паплюжать ту пам'ять, що там забули загиблих в тій війні. Це не правда! Там пам’ятають і другу світову війну, і біду, яку спричинили НКВДисти, і чорнобильську трагедію, і загиблих в Афганістані…. Люди, які зазнали переслідувань і страждань від всіх влад, які ходили по їхній землі і намагались підкорити, принижуючи, вбиваючи, знищуючи їх, не втратили здатності пам’ятати, співчувати і чтити пам'ять.
        До того ж люди досить привітні і чуйні. Жодна людина, в якої ми уточнювали дорогу нам не відповіла грубо і не відмахнулась від нас. Всі в подробицях розповідали шлях і додавали: як буде не зрозуміло, запитаєте, вас там далі скерують. Відчуття  на душі  від цієї місцевості і людей залишились дуже приємні.











      Далі по цвинтарю ми йти не стали. Ну може якось моторошно трішки було, там була така тиша, лише вітер шелестів то  тихенько, то збільшував свій подих. Відчулась там глибина віків, років...
   
          І от йдемо до сумного трагічного місця – урочище Саліна, яке розташоване в селі Солянуватка, поблизу Добромиля.
Трагедія, яка трапилась в Саліні наприкінці червня 1941 року. Протягом кількох днів в урочищі Саліна загони НКВС замордували і вкинули до шахт понад 3500 людей, здебільшого українців. Очевидці розповідають, що колона арештантів простягалась не на один кілометр. Всіх їх було зігнано в Саліну, і практично ніхто звідти не повернувся. Кілька днів в урочищі на повну потужність працювали двигуни, які приглушували постріли і крики замордованих. Коли катам почало бракувати набоїв, то людей били до смерті дерев"яними молотками, а потім напівживими скидали у шахту. Серед вбитих були місцеві жителі, колишні в’язні перемишльської тюрми, в якій відбували покарання, переважно українські патріоти. Вбитими були й робітники солеварні, які в цей день отримували зарплату і були свідками кривавої розправи НКВС. В навколишніх селах кілька днів було чути стогін і крики людей. На місці трагедії розмішений хрест і пам’ятна табличка в пам’ять про загиблих українців.
          26 червня 1941 року, коли нквс-ники покинули Добромиль, місцеві жителі в Саліні відкрили ями повні трупів, більшість з яких були настільки понівечені, що опізнати їх було практично неможливо. У липні 1941 року місцеві жителі спорудили в лісі братську могилу, де було поховано замордованих.
         Нацисти теж не оминули Саліну своєю увагою, і в липні 1941 року влаштовували тут розстріли євреїв.
          Сьогодні на місці загибелі тисячів людей встановлено меморіальний пам"ятник, капличку, а також відкритий меморіальний комплекс, який має нагадувати сучасникам про трагедію 1941 року - трагедію, яку радянська влада приховувала десятиліттями, але стерти її з пам"яті людей так і не змогла...

      Одразу при вході у ворота стоїть закинута сторожка


Далі двигаємось по довгій дорозі, яка веде в глиб і вглиб. Тиша тут стоїть ще більша ніж на цвинтарі. І було моторошно йти, але ми йшли. Було таке враження, наче все навколо пам"ятає ту страшну трагедію і сумує, скорбить за невинно і кровожадно загинувшими людьми. Дивишся вперед і здається, що там йдуть ті бідолашні люди.... Так і хочеться назвати цю дорогу - дорогою муки і смерті



Дорога дійшла до кінця і перед нами відкрились сходи до меморіалу пам"яті





       Затамувавши подих, ми тихо, наче навшпиньках, щоб не потревожити душі померлих, йдемо по сходам.
       Коли ми сюди потрапили біля пам’ятника було покладено вінки і квіти. І з’ясувалось, що нещодавно, 26 червня, як раз були роковини трагедії…. Навіть лавочки збоку стоять.





       Пройшовши ще далі вглиб, знаходиться та сама братська могила. Вона стоїть одиноко в глибині і тиші



А поряд з меморіалом росте яблунька, яка наче каже, що життя продовжується

        
         Відчуття в цьому місці дуже моторошні… Тиша і вітерець, який шелестить верхівками дерев, будоражать всередині і навіюють сумні думки… Перед очима наче вспливають події тих страшних днів… Довго тут залишатись неможливо! Наче земля стогне від болю людей, які тут отримали страшну мученичиську смерть… https://paschen.livejournal.com/20535.html
         Повертались ми звідти з тяжким серцем
         І щоб відволіктись від тягаря, вже на зворотному шляху обійшли старі розрушені і закинуті будівлі соляного заводу.
         З ХV століття впродовж віків тут видобували сіль, що приносило неабиякий зиск місту. Соляна шахта Саліна була відома далеко поза межами Галичини, а тутешня сіль була знаною не в одній європейській країні. У 1622 році Саліною заволоділи магнати Конєцпольські, а з 1772 року солеварні стали власністю Австро-Угорської імперії.
        На кінець ХІХ століття в Саліні нараховувалось чотири шахти - Францішка, Кароля, Коритовського та безіменна. Тут був свій окремий магістрат, костел, житлові будинки і т.д. Одним словом, промисловий об"єкт був практично таким собі окремим містечком.
       Відомо, що у 1938 році на шахтах працювало близько 300 людей, які щодня виварювали 14 тон солі. В часи Другої світової війни соляний завод на короткий час було закрито, проте вже у 1945 році виробництво відновилось. Сіль з Саліни експортувалась навіть до балканських країн.         
       У 1950 році шахти було закрито через нерентабельність.
        На сьогоднішній день на території урочища збереглось чимало будівель, проте всі вони перебувають у зруйнованому стані. Найбільше в очі кидається колишня адміністративна будівля. Кажуть, що ще на початку 1990-х років годинник на цій будівлі перебував у цілком робочому стані, але сьогодні, на жаль, немає навіть шпиля, на якому розташовувався годинник.
Архівні фото. Комусь пощастило застати цей будиночок ще в такому стані




А нам дістались ось такі руїни. Добре хоч небо трішки розігнало чорні хмари.

















Навпроти є ще залишки однієї будівлі, яка теж може зацікавити







Балки попадали, протрухлявіли і з них стирчать чотиригранні ковані гвіздки



А це нам в очі попались слої фарби



     Фото тут   http://photo.i.ua/user/729788/514921/
      Оглянувши місто Добромиль і його  околиці, час йти далі. Ноги гудуть, йдемо приморені, бо все ж таки ніч в потязі, раннє просинання і проходження вже добрих 25 кілометрів даються взнаки. Хочеться вже хоч десь розкинути палаточку, випити гаряченького чаю і скоріше заснути. Але ж до запланованого місця ночівлі ще треба дійти, приблизно зо 3 кілометри. Йдемо з Добромиля до села Тернава, в якому і знаходиться Замок.
Далі буде....

         Насолодившись містом Самбір http://blog.i.ua/user/729788/2232896/  , їду далі за цікавими враженнями. Автобус Львів-Добромиль, за годину довіз мене до старовинного міста Добромиля. Виїзжаючи з дому на 3 дні звичайно подивилась прогноз погоди, бо вже у Карпатах серед літа випав сніг , майже по всій країні йшли дощі  і була велика вірогідність, що у такому райончику дощів нам не оминути. Дивлюсь я на небо та й думку гадаю   ..... Прогноз показує громи, блискавки, дощі.... Ну думаю, капець, вибрались... Приїхавши в Добромиль, весь час дивилась в небо і просила милувати нас, щоб ці пару деньків обійшлись без дощу   Бо ж одну ніч нам треба переночувати в палатці, а на другий день піднятись, хоч і не на дуже високу гору, але все ж таки піднятись і по гірській почві.
     Отже в очікуванні свого напарника по подорожі часу дарма не гаючи, пішла роздивлятись Добромиль.

      Добромиль, місто Старосамбірського району Львівської області, знаходиться за 115 км від Львова, недалеко від польського кордону.
За однію з легенд місто названо в честь знатного чоловіка Добромила. Інші ж легенди говорять про те, що назва міста є похідною від словосполучення «добра миля» – саме так казали про відстань від замку на горі Сліпій до міста або від маєтностей Гербуртів у Фельштині (тепер — Скелівка).
Місто вперше згадується як село у 1374 році. Саме тоді князь Владислав Опольський (за іншою інформацією — король Людвіг Угорський) надав саксонському родові Гербуртів маєтки по річках Вирві і Стрвяжу.
В 1497 році польський король Ян І Ольбрахт визнав Добромиль містечком і дав дозвіл проводити на площі ярмарки. Містечко почало швидко розвиватись, сюди переселялись купці і ремісники. З Моравії ткачі привозили високоякісне сукно, за яким, а також за місцевою сіллю, приїжджали купці з Угорщини й Сілезії. У 1531 році Андрій Гербурт заснував латинську парафію і побудував дерев’яний костел. У 1566 році король Сигизмунд ІІ Август надав місту Магдебурзьке право, про це подбав Станіслав Гербурт, власник місцевих солеварень.
Великий внесок у розвиток міста зробив Ян Щасний Гербурт – видатний політичний і польський діяч.
Отже вийшовши з провулку, який вів від автостанції перед очима одразу постала міська Ратуша, яка розташована на центральній площі міста. Дата її зведення точно не відома. Держбуд УРСР зазначав, що вона стоїть з XVIII ст. Інші джерела подають XVI ст. Ратуша нагадує невеликий старовинний замок. На фасаді вежі – проткнуте мечами яблуко — родовий герб Гербуртів, а також герб Добромиля. На її годиннику проставлена дата 1883.





Біля Ратуші знаходиться погруддя Адаму Міцкевичу, з чого не важко здогадатись - тут було польське панування )))



площа Ринок


Зручний і тихий парк біля площі Ринок
(фото з інета)


       Відоме місто і для читачів роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», де головний герой побував у етапній канцелярії. Через Нижанковичі, Солянуватку, Добромиль, Хирів, Скелівку проходив шлях бравого вояка до Львова.
У Добромилі побував герой роману, можливо, тут був і сам автор.
«Одне було погано,— він (Швейк) ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі. В етапній канцелярії в Добромилі їх усіх переписали». (З книжки «Пригоди бравого вояка Швейка»).
Добромиль входить до туристичного маршруту «Шляхами бравого вояка Швейка».



         В 1872 році в місті збудовано залізничну станцію. Залізна дорога через Добромиль була протягнута під час будівництва залізничної гілки з Хирова на Перемишль і з'єднувала Львів з Будапештом, так звана Перша угорсько-галицька залізниця.  . Окупація в 1939 році Західної України Радянським Союзом посприяла занепаду, розташованої поруч з Добромилем, вузлової станції Хирів, котра будувалась як великий пересадочний вузол. Залізничні гілки Хирів - Перемишль і Хирів - Стар'ява були відірвані від системи залізних доріг Польщі і стали тупиковими, що автоматично знизило їх значимість. У 1876 р. з'явилися фабрика сірників, миловарня, склозавод, лісопильний та пивоварний заводи.
         
        Розпитавши місцевих жителів де знаходиться залізнична станція, не дивлячись на їх скептицизм і здивування моєю цікавістю, я направляюсь у напрямку станції Добромиль. По ходу до станції роздивляюсь будівлі.













На цій же вулиці зустрілась нова гарна будівля. Це була Загальноосвітня школа. На диво її наповнюваність, для такої місцевості, не мала - 540 учнів.



Біля цієї будівлі триповерхова стара будівля, але вона нічим не примітна, то ж я пішла в шкільний двір  і знайшла там одноповерхову будівлю, явно не молоду )))



Крокую далі і знахожу ще цікаві будівлі





Будинок дитячої творчості. Схоже, що це був чийсь маєток. Там над  вхідними дверями навіть видніється герб.



       А ось ще один будиночок, самий ближчий до станції. Можливо там жив якийсь директор залізничної станції? 




        
       Так я йшла, йшла і все не бачила де ж та станція. Вирішила звернути в провулочок і побачила залізничну колію. І вже вдалині виднілись залишки тієї станції. І я по шпалам, опять по шпалам іду – грало у мене голові )))      А я тьопкала по коліям.
        На зустріч йшов дядєчька з клунками. Я його запитала: Звідки їдете і де ж вже та станція Добромиль? Він посміявся і сказав, що їхати треба прямо і вже за кущами буде станція.


        
У шпалах я бачила якісь залізні штучки. Одну підчепила, а то була якась скоба


        Дійшовши до місця призначення став зрозумілий скептицизм місцевих жителів. Такий сум охопив від самотності цієї, колись можливо людної станції. Пригадались кадри з фільмів про відкриття залізниць, про те, як благоговійно люди ставились до цього дива – Залізниці… Мабуть і тут колись раділи першому проїхавшому потягу… Мабуть тут висів колокол, який сповіщав про наближення потяга. А сьогодні повз станцію йде лише електричка Львів - Нижанковичі, та й то 2 рази на день, зранку в одну сторону, а під вечір в іншу.





От цікаво, якого року цей кафель? Хто його сюди поклав?







         З сумом я поверталась назад в місто, де ми повинні вже зустрітись з Мандрівничком. І це мене радувало, бо після зустрічі зі станцією я відчула якусь пустинність, жалість до неї бідненької …  
Цього разу пішла трохи іншими вуличками Добромиля і знайшла старі, і на жаль занедбані будиночки.







      Під час війни тут жив командир гестапо. Він залишив жахливе пам'ятне обличчя у вигляді подвір'я з мацевами - плитами єврейського надгробка з написами, що встановлюється на могилі  для увічнення пам'яті померлого єврея. Я не знала, що вони там є, а лише побачила в інеті. Схоже, що ними було вимощено доріжки у дворі.



     Попросилась в місцевий магазин підзарядити телефон, купила каву і сіла почекати і відпочити в скверику. Тут пробігала білочка, трохи розважила мене.


      
     І вже дочекавшись Мандрівничка, ми підкріпились перед подальшою дорогою, пригостивши місцевих рєбят, які прибігли на нюх )))







Після отриманої від нас курячої відбивнухи, цей пес став наш навєкі   Влігся біля нас і поки ми розмовляли і намічали подальший маршрут, він лєжав біля нас, іноді відбігаючи гавкнути на людей, які проходили мимо.



      Відпочивши, вирушаємо далі, бо на сьогодні у нас ще було заплановано відвідати Урочище Саліна, дійти до сусіднього села і розміститись на ніч біля підніжжя Сліпої гори, на якій і розташовано наш вождєлєнний Замок
        Прямо поряд з нами костел:
У другій половині ХVІІ ст., як розповідають місцеві старожили, церкву Святої Трійці, збудовану на кошти Петра Сагайдачного, перебудовано на костел. У 1719 році Войцех Михальський, тогочасний державний радник Добромиля, піддав костел ґрунтовному ремонту. Тоді костел було посвячено як Розп'яття Христового. Тепер костел перебуває у розпорядженні місцевої римо-католицької парафії. Він є пам’яткою архітектури місцевого значення.








Вже дорогою до Саліни ми знову роздивлялись будиночки і місцеві цікавини






 А це такий смішний чи сарайчик, чи не знаю що. Він маленький, але як видно функціональний )))


В Добромилі є Пожежна частина. ЇЇ будівля нічим не примітна, то навіть не фоткала, але ж в її дворі знайшли цікаву штучку   пожежний насос, схоже він тут стоїть як пам"ятник



 Дорога до Саліни лежить під гірку і вже піднявшись на узвишшя ми бачимо костел з іншого боку



    Отже ми йдемо до сумної сторінки нашої подорожі, яка буде далі...  
      

   Долар в Україні. Згадка.

 

Літом 1998-го долар був по 2 гривні…

- Хочеш «донорів» – давай в два рази більше гривень…)

.

Я пам’ятаю це…перша цифра, яку я п0бачив, п0павши у міст0 Київ, була – 1.89…)))

.

Восени вже 3 грн…

Восени через рік – вже 4 грн.

.

Потім стабільність -  2000-2008 рр. – по 5.40

.

Потім стабільність 2008-2013 рр. – по 8 грн.

.

Потім прийшли дві росіянки – Гонтарева і Рожкова….

.

- Одну еле вигнали недавно, друга досі! працюе…))

.

.

Ось така історія долара в Україні. Яку Ви не знали…

.

.

бонус) -

                                                                "Любов до Вітчизни –
                                                         перша чеснота цивілізованої людини!"
                                                                      Наполеон Бонапарт

       Тепер щодо фортець, які знаходяться на Польській території. Звичайно ж дуже прикро, що у нас подібні споруди занепадають.
       Побудований в кінці 19-го століття форт в Перемишлі готуються внести до списку культурної спадщини ЮНЕСКО. Цю фортецю у Польщі вважають однією із візитних карток країни.
       Майже сто років тому ці стіни стримували натиск двохсоттисячної російської армії. І мало хто знає, що частина споруд знаходиться на українській території. Це - околиці села Поповичі. До кордону з Польщею - кілька сот метрів.
Початок історії тут http://blog.i.ua/user/729788/2226311/
Фото тут  http://photo.i.ua/user/729788/513121/
       Це була найбільша фортеця Австро-Угорської імперії. Російські війська тримали її в облозі майже 130 днів й тільки потім фортеця капітулювала.
      42 форти Перемишльської фортеці оточували місто 40-кілометровим кільцем, прорвати яке було практично неможливо. На українській стороні - всього 6 фортів, але саме вони були укріплені краще - адже противника чекали зі сходу.
 
      Фортеця має  цікаву інженерну інфраструктуру фортів і не перестає дивувати майстерності австрійських архітекторів. Наприклад є колодязь з глибиною - більше 100 метрів. Як він був збудований і для чого - до кінця не ясно. Він мав ліфт та металеві сходи. Можливо, це є перехід до Перемишля на випадок евакуації з фортеці, бо діаметр його  2 метри.
        Будівництво фортець не встигало за технічним прогресом, появою нових видів озброєнь. Кількість укріплень більшала, особливо на схід від Перемишля. Відтак, упродовж 1895–1903 років на підходах до одного з основних фортів — Форту І Сєдліска, більш відомого як «Саліс Соґліо» (знаходяться на території України) — крім двох допоміжних «Плешевичі» й «Марушка Ліс», було збудовано ще чотири так звані сполучні: «Лисічка», «Биків», «Поповичі» і «Дзєвєнчиці». (Більшість фортів перемишльського кільця отримали свої назви від найближчих сіл чи урочищ). Саме вони прийняли на себе основні удари російської армії восени 1914 року. Цю облогу Перемишль вистояв. Другої не витримав, і 22 березня 1915 року місто ненадовго було зайняте російськими військами. Перед здачею, виконуючи наказ командувача фортеці генерала Кусманека, уся військова інфраструктура й комунікації міста на Сяні були знищені, ворог захопив не фортецю, а руїну.






       Але уже на початку червня німецькі й австрійські війська знову заволоділи Перемишлем. До кінця першої світової війни залишались ще три довгі роки, але впродовж усього того часу ні якого військового значення Перемишль не відігравав. Після війни концепція оборони так званої Першої Речі Посполитої більше не включала в себе підтримку міст-фортець, Перемишль остаточно втратив своє військове значення, напівзруйновані форти почали розбирати.
        Про нього ненадовго згадали у 1939 році, коли Сян кордоном розділив місто на німецьку та більшовицьку частини.      
        Після Другої світової війни Перемишль із частиною Бещад належав до Радянського Союзу, а у 1951 році Сталін поміняв район Перемишля на вугілля Кристинополя. Усі шість допоміжних фортів групи Сєдліска опинилися в Україні. І якщо зараз на польській території довкола Фортеці Перемишль утворена ціла туристична інфраструктура, то для України ця тема, вочевидь, не на часі. (с)
      До цієї фортеці в реальному житті не добрались, але пишу для порівняння з нашими нещасними руїнами. Фото і розповідь взяті в інеті.
      Такий вигляд фортеця має з висоти пташиного польоту
Forty Twierdzy Przemyl z lotu ptaka
    

Один зі входів у фортецю









Центральний дворик артилерійського форту W I Salis-Soglio, збудованого в 1882-86 роках, який відносився до групи внутрішніх укріплень цитаделі Перемишля.





      Казарма форта W XV Borek - ще одного з внутрішніх фортів цитаделі, збудованої в 1892-1900 годах. В стіні добре видно пробоїну від важкого снаряда.



Каземат форта Borek. Ліворуч видно оголовки вентиляційних шахт.


Єдина бронебашня фортеці, яка збереглась. На передньому плані - вхід в підбашенне приміщення.


Це, я так розумію, відтворене убранство кімнат


      
     І, нарешті, — навіщо все це? Що, здавалося б, ми маємо до історії польського міста? Не все так однозначно. Перемишль кінця ХІХ-го — початку ХХ-го сторіччя був типовим містом Західної Галичини: навпіл поляків і українців, з вагомим впливом численних євреїв і вкрапленнями австрійців, німців, вірмен і циганів. Територія, на якій розташовані форти Перемишля, є територією нашої спільної історії та культури, дарма, що по ній проходить державний кордон. (с)
 
       Основний текст не мій, але що можна додати? Все і так чітко і лаконічно.