Сонце зайде.
                     Тиша… Тиша!
Ні торохне ...
                     ані де.
Згодом трохи…
                         пискне миша,
Що мовчала
                   цілий день.
Десь їжак
               в садку шелесне…
Заспівають цвіркуни.
Тіні довгі –
                    довжелезні
Завітають... до куми.
А пізніше,
               аж під ранок,
На траву впаде
                        роса…
Вийду я на морок-
                              ґанок…
Крізь туман…
                   А де коса?!
Щоб косить,
                  то треба ж косу…
Де ж покинув я її?!
I як був…
                пішов я босим…
По траві та по ріллі.
До куми
             звернули ноги.
Що я бачу…?!
                  Вже стріча.
-О! Щоб ти була здорова,-
Наливає первача!

А до тебе так хочеться... знову Доторкнутись хоча б на хвилину. Але спека у горлі... і мову... Відібрало чомусь... Вже не линуть Слова так нестримно. Лише очі ... благаючи просять... Не лишати їх знову надії. Бо про тебе весь час тільки мріяв... Про твої вже відрізані коси, Та про зустріч під вранішні роси.   Зварю зілля для сили та вдачі знов... Щоб мій шлях... став коротший до милої. Та й у жилах моїх та буяла кров... Щоб до перших півнів все устигли ми. Щоб слова та були не потрібні нам... Щоб кохання у вирі нестримному... Затягнуло до прірви бездонної... Опритомніли тільки у вирії.* *Вирій (Вирай, Ирій, Ирай, Урай, Ір, Ірей, Ірій, Тепличина, Буян-острів) — назва раю в українській міфології, місце перебування душ предків, острів у всесвіті, першоземля богів і світу. У Вирії росте Першодерево світу (світове Дерево життя), ПРАДУБ з молодильними яблуками безсмертя на ньому. У верхів'ї Дерева живуть птахи та душі померлих. У Вирій прилітають зимувати птахи та комахи і звідти повертаються навесні. З цим пов’язана віра в те, що перелітні пташки на зиму відлітають у Вирій, де тепліше, бо ближче до того вогню, який у ньому всередині. Перебуваючи у сакрально високих, потужних зонах Вирію, вони освячуються, а повертаючись весною назад, несуть нашому краю, що втратив за зиму певний рівень святості, цю високу святість.

Навіщо ми палаєм в почуттях?! Навіщо ми зневірою караєм?! А потім від зневіри і вмираєм... Натомість залишивши забуття. А хочеться Тепла та Доброти... А хочеться Терпіння і Любові. Та часто... густо... спалені мости. І повернутись... гордість... не дозволить. Любіть же браття, як востанній час! Не гайте часу Ви на суперечки. Слова мої , можливо, недоречні... Але Кохання лише ... сбереже і Вас!  

---

Рух постійної незворушності,

Стіни явності чи незнаності,

Порозкидані в хаотичності,

Чи бажаності, чи жаданості...

---

Повичепувані з недосяжності,

Повідривані від конфліктності,

Віднаближені рифми дальності,

Безпитальної  відповідності...

---

Ейфорія кипить значимістю,

Ноти поруч від мелодичності,

Воля збуджена часу невпиністю,

Звичне бачити дано у дивності

---

Комутована філотеорія,

З протирічністю і глобальністю

У сюжетності там де ти де я

Живемо часто-густо спонтанністю

---

Присмак думки в приємній розмитості

Під прозорістю поряд у щиростях...

Книга поки не в стані рокритості,

Але назва вже в літерних вищостях...

         Це фото із книги за редакцією М.М.Сови "Місто над Сулою", мабуть чи не останнє у житті Ігоря. Він був ЛЮДИНОЮ! І це багато значить! Скупі слова, із тої ж таки книги - не відтворять того багатогранного життя нашого сучасника, ту повноту думки і грані творчості - Ігор Олександрович Кривчун народився в 1961 році в Червонозаводському. Музикою займається з 1972 року. Працював у кількох філармоніях Російської Федерації, в гурті "Фестиваль" Ігоря Саруханова, "Фристайл", а також у звукозаписних аудіостудіях "Мелодія", "Рекордс — 1". Він — учасник культурного обслуговування будівників БАМу, молодіжного фестивалю в м. Москві (1985 р.), міжнародного рок-фестивалю 1990 р. в м. Сопот (Польща). Нагороджений урядовими відзнаками. Нині займається власною творчістю  Нині він уже не займається нею - творчістю. Нині творчість говорить, волає тими звуками музики і рядками поезій. Він був гарним товаришем і Людиною! Сумно......

ПОЖЕЛАНЬЕ

Алине Борзенко

Слова і музика І. Кривчуна

 

Не надо верить в то, что не сбывается,

И уповать на милости Богов.

Не надо лгать себе, что полагается

За ложь и подлость верная любовь.

 

Не стоит слепо верить в оправдание,

Что сможет всё былое превозмочь :

Оно, быть может, будет и желанное,

На самом деле будет сердцу жёлчь.

 

Та жёлчь сладка сначала, но не далее.

Самообман, пока не видит глаз.

Да, трудно знать то самое печальное :

— Кто предал раз, тот предаст много раз !

 

 

Руки голі - гілля

Клен кістлявий схиля,

Ляска ним рвучко, злісно в обличчя.

 

Шелест серцебиття -

Миті й роки життя –

Листям жовтим сухим на узбіччя…

 

 

13.11.2012

 

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: лирика философская

Свидетельство о публикации № 16566

Літературно– музичний вечір відбувся у відомій львівській кавярні "МУЗІ" у неділю 7 лютого 2010 року.
Прихильники співаної поезії та римованого слова не тільки посиділи, але
й постояли в затишному кафе з філіжанкою кави, представляючи власну
творчість, поринаючи в мелодії пісень та слів.[ далі ББ (багато букв) ]

Не сумуй дівчино.

Скоро смуток твій пройде.

На ніч сонце зайшло.

В ранці знову зійде.

Дмитро Дідківський.

       1998 рік.

Російська версія цього вірша звучить так http://blog.i.ua/user/730468/114517/