КИЇВ, 15 квітня. /УКРІНФОРМ/. Доля України залежатиме від вибору громадян країни на президентських виборах. На цьому наголосив Президент Віктор Ющенко в інтерв'ю спеціальним кореспондентам газети "КоммерсантЪ", повідомляє УКРІНФОРМ.

Відповідаючи на запитання журналістів щодо того, чи не боїться В.Ющенко, що з приходом іншого президента буде "відкат у демократизації" суспільства, він зазначив: "Я пожертвував достатньо, щоб досягти тих цінностей, у які вірю! Я чотири роки говорив про ці цінності і п'ятий рік говорю. Дасть Бог - буду і шостий, і сьомий, і десятий говорити", - заявив Віктор Ющенко.

Він наголосив, що не ставить собі за мету "подобатися нації". Його завданням є боротьба за те, щоб люди знали про покоління українців, яке було замучено, змордовано. "У цьому місія Президента України", - підкреслив він.

Глава держави також сказав: "Я ніколи не був і не буду хохлом, ніколи не був малоросом і ніколи ним не буду. Якщо мені потрібно буде другу дозу діоксину прийняти, я це зроблю, не відмовлюся. У мене п'ятеро дітей, і я хочу, щоб у мене була можливість сказати їм: "Я передав вам Україну кращою, ніж її отримав".

За словами В.Ющенка, у нього "проста логіка: щоб зробити з народу державу, націю, ми повинні говорити про історію, ми повинні пам'ятати, що в нас є материнська мова, гімн, який слід поважати і співати, що в нас має бути повага до свого прапора".

"Хоч одна людина в державі повинна про це говорити, подобається це вам чи не подобається. Я говорю про це як Президент. А ви мені пропонуєте говорити нації солодкі речі, які додаватимуть рейтингу", - сказав він, коментуючи свій низький рейтинг.

Віктор Ющенко вважає, що потрібно говорити "про те, що зроблено": "Про що ми говорили п'ять років тому, формуючи основи нової політики? Про те, що потрібно прийти до свободи слова. Щоб у нас з'явився журналіст, у якого коліна не тремтять, який може поставити запитання, яке п'ять років тому він би собі в рукав засунув. Ми вже чотири роки живемо в умовах свободи слова. Так, ми ще не досягли кінця шляху, але в нас є прогрес".

"Друге досягнення - свобода вибору, основа демократичного суспільства. Озирніться, за останні роки ми провели дві дострокові виборчі кампанії. Обидва рази на виборах перемогла опозиція, і обидва рази спостерігачі визнали ці вибори чесними", - додав він, наголосивши, що п'ять років тому він "дороги не знав на центральне телебачення".

На запитання, чи бачить В.Ющенко серед кандидатів, які мають найбільші шанси зайняти посаду президента, ту людину, яка може продовжити його курс, він сказав: "Ви задаєте гарне провокаційне питання. Але якщо я на нього відповім, я фактично визнаю відповідь на інше питання. Почекайте, давайте ще повоюємо. Попереду вибори, давайте дочекаємося їхніх результатів".

З мого блогу.

ИЗ ПИСЬМА: «Вот перед нами торжество свободы слова: на экранах телевизоров мы видим, как президенту сообщают об ужасающем падении его рейтинга.
Ему в лицо бросают горькие слова и предлагают освободить народ от его бездарного правления. В ответ — высокомерное пренебрежение. Не смутился, не расстроился».

Украинский избиратель не просто разочарован в президенте Ющенко. Он упивается своим разочарованием. Это чувство объединяет и бандита, и бомжа, и положительного, демократически настроенного гражданина, как автор приведённого письма. Одно это должно заставить нас остановиться на полпути в сию компанию и немного подумать.

Подумаем о вещах, которые большинство, при нарастающих трудностях жизни, не считает первостепенными.

К чему всё время призывают В. Ющенко лидеры русско-советской части Украины? Если одним словом, то — к благоразумию. Он должен благоразумно вести себя с Россией. Не осуждать её за нападение на Грузию, признать созданные Москвой государства, которых никто никогда не признает, кроме Никарагуа. Не упрямиться в газовых переговорах. Оставить навечно российский флот в Крыму. Не называть геноцидом Голодомор. Не чтить Мазепу и Бандеру. Не заботиться о выживании украинского языка, раз это раздражает Москву. Не смотреть на Запад более дружелюбно, чем Путин.

Иными словами, от Ющенко требуют, чтобы он вёл себя, как руководитель УССР. По-другому истолковать адресованные ему основные политические претензии невозможно. Больше всех его не приемлют силы, которые хотели бы, чтобы Украина была чем-то вроде Белоруссии, но без взбрыкивающего Батьки.

И опираются они, эти силы, самое малое на половину населения в Украине и на всё население в России.

Давление России и русскости на Украину, как организованное, так и стихийное, как внешнее, так и внутреннее, не имеет аналогов. Это главное, что нужно держать перед глазами, чтобы правильно обозначить такое явление, как президент Ющенко.

Политика Ющенко — это, друзья мои, не что иное, как политика украинского национального сопротивления. Сам же Ющенко — не кто иной, как вождь этого сопротивления. При таком взгляде всё становится на свои места. Оказываются объяснимыми вещи, которые в противном случае могут показаться странными. Обычный глава обычного государства не может ничтоже сумняшеся обвинить премьер-министра или целую партию в предательстве национальных интересов. А вождь национального сопротивления — может. Для него такое обвинение — самое естественное и, в сущности, единственное, имеющее вес. И можно ли, кстати, не видеть, как часто он бывает близок к истине?

Но... Этого ли от него ждал Майдан?

Мужайся, сердце, до конца... Вождь-то он вождь, национального-то национального, сопротивления-то сопротивления, да на деле почти не существующего... Не оно забросило его на самый верх. Голоса, полученные им на президентских выборах, — это были голоса не за украинство, а за строгий и справедливый правопорядок во главе с неподкупным, непреклонным, современным государственным деятелем. От него ждали, что он станет грозой воров, взяточников и мошенников, что было заведомо никому не по силам, а он стал высокопоставленным украинизатором.

Если всё это учесть, то надо признать, что в роли, которую он сам на себя возложил, Виктор Ющенко сделал очень много. Не это ли он имеет в виду, когда говорит, что знает, чем жил и что оставит после себя? С его уходом почти не существующее украинское национальное сопротивление может стать едва заметным, а может и, наоборот, разгореться. Должны же будут украинцы когда-нибудь осознать правду его правления! В своей стране я словно иностранец... С этим можно жить, но стоит ли?

26.03.2009
АНАТОЛИЙ СТРЕЛЯНЫЙ

http://comments.com.ua/?krit=1238088098

До 200-річчя від дня народження російського письменника, українця за походженням, Миколи Гоголя, як на мене, занадто прикута увага українського суспільства.

Інформаційній навалі піддався і я, і вирішив перечитати "найбільш українські твори" цього письменника: "Тарас Бульба" та "Ночь перед Рождеством". Останнього разу я їх читав 25 років тому в школі і весь цей час я перебував під тим стереотипом української героїки та фолькльорики, що надавала цим творам в ті часи російсько-радянська пропаганда, і, як не дивно, що продовжує робити і сьогоднішня, так звана українська. Але яке здивування мене спіткало, коли я зазирнув до сторінок яскраво написаних Миколою Гоголем. Звісно, як майстер пера він неперевершений, його мова колоритна та барвиста, описи природи взагалі невимовні, але я побачив одне "але".

Сперечання щодо цінності творчості М.Гоголя для українського народу в своїх змаганнях зосереджуються на мові його творів — російській. Як захисний аргумент щодо неї висувається те, що в той час він не міг би так плідно писати українською, тож він оспівував свій рідний край — Україну, через російську. Проте вже з третього абзацу "Тараса Бульби" для мене цей аргумент втратив актуальність, більше того — почали закрадатися недобрі підозри щодо самого змісту творчості М.Гоголя, коли він дає пояснення щодо свитки, що це верхній одяг у "южных россиян"?! Далі — більше.

Я не буду тут докладно зупинятися на тому образі запорожця та Запорозької Січі — цих славних та героїчних іпостасей українського минулого, який своїм геніальним пером створив Микола Гоголь, лише нагадаю тим, хто так завзято висвітлює цей твір як українську героїку, два моменти. Запорозький козак ним талановито вимальований як пияк-розбійник, клятвопорушник та хижак-бузувір, що без зайвого докору сумління навіть може глумитися над тілами загиблих у бою супротивників. Сама ж Січ, за цим „видатним українцем", вміла лише "гулять та палить из ружей" та уявляла собою "беспрерывное пиршество". Нічого сказати, дуже гарний приклад нащадкам для наслідування. Прямо-таки надзвичайні герої та лицарі. Незрозуміле тільки, кого на таких зразках мужності можна виховувати?! А втім, треба віддати належне художньому генію Миколи Гоголя, бо саме цей хибно-принизливий стереотип української козаччини надзвичайно глибоко закарбувався в свідомості не лише росіян, а й, на превеликий жаль, — і українців.

Зупинюся ж я на іншому. Річ у тім, що для Миколи Гоголя Україна як така просто не існує. Є лише якась Украйна землі Русской. Навіть Київська Русь в його розумінні "южная, первобытная Россия". Українське козацтво це не що інше, як "разгульная замашка русской природы" та "необыкновенное явление русской силы", "словом русский характер". Українська шляхта — це "русское дворянство". Гинули ж у бою козаки не інакше як під вигуки: "Пусть ликует вечные веки Русская земля". А вся квітесе-нція цього твору міститься в останніх рядках: "Уже и теперь чуют дальние и ближние народы: подымаеться из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!.." Надзвичайна українська героїка! Як кажуть, коментарі зайві. Проте, щоб остаточно зрозуміти суть любові Миколи Гоголя до України, треба порівняти перше видання "Тараса Бульби" 1835 р. та друге 1842 р. Перше видання також бачить замість України "русскую землю" проте це носить не надто наполегливий характер, а ось друге видання, після зауважень Віссаріона Бєлінського, було перероблено в дусі "верноподданства царю и Отечеству" і, як уже бачили, надзвичайно завзято і барвисте. Що могло спонукати автора зробити такі правки до твору, що вже побачив світ? Що завгодно, але ніяк не любов до України. Хоча ні, він її все-таки любив, але в дусі слів І. Франка: "як хліб і кусень сала", а не як великий народ, гідний права власної держави.

Тож про яку "українську школу" в російській літературі говорить про цього "видатного українця" Енциклопедія українознавства?!

Але це ще не все. У "Тарасі Бульбі" Гоголь просто висловлює російсько-імперське бачення історії — не більше. Він лише виступає як пересічний російський державний службовець, що сумлінно відпрацьовує свій хліб. А ось в іншому своєму творі він так завзято боронить офіційну позицію Москви, що вже в запалі переходить на особисте у вигляді образ, нехтування та відвертої ганьби. І цим твором є — "Ночь перед Рождеством". Ця розповідь із самого свого початку занурює нас у чарівний український світ, читач, немов в теплі морські хвилі, поринає в солодкі та м'які описи українського сільського життя та краєвидів. І, дійсно, коли б цей твір був написаний українською — то він би по праву претендував на звання класичного твору з українознавства та був би чи не найкращим твором щодо виховання любові до рідного краю. Але не так сталося, як гадалося. Несподівано на завершенні цієї чарівної картини я потрапив під холодний душ. І яким стала оцінка Миколою Гоголем української мови. За ним це ні що інше, як "самое грубое, обыкновенно называемое мужицким, наречие", у той час як російська за ним ні що інше, як "грамотный язык"???!!!

То скажіть тепер, будь ласка, чи вартий цей уродженець України взагалі називатися українцем і чи існують якісь виправдання його дій?

Микола Гоголь ганьбив українську мову та українську минувшину і весь свій талан і енергію поклав на розвиток культури окупанта України, він сам не бачив українського народу і талановито переконував інших, що це "южные россияне", а Україна — це лише украйна великої Росії. І це в той час, коли його земляк-полтавець Іван Котляревський завзято працював над розвитком рідної української мови і своєю діяльністю довів, що вона аж ніяк не гірше ніякої мови в світі, і, тим, паче, "грамотного языка", створивши такі надзвичайні твори, як "Енеїда", "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник". Між іншим про існування цихтворів безперечно знав і Микола Гоголь, бо вони побачили світ ще до того, як той почав навчання в Ніжинській гімназії вищих наук.

Микола Гоголь — це ні хто інший як звичайний манкурт та яничар. Який за "шмат гнилої ковбаси" відцурався рідної землі і більше того, став на шлях її цькування. Бо люди, які справді любили свою землю, то чинили як Марія Заньковецька, що на наполегливі пропозиції росіян залишити українську сцену і перейти до сцен Москви та Петербурга (за що ті обіцяли їй значне покращення її добробуту) відповіла: "Наша Украйна слишком бедна, чтобы ее можно было покинуть" !!!

Тож весь цей галас в Україні щодо річниці народження Миколи Гоголя є нічим іншим як абсурдом. А ще дивнішим є участь у цих заходах перших осіб держави, які, заявляючи європейськість і українську духовність, виголошують урочисті промови на честь того, хто славив східно колоніальний стан рідного краю, і квіти покладають до пам'ятника того, хто відверто зневажав та топтав українську культуру. Тим же, хто нарадив національному банку викарбувати ювілейну монету з нагоди його народження, я б порадив ініціювати і викарбувати подібну монету з нагоди 195-річниці від дня народження міністра внутрішніх справ царського уряду Російської імперії Петра Валуєва (це буде 22 вересня цього року), який, начитавшись творів Миколи Гоголя, заявляв, що "никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может", та й вклад в розвиток української культури, своїм відомим циркуляром щодо заборони видавати українською шкільні підручники, науково-популярні та релігійні книжки, зробив не менший, ніж він.

Олександр ЛЯШЕВ, "Молодь України"
Запозичена тут.

Пам'ятаю я ті часи, як на цьому сайті наша команда піддавалася критиці. В основному піддавалися образам яскраві особистості. Але сьогодні я можу сказати, що ті "критикани" зробили тільки одну користь для нас - вони загартували нас і ми стали міцнішими за сталь.

Наразі ми зробили вже два кроки вперед. Перший - створили форум нашої команди, другий - вже сайт. Наше гасло: "Україна понад усе!".

І це ще не все. Слідкуйте за нашими кроками. Приєднуйтеся до нас!

Якщо вам сподобалася ця невеличка колекція, то зайдіть на сайт "Україна понад усе!" і завантажте собі ці картинки у повний розмір.

Песиміст скаже, що мета Спільноти патріотів України ніколи не стане реальністю. А ми говоримо, що песиміст ніколи не зможе стати патріотом. Патріотами можуть бути тільки оптимісти. Серед таких оптимістів є сім засновників сайту «Україна понад усе!» (www.upu.org.ua) з різних куточків України.

Не встигли ми ще зорганізуватися як слід, як отримали ярлики «націоналісти», «фашисти» і т. і. Так на появу нашої спільноти відреагували представники поодиноких антиукраїнських сил, які втрачають свій останній авторитет і рештками своїх зубів намагаються вчепитися в підошви наших чобіт, якими ми робимо рішучі кроки до здійснення нашої мети.

Песимісти запитують нас про те, навіщо це нам в цей тяжкий час потрібно? Вони переконують нас, що зараз треба рятувати не країну, а власну шкіру. Наша відповідь хоч і є у формі зустрічних запитань, але примушує задуматися: «Якщо не ми – то хто? Якщо не зараз – то коли?».

Українці мають стати єдиною нацією. Вони більше ніколи не будуть миритися з помилками бажань і вимог інших «дружніх народів», справжніх «побратимів». Попереду важка дорога, яку ми обов’язково пройдемо. Нас надихають майбутні здобутки. Серед нас, мільйонів справжніх Українців, знайдуться кращі – справжні, натхнені борці за свободу і честь свого народу. Вони і очолять країну, яку ми вже сьогодні гордо називаємо – УКРАЇНА.

Вже тривалий час патріотичний форум "Україна понад усе!" не сходить з першої сторінки пошукової системи Google. За короткий час на форумі з'явилося майже 40 дописувачів. Засновником цього форуму є засновник співтовариства "Ми любимо тебе, Україно!" Тарас Токар.

Інтернет, нарешті, почав об'єднувати українських патріотів. Україна forever! Слава Україні!

- це нова назва мого форумі http://tarastokar.uaforums.net/ , на якому вже добре чути "Голос людей, які живуть в Україні і думають про Україну".


А ви ще не є зареєстрованим учасником нашого форуму?