Для того, щоб знищити націю, а народ перетворити на рабів треба зовсім небагато. 

Потрібно на початку окупувати землі того народу. Одразу без суду і слідства вбити активних та кращих передставників народу. Жорстоко винищити тих, хто першим виступить на спротив окупантам, стахом залякати всіх тих, хто залишився.

Потрібно заборонити мову того народу. Заставити всіх розмовляти та думати " языком" окупанта.
Поступово, але наполегливо перевести всі освновні засоби масової інформації на "язык" окупанта, а мову окупованого народу залишити глибинці та "селюкам", постійно акцентуючи, що мова - то не головне для народу.

Потрібно перебрихати реальні події спротиву народу проти окупації та окупантів.
Написати "свою окупаційну історію та правду " і заставити вивчити цю брехню як "молитву" окупований народ.
В любий доступний спосіб оббріхати всіх тих, хто боровся та бореться проти окупантів.
А Вам це знайоме ?

  

Одночасно любити Україну, та неповажати і ненавидіти тих, хто загинув в боротьбі за незалежну Україну - неможливо ! 
 Той, хто віддав своє життя за Україну, загинув за незалежність України в боротьбі з окупантами та ворогами своєї батьківщини - Герой України ! , як би це комусь не подобалось !                                                                                    

Рід Шухевичів славний багатьма іменами. Прадід командира УПА — священик Йосип Шухевич першим в українській літературі перекладав Вергілія , Шіллера, Вальтера Скотта. Передмову до посмертного видання його творів написав Іван Франко. Дід Володимир Шухевич, професор, активний «просвітянин» і дійсний член НТШ (тогочасна Українська академія наук), автор найгрунтовнішої праці про гуцулів — 5–томної «Гуцульщини».

Батько — Йосип Шухевич — був цісарсько–королівським суддею в містечку Кроковець. Тут він проголосив маніфест Західноукраїнської Народної Республіки і був іменований повітовим політичним комісаром. Дядько Степан Шухевич — адвокат і оборонець прав українців на гучних політичних процесах у Польщі.

http://www.umoloda.kiev.ua/regions/74/213/0/38253/

30 червня 1907 року у Йосифа Шухевича і Євгенії (дів. Стоцька) народився син Роман.

 

Йому судилося піднести славу цього роду на найвищу щаблю захисника української нації. Саме дякуючи Роману Шухевичу, сьогодні молодь українська цікавиться усім родом Шухевичів. У 31 рік Романа призначено заступником начальника штабу Карпатської Січі, у 34 він вже заступник міністра оборони Українського Державного Правління, що перелякало фашистів і вони організовують полювання на Романа. Він в.о. голови ОУН(р) і голова проводу ОУН(р) на українських землях, головний командир УПА мав русяве волосся. Часто вдягав форму офіцера армії окупантів і ходив Львовом, як при німцях, так і при совєтах. Навіть при останніх їздив у справах на Схід і Південь, лікувався в Одесі. Все життя своє поклав Роман Шухевич на оборону своєї нації і заслуговує на вшанування як на державному рівні, так і на рівні спортивних і дитячих товариств, бо такою різноплановою і обдарованою людиною українці мають пишатися перед усім Світом. Він може бути зразком для молоді, як видатний піаніст, як видатний танцюрист, як видатний мандрівник або гарний плавець. Наприклад, на човні проплив з Галичини по Бугу та Віслі до Балтики і назад — на веслах проти течії.

 

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%83%D1%85%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD_%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Подвійним святом для українців є дата 30 червня, це по-перше, день відновлення української держави, і по-друге, річниця народження видатного українця, Героя України Романа Шухевича. Слава Україні, державі, що має таких Героїв!

Одне з останніх прижиттєвих фото Євгена Коновальця, зроблене у Відні навесні 1938 р. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

День Героїв спочатку в діаспорі, а тепер і в Україні відзначають 23 травня. У день загибелі першого провідника ОУН, полковника Коновальця. Чин цієї людини належно не пошанований державою, за яку він боровся і загинув.
23 травня минає 75 років, як у Роттердамі було вчинено смертельний напад на першого Голову ОУН полковника Євгена Коновальця.
Довший час не було однозначної відповіді на питання, хто ж власне здійснив зухвале убивство. І тільки через багато років, коли світ побачили спогади Павла Судоплатова, стало зрозумілим, що лідер українських націоналістів загинув у результаті добре спланованої спецоперації НКВД, якою безпосередньо керував очільник Радянського союзу Йосип Сталін.
Здавалося б, крапки над "і" розставлено: замовник і вбивця відомі. Ще одну трагічну сторінку історії можна перегорнути?

Але, схоже, це робити зарано.
Могила Коновальця і досі залишається у далекому Роттердамі. Вже у незалежній Україні, за яку Коновалець боровся у лавах січових стрільців, армії УНР, а згодом УВО і ОУН, йому, фактично, не має місця, зокрема у столиці.
Зрештою, суспільству намагаються нав’язати думку, що смерть Коновальця – результат виключно терористичного акту, така собі відплатна акція НКВД за бойові дії ОУН на Західній Україні у передвоєнний час. А отже одному з лідерів національно-визвольного руху мимоволі, надається статус "галицького діяча", а ОУН зображується як локальне, західноукраїнське явище.

Герой не тільки України. Євген Коновалець і Литва
Однак саме смерть Коновальця дає багато приводів для того, щоб вважати його одним з найвизначніших українців минулого сторіччя.
Як відомо, Євген Коновалець був вбитий 23 травня 1938 року в нідерландському Роттердамі, на вулиці Колсінгел, поблизу готелю "Атланта". Його смерть стала завершенням цілого етапу детально спланованої спецоперації НКВС. Проте її кінцева ціль аж ніяк не полягала у нейтралізації лише голови ОУН. Кінцева мета була значно більшою.
В Архіві ОУН зберігається листування тодішніх членів Проводу Українських Націоналістів (ПУН) з полковником Євгеном Коновальцем з приводу різних людей, які запідозрювалися у зв’язках з ворожими агентурами. Частина цих листів опублікована у книжці Євгена Онацького "Шлях на Роттердам". Передусім вражає, те, що таких людей була багато, і під прицілом був не тільки  Коновалець.
Так, у січні 1934 року провідний діяч ОУН, один із її ідеологів Микола Сціборський у листі до Коновальця розповів про такого собі "Івана Івановича", який зустрівся з ним у Парижі, назвався посланцем сестри та передав йому її та його дружини "листи". В цих "листах", зокрема містилися розповіді про щасливе життя в радянській Україні, а відповідно благання більше не займатися націоналістичною діяльністю й повернутися до дому.
Крім того, сам "Іван Іванович" дуже колоритно розповідав про успіхи радянської влади та всіляко схиляв Сціборського до заради ОУН, обіцяв достойне життя в Україні. Можна лише уявити, що б з ним сталося, якби він повівся на цю провокацію. У кращому випадку – концтабір; у гіршому – смерть.
Але Сціборський був не одинокий, кого обробляли спецслужби. Практично всі активні члени ПУН і найближчі співробітники Євгена Коновальця в той чи інший спосіб були під опікою НКВД. До їх честі, ніхто не став на шлях зради. Правда, при цьому вони не вберегли провідника…

Євген Коновалець і наша доба. До 120-річчя з дня народження
З метою здобути довіру Коновальця, проникнути у керівне ядро ОУН застосовувалася різноманітна тактика. Окремі її елементи цікаві і повчальні, а, можливо, не втратили й сьогодні своєї актуальності.
З листування членів ПУН з Коновальцем видно, що один із улюблених прийомів полягав у тому, що голові ОУН намагалися донести інформацію, яка апріорі йому мала сподобатися. Наприклад, йому, іншим членам ПУН розповідали, що радянська Україна фактично "дихає" повстанням. Мовляв, ось-ось люди піднімуться на боротьбу з більшовиками. Щоб це виглядало правдоподібно, розповідали про "українського націоналіста" Миколу Скрипника - голову першого українського радянського Уряду, активного провідника більшовицької політики українізації України.
Також повідомлялося про існування в Україні "потужних" підпільних націоналістичних організацій з яким неодмінно ОУН мала б налагодити контакти. Зокрема інформувалося про так звану "Організацію Українських Революціонерів", яка начебто налічувала десятки тисяч членів, з-поміж яких чимало студенів та вчених з Академії Наук України.
До речі, Коновалець, який внаслідок суворого емігрантського життя був відірваний від України, схвально сприймав таку інформацію, вважав, що, можливо, частково, але вона віддзеркалює реальну ситуацію.
Інший тактичний хід був пов'язаний із намаганнями нацьковувати одних членів ОУН на інших, поглибити протиріччя, які на той час існували в ОУН. У даному випадку перед Коновальцем малювалися "страхи", які на нього і ОУН очікували у разі бунту в середині організації. Тут треба наголосити, що, саме цей тактичний хід дав результат.
Уміло спекулюючи на проблемі "старших і молодших", "крайовиків і емігрантів" ситуація була розхитана до того, що вже після смерті Коновальця, а саме від 1940 року ОУН існувала в двох іпостасях: під проводом Андрія Мельника і керівництвом Степана Бандери.

До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів
Врешті, в снуванні інтриг важливе місце займала робота на зразок тої, що її проводив згадуваний "Іван Іванович". Якщо не вдавалося заманити котрогось з членів ПУН до України, тоді сам факт існування родинних стосунків між членом ПУН і ріднею подавався як його зв’язок із спецслужбами більшовицької Росії.
Згадуваний член ПУН Микола Сціборський ледь не постраждав саме від такої "технології". Щоб не бути запідозреним у зв’язках з НКВД він навіть змушений був ініціювати над собою організаційний суд, який відбувся і повністю його виправдав.
У багатьох публікаціях про Євгена Коновальця можна прочитати закиди у бік ПУН, що так і не було знайдено дієвих форм і методів протидії більшовицькій агентурі. Це відповідає правді, але не пояснює ситуації. Члени ПУН за часів Коновальця ніколи не жили в одному місці. Розкидані по різних європейських столицях вони навіть не мали змоги супроводжувати свого вождя під час його подорожей і зустрічей, в тому числі із сумнівними людьми.
Член ПУН Дмитро Андріївський з цього приводу із сумом констатував: "Незалежно від нашої волі, обставини не раз ставили нас перед доконаними фактами, або випадок уневажнював наші плани та розрахунки. Не раз особа, яка мала заступити Полковника (Є. Коновальця) в тій чи іншій справі, або супроводити його в подорожі, не могла рушити з місця. Саме так сталося, коли Полковник мав їхати 1938 р. до Роттердаму і Барановський (член ПУН) не міг вспіти вчасно".
Цікаво, що дієвий засіб перевірки пропонував Олег Ольжич. Зокрема він наполягав, щоб люди, які претендували на роль наближених до Коновальця організовували якісь протестні акції в Україні, наприклад розкидали в одному з великих театрів листівки націоналістичного змісту. Проте, Коновалець не погоджувався, оскільки, на його думку, це був невиправданий ризик.
У будь-якому випадку, спецслужби Радянського союзу ставили за мету не стільки усунення Коновальця як ліквідацію організованого націоналістичного руху, зокрема ОУН, яка на той час набирала сили і становила реальну загрозу інтересам більшовицької імперії.
Для цього був вибраний відповідний момент. На той час в еміграції і Україні не було більш авторитетного лідера як Євген Коновалець, а очолювана ним ОУН вживала радикальні дії, спрямовані проти Москви. Так, у 1933 році член ОУН Микола Лемик застрелив радянського консула у Львові. Це була чи не єдина адекватна відповідь за Голодомор, що його розпочала Москва з метою винищення українського населення.
Водночас у Європі формувалася коаліція країн, які підтримували Німеччину в її загарбницьких планах щодо Радянського союзу. Можливість доручення до цієї коаліції ОУН з її підпільною мережею, яка покривала значну територію України, спонукала Москву до відповідних дій. Їх мета була очевидною: паралізувати український національно-визвольний рух, а відтак знищити його.
Чи була вона досягнута? Лише частково: загинув голова ОУН полковник Євген Коновалець, а сама Організація Українських Націоналістів була ослаблена через розкол, який після того наступив. Проте, зовсім скоро фракції ОУН вирушили в Україну, а згодом на ідеях українського націоналізму постала Українська Повстанська Армія, яка вела збройну боротьбу за відновлення незалежності Української держави.

Мандрівка до Полковника. Де похований Коновалець
У чужому Роттердамі й досі покоїться прах Євгена Коновальця. Характерна деталь, на похоронах Вождя, саме так називали свого провідника члени ОУН, наголошувалося, що його могила тут є тимчасовою і як тільки постане незалежна Україна Коновалець одразу ж повернеться на Батьківщину.
Чи готова незалежна Україна гідно вшанувати пам'ять одного з найвірніших її синів?

Богдан Червак
http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/23/124562/add_ok/#comments

http://www.youtube.com/watch?v=hy1wQxZO2hg
Виступ Юрія Михальчишина пам'яти Євгена Коновальця

Украинец, ты еще веришь бандеровцам?..   ну ну...

Собственно об этом и предупреждали "борцов" с "наследством советской оккупации" - ТОТ КТО СЕЕТ ВЕТЕР ТОТ ПОЖНЕТ БУРЮ но "борцы" почему то решили, что с ними шутят... и вот результат

Последние новости просто напоминают сводки боев...

ЕСЛИ ПЛОХО ВИДНО ЖМИТЕ CTRI И КОЛЕСИКОМ

    

а слова то какие "ПОИЗДЕВАЛИСЬ" сейчас мы начнем все дружно рыдать

Просто нужно уважать чужое мнение, если кому-то нравится Ленин, или даже Сталин, это их личное дело и их личное дело каким памятникам каким Лениным они будут поклоняться, а если вы влезли со своими порядками, так теперь и нечего обижаться

Написати цю замітку мене змусили висловлювання українофобів типу табачника що Степан Бандера перебував на "відпочинку та курорті" у концентраційному таборі Заксенхаузен.

Саме на цьому, і ТІЛЬКИ  на цьому ( що перебував С. Бандера у відносно комфортних з їхнього погляду умовах) грунтуються звинувачення горе-істориків і кремлядських прислужників у колабораціонізмі
С. Бандери.

Ні одна людина у здоровому глузді, повторюю,у ЗДОРОВОМУ глузді не буде стверджувати що перебування у концентраційному таборі, будь-яке перебування за колючим дротом можна назвати "відпочинком" чи "дарунком долі".
Ув"язнення може бути тільки ув"язненням, тюрма тільки тюрмою. Тільки для  того щоб зламати волю людини і домогтися втратити віру, породити зневіру а інколи і довести до божевілля.

Якщо звинувачувати у колабораціонізмі тільки за перебування у певному місці і в певний час, то логічно припустити, що і інші люди, які перебували разом з С. Бандерою мають бути звинуваченими у ньому.

Але по порядку :
 
Тюрма Целенбау мала декілька зон.
Зона "А".
Там дійсно були більш-менш прийнятні умови. Але сиділи чи точніше "відпочивали" за термінологією собачників там визначні персони : родичі кронпринца Баварії Рупперта, Курт Шушнінг з дружиною та інші VIP персони.
"Відпочивав" тав і син Й. Сталіна Яків Джугашвіллі.
Умови в таборі : спальня на 2 персони, окремий санвузол, сигарети, чиста білизна, передачі Червоного Хреста з шоколадом та іншими смаколиками.
В той час як сотні тисяч інших радянських військовополонених годують чортзна чим!

Ну чим тобі не колабораціоніст?! Але коли хто небудь звинувачував Якова Джугашвіллі у колабораціонізмі?
Тоді чому звинувачують С. Бандеру?

Але навіть такі "комфортні умови" не спасли сина Сталіна від божевілля : у день смерті він з полінякою ганявся за охоронцями, а потім демонстративно перейшов у заборонену зону з криками: "Стріляй у мене! Виконай наказ!"   де і був застрелений.

Курт Шушнінг.
 Австрійський федеральний канцлер теж перебував тут. Після закінчення 2 світової війни емігрував дор США де викладав політологію у одному з університетів з 1948 по 1967 роки.
Американське громадянство отримав у 1956 році.

Хіба могла отримати вид на проживання і громадянство  США людина звинувачена у колабораціонізмі?

Хтось заперечить, що могла, але будьте обєктивні, мова ж іде про політика, який власне вже нікому не був потрібен, а  не наприклад про розробника прогресивної вундерваффе фон Брауна!

Але Степан Банера перебував не у зоні "А", а в іншому, одноповерховому Т подібному будинку.
Умови зовсім інші: 90 камер у трьох коридорах, душова 1 на коридор, туалети в камерах.
Ось декілька фото :









На першому фото камера де сидів Мартін Німмелер, офіцер-підводник 1 світової війни, який після війни став пастором- протестантом і відкрито виступав проти Адольфа Гітлера у своїх проповідях : "Потрібно поклонятися Богу, а не людині".
До речі Мартін Німмелер став лауреатом Міжнародної Ленінської премії "За зміцнення миру між народами" у 1967 році.

Чи могла радянська бюрократія вшанувати людину яка могла бути колабораціоністом?!
Скажете що це маячня?! Але ж він сидів разом з С. Банерою! Можливо навіть за іронією долі у сусідніх камерах!

Жорж Валуа.
Один із засновників французьких організацій фашиського толку "Аксьйон Франсез" та "Фасції".
Саме він, разом з Жаном Артюном, який так само як і Ж. Валуа загинув у концтаборі створили першу збройну цивільну організацію, яка перейшла до безпосередньої збройної боротьби з німецькими окупантами. Парадокс і чорний гумор історії, але французьський опір як виявляється створили фашисти!!!  То чому Рух Спротиву у Франції ввважають антифашиським рухом, а ОУН-УПА з С. Бандерою колабораціоністами німців?
До речі дууууже цікава історія з французькими комуністами:
ФКП  з початком 2 світової війни висунула лозунг братання з німецькими солдатами, усунення від влади французького уряу і створення новітньої "Парижської Комуни". Звісно що КПФ була піддана репресіям, але після окупації Франції німцями стала співпрацювати з новою владою, і навіть хотіла налагодити випуск своєї комуністичної газетки "Юманіте".
Ось такі парадокси : фашисти у Спротиві а комуністи співпрацюють з нацистами!

Стефан Ровецький.
Генерал Армії Крайова - був страчений за наказом Гіммлера 2 серпня 1944 року після початку Варшавського повстання.

Поляки ж не говорять що він там "відпочивав на курорті".

Ось така-то зовсім "не табачна історія".

19.12.2012                                                      Рівне

На українському сайті підпис такий: "Галицький віночок". Улюблена розвага вояків УПА с. Лозовая Тернопольской области осень 1943 года".

На російських сайтах: 1) "чудовищная фотография, наглядно демонстрирующая преступную деятельность ОУН и УПА"; 2) "Одно из деревьев просёлочной дороги, над которой террористы ОУН-УПА (OUN-UPA) повесили транспарант с надписью в переводе на польский: "Дорога к независимой Украине". На каждом дереве палачи создавали из польских детей так называемые венки.

На польському сайті читаємо: "Tzw. wianuszki z zamordowanych przez OUN-UPA polskich dzieci. Zdjcie przedstawia jedno z drzew alei, nad ktr upowcy zawiesili transparent z napisem: "Droga do wolnej Ukrainy", Tarnopol, prawdopodobnie 1943 r."

Історик-любитель Корман (колишній агент спецслужб комуністичної Польщі), який видав альбом "Ludobjstwo UPA na ludnoci polskiej – dokumentacja fotograficzna" (2003), помістив це фото на обкладинку і написав, що таких віночків з польських дітей було багато.

Та крім села Лозова і Тернополя, можна натрапити й на інший підпис під фото, який адресує ці жертви то до Козової, то до Бучача, то до Бережан. Дивний розгардіяш, правда? Але найцікавіше те, що вже кілька років минуло з тих пір, як польська газета розкрила правду про цю фальшивку ("Faszywy opis, prawdziwe zbrodnie", Rzeczpospolita, 19 maja 2007), а фото продовжує свій хітпарад.

Як бачимо, на оригінальному фото нема колючого дроту, яким нібито обмотано дітей. А нема тому, що цей дріт – насправді заломи на фотографії.

Завдяки польським науковцям Аді Рутковській та Даріушу Столі, зокрема їх резонансній публікації на сторінках газети Rzeczpospolita 19 травня 2007 року, стала відомою достеменна історія походження цього фото, проте й досі знаходяться такі, які попадаються на цинічну брехню українофобів, адже чим брехня цинічніша і тиражованіша, тим у неї легше повірити.

Rzeczpospolita з’ясувала справжню історію фотографії, яка є ледь не найпопулярнішим підтвердженням звірств українців проти поляків. Виявляється, українці не мають нічого спільного із цим злочином!!! Фото походить не із сорокових, а з двадцятих років минулого століття, його зробили слідчі, і на ньому зображені не польські діти, а циганські. Що більше, фотографій із місця події є декілька, і всі їх свого часу опублікували разом із справжньою історією злочину, який стався 1923 року. “Це сталося вночі проти 12 грудня 1923 року, – стверджують автори газети Rzeczpospolita. – Чотири жертви – це циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Цю подію докладно описано в публікаціях із судової медицини 1928 року (очевидно, і в тогочасній пресі)”.

Уперше фото надрукували у статті “Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці” авторства Вітольда Люнєвського. Стаття з’явилася в психіатричному щорічнику Rocznik Psyhiatryczny. Подію з ілюстрацією описано і в “Підручнику із судової медицини для студентів і лікарів”, який видав професор Віктор Гриво-Домбровський 1948 року.

“Це, власне, доконаний факт, що вбивцею дітей була їхня мати, – наголошує Rzeczpospolita. – Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у розпачі після арешту чоловіка та розпаду циганського табору, в якому вона жила, з переконання, що їм загрожує неминуча голодна смерть. Наступного дня вона зголосилася до поліції”.

Уперше світлину приписали до злочину українців оприлюднивши у вроцлавському журналі Na rubiezhy на початку 1990-х з таким підписом: “Польські діти, замордовані й убиті підрозділом УПА в околицях села Козова на Тернопільщині восени 1943 року (зі збірки д-ра Станіслава Кшаклєвскего)”. Через два роки те саме фото з’явилося в праці Й. Вєнгерскєго “Армія Крайова на теренах Станіслава та Тернополя” з іншим підписом: “Діти, вбиті підрозділами СС “Галичина” в районі Козової, Бережанський повіт (із збірки В. Залоговича)”.

2002 року історик Олександр Корман у праці “Ставлення УПА до поляків на південно-східних теренах Другої Речі Посполитої” подає розширені варіанти походження фотографії та трактування подій, які буцімто на ній зображено. Він стверджує, що фотографія походить із села Козова, чи то Лозова, Тернопільського повіту, і датується 1943-1944 роками. За його словами, світлину привезли до Львова врятовані від різанини поляки, які розповіли, що УПА зробили “...віночки з дітей, прибиваючи їх до дерев на алеї, котру назвали “Дорога до Самостійної України”. Інший варіант походження фотографії та подій, які вона фіксує, подано в праці 2004 року “Про людиновбивство на Тернопіллі” Хоманського та Сікерки. Згідно з їхньою версією, автор світлини – німецький військовий фотограф, який зробив її у селі Козівка Бережанського повіту в листопаді 1943 року.

Ця історія з маніпулюванням документами, зокрема фотографіями, в намаганнях приписати українським націоналістам неіснуючі злочини – не поодинока. Напевно наші читачі пригадають скандальні події 1998 року, коли при відкритті сесії Верховної Ради комуністи поширювали фотокопію, на якій невідома особа вітала офіцерів німецької армії, коментуючи це таким чином, ніби на фото – чільний діяч ОУН Ярослав Стецько. А директор Центру досліджень визвольного руху Володимир В`ятрович в цьому контексті розповідає про те, як фотографія по звірячому замордованого червоними партизанами українського хлопця Б. Івахіва з книги Миколи Лебедя „УПА”, виданої в Америці у 1946 році, в якій, до речі, подано місце і обставини події, нині використовується в польській пресі як „свідчення злочинів УПА”. Пригадаймо й поширювані наклепи про „Залізні Хрести Шухевича” та засудження ОУН і УПА на Нюрнберзькому трибуналі. Комуністичні борзописці ніколи не гребували явними фальсифікаціями та брехнею, коли йшлося про приховування власних злочинів та намагання очорнити борців з комуністичним режимом. Згадаймо хоча би Катинь і Биківню. Яскравим прикладом є пасквільна збірка Рудницького і Бєляєва „Під чужими прапорами”, в якій стверджувалося, що провідник ОУН полковник Євген Коновалець загинув внаслідок внутріорганізаційної боротьби за лідерство. Подібне доводилось читати і щодо причини смерті лідера ОУН Степана Бандери.

Україноненависники не гребують нічим, аби спаплюжити і принизити наше минуле, тому не маємо вірити ні на йоту їхнім „аргументам і фактам”. І висновок другий, основний, – все таємне стає явним і правда знайде дорогу навіть в хащах і темряві!!!

Взято тут: http://www.facebook.com/photo.php?fbid=130708187080332&set=a.102938476523970.9340.100004234538618&type=1&theater

Пам*ятається мені, десь приблизно весною натрапив на матеріал такого собі Дюкова, мол, готується у Росії збірка архівних матеріалів про український націоналістичний рух. Заворушилося і українофобське болото на цьому і інших ресурсах, "готуйтеся, бандерівці".Правда люди, які знайомі з працями самого Дюкова(а це один з членів редколегії) і очолюваного ним фонду "Историческая память" відразу висловили сумнів у науковій цінності кінцевого продукту.Ці підозри значно посилилися,  коли до піару збірника підключився скандально відомий народний депутат Вадим Колесніченко. Збірник був виданий літом. Автори обіцяли ще і електронну версію.Якої поки нема.На початку вересня в Україні з*явилася рецензія російського історика Олександра Гогуна під назвою "Старі пісні без головного".Пізніше з*явилася рецензія Сергія Рябенка, опублікована на сайті academia EDU.Збірка аж кишить усілякими граматичними помилками і неточностями.Складається враження що документи набирали і перекладали у ГУГЛІ.Я зупинюся тільки на самих смішних моментах і помилках а кому цікаво пропоную сходити і прочитати за посиланнями.

Книгозбірка "Варти"