ДЛЯ ВАС ЩЕ ДОСІ "НЕ НА ЧАСІ"?

На "Лівобережній" в Києві висить плакат. Великий такий, на дванадцять поверхів. Висить на довгобуді, який доведуть до пуття хіба тоді, коли кожен українець збагне значення слів з плакату. Там написано: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій»

Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Ці мудрі слова належать Андрею Шептицькому, митрополиту УГКЦ, видатному громадсько-політичному діячеві ХХ століття.

Я стою на "Лівобережній", пасажиропотік якої - близько 50 тисяч осіб на добу, і міркую: плакат з цими словами неможливо не побачити. Нехай не з першого разу, але рано чи пізно, його бачать усі, хто час до часу тут бувають: мешканці Лівого берега, перехожі, транзитні пасажири тощо. Одначе, скільки з нас розуміють важливість змін, змін зсередини, а не зовні?

Не лякаймося думкою, що зміни - це щось титанічно важке. Насправді маленький крок дає всесвітні результати, позаяк змінює ВАШ всесвіт, а тоді - впливає на всесвіт тих, хто  поруч з вами. Багато не треба! Просто відмовтеся від російської. Почніть спілкуватися українською.

Чому?

Бо російська - мова ворога, мова окупанта, ката і вбивці, ґвалтівника та перевертня, який не приховує своїх намірів знищити вас.

Вони обманули, коли сказали, що російська - мова Пушкіна і Достоєвського. Пушкін і Достоєвський завжди йдуть пакетом з путіним і шойгу, перемотані трьох кольоровим скотчем з літерою "z", по акції, від якої не можна відмовитися.

Це мова, якою завжди говоритимуть наші вороги. Не переймайтеся щодо її долі: щонайменше 140 мільйонів не допустять зникнення російської. Ці ж 140 мільйонів подбають про те, щоб "Пісьмо Татьяни" було прочитане між зґвалтуваннями, а "Анна Карєніна" зіграна в перервах між бомбардуваннями.

Це мова, яка не дозволить вам по справжньому відчути своє українство.

Мислення російською, емоції, почуття і переживання нею не створюють українські конструкти. Наведу приклад.

Я народився в українськомовній родині в переважно російськомовному Києві, де в молодшій та середній школі вимушено підлаштовувався під російськомовних однокласників, бо "так прийнято", "усі говорять, чим я гірший" тощо (знайомі думки, хіба ні?).

У дев'ятому класі я нарешті перейшов на українську з однолітками, українською говорив в університеті, аж ось у студентські роки почалася моя професійна діяльність як екскурсовода у все іще переважно російськомовному Києві. Не приховаю, успішна діяльність: "Сергей, как хорошо вы говорите", "Серёжа, какая у вас прекрасная литературная речь". 

Я від того отримував неабияке задоволення, бо ж я розповідаю про Київ! Російською про Київ. Бо мені, ніби ж українськомовному хлопцю, здавалося, що ТАК про Київ можна розповідати лише російською! Мій Київ тієї епохи - це "Бєлая Гвардія" Булгакова, це Маяковський з "лапками лапушками" на Владімірской горкє, Анічка Горенко, пардон, Ахматова; бабушка Володі Висоцького, візит Ніколая ІІ і пам'ятник Царю-Асвабадітєлю. У тому Києві так любо блукалося слідами Турбіних і з таким захопленням переповідалося про Мастєра, убивство Столипіна чи кохання Врубеля.

Я будував Київ, у якому знаходилося місце для будь-яких наративів, крім, здавалося, українських.

Минали роки і протистояння між українськомовним киянином і київським російськомовним екскурсоводом загострювалося. З усіма і всюди я говорив рідною мовою і лише прогулянки залишалися цариною, де панувала російська. Величезною цариною, яка, виявляється, визначала мене більше, ніж мені здавалося, за повсякденну сторону життя.

Зрозумівши, що так, як було, далі бути не може, я приймаю рішення проводити екскурсії українською. Я міркував, що зміниться лише форма, а зміст залишиться без змін. Але виявилося, що ця маленька переміна породила величезні наслідки.

Отже, дещиця людей перестає з'являтися на моїх екскурсіях. Можливо, у них були інші причини, а можливо не пережили того, що одним російськомовним гідом у Києві стало менше.

Дуже багато моїх гостей, які часто ходили на променад зі мною і говорили російською, відтепер почали звертатися до мене українською. Хоча я їх про це не просив.

За два тижні я почав отримувати слова подяки від екскурсантів, які засвідчували, що мої дії спонукали і їх перейти на українську у побуті та  діловому спілкуванні. Можливо, я тоді уперше побачив такі сильні зв'язки наших маленьких рішень та великих наслідків.

Але найголовніші зміни, я вважаю, відбулися усередині мене.

Не минуло і місяця як я помітив, що моя українська змінює хід думок та витісняє "політично нейтральні" або проросійські конструкти. Простими словами, мені стало нецікаво розповідати гостям про "царствєнниє візіти в століцу Юго-Западного края" та "поетов сєрєбряного вєка в Кієвє". Я усвідомлював, що з моїх екскурсій, силою слова, тікають квартиранти та гості, які затрималися, звільняючи місце справжнім господарям столиці України.

На місце про- або російських приходили наші, яких не було, або ті, які були представлені вкрай мало, поверхнево чи схематично. Мій Київ змінювався. З "сахарной століци і третьєго города імперії" Київ перетворювався на Місто Нечуя-Левицького і театру корифеїв, центр УНР та столицю визвольних змагань. Його дороги почали виводити до помешкань Грушевських та Косачів, а квартири родини Франка або кабінет В'ячеслава Чорновола стали несподівано рідними та фантастично цікавими. Українська мова будувала Український Київ. У нім тепер так легко зустріти Євгена Чикаленка, побачитися з Людмилою Старицькою-Черняхівською чи навідатися до Стефана Таранушенка. 

Тепер, провівши сотні екскурсій рідною мовою, я свідомий, що ні цих зустрічей, ні цих адрес, ні наративів не було б і не могло би бути, зостанься б я з російською мовою викладу. 

Я знаю нині не з розмов, що російська мова в думках та на вустах ніколи не дозволить говорити про УПА чи Степана Бандеру без московських таврувань. Російська не спонукає опанувати твори Дмитра Донцова чи дослідити спадок В'ячеслава Липинського і через неї Олександр Ольжич чи Наталія Полонська-Василенко мають вкрай мало шансів потрапити у ваш дім. Зрештою, саме російська не дасть вам по справжньому відчути себе українцями, усвідомити частиною великого українського світу.

Тож не обманюймося, що можна самовіддано любити Україну, але говорити іншою мовою. Як не буває людей наполовину, так само не може бути патріотів на 0,75%.

Просто перейдіть на українську. Замість вас цього ніхто не зробить.

© Екскурсовод Сергій Савченко 

Halyna Starchevska

31 травня о 12:16  · 

Михайло Івасюк ( батько Володимира Івасюка): «Бо в кожнім чужинецькім слові Є вирок українській мові!”

Батько Володі Івасюка, Михайло Івасюк за кілька днів до смерті народжує геніальну «Оду українській мові», як заповіт, яку уперше зачитав в церкві біля труни священик. 

Ода українській мові

                     І

Повів мене до церкви Тато

У світле Великоднє свято

Він нахиливсь мені до вуха

Й сказав: «Ти добре слухай, 

Щоб слово Боже в твоїм серці

Цвіло, як квітка на стебельці.

Ти ж народивсь у вірі давній,

Хрестився в церкві православній»

                       ІІ

І я стояв, і пильно слухав,

Щоб благодать Святого Духа, 

Засіяна у рідне слово,

Сіяла в думах барвінково.

Аби в роки важкі, похмурі, 

Коли я буду у зажурі, 

Душа не лізла ув окови

Чужих богів, чужої мови.

                      ІІІ

Та із високого амвона

Не падали слова, як грона, —

Не линула, немов обнова,

Священна українська мова,

Така, як Матір Божа в храмі,

Всевладна пані над серцями,

І мудрості широке море —

Бурхливе, ніжне, неозоре.

                      ІV

Там замість золотого слова

У груди сипалась полова

Чужих словес незрозумілих

І від пихи аж потемнілих.

Вони, нещирі і холодні,

Немов пливли із преісподні.

З очей ікон святих одразу

Скотилася сльоза образи.

                      V

І я спитав: «Чому це, Тату,

У гойне Великоднє свято

Пан отець править службу Божу,

А я збагнути слів не можу?

Чи сила Господа звеліла,

Щоб наша мова заніміла

У нашім прадідівськім храмі,

Що вже віки стоїть між нами?!»

                        VI

Мій Тато більше не молився.

Він спалахнув і розгнівився,

Й серед людей словами сіяв:

«Цей піп не наш, його привіяв

Ворожий вітер, аби пилом

Туманних слів, як дим кадила, 

Зміцнити рабськії вериги

І в пеклі мовної хурдиги.

                        VII

Він знає добре по-вкраїнськи, 

Та мовить тільки по-чужинськи, 

Бо в кожнім чужинецькім слові

Є вирок українській мові. 

Якщо її у нас не буде,

То нас історія забуде,

Прийшлюк назавжди стане паном

Над нашим лісом, нашим ланом.

                         VIII

Гей, люди, чом це наша мова,

Така шляхетна й гонорова, 

Тремтіти має, наче сарна,

Як мчить за нею ціла псарня

Хортів? Чом неукам-забродам

Й копилюкам свого ж народу

Дозволено чинить розправу —

Душити мову величаву?!

                          ІХ

Таж українська дивомова —

Похідний марш і колискова,

І жайвір під травневим сонцем,

Щедрівка в Батька під віконцем,

Гірських потоків дзюркотання,

І соловейкове лещання,

І шелест жита і пшениці,

В ній ритм дощу і громовиці.

                        Х

У нашій українській мові

Живе освідчення в любові

І люта ненависть до ката,

Погорда і гнів до ренегата,

Поезів степів і моря,

Жага незвіданих просторів,

Державний гімн і і спів молитви,

І гук війни і скрегіт битви.

                        ХІ

В ній — доля наша, в зло закута,

І клич Дніпрового могуття, 

І духу нашого твердиня,

Краси скарбниця і святиня,

Що працю осяває і дозвілля, 

У свята наші і весілля,

Сторожева несхитна вежа, 

І єдність нашого безмежжя.

                        ХІІ

У світі ми окрадені і бідні,

А в церкві ранять нашу гідність

І оскверняють нашу душу, 

Я нині всім сказати мушу,

Що нам не честь і нам незмога

Молитись до такого «бога»,

Який не знає і не хоче знати,

Що славна українська мова —

Це наша люба рідна Мати.

(Михайло Івасюк, 1995 р.)