Є таке життєве правило: "Мы любим тех, кто нас не любит...", і я ніяк не міг зрозуміти його логіку - чому так?

А все, виходить, дуже просто. Своєю надмірною любов'ю ми просто не даємо іншим проявляти їх любов до себе.

Коли кохаєш щиро, пристрасно, то віддаєш себе усього... а як може інша людина хотіти те, що у неї і так є цілком та повністю?

Коли любиш, то робиш всі кроки першим - дзвониш, вітаєш, вибачаєш, поступаєшся, пропонуєш тощо... навіть якби іншій людині і було б приємно зробити те ж саме, в неї просто немає шансу. Максимум, що може зробити інша людина в такій ситуації - сказати: "Мені якраз хотілось зробити те ж саме!!!" - і замовкнути з посмішкою, або з сумом на обличчі.

Коли дієш за покликом почуттів, то зазвичай надаєш коханій людині все те, чого їй хочеться, здійснюєш її мрії, допомагаєш втіленню її бажань та планів... і тому їй більше просто нема чого хотіти від того, хто кохає!

Звісно, бувають виключення, коли виникає "взаємність"... але якщо такого щастя не сталось, то лишається просто кохати як є і без претензій на вдячність.

Тепер закінчився ще один етап, з яких складається наше життя. Хоч просто гра, але по суті така сама, як і власне життя, просто на багато менше. Лунає фінальний гонг, можливо це й пафосна алегорія, але як по мені симпатичніша за свисток. Нажаль у цій грі мені довелося зійти з дистанції, так склалися обставини. І вийшло так, що інші гравці, з якими я спочатку йшов разом, здобули перемогу, дійшовши до кінця. Що ж, тепер я радію за них, і давно вже вмію приборкувати зелену земноводну тварюку в собі, розправляючись із нею ще ікринкою, то ж бентежить мене зовсім інше. Ця гра, цей випадок, назвати можна як завгодно, дуже добре для кожного з нас проілюстрував якщо й не все попререднє життя, то значну його частину, доносячи до нас дуже наочний урок. Скажу по правді, не раз бувало, що я сходив з дистанцій на півдороги до фінішу, щоправда лише потім дізнаючись, чи здогадуючись, що то була половина. А тут тобі яскрава ілюстрація: йдеш далі –тримай виграш! За грою можна тут мати на увазі що завгодно.

Звичайно, на противагу одразу пригадую все до дрібниць і собі кажу: була ж дійсна обставина, що примушувала завершити гру. Була? Чи я її знайшов? На той час це був вихід, ніби, і при розповідях все ніби збігається, однак не відомо, чи був би інший варіант хибним, він же так і не випробуваний. Всюди свої плюси та мінуси, вже починаються ступіні порівняння, на зразок «хибніший», «вірніший». І це здавалося б розумним і об’єктивним, однак заплутує ще більше. Краще вже йти за тактикою «або так, або ні». Якщо вже граєш, то грай! Обставини? А кого вони потім хвилюватимуть? Та ну, треба ж думати, що буде далі, і робити те, у чому будеш певен... І власні міркування заводять ще далі, вони все поставлять під інший кут. Неприємно те, що в таких ситуаціях доводиться брехати, при чому здебільшого собі. Неправда во спасіння, чи щось таке... Так ти ж і сам не зрозумієш, де саме вона починається, і де ж є правда. Ще одне самовиправдання. А чому б і ні? Чи краще себе звинувачувати? Як по мені, то самозвинувачення – одне з найбезглуздіших занять на землі. Та й інших звинувачувати не треба, хай там як у нас із ними не склалось. Чи не забагато звинувачень на сьогодні, і не замало подяки? Від першого краще було б відмовитись взагалі, бо що воно дасть, а друге бажано взяти на озброєння. Подякувати ситуації за винесений урок, бо навіть у цьому є свій виграш, однак це ніяк не виправдання. А побєдітєлям – слава! На всіх виграшів не вистачає, а комусь вони потрібніші. Відчуй потребу – вигравай.

Цікаво, що коли ти бачиш, що гра зривається, або що команда розсипається, насправді все відбувається інакше: зривається не гра, а ти сам, і команда на місці  - розсипаєшся ти. Все викривляється відносно тебе, а тверезо оцінюєш ситуацію лише потім. В якийсь момент починаєш жаліти себе і здаєшся, думаючи, що здаються інші, і завжди знайдуться люди, які скажуть що робиш вірно, якщо ти сам цього хочеш.

Ніколи, нізащо не можна спокушатися думкою про легкий виграш, або легку здобич, якщо так і буває,то зі своїми нюансами, а отже налаштовуватись на таке не варто. Тому, що поробиш, треба віддаватися цілком. Авжеж природним є у багатьох бажання всістися на кілька стільців однією дупою... Так вірогідно зовсім не присісти... Звичайно, бували люди, могли, але куди нам... ті чи послідовніші були, чи розумніші, чи здібніші, а може просто працьовитіше...

Хай там як, я знову у грі, не в цій маленькій, а в тій, що зветься життям, вона продовжується і треба діяти, добиватися перемоги, бо в ній, здається, після фінішу я фінального гонгу вже не почую.

20-21.09.2010

Наскільки актуальними та єдино вірними зараз здаються такі лозунги, як : «іти вперед, не озираючись в минуле», «забути все, що було, жити тут і зараз», або щось на зразок того… І дійсно, саме в цю епоху, коли час, подібно до гірської річки, неспинно й невловимо тече, прискорюючись на каскадах, коли один напрям руху майже безслідно замінюється іншим, і все здається миттєвим, невічним, тимчасовим, - думати інакше просто неможливо. Озирнешся в минуле – теперішнє втече від тебе безслідно, заблукаєш в думках про майбутнє -  час нинішній прийде в запустіння. І все це вже здається настільки зрозумілим, зовсім не новим, і часом навіть банальним, що і повторювати зайвий раз не хочеться… Щось на зразок беззаперечної істини, що має бути відомою спочатку, образно кажучи, входити в базову комплектацію свідомості. Ще й практика життєва час від часу підтверджує дані постулати… Але ж ні! Не можна так прямолінійно й невідхильно все сприймати… Майбутнє… Теперішнє… Вчорашнє… Цілком ймовірно, що десь там у минулому загубився вірний слід, не знайшовши який, прямуєш до тупіку, чи просто припущено помилку, що й досі вимагає виправлення. Історія повторюється, можливо саме тому, що не відчуває достатньої до себе уваги… Як на мене, то в такому випадку погляд в минуле є порятунком, чи принаймні шляхом до нього. А щодо майбутнього, то не думаю, що хоч якийсь серйозний крок є розумним без елементарного уявлення про його майбутні перспективи. Тобто і туди заглядати час від часу потрібно. Залишається тільки визначитись із мірою цих речей. Що й казати, в таких галузях немає ані норм, ані стандартів, і будь-які кліше так само приречені на поразку, як і на успіх. Тільки ситуація залишається суддею, за участю обставин… Та чи важливо все це? Крок уперед, чи назад, поразка чи перемога… Не все добре, що добре одразу, й погане так само… Час, як стане потрібно, крапки порозставляє, навіть без нас, а нам залишається вірити. Здається навіть, що не суттєво, у кого, чи у що, чи навіщо… Вірити так, щоб із вірою у нас посилювалась жага до гідного життя.

 

27.09. 2009 р.

Вкотре перед очима звичайний буденний ранок великого міста. Не важливо якого саме, просто метрополісу, одного з багатьох на нашій планеті. Автошляхи переповнені машинами, громадський транспорт – людьми, всі поспішають на роботу, на навчання або по інших справах. Іноді перебуваючи у цьому біоритмі «години-пік», стає цікаво спостерігати за його учасниками «метрополянами». Це дійсно ніби якийсь синдром, а чому саме, спробую пояснити далі.

Кожна людина за своє життя має потребу опинитися у великому місті. По-перше там «є все», а бо принаймні те, чого не знайдеш у селах чи маленьких містечках. Окрім широкого спектру товарів і послуг метрополіс зваблює великою кількістю можливостей навчатись, працювати за більші гроші, та ще багато чого. Щодо розваг – то саме тут є все те, чого забажає душа провінціала. Високі споруди, великі площі, багато людей та дорогих авто – все це мимоволі приваблює.

Через велику кількість людей і ресурсів на одиницю площі тут більша ймовірність здобути освіту, знайти роботу, заробити гроші, витратити їх, знайти друзів, зустріти кохання й втратити його. Темп життя швидший, ставки більші, розмах ширший, цілі глобальніші. Щороку з новим сезоном сюди прибувають нові партії молодих амбіційних осіб із великими планами на майбутнє, пов’язане на їх думку із цим містом. А тут свої правила і норми, що ніде не прописані, однак  місто щодня диктує їх своїм мешканцям. Якщо вже дійсно вирішили жити в ньому, користуватись його благами, то нікуди не подінешся, будеш жити за цими правилами. Темп життя дійсно швидкий, тому необхідно навчитися бути більш організованим, як найчіткіше планувати кожний день, думати про кілька справ одразу, розставляти приорітети за ступенем важливості. Суха прагматика, однак декому вдається обходитись і без неї.

Метрополяни схильні до стресів, оскільки щодня навколо безліч індивідуумів, і з боку кожного емоційний та інформаційний тиск. Самої інформації теж безліч: на роботі, в транспорті, по дорозі, реклама, агітація, об’яви, просто спілкування, захоплення і розваги – й ті іноформаційно ємні. Шуми міських мереж та мешканців, швидка їжа, людський фактор, постійні справи з грошима – і стресу вже не уникнути. Є засоби для його усунення, однак,  позбавивши нас від стресу цього разу, вони роблять нас вразливішими до нього потім. Разом із тим багато прив’язаностей і залежностей на додачу до загльних тютюнових та алкогольних: від спілкування, від думки оточуючих, від телебачення чи інтернету, від ігор, дорогих речей, магазинів, престижу, грошей, громадських порядків та збоїв роботи систем. Багато чого доводиться робити не тому що хочеться, а тому що треба, при чому за несподіваних обставин.

Вченими доведено, що корінні жителі міст зазвичай слабші у відтворені потомства. В середньому сім’ї  міських жителів мають від одного до двох дітей. Тобто відтворення не є повним, і це не тільки через забруднене міське повітря і слабше здоров’я, а зразок біологічного сигналу, коли особина помічає завелике скупчення своєї популяції в одному місці, загроза перенаселення стає причиною зменшенню народжуваності на підсвідомому рівні. Однак чисельність населення міст росте за рахунок приїжджих, що жили у більш просторому середовищі і ще не мають явних ознак синдрому метрополянина. Та з часом пастка затягує, для чого є безліч механізмів у місті, і приїжджі стають частиною метрополісу, підхоплюючи цей синдром.

Загальний стан здоров’я метрополянина також не є добрим, по-перше – стреси, по-друге – екологія, по-третє – наслідки темпу життя міста, такі як швидка їжа, великі перерви між нею, споживання її на ходу, недосипання й моральне виснаження, а також брак руху. Так, не дивлячись на те, що простір міста великий і шлях від дому до роботи налічує часто чималий кілометраж, метрополяни не рухливі, своє пересування вони давно довірили громадському та персональному транспорту. М’язи не отримують мінімально необхідні навантаження, кров не має достатньо імпульсів для розгону, кістки і суглоби стиснуті статичними позами їх хазяїв, такий режим експлуатації не є прийнятним, однак він частково продиктований містом. Робота – здебільшого сидяча,  пересування - в основному в транспорті, часу – обмаль.  Спорт, як подолання гіподинамії має місце в окремих випадках, однак по закінченню шкіл та інститутів у більшості метрополян перестає бути актуальним. Правило приорітету спрацьовує не на користь фізичної культури, хоча вони і усвідомлюють її необхідність. Тільки як проблема постає ребром, вона набуває актуальності. Спасіння мають ті, хто може дозволити собі абонементи у фітнес-зали, бо залежність метрополянина від грошей  змушує його ходити на процедури, що вже проплачені. Також добре, якщо є команда однодумців, які вирішують цю проблему разом, по-перше так веселіше, по-друге  - домовились – мають виконати, по-третє – стадний інстинкт. Хоч житель сучасного міста теоретично – це інтелектуально розвинена особа, носій та джерело інформації, прояв людського розуму (нажаль лише теоретично), однак інстинкти правлять ним не менше ніж первісним дикуном. Вони як на мене менш шкідливі, ніж рефлекси прищеплені містом. Однак ментальність осіб здебільшого проти зайвих рухів. Метрополяни із прогресуючою формою хвороби навіть одну зупинку, якісь там 500 метрів, їдуть маршруткою, яку доводиться чекати іноді довше, ніж пройти дану дистанцію пішки. При цьому вони ладні пхатись у переповнену машину, наступати один одному на ноги і лаятись, аніж пройтися тротуаром подихати повітрям і помилуватись своїм містом, чого не зробиш притиснутим до вікна маршрутки. Буває що кількість зупинок їх не влаштовує і вони, аби не пройти зайвого метра просять зупинитись біля магазинів, світлофорів, сміттєвих урн чи знаків, цим самим уповільнюючи рух транспорту загалом. 

Але це аж ніяк не означає, що метрополяни полюбляють скупчений натовп, і наступна ситуація це продемонструє. Буває так що транспорт напівпустий. На парні сидіння маршруток люди всідаються по одному, на довге сидіння вагону метро, що розраховано на шістьох, двоє різних людей всядуться по різні боки, аби їх розділила відстань у чотири сидіння. Явище переконливо свідчить, що метрополянину не просто неприємно знаходитись у натовпі, він підсвідомо протестує проти  нього, готовий втекти, розсередитись аби всі ці люди віддалились, і дали вдихнути на повні груди і насолодитись простором. Але до натовпу вони прив’язані, як і до всього міста, тому ця жага залишається криком душі, що може втілитись лише на короткий час на вихідних, чи у відпустках, і то далеко не у всіх.

Про те, що метрополяни заселяються у мурашинники, і не знайомі зі своїми сусідами через стінку, відстань між життєвими просторами яких зовсім мізерна, сказано уже багатьма людьми  за роки існування великих міст, і цей принцип також нав’язаний метрополісом і технократією. Ми маємо бездротовий зв’язок із людьми різних континентів, однак зв’язки із близькими людьми слабші і мізерніші. А вони насправді нам потрібні більше.

Можливо хтось і зараз не згоден із тим, що я застосував тут слово «синдром», але на скільки прийнято в науці, то хворобою називається будь-яке відхилення від природного стану організму. А метрополізм – це дійсно відхилення, ще й не аби-яке! То ж, ми з вами хворі на одну хворобу, і боюся, що вона не виліковна, їй можна просто не давати розвиватися. Единий спосіб запобігти захворюванню – не пов’язувати своє життя із великим містом.

                                                                                                  4.10.2010

Привіт ВСІМ!

і знов та ж сама тема ..... Новий східний рік.... колись О.Осипенко сказала, що в кожного астролога свій Уран.. і це схоже на правду . Скільки шкіл, скільки напрямків!!! є розбіжності, але в нас товариство Астрологічне, і тому ми тут намагаємося зібрати все до купи , тож доповнюю інформацію про Новий китайський  рік.

Мій друг - спеціаліст з китайської астрології, сьогодні привітав нас з Новим роком... (от класно нам... таке враження. що Новий рік вперто не хоче йти геть ..дійсно..хай залишається з нами! )

Сергій Радонежський здається, або Серафим Саровський.. нажель я забула хто з них,  вітав всіх круглий рік словами "Хрестос Воскрес!!" на згадку того, за для чого ми живемо - за ради свого Воскресіння - підняття своїх вібрацій, які допомагають оточуючим теж підніматися....
Тож мені здалося,  що цього року я кожного дня кажу всім: "З новим роком вас, Люди!" ... Може це правильно, бо Новий День, це Новий рік, а новий рік - це ще один Новий День Вічності.....

Тож, З Новим роком Вас, ЛЮДИ!
З Новим Світлом!
З Новою Радісттю Дня!



а це трохи про символізм року Білого Кота:





Тож бажаємо всім знайти в собі свого Білого кота і Хай Прибуде з Вами Сила Світла!

 1. Гнучкість тіла відражає гнучкість мислення людини.

 2. Чистота (грамотність) мови є показником загальної освіченості людини.

 3. Людина справна на будь-що, все що їй заважає - страх, який хоч і має підстави для існування, але не має бути ступором для діяльності та розвитку.

 4. Люди оцінюють один одного за найгіршою із розвинутих якостей - духовність, розумність, здоров'я, бо одне без іншого не реалізується повністю.

 5. Розвиток людини не є головним процесом в житті, але є побічним результатом прагнення здійснити важливу мету, чи завітну мрію.

 6. Люди які оцінюють події в житті через суб'єктивну призму особистого досвіду, через прошарок звичок, асоціацій та стереотипів, практично завжди помиляються з оцінкою. (правда не всі потім про це дізнаються) 

 7. Все що існує або відбувається у світі має сенс, який не обов'язково розуміти, має зміст, яку не обов'язково знати, і зв'язок з усіма іншими речами та подіями який не обов'язково відчувати, для того щоб всім цим користуватись (-:

 8. Любов, дружба і кохання справжні тільки якщо безумовні. Все інше - це просто торгівля ресурсами (час, енергія, емоції, гроші...).

Олекса Бригас. Думки.

 Віталія Касперовича, підслухані мною,
                  і викладені українською мовою.

Чи може одразу за літом настати весна?
Чи може втішати крізь хмари небесне світило?
А відповідь буде моя: - Безумовно, що так,
Коли повертається з дальніх доріг моя мила. 

Розпустяться квіти, що наче уже й відцвіли
І пташка в саду знову пісню свою заспіває!
... Як довго в розлуці з тобою, кохана, були,
Що серце від розпачу в грудях моїх завмирає. 
Тож хай запанує весна в наших душах обох
І хай розлучає нас доля-спокусниця рідко.
Прямуймо надалі в життя нерозлучно удвох,
Прилинь у обійми мої, моя мила лебідко!
02.09.2006

"У зв"язку з мінливістю метеорологічних елементів у просторі і часі, а також через недосконалість методики прогнозування й визначення деяких елементів, авіаційний споживач прогнозу розглядає конкретне значення будь-якого зазначеного в прогнозі елемента лише як найбільш ймовірне значення, яке даний елемент може мати протягом періоду дії прогнозу. Так само, коли в прогнозі зазначається час виникнення якогось явища або зміни елемента, він розглядається як найбільш ймовірний час."

Відтепер ніколи не погоджусь з твердженням, що наша влада не вміє керувати країною. Навпаки, це нашім можновладцям вдається дуже й дуже добре. На відміну від інших країн, де народ досі має іллюзію права голоса, демократії, свободи, у нас це вже давно в минулому, ми зробили величезний крок вперед в часті керування народом.

Хочеться бути хорошою і привітною. Зі всіма. І не крізь зуби, а щиро та віддано.

Хочеться бути вірною. Завжди. Бути вірною собі, тобі.

Хочеться мати багато справ і скрізь встигати. Бо так треба.

Хочеться не хворіти. А просто радіти життю.

Хочеться бути "пухнастою". Щоб ти завжди міг з насолодою притулитися до мене.

Хочеться бути теплою. Гріти тебе. Гріти тих, кому цього тепла бракує.

Хочеться бути собою. І не забувати хто я є.

Хочеться бути з тобою. Завжди.

Хочеться...Не боятися, не страждати, не плакати, не відчувати порожнечу в середині, вірити, виконувати, допомагати, співчувати, радіти, дружити, кохати.

Хочеться жити!