Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча, дочка народної артистки України Ніли Крюкової та актора Анатолія Барчука

Про мовну психотравму і українське ґетто (FB)

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вонтравми».

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі – твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл*дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей».
Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?»
Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассандник национализма».
А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круїз розповідає: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все».
Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською, питає: «Мира, а ты можеш не вы*бываться? Ты же вроде бы нормальный человек».
Це коли тобі чотринадцять, і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у торбу на випадок арешту.
Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нею там под чистенькой формой» (як розумію це про Параджанова сусіди настукали).

Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти.

І так десять років.

Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені?

Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово.

Для мене все перекрила мовна травма.

Я і десятки україномовних людей пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах.

Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий, і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні, плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» – і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили. У мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці.

Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних розумних людей.

Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського котка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити нам в кількох поколіннях.

Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву.

Олег один із тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоу-бізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя.

Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності.

Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом». І вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

http://novynarnia.com/2017/04/21/ukrayinomovna-barchuk-pered-tim-yak-suditi-skripku-vidchuyte-bud-laska-i-nashi-psihotravmi/?aid=13P92Y.wghot

     

     Наш відомий вчений, громадський діяч, директор Інституту філософії Національної академії наук України Мирослав Попович досить тривожно висловився в інтерв’ю "Фактам". За його словами, час від часу наша держава балансує буквально на межі. I зараз дійсно дуже небезпечний момент історії. Він може закінчитися дуже погано для України, навiть, вона  може втратити свою державність. На його думку, нинішній період в Україні нагадує той, який проживала Чехословаччина у 1968 році. Це був час контрреволюційного перевороту у країні.

     "Відомо, що в 1968 році ініціатором і головною опорою контрреволюційного перевороту, вчиненого комуністами Словаччини і Чехії, був СРСР... Чому я про це згадав? Фактично, ми зараз приблизно в таких же умовах, як чехи в ту пору. Правда, є величезна різниця. Тоді радянські танки стояли на кордоні з Чехословаччиною. Зараз, мабуть, повномасштабного наступу Росії на територію України вже не буде. Кремль видихався", – зауважив Попович.          Так, повномасштабного вiйськового наступу, скорiше за все, зараз не буде, але з тих часiв Росїя значно вдосконалила свої гiбриднi засоби керування справами сусiдiв. Тож треба з обережнiстю ставитися до всiх можливих провокацiй щоб «Чехословаччина-68» не повторилась в Українi.

Коли твоя їбанутість межує з ексклюзивністю - знайди спокій у своїй душі. Тоді все інше саме знайде тебе.

   "Много думаю в последнее время о следах, которые оставляют люди в жизни других, если вообще оставляют. И почему одни оставляют, а другие нет. Моя коллекция таких следов довольно разнообразна. Кто-то вошел ненадолго и заставил сменить мировоззрение на какие-то вещи и людей. Кто-то оставил после себя три-четыре музыкальных композиции. Или два-три слова, которые стали своими. Или чемодан. Кто-то изменял так, что навсегда научил быть верным. А кто-то так объяснял любовь, что, даже любя, не захочется говорить это слово вслух, настолько оно теперь испорчено. Кому-то спасибо, что был, кому-то спасибо, что больше нет. А кто-то исчез как не было, и ни слов нет про это, ни сожаления. Удивительно."

Ця задумка прийшла до мене після перегляду низки наукових, документальних, науково-популярних фільмів, які мій мозок завжди спиймає як грунт для роздумів. Не можу приховувати, що фільми подібного типу завжди наштовхували мене на подібне. Отже, я буду періодично публікувати власні уявлення та думки про влаштування нашого світу.

  "Пожалуйста, заботься обо мне"

    Марина Цветаева

- Пожалуйста, заботься обо мне!
Я вырвалась из замкнутого круга,
В тебе найдя любовника, и друга,
И принца на серебряном коне…

Я вырвалась из круга «я-сама».
Я самоутвердилась. Я устала.
Возьми меня на ручки с пьедестала
Гордыни, честолюбия, ума...

Я самоотвердела. Я тверда.
На мне не остается ран от терний.
А я хочу быть мягкой, и вечерней
Я женщина. Я самка. Я – вода.

Я слабая. Не баба. Мне слабо:
Коня, и шпалы веером, и в избу,
И если в доме мышь – то будет визгу,
И я не претендую на любовь –

Я слабости минуточку хочу.
Я девочка. Я жалуюсь. Я плачу.
Лежу в постели, свернута в калачик –
И таять, как Снегурочка, учусь.

Я сдам свои права, с таким трудом
Добытые. Ты прав и ты по праву
На всех моих врагов найдешь управу
И всех моих друзей запустишь в дом.

Ты добрый. Ты высокий. Ты – плечо.
Ты два плеча, и твой спокойный запах
Уткнуться и не думать ни о чем,
Уснуть в твоих больших мохнатых лапах..

Ты сильный, но о каменной стене
Не тщусь – наелась. Хватит. Не желаю.
Любить не обязую. Умоляю:
Пожалуйста, заботься обо мне!

Звичайно є таємниця голосування, але я заради цікавості люблю наперед оприлюднити свій вибір, щоб потім порівняти точність своїх прогнозів.

Отже я однозначно голосую за Блок Петра Порошенка та мажоритарника по нашому 116-му округу Володимира Маліновського

Також мені б хотілось, щоб до Верховної Ради України пройшли чим більше від партій "Народний фронт", ВО "Свобода" та "Самопоміч", у тому числі і мажоритарники. На жаль, є досить мажоритарних кандидатів, які начебто йдуть від Блоку Порошенка, але яких не дуже бажано, як на мене, бачити у ВРУ. Зокрема я досить критично ставлюсь до кандидатур Дмирта Добродомова та Тараса Возняка від Львівщини. Чому? Дуже просто: ці люди з давен-давен ошиваються при владних структурах, а це випадковим не буває. Загалом вибір є і критично поганих в ньому немає, тому я більш-менш спокійний, що хто пройде - той і заслужив на те. Найголовніше - чесність підрахунків. Ми маємо звикнути, що вибори є чесними і від нас справді залежить їх результат.
Я особисто підтримую думку, що треба голосувати за того, кого насправді вважаєш вартим за власним уподобанням не приглядаючись на тему "прохідний" чи "не прохідний". Якщо хтось однозначно "прохідний", то обійдеться і без вашого голосу, а ось якщо ви віддасте свій голос тому, хто вам дійсно подобається, то це дасть стимул на майбутнє балотуватись цьому кандидату. Тому раджу: обирайте власним інтересом і голосуйте за найкращого за вашим особистим визначенням.
Ще мені дуже хочеться, щоб Ляшко повторив долю Королевської, щоб Тимошенко та інші опозиціонери не пройшли до ВРУ і не робили там зайвого безладу, бо ота "боротьба за знедолених" чомусь обертається завжди проти тих же знедолених, а не на суспільну користь. То є справді погана демократія, коли опозиція йде до влади через принцип "чим гірше - тим краще". Давайте говорити серйозно: якщо опозиція добилась від правлячої влади зробити щось корисне, то всі плюси йдуть владі, тому опозиція резонно зацікавлена вимагати від влади такого, чого вона не може жодним чином виконати, бо інакше настане руйнація економіки чи інша криза і опозиціонери стануть кричати, що ось бачите, яка нездала ця влада - обирайте нас! А не буде робити на їх вимоги - тим більше галасу включно до бійок вчинять опозіціонери. Що в тому доброго? Нічого.
Моя особиста думка, що правдива опозиція є контролером і резервом для правлячої влади, десь як футболісти на лавці запасних: ніхто з них не зацікавлений, щоб їх команда програла, а водночас вони хочуть, щоб гра стала кращою, якщо б їх випустили на поле. Оце, як на мене, є зміст опозиційних сил. Не обгаджувати владу і не творити їй капостей, а значить і людям-виборцям, щоб набрати собі балів яко "білі і пухнасті", а якраз працювати в діловій конкуренції: жорстко контролювати і критикувати помилки влади, як і допомагати у випадку кризових ситуацій. Якщо так буде, то опозиція, коли прийде до влади, буде продовжувати напрацювання попередників, а не руйнувати геть чисто конкурентів і все починати заново по-своєму. Типу: одні приватизували, інші - реприватизували, а ще наступні - націоналізували тощо. Тоді нам грозить перебувати вічно за китайським прокляттям: "Щоб ти жив у часи перемін"
Щодо загроз узурпації влади, то я даю особисту гарантію неможливості цього в Україні - відтепер Майдан жевріє в серці кожного правдивого громадянина України. Ніхто ніколи не зможе узурпувати владу в Україні! Януковичем і його кодлом клянусь! Вже неіснуючим і ще зовсім недавно всемогутнім "Беркутом" клянусь! Народ є влада в Україні! Найвища і незнищенна! Крапка.
Також мені подобається Арсеній Яценюк на посаді прем'єр-міністра Україні, бо він цілком спокійно на рівних співпрацює з Президентом України Петром Порошенком, а не ворогує за повноваження, як це робили інші. Водночас він не є слухняною маріонеткою, якою був його "попєрєднік". Гарний тандем двох особистостей, який варто зберегти і я за це та закликаю інших підтримати подібний позитивний стан речей.
Далі дещо з рівня неймовірного, але я б хотів, щоб головою Верховної Ради України став Олег Тягнибок, а його першим заступником - Андрій Садовий, як головний опозиціонер. Так, я волів би побачити "Самопоміч" у майбутній ВРУ в якості опозиції, тому що новичкам і не годиться одразу до влади попадати, а треба досвіду парламентаризму набратись, як знову ж звернусь до аналогій з футболу: команди з першої ліги не один рік обживаються у прем'єр-лізі, а чемпіонами взагалі за роки стають, якщо стають.
Що з того, про що я вище виклав, стане реальністю - покаже час. Мені подобається, що відтепер вибори в Україні є справді ВИБОРИ ! Тобто ніхто не знає наперед результату і це дуже гарно.
Всі на вибори! Голосуй! Голосуй! Бюлетені в урни суй! Голосуй!

Богдан Гордасевич
14:51 23.10.2014
м. Львів, 116-й виборчий округ




Маліновський Володимир Степанович, народився 28 сiчня 1967 року в місті Львові, громадянин України, протягом останніх п’яти років проживає на території України, освіта вища, президент, громадське телебачення Львівщини «Разом ТВ», член політичної партії «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка», проживає в місті Львові, судимість відсутня, самовисування.
http://nbnews.com.ua/ua/rada2014/candidat/6646/

         
          Дивлюсь інколи на фотографії. І ловлю себе на бажанні зателефонувати тій чи іншій людині. Сказати, що любиш її чи його. Сказати, щось хороше, тепле, ніжне… А потім як згадаєш до чого це зазвичай призводить… І затикаєшся всередині себе. Адже практично немає таких людей, які б сприймали подібне так, як це бачу я. Сучасність мовить зовсім інші правила більшості, й подібні пориви, фрази, слова абсолютно здешевілі… ними можна жбурляти, їх можна топтати, й нічого тобі за це не буде, адже все, що могло би покарати – це внутрішнє відчуття високої цінності себе, що майже нікому не властиве більше. Модно бути простими, й чинити «з плеча» без докорів сумління.