Above the planet on a wing and a prayerFriction lock — set
Замок - зафіксовано!
Mixtures — rich
Пальна суміш - збагачена!
Propellers — fully forward
Пропеллери - повний хід!
Flaps — set — 10 degrees
Кут закрилків - встановлено - 10 градусів!
Engine gauges and suction — check
Датчики двигуна і системи живлення - перевірено!
Mixture set to maximum percent — recheck
Збагачення суміші максимальне - перевірено!
Flight instruments
Навігаційні прилади,
Altimeters — check both
висотоміри - і те, і те перевірено![unintelligible] — on
[?] - увімкнено!
Navigation lights — on
навігаційні вогні - увімкнено!
Strobes — on
Стробоскопи - увімкнено!
to tower: Confirm [unintelligible] ready for departure
До центру управління: Підтвердіть готовність до виліту!
tower: Hello again, this is now 129.4
ЦУ: Як чуєте, зараз 129.4
to tower: 129.4. It's to go.
До ЦУ: 129.4. До виконання!
tower: You may commence your takeoff, winds over 10 knots.
ЦУ: Можете починати виліт, вітер - більше 10 миль за годину.
to tower: 3-8-Echo
До ЦУ: 3-8-відгук.
Easy on the brakes. Take it easy. Its gonna roll this time.
Плавніше тисніть на гальма! Не налягайте!
Це може вас закрутити зараз.
Just hand the power gradually, and it...
Додавайте "газу" потроху, і ще...
Перекладено 12-22. 04. 2010 р.
Психоблошки. Смешное, придуманное мной только что обозначение. Сейчас Вы всё поймете.
Кто бы мог подумать, что столь распространенное выражение «тараканы в голове» придумала в своё время Наташа Королева – молоденькая девчушка в короткой юбчонке прыгающая в экранах телевизоров. Изумительно, правда? Такая бессмысленная, казалось бы, мелочная выдумка, а столь глубокий смысл обрела и нашла своё распространение в разговорной речи.
Но я не могу использовать ее выражение потому, что тараканы – это множественное рассеянное понятие, это когда психобздыка много и оно рассеяно, неуловимо. А мне хотелось бы поговорить о точечных ситуациях, когда какая-то на вид незначительность, кажущаяся мелкой, просто точкой в поле, но на самом деле является как незаметная точка глубокой раны от шпаги – жизненно важным элементом.
Итак, психоблошка №1 - психоблошка образования.
Смешно наблюдать за людьми, которые ничего не понимают, но делают вид, что все понимают и все знают, хоть на самом деле это не так. Кажется, такой мелочью! Но задуматься только – почему они так делают, и почему это распространено?
Почему иногда определенные люди делают вид что понимают и знают, когда на самом деле не знают и не понимают исключительно ничего, в разбираемом вопросе? Потому, что боятся задать вопрос. Почему люди боятся задавать вопросы, продолжая при этом оставаться глупыми? Думаю, корни сей психоблошки лежат в школьной жизни. Многим приходилось сталкиваться с ситуацией, когда учительница выпячив глаза кричала во все горло: «А ты что, не запомнил, Петров??!! Мы ж на прошлом уроке это разбирали!!!!» или же «Только что говорили об этом!!!!!», и отказывалась повторять, отвечать на заданный учеником вопрос. Такие крики следуют почти на любой вопрос ученика, и вскоре тот учится подстраиваться под ситуацию, лишь бы не выглядеть тупым, и лжет, что все помнит и все знает с натянутой улыбкой, вкрадчиво впивается глазами в рот учительницы или одноклассника в ожидании хоть малейшей подсказки.
В итоге, мелкая психоблошка выращивает себе гигантское пузо разожравшись в голове этого человека. И, после такой школы, он становится патологически тупым индивидуумом, который постоянно пыжится и пычится нагоняя видимую уверенность в себе и в своих знаниях, но на деле не знает совершенно ничего. А впоследствии, все свои проблемы решает списыванием, взятками, неосознанным подражанием, и воровством чужих работ и идей, продолжая при этом ничего не знать и не разбираться ни в чем.
Удивительно, каких масштабов достигает ареал распространения мелкой и неприметной псхиоблошки №1, ведь для нас даже привычным является наличие одного- двух знающих людей на всем потоке! Мы привыкли к тупой массе, которая вот так хитро формируется элементарным страхом перед вопросами, и перед поиском ответов на свои вопросы. Такая масса людей беспомощна, не способна ни на что. И «маємо те, що маємо», как говорится…
Психоблошка №2 – тоже психоблошка образования.
Эта заключается в очень простом моменте. Достаточно выбрать отвратительного дрыща уродца, сделать его умным, изолируя его от пагубной психоблошки №1, то бишь, развивая в этом человечке любознательность исключая в нем страхи перед вопросами, развивая в нем тяготение к решению задач, стимулировать любовь к поиску ответов на вопросы похвалой и наградами (в отличии от других учеников). А потом «ловким движением руки» наречь его «ботаном», стимулировать отвращение к нему большинства, развивать высмеивание этого человечка другими. И - дело сделано! Мы имеем презрение основной численности учеников не только к знаниям, но и ко всем людям, которые что-либо знают! Развитое ложное представление всех умных людей дрыщами-уродцами с презрительным прозвищем «ботан».
Вот вам еще одно разросшееся разожравшееся пузо психоблошки в головах людей, формирующее тупорылую массу. Мало того, что тупую саму по себе, так еще и эффективно сопротивляющуюся изменениям к лучшему, работающую собственными руками на самоуничтожение.
Психоблошка №3. "Какай, детка, какай".
Сильное давление со стороны сферы образования на очень личное дело ребенка - на потребность испражнения.
Детей строго прессуют, запрещают ходить в туалет, ограничивают детей в удовлетворении этой потребности. Особенно по большому. Через высмеивание тех, кто какал. Кто задержался в туалете дольше, чем необходимо для справления малой нужды. Через конструкцию самих туалетов таким образом, что все дети могут видеть что делает другой - по большому или по малому. И во время этих наблюдений друг за другом дети реализуют на какающих все то, чему научили преподаватели показывая как высмеивать и что говорить.
И заметьте - туалеты для учителей всегда отдельные, закрытые дверью, или даже на замок.
В итоге - дети избегают ходить в туалет по большому.
Это приводит к нарушениям, которые проявляются в меньшей подвижности ребенка, к его эмоциональной угнетенности.
Для чего это нужно?
1 - чтоб меньше бегали и прыгали, больше сидели, больше читали;
2 - чтоб меньше кричали, визжали, больше молчали и слушали;
3 - и плевать всем на то, какие в дальнейшем проблемы со здоровьем будут возникать.
Психоблошка №4 "убить словом"
Речь пойдет о самом обыденном для многих. Итак, его величество МАТ. Еще его называют матюк, матюки, маты.
"Словом можно и убить" - фраза, которая когда-то для кого-то стала эврикой и целью разработок в области нейролингвистического программирования.
Вкратце, нейролингвистическое программирование - это все то, что нас чему-то учит на словах, слова вызывающие эмоции. Например, при воздействии определенного слова люди способны пустить слезу, перекреститься, упасть на колени, рассмеяться, растроиться, и... даже умереть. Матами планировалось доводить человека до смерти без физического воздействия. Это гениальное упрощение многих процессов в государстве.
Так, бывали случаи, когда при произношении слова тот, кто его услышал падал в обморок, или даже испытывал сердечный приступ.
Кто-то шибко умный развил эту идею до широких ареалов, в масштабах страны и даже нескольких стран.
Схема действия такова: человек специально воспитывается восприимчивым к этому "оружию". С детства ему внушается страх к определенным словам (к матам). Для этого на эти слова накладываются запреты. Так существует цензура.
Такими методами все мы подвергаемся программированию на определенные слова. И чем послушней, чем идеальней воспитывался человек в этих условиях - тем более он подвержен оружию в виде слов. Слова такого человека могут бить, травмировать, и даже убивать.
Вот, какие, мы, люди, находчивые.
«Ось і маємо», как говорится…
Можно и другие неприметные точки глубоких ран на теле нашего общества отыскать, и я это сделаю. Но позже. И, по мере формирования своих исследований в осмысленный вердикт, буду выкладывать их здесь продолжая эту свою тему.
Дополнение от 25.10.14.:
Что делать, если Вы столкнулись с явным проявлением описанного в человеке. Вот, несколько моделей способов как "вырулить" ситуацию:
1. Ваша цель дать человеку (ребенку) понять, что ничего страшного не происходит. Вам надо пресечь момент испуга в человеке еще до того, как он поймет, что на самом деле чего-то не знает или забыл, до того, как начнет лгать. Если Вы родитель или учитель, воспитатель поспешите разрядить обстановку и срочно лишить атмосферу злобности и напряженности. Необходимо сохранять спокойствие и дружественность. Скажите, что-то на подобие:
- Почему ты боишься признаться, что не помнишь? Нет ничего в этом страшного. Я все тебе еще раз расскажу.
И ни в коем случае не орите "ты что, забыл?!". Забывать и повторять хоть и двадцать раз - это нормально и даже хорошо.
2. Когда нет паники и дверь в сознание не захлопывается ступором от чувства себя тупым и безнадежным в человеке, то попытайтесь научить его моделировать забытое заново логическим мышлением, выстраиванием цепочки "из этого исходит это" и т.д.
3. Когда преодолели страх перед незнанием, и обучили строить логические цепочки что из чего исходит, то можно вселить осознание того, что решение можно создать заново, и создать вообще альтернативу, а не первоначальный ответ. Пускай, возможно, эта альтернатива подойдет не идеально решению, но зато будет приближенной. И потом можно будет разобрать ее минусы перед правильным ответом и закрепить тем самым уважение именно к правильному ответу.
И запомните. У всего. Решительно у всего на свете есть свои истоки. Ничего не взялось ниоткуда. Любой закон, любая схема и формула имеет свою историю создания и изобретения, свои причины. Заставить заучить, поверить на слово, проще для учителя (меньше времени надо для объяснений), но не проще для ученика. Зачастую ученику не нужна вся родословна того или иного вопроса, но пара-тройка наводящих черт из истории породят отчетливое понимание и ориентировку в вопросе.
- ПЕТЮ, ЩО ТИ ВІД МЕНЕ ХОЧЕШ!???
Дилдоногий здоровань, улюбленець усіх, дивився так, що сумнівів не виникало – він і справді не знав. Тепер став зрозумілим його стиль життя, все стало на своє місце. Ось, чому така відсутність логіки; ось, чому часто його дії не мали причин. Все тільки тому, що він дотримується якихось інших провідних по життю на відміну від мене. І якщо мені необхідно знати, що я роблю, то йому достатньо потугів для дій (потугів, подібним до тих, що ведуть до унітазу). Й часто вони навіть не мають назв. Ну, є потуга справити нужду по маленькому і по великому, є потуга шлунку поїсти, ще якісь фізіологічні… а є ті, яким немає назв, оскільки вчені, що усьому дають назви, завжди прагнули винищити в людині звичку керуватися будь чим іншим аніж розумом, і цю тему оминули, недовивчили.
З Петьою все ясно. Це не були залицяння, бо не підхожу по його параметрам до кола його симпатій. За ним скиглили всі дівчата довкола. Але тому самому улюбленому, юному, віку дівчат він був вже не цікавий. Що ж до дівчат, які «як раз» - здаються йому підстаркуватими. Адже він не звик ще до свого власного відображення у дзеркалі: вже не всіма обожнюваного хлопчиська, а дорослого мужика, якого ще обожнюють, тільки вже не юні красуні.
За ним спостерігалася параноя. Ввижалися неіснуючі переслідувачки. Тоді ставало зрозумілим, що раніше вони були, а тепер їх вже немає, але він так звик до цього, що йому лячно усвідомлювати, що переслідувачок вже немає, що він ВЖЕ НЕ ТОЙ.
Чіпляння до мене були навіть не по справі. Оскільки, які можуть бути справи між мною і Петьою? Оцим нездарою-тусівником?
Я зі своїм хлопцем гостювала якийсь час у сім’ї Петі, та й по тому.
Можливо, його морально вбивало те, що я не втратила голови від його супернеймовірності, не закохалась до втрати глузду й не почала мріяти, щоб забрав із собою на край землі, як інші дівчата. Але як може бути інакше, коли бачиш мужика щодня, спостерігаєш який він у повсякденні, як він горлає на близьких, яке відношення до інших дівчат, до своїх дівчат, бачиш весь цей нарцисизм з виворотного боку… Зазвичай такі супернеймовірні для суспільства люди жахливі з «виворотного боку». Вони не поважають нікого окрім «своєї святості», зневажають близьких (та й взагалі всіх) за те, що вони недотягують до його рівня неймовірності, тому часто жбурляють любов’ю близьких (та й взагалі любов’ю всіх). І коли все це бачиш з середини і усвідомлюєш, то якось тане примарою саме по собі бажання взагалі стикатися з такою людиною. Ну, симпатія до зовнішності лишається, вона нікуди не подінеться (тому замиловувалась його ідеальними довгими ногами, широкою спиною й грудима, заслуховувалась його глибоким чоловічим голосом), але наближати таке надто близько – нізащо!
Звісно ж, Петі й так було чим й ким зайнятися окрім мене. Але після дуже теплого «братського» товаришування між мною й Петром вибухнуло неприйняття з його боку з постійними безпідставними доріканнями, аби лиш посваритися, і захисна реакція з мого боку. І далі – більше відчувалася ймовірність справжньої чоловічої бійки, тільки між мною, крихітною, і ним, огромезним. І все це було огидно. Як ніби до тебе наближається величезна купа гівна. І хотілося уникнути і зникнути.
І я зникла. Просто відправила все до дідька, пояснила своєму хлопцеві, що більше не можу тут лишатися, пояснила чому, він не підтримав, оскільки сам знаходився під чарами симпатії Петра, як й усі. Отже, довелося з речами чкурнути звідти наодинці.
Зневага одразу ж припинилася. Так, ніби Петро все, те саме, зрозумів. І почав намагатися дружити. Саме намагатися. Оскільки, навіть коли я спеціально настирливо «виливала душу» телефоном – терпляче очікував, намагався щось відповідати, зізнавався, що в той момент поруч сидить його дівчина і чекає поки він звільниться, але терпів ці мої знущання. Як кажуть, назвався груздем - залазь у міх. І якщо він пояснював своє відношення як дружня небайдужість – я показала йому що таке дружба, які до цього вимоги, і він не відповідає вимогам. Старанно намагався навчитися бути подругою, але не виходило, допоки мені самій не набридло. І обидва з полегшенням зітхнули. Через якийсь час спілкування припинилося, а його лестиві запрошення підтримувати спілкування я проігнорувала, адже це нічим не підтримані лестощі.
Більше ніколи не суперечу вислову, що між мужчиною і жінкою дружби бути не може. І точно знаю чому. Адже коли дружба з’являється, то обов’язково хтось один зійде з глузду від пораненого самолюбства і ураженої впевненості у собі через відсутність, здавалось би йому чи їй обов’язкового, флірту з боку даного представника протилежної статі. Що призводить до агресії, і навіть до безпідставної ворожнечі в над тяжких випадках.
... и спросил, есть ли желающие получить эту купюру. Многие подняли руки.
Он скомкал купюру и затем спросил, хочет ли кто-нибудь всё еще ее получить. Снова все подняли руки.
Далее преподаватель бросил смятую купюру на пол, слегка повозил ее ботинком по грязному полу, она стала мятая и грязная.
— Ну, кому из вас она нужна в таком виде? — И опять все подняли руки.
— Только что мы получили наглядный урок. Несмотря на всё то, что я проделал с купюрой, вы все хотели ее получить, так как она не потеряла своей ценности. Она все еще купюра достоинством в 50 долларов.
Так вот, в жизни часто случается, что мы оказываемся выброшенными из седла, растоптанными, лежащими на полу. Это реалии нашей жизни. В таких ситуациях мы чувствуем себя никчемными.
Но независимо от того, что случилось, мы не потеряем своей истинной ценности. Грязные или чистые, помятые или отутюженные — мы всегда будем иметь ту ценность, которую представляем. (Притча)
Пришли вдвоём. Муж и жена. Первый раз у меня. Я уставшая (5-я консультация), голодная и от этого, почему-то спокойно-невозмутимая.
— Я первый раз у психолога! — говорит раздражённо мужчина. Желваки ходят. Всем видом показывая "Какого чёрта".
— Меня жена уговорила!
— И?
— Что и?!! Сын у нас. У меня. Дебил! — распаляется он.
— Дебил — это психиатрический диагноз, — устало говорю я. — Ваш сын в этом смысле дебил?
Мужчина уже на меня смотрит, как на дебилку. Потом переводит взгляд на жену с немым вопросом: "Ты к кому меня привела, ваще?!!!"
Она съёжилась, сидит на краю стула, глаза отводит. Руки, зажала между коленями.
Он досадливо морщится, поворачивается ко мне, молчит. Я тоже. Не выдерживает. Злится ещё больше.
— Вот вы ж как бы психолог, так? Хм. Ну так объясните мне тогда, что мне с ним делать?
— С кем?
— С сыном!!!!
— А что с ним?
Мужчина округляет глаза, удивляясь моей тупости и неспособности читать мысли. Опять поворачивается к жене с выражением: "Где ты эту дуру нашла?" Но жена опытный боец, сидит не поднимая глаз, и лишь по тому, как бледнеет её лицо, я понимаю — все силы у неё ушли на то, чтобы привести мужа ко мне.
— Он берегов не видит, понимаете. Сопляк. 14 лет, а ведёт себя как, как...
— Как?
— Прихожу домой. После работы. Ботинки посреди коврика стоят. Я ему: "Ты хоть что-нибудь в этой жизни умеешь? Ботинки хотя бы на место поставить". Сто раз говорил ему, ставь ботинки сбоку, так нет, как дебил, ничего не понимает. Всё в жизни легко достаётся. Телефон вот сломал. Не ценит. Не делится ничем со мной. Матери вон хамит. Дома ничего не делает. Все слова, как об стену горох. Ни стыда, ни совести. И вот, как, как себя с ним вести?! Как общий язык найти. Вы ж психолог, ну так посоветуйте!!! Есть у вас рецепт?
— Есть, — отвечаю, нарушая все каноны психологической консультации.
— И решение есть?
— Есть, — обалдеваю от своей наглости ещё больше.
Понимаете, есть алгоритм психологической консультации. Особенно первой. И меня учили, что первая встреча — это сбор информации, определение запроса, налаживание контакта. Ни о какой терапии речи нет. Тем более о каком бы то ни было решении. Что на меня нашло... (((
— Я правильно поняла, что Вы не знаете как разговаривать с сыном и не можете найти с ним общий язык?
— Ну да, сказал же!
— Решение есть, очень простое. Но не знаю справитесь ли вы с ним, — с абсолютно искренним сомнением говорю я.
— Ну? Говорите!
— Это не говорить, это сделать необходимо.
— Чего сделать-то?
— Как имя вашего сына?
— Антон.
И тут я совсем борзею (коллеги меня поймут, о чём я), достаю лист бумаги, маркер пишу на нём "сын Антон, 14 лет", кладу в дальний угол кабинета и предлагаю мужчине представить своего сына, стоящим на этом листе.
— Получилось? — спрашиваю
— Да
— А сейчас медленными шагами подойдите к листу, встаньте на него, войдите в образ сына и станьте им.
С явным сомнением на лице, он делает это. Закрывает глаза.
— А теперь скажите что чувствуете?
— Одиночество страшное. Слёзы в горле. Плакать хочу.
— От чего?
— От обиды. Все дёргают, шпыняют. То не так, это. Жить не хочется. Я как урод какой-то для всех.
— Для кого для всех?
— Ну для всех.
— Для кого?
— Ну, отца.
— А чего бы хотелось от него?
— Чтобы хоть раз похвалил. Спросил как дела. Чтобы не орал. Чтобы ...я же тоже мужчина,чтобы гордился мной.
— Сделайте вдох и на выдохе выходите с листа.
Мужчина молча подходит к стулу, садится. Тишина. Женщина вытирает слёзы.
— Я всё понял, — вдруг тихо почти шепотом он. — Всё понял. Я себя так же маленький чувствовал. А от отца одни попрёки. Теперь я так же. Я понял всё. Спасибо.
Глаза у него и у жены зелёные. Ясные. И уши у него какие-то добрые, трогательные...
18 минут всё длилось. Первый раз в моей жизни.
Екатерина Савинова
Сенсорика/Інтуїція
S/N
[«Ми маємо змінити світ!» - «Як щодо того, щоб спершу помити посуд?»
[Абстрактне проти конкретного]
Так, уявляєте, люди по-різному сприймають інформацію. Є два аспекти реальності.
Сенсорики – це люди які керуються своїми 5 почуттями. Вони люблять обговорювати конкретні речі, які можна побачити, пощупати, послухати чи те, з чим мали досвід. Вони звертають увагу на матеріал предмету, текстуру, його колір, об'єм, вагу - різні кінестетичні властивості. Вони турбуються про свій зовнішній вигляд, про свої потреби типу біль, голод і т.д, може схильні медитувати. Турботу про інших вони проявляють смачною їжею, якимось ремонтами і т.д.: «Ми зараз будемо дивитись кіно, того я приніс закуски, чіпси і хустинки, бо хтось з нас має плакати», бо вони дбають про фізичний прояв того, що у шо вірять. Сенсорики – це ті, хто вміє насолоджуватись реальним життям і його маленькими радощами. Вони звикли концентруватись не на чомусь великому, загальній ідеї, прихованому змісті, а на тому, що можуть зробити прямо зараз.
N: - Цікаво, що там за рогом.
S: - О, то пішли подивимось!
Якщо Сенсориків можна зрозуміти, то Інтуїти начисто відірвані від реальності. Про що можна говорити з людьми, у яких голова в хмарах? Я би сказала не Інтуїція, а Уява, бо інформація про світ приходить в вигляді образів, але прийнято казати Інтуїція, значить Інтуїція. Поза тим, уява ж буває сенсорною, конкретною.
S: - Ну і що ти на це скажеш?
N: - Ти сам сказав, ха-ха.
S: - Що? Що я сказав?
N: - Ха-ха-ха, ти навіть не уявляєш, що твориш з моєю уявою!
S: - Довбані Інтуїти! Знов бачать те, чого нема.
N: - Ха-ха.
Вони бачать зв'язки в здавалось би не в пов'язаних речах, а в пов'язаних концептуально: "Йой, я такий слабий, як мукачівське пиво". Інтуїти світ сприймають через концепції і ідеї. Вони скрізь бачать паттерни (узори, закономірності, взаємозв’язки) і живуть радше майбутнім. В голові Інтуїт весь світ обплів своїми паттернами. Не зважаючи на деталі, великими кроками міряє простір і час. В розмовах люблять говорити не про те, що вже є, а що може бути чи було б, якби щось поміняти («а що, якщо»), але при тому: "Я не зупинятимусь на технічних подробицях" чи взагалі, по факту, будь-яких подробицях. Але Інтуїти в своїх прогнозах теж можуть помилятись (не плутайте прогнози, які побудовані на основі мислення, Інтуїція - це все-таки сприйняття). Якщо Сенсорик розвине в собі цю спостережливість, інтуїтивність, то він майже ніколи не буде помилятись, бо всі його здогадки будуватимуться на конкретних фактах, а не на абстрактних каналах з космосу прямо в мозок.
Сенсорика – доказовість: «Ось доказ»
Інтуїція – загальні речі: «Це мені щось нагадує»
Як розпізнати? Якщо Сенсорика спитати як пройшов його день, то він так і стане по порядку перечислювати все, що робив: «Був на роботі, закінчували проект, потім зайшов в магазин, купив щось, тепер запустив прання і сиджу граю в ігри» - перечислює факти. В той час як Інтуїт подумає: «Чекай, нащо ти це все перечислюєш? Просто скажи, чи робив ти сьогодні щось класне» - достатньо загальної ідеї.
Базово: Інтуїт - бачить ліс, не бачить дерев, Сенсорик - бачить дерева, не бачить лісу. Інтуїт бачить загальний паттерн, він розуміє, що він в лісі, він розуміє розмір лісу, його тип і… вріжеться носом в дерево, що росте попереду.
Приклад розмови:
N: - Тобі сподобався розпродаж?
S: - Так, я собі купив чашку.
N: - У тебе вже три таких.
S: - Тепер їх чотири.
N: - Ок. А я собі купив колесо на палиці.
S: - Але ж це зовсім непрактична річ, яка не має застосування.
N: - Так, саме тому це весело. Юху!
S: - [SF подумає: «ти ідіот», а скаже так, що ви цього не зрозумієте: «креативно, але головне, щоб тобі подобалось», а ST подумає: «ти ідіот», а скаже так, що ви це зрозумієте: «ти ідіот!»]
Сенсорики з усією їхньою матеріальністю видаються нудними. Вони своїми речами ніби виривають тебе з твого фентезійного світу, скидують з небес так, що можна стукнутись об землю. І Інтуїтам це не подобається. Інтуїти в свою чергу виглядають нудними, так, ніби розводять словесне сміття. Думаєш: «Що ти тут намішав? Якісь алегорії, абстракції. Чого не можна конкретно зрозуміло сказати?».
N1: - А було б круто, якби ми могли взяти човен і виплисти на середину озера, де відкрився б портал у інший вимір?
N2: - Так, я завжди думав, що було б круто подорожувати іншим простором, мати суперздібності і таке інше!
S: - Ой, схоже ми не зможемо взяти човен сьогодні. Сьогодні дуже вітряно.
N2: - Що?
S: - Так, вітер дуже сильний, а наш човен дуже маленький.
N2: - А, човен - це метафора.
S: - Метафора?
N1: - Так. Човен, про який ми говоримо, не існує.
S: - Але... у нас є... човен... Справжній реальний човен.
N1: - Хм… Але що є реальним?
N2: - Так, це цікаве питання. Іноді мені здається...
Базово, Інтуїтам - лиш би язиком чесати, Сенсорикам - лиш би кудись влізти своїми граблями.
Сильні Сенсорики можуть видаватись вже дуже презентними. Вони всі тут і зараз, ловлять момент, зараз або ніколи, і зовсім не думають про майбутнє та те, що їхні дії можуть мати наслідки (Bon Jovi - It's My Life). Сильні Інтуїти до біса добре люблять пропускати деталі, перескакувати одразу до висновків. Вони люблять говорити не про якусь конкретну річ, а про річ, яка є як ця річ, щоб скоротити час. Постійне скорочення реальності іноді може спричинювати труднощі розуміння. А ще інших бісить, що вони можуть ставитись до своїх припущень, як до фактів.
Люди з слабкою Сенсорикою постійно випадають з цього світу: можуть перепрати одяг двічі, покласти пульт в холодильник, а потім весь день його шукати, мають труднощі з прибиранням, не помічають очевидних речей, випадають регулярно з розмови, якщо вона їм нудна і тільки роблять вигляд, що слухають. Люди з слабкою Інтуїцією роблять дивні зв'язки між речами. Можуть постійно тривожитись через те, що може статись, наприклад: "Я 2 тижні як забрав машину з ремонту, а що як вона мені зараз знов зламається? А що як колесо спустить? А що як я не зможу доїхати, куди їду?". Так, це ще можливо, але це настільки малоймовірно, що нема про що турбуватись.
Але знову ж таки, у людини є і інтуїтивне сприйняття, і сенсорне. Можливо людина весь день на роботі щось планувала, а тепер вона хоче поговорити про щось конкретне: хай моя сильна сторона відпочине, попрацюємо над слабкою. А можливо хтось весь день носився з рутиною і тепер йому хочеться помріяти чи пофілософствувати. Мозок має бути розвинений різносторонньо.
Ось ще приклад, де Інтуїт якимось чином інформацію сприймає наперед:
S1: - Вибачся перед Інтуїтом.
S2: - За що?
S1: - Вибачся, знайде за що.
Хоча, по-моєму, то Сенсорики не такі, як люди і бачать те, чого нема.
N: - Сенсорику, де сметана?
S: - В холодильнику.
N: - В холодильнику нема.
S: - Подивись уважніше.
N: - Я дивився.
S: - Мені подивитись?
N: - Нема.
S: - *приходить і відьомським баченням знаходить сметану, якої там раніше не було*
Perceiving (Сприйняття) відповідає за те, як людина навчається, бо в навчанні дуже важливо те, як людна сприймає інформацію. Сенсорики мусять бачити перед собою конкретні речі. Вони починають навчання з чогось практичного. Інтровертним сенсорикам потрібна інструкція, як яку деталь після чого брати, скільки і куди, вони довіряють послідовності процесу. Екстравертні сенсорики мають протилежний шлях - вони вчаться вже в процесі роботи, вони не зрозуміють, поки самі не спробують, поки самі не забруднять руки. Сенсорики можуть не бачити загальної ідеї в тому всьому, але якщо побачать, то вона буде дуже точною. Інтуїтам ті всі деталі не потрібні. Вони швидше схоплюють матеріал і це відбувається за рахунок: "Я зрозумів принцип. Я готовий". Тільки інтровертна Інтуїція буде копатись в одній ідеї і розглядати її з різних сторін, вони починають вивчення матеріалу зі змісту - з розуміння загальної структури предмету і що треба буде вчити: "Ага, всього 4 літери! Я зрозумів, я готовий тепер більш детально розбирати їх», а екстравертна Інтуїція буде думати: "Нахіба він застряг на одному й тому ж? Треба шукати нові і нові концепти, обговорювати з спільнотою, бачити всі можливості", але довго на одній ідеї не затримуються.
Хто розумніший? Ну, в таких питаннях завжди розумніший той, хто їх ставить. Цікаво, що Сенсорика і Інтуїція - це не процес мислення, це тільки сприйняття.
Як ми будемо визначати? За якими критеріями? Як можна порівняти 2 аспекти реальності? Люди вигадують різні IQ тести, але в них правильні відповіді є такі, які б дав той, хто ці тести придумав.
Прийнято вважати, що найрозумнішими людьми є NT - це стереотип академіків, що викладають в вишах, мають Нобелівські премії, можуть по струнах порахувати кількість вимірів, в яких живе Всесвіт, які ми ніколи не побачимо, вільно сперечаються про квантову механіку. Але річ в тому, що щоб орієнтуватись в навколишньому середовищі і виживати в дикій природі теж потрібен інтелект. Якщо викинути академіка і сильного Сенсорика в пустелю, то вже через 3 дні у Сенсорика буде житло, їжа, зброя - це все без інтелекту не здобудеш. Щодо академіка, то через 3 дні ми знайдемо хіба що його кістки.
Чи значить те, що в дикій природі, в первісному суспільств, в дикій природі не потрібна Інтуїція? Коли полюєш за здобиччю то найперше важливо знайти її, вбити, знайти шлях до дому – все сенсорне. Але припустімо ви шукаєте здобич, а перед вами камінь. Як ви можете знати що за каменем? Там є щось, що можна з’їсти? Чи може там щось, що вас зжере? Йти та самому подивитись? Ну, коли вас зжруть, то вже буде пізно. Треба це з’ясувати до того. Інтуїти починають зі слів: «Я ніколи подібної ситуації не бачив. У мене нема можливості порівняти з минулим досвідом. Але це мені щось нагадує. Якийсь принцип, який я бачив раніше». Тобто Інтуїція – це теж форма сприйняття, просто без органів чуття.
Чи це означає, що Сенсорик не може бути інтуїтивним чи що Інтуїт не може використовувати Сенсорику? Ні. У всіх є все. Але когнітивні функції - це те, чому людина віддає перевагу незалежно від звичок, бо це їй дається найлегше. Людина може використовувати обидві функції і обидві добре, але домінантна коштує людині взагалі нуль енергії.
Ідеї vs Реальність (хоча не можна так ділити, бо для Інтуїтів ідеї є цілком реальними). Сенсорик бачать ідеї як спосіб пояснити світ. Інтуїти в цьому плані мислять задом наперед, бо вони бачать світ як прояв ідей. Тобто для Інтуїтів це усвідомлення, що ідеї є реальними і вони бачать їх на практиці. Наприклад, Сенсорик зазвичай збирає багато різної інформації, здобуває досвід, гуглить і гуглить без кінця, а потім з цього будує якийсь абстрактний принцип. І цей принцип буде підтверджений багатьма роками спостережень. Інтуїту ж потрібно зовсім трохи інформації щоб вже набудувати здоровенну теорію. Потім вони тільки спостерігають за роботою теорії на практиці і уточнюють її якщо що. В кінцевому підсумку вони всі опиняються в одному місці.
[Як одягають дітей Сенсорики і Інтуїти]
Як Інтуїти бачать Сенсориків:
Good, the bad and the ugly - Theme
Як Сенсорики бачать Інтуїтів:
X- files - Theme
Частина 3 - http://blog.i.ua/user/2222714/2385001/
Ви є: