"...Пріся мовчки набрала води, а Микита підсобив їй підняти відра на плечі й обоє пішли назад. Скоро вони проминули верби й наблизилися до кущів, аж тут назустріч їм вийшов Квицинський.

Микита спалахнув.

— Чого це пан тут тиняється по чужій леваді? Чи не підстерегає він тут чужої жінки, як учора?

У ті часи на шляхтичів у Польщі не було ніякого суду. Навіть саме життя хлопів було у владі шляхти, на українських же молодиць та дівчат шляхтичі звикли дивитись, як на свою власність. Через те змагання Микити за честь своєї дружини здавалося Квицинському нечуваним нахабством і обурювало його.

— Геть з дороги, нахабний хлопе! — крикнув він. — Як смієш ти, пся крев, ставати мені на перепоні?

Він підступив, ближче до Прісі.

— Бачу, ляше... — відповів Микита, заступаючи жінку й виймаючи з піхви шаблю. — Бачу, що або тобі або мені не жити на світі. Ставай до чесного бою!

— З ким? З тобою? — глузливо крикнув хорунжий. — Шляхтичеві не личить рубатися з хлопом! Хлопська смерть не на поєдинку, а на палі, й ти зараз скуштуєш, як сидіти на ній. Гей, гайдуки!

З-за кущів вибігло двоє дужих поляків, що були гайдуками біля хорунжого. Він навмисне привів їх із собою, щоб силою захопити сьогодня Прісю до себе.

Та не вспіли ті гайдуки підбігти до Галагана, як шляхтич уже впав на землю, простромлений у серце шаблею козака.".

"...— Такі вони, серце Оришко, тепер усі оті невістки, — заговорили п'яненькі баби разом, — невістки не дочки; невістка — чужа дитина, а не рідна. Ох господи наш милосердний! — почали зітхати баби, і тими зітханнями сповнились усі гілки й усе листя на старих грушах, неначе їх обсіли якісь горобці, котрим прийшла охота не цвірінькать, а зітхать.

— Та й дочки тепер стали незгірше невісток, — обізвалась одна баба сусіда, — як почну навчати свою дочку, то вона як розприндиться, то три дні не говоре до мене й не дивиться мені в очі. Ходить по хаті, та сопе, та важким духом дише на мене. Ой боже наш, боже наш! Гірко жити старим при дітях, а вмирати не хочеться.

— А горілочку пить хочеться! — обізвався дід Грицай. — Оце тільки й нашого добра на старості літі — а то все… Ет! Земля і попіл… О! вже й перцівки нема в пляшці. А побіжи лишень, стара, та наточи з барильця горілки.".