хочу сюди!
-
-
36 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років
Пошук
Стрічка заміток за місяць
* * *
- 10.04.26, 18:00
Я відповідаю за свої слова. За все, що я сказала.
Але я не відповідаю за те, як ви це зрозуміли.
Щоб впустити людину в свій світ,
потрібно їй безмежно довіряти......
2
Соціально-майно
- 10.04.26, 11:02
Як показує е-декларування, 95% топ-чиновників є власниками свого житла
Ця щаслива цифра різко контрастує з реаліями країни, якою керують ці
чиновники: від 25% до 33% українських домогосподарств НЕ МАЮТЬ власного
житла (або винаймають чуже, або змушені жити з батьками).
Отже,
маємо наступну ситуацію: 95% топ-посадовців, 90% прокурорів і 84%
представників місцевого самоврядування є власниками житла. Тоді як
третина народу – бомжі без власної нерухомості.
38% суддів мають апартаменти за кордоном. Офіційно. Чинять правосуддя серед папуасів, щоби елітне житло мати за кордоном.
Як
засвідчують е-декларації, більшість т.зв. «пільгових кредитів» від
держави розібрали самі держчиновники, а також детективи НАБУ, прокурори,
співробітники БЕБ і керівники Нацполіції майже в повному складі, які за
«пільговими кредитами» понакупляли апартаменти й особняки від 3 до 5
млн грн.
Виходить:
держава САМА СОБІ роздає пільгове кредитування, яке в переважній
більшості до простолюдинів НЕ доходить. Самі виділили – самі й освоїли.
Соціяльно-майновий
розрив між владою й народом – навіть не кричущий, а фатальний. По суті,
вся еліта є власниками всієї нерухомості, й саме ця еліта
надійно убезпечена від участі в війні. Тому що війна – це справа
населення, третина якого взагалі не має що втрачати, але полягти мусить.
автор: Остап Дроздов, журналіст, письменник.
8
«Ты узнаешь не сразу»
- 10.04.26, 00:12
- Стих_и_я
Ты узнаешь об этом не сразу,
Если вдруг я исчезну во тьме,
Если дам я уставшему глазу,
Замереть в этой вечной зиме.
В отражения бледной пучины,
Манит робко безмолвная даль,
Я бы выбрал другие причины,
Но апрель это новый февраль.
Расцветает полночная вьюга,
Холод вытащил страхи из вен,
Мы теряем себя и друг друга,
В этом блядском огне перемен.
Мы в тылу опустевшей дороги,
Не увидимся больше никак,
Не разделим печаль и тревоги,
Не разгоним окутавший мрак.
Мы уходим, однако запомни,
Этот мир всегда будто чужой,
Ну а время... хуёвый любовник,
Когда ищешь забытый покой.
© William van Warg
7
Вуличні коти
- 09.04.26, 17:42
У нашому місті ще років 7-8 тому на вулицях було повно вуличних (бездомних) і напівдворових котів. Вони гуляли, просили їсти, дралися, влаштовували концерти. А зараз весняні котячі воплі майже не почуєш. Кудись вони зникли. Я, наприклад, знаю лише два місця, де ще залишились дворові коти. Хоча колись вони були і в нашому дворі. Однак двірничці коти не подобаються. А ще є собачники, які з радістю нацькують свого собаку на кота. І навіть розсипали отруту. Тому зараз дворових котиків і нема.
Можливо, відсутності котів посприяла кастрація. Бо багато хто так робить. Плюс — сміттєві баки стали іншими і поживитись з них стало складніше.
Звичайно, можна заперечити, що у вуличних котів
життя коротше, ніж у домашніх. Але й цікавіше. Наприклад, був у нас
напівдворовий кіт Мурзік. Як ми його не впрошували, все одно ходив
тусуватись на двір, бо там можна було помітити територію, познайомитись з кішечкою, побитись і відігнати чужаків. А вдома — відіспатись. Хоча, звичайно, вуличних котів мені було шкода.
4
Притча про майстра
- 09.04.26, 16:25
Одного разу до настоятеля монастиря прийшов чоловік і сказав:
— Святий Отче! Господь не дав мені дітей, а у вас при монастирі живуть хлопчики-сироти. Дайте мені хлопчика: він буде мені як рідний, і я передам йому всі таємниці свого ремесла.
— Але ж ти кат!
— Святий Отче, я не просто кат — я Майстер!
— Добре, дам тобі хлопчика. Майстер поганого не навчить.
Став хлопчик жити у ката. Щоденними виснажливими тренуваннями Майстер загартовував його дух і тіло. Він навчав його володіти всіма видами зброї, рукопашного бою, а вечорами змушував студіювати товстелезні трактати з медицини, психології, філософії та риторики.
Одного разу хлопчик запитав:
— Учителю! Я буду катом, як і ти. То навіщо мені все це: мистецтво лицаря, борця, лікаря, сповідника?
— Розумієш, бути просто катом неважко. Але для того, щоб стати Майстром, треба в десять, у сто разів бути вправнішим за будь-якого лицаря, борця, лікаря чи сповідника. А тому роби все, що я тобі кажу, і вчися, вчися, вчися.
Минали роки. Хлопчик перетворився на юнака. Одного разу його вирішив провідати старий настоятель.
— Як поживає хлопчик? Чи робить успіхи? — запитав він у Майстра.
— Дякую, Святий Отче, хлопець розумний, старанний і дуже здібний. Уже багато знає й уміє. Сокирою працює — замилуєшся, а от із мечем у нього поки що проблеми.
— Цікаво, що у твоєму розумінні означає «проблеми»?
Майстер покликав учня, дав йому меч і сказав:
— Бачиш вкопаний у землю стовп? Ну-бо, зрубай із нього два з половиною дюйми!
Учень змахнув мечем, і зі стовпа злетіла плашка.
— Ех-хе-хе! Я сказав тобі зрубати два з половиною дюйми, а ти зрубав два! Ось так треба було! — сказав Майстер і змахнув мечем. — Нічого, коли навчишся, я тобі цей меч подарую.
Невдовзі провинився старий кат і сам опинився на ешафоті. Тоді страчували так: лежачи на пласі — сокирою, ганебно; стоячи біля стовпа — мечем, почесно.
Прив’язаний до стовпа Майстер побачив ката і, звісно, упізнав під маскою свого учня. В одній руці той ніс меч, а в другій — сокиру.
«Дивно, — подумав Майстер. — Навіщо йому сокира?»
Учень мовчки поклав меч до ніг Майстра, а сам зручніше перехопив сокиру.
— Щеня! Що ти робиш? Не ганьби мене! Зроби все як належить! — закричав Майстер.
Учень мовчки розмахнувся. Майстер заплющив очі, почув свист сокири й раптом відчув, що мотузки з нього впали.
— Батьку! Бери свій меч і ходімо звідси! — тихо сказав юнак.
І вони пішли. Трощачи щити й панцирі, змітаючи на ходу шоломи та кольчужні рукавиці.
Це був не бій — це було побоїще.
Поглядав старий Майстер на свого учня й думав:
«Добре йде синок, грамотно, красиво! Так, мав рацію ти, Святий Отче: Майстер поганого не навчить!
— Святий Отче! Господь не дав мені дітей, а у вас при монастирі живуть хлопчики-сироти. Дайте мені хлопчика: він буде мені як рідний, і я передам йому всі таємниці свого ремесла.
— Але ж ти кат!
— Святий Отче, я не просто кат — я Майстер!
— Добре, дам тобі хлопчика. Майстер поганого не навчить.
Став хлопчик жити у ката. Щоденними виснажливими тренуваннями Майстер загартовував його дух і тіло. Він навчав його володіти всіма видами зброї, рукопашного бою, а вечорами змушував студіювати товстелезні трактати з медицини, психології, філософії та риторики.
Одного разу хлопчик запитав:
— Учителю! Я буду катом, як і ти. То навіщо мені все це: мистецтво лицаря, борця, лікаря, сповідника?
— Розумієш, бути просто катом неважко. Але для того, щоб стати Майстром, треба в десять, у сто разів бути вправнішим за будь-якого лицаря, борця, лікаря чи сповідника. А тому роби все, що я тобі кажу, і вчися, вчися, вчися.
Минали роки. Хлопчик перетворився на юнака. Одного разу його вирішив провідати старий настоятель.
— Як поживає хлопчик? Чи робить успіхи? — запитав він у Майстра.
— Дякую, Святий Отче, хлопець розумний, старанний і дуже здібний. Уже багато знає й уміє. Сокирою працює — замилуєшся, а от із мечем у нього поки що проблеми.
— Цікаво, що у твоєму розумінні означає «проблеми»?
Майстер покликав учня, дав йому меч і сказав:
— Бачиш вкопаний у землю стовп? Ну-бо, зрубай із нього два з половиною дюйми!
Учень змахнув мечем, і зі стовпа злетіла плашка.
— Ех-хе-хе! Я сказав тобі зрубати два з половиною дюйми, а ти зрубав два! Ось так треба було! — сказав Майстер і змахнув мечем. — Нічого, коли навчишся, я тобі цей меч подарую.
Невдовзі провинився старий кат і сам опинився на ешафоті. Тоді страчували так: лежачи на пласі — сокирою, ганебно; стоячи біля стовпа — мечем, почесно.
Прив’язаний до стовпа Майстер побачив ката і, звісно, упізнав під маскою свого учня. В одній руці той ніс меч, а в другій — сокиру.
«Дивно, — подумав Майстер. — Навіщо йому сокира?»
Учень мовчки поклав меч до ніг Майстра, а сам зручніше перехопив сокиру.
— Щеня! Що ти робиш? Не ганьби мене! Зроби все як належить! — закричав Майстер.
Учень мовчки розмахнувся. Майстер заплющив очі, почув свист сокири й раптом відчув, що мотузки з нього впали.
— Батьку! Бери свій меч і ходімо звідси! — тихо сказав юнак.
І вони пішли. Трощачи щити й панцирі, змітаючи на ходу шоломи та кольчужні рукавиці.
Це був не бій — це було побоїще.
Поглядав старий Майстер на свого учня й думав:
«Добре йде синок, грамотно, красиво! Так, мав рацію ти, Святий Отче: Майстер поганого не навчить!
4
