Вона любила дощ...
У той час, коли більшість тулилася під парасольками й поспішала сховатися в сухих приміщеннях, вона, навпаки, уповільнювала кроки.
Для неї злива ніколи не була негодою — це була особлива музика, яка заспокоювала душу й очищала світ від зайвого шуму.
У дощових краплинах вона знаходила особливу свободу.
Їй подобалося, як місто восени змінює свої кольори, стаючи глибшим і блискучішим, як змивається пил із галасливих вулиць і як повітря наповнюється ні з чим не зрівнянним ароматом свіжості і мокрого листя під ногами..
Дощ дарував їй можливість побути наодинці зі своїми думками, адже в такі моменти кожен навколо був зайнятий власною втечею від води.
Вона ж нікуди не тікала. Вона слухала стукіт крапель по мокрому асфальту, милувалася опалим листям і відображенням неба в калюжах води. Дощ для неї був наче старим знайомим, який прийшов розповісти свою тиху історію.
Вона знала: після найсильнішої зливи завжди приходить оновлення, а небо стає чистим і прозорим.