У центрі Радивилова, при майдані Незалежності стоїть "довгобуд", колись двоповерховий будинок райспоживспілки. Мало хто знає історію цієї будівлі.
Уже після вересня 1939 року люди в нашому краї відчули, що означає на ділі більшовицький лозунг революційної доцільності: «експропріація експропріаторів» виливалась у пограбування державою всього, що належало «експлуататорським класам».
Ну, а щодо того, кого слід було вважати експлуататорами, існував великий простір для різнотлумачень.
У протоколі Червоноармійського райвиконкому, №21 від 5 серпня 1940 року, за підписами голови райвиконкому Завадського і секретаря Тимофєєва, зафіксовано розгляд такого питання:
«8. Лист облвиконкому №2338 про націоналізацію будинків». У своїй доповіді секретар райвиконкому, зокрема, зазначив: «Градець Володимир Іванович - власник ковбасної фабрики, мав найманих 3 робітників, власник 2-поверхового будинку, не викінченого, вартістю 25000 крб., адміністративно висланий».
Ви собі можете уявити фабрику, на якій працюють троє робітників? Як не напружуйся, фабрика в уяві не постає. То міг бути, ймовірно, невеличкий ковбасний цех, адже техніка ще не дозволяла забезпечити високий рівень механізації виробництва.
До того ж воно, те виробництво, судячи з усього, виникло не як виклик більшовицькій владі, котра заперечувала право на приватну власність, а існувало з часу Польщі. І все одно - експлуататор...
Справжня причина тут не в цьому: надто вже сподобався піклувальникам про всенародне щастя майже вивершений двоповерховий дім. А для того, щоб надати націоналізації вагоміших мотивів, можна було приписати Градецю будь-що, власне, з цього й починалося - сім’ю виселяли за постановою Ради народних комісарів СРСР від 5 грудня 1939 року як «сім’ю співробітника польської поліції». Співробітничав Градець з нею чи ні - хтозна, адже будь-яких фактів документи не подають. А між тим карали не тільки його: на Урал без жодних засобів до існування були вивезені дружина, щойно народжена дочка Валентина, 4-річний син та похилого віку батьки. Вони-то в чому завинили?
У документах записували то «Градец» (без знака м’якшення), то «Градіц», то «Градець» - поспіх розправи не залишав змоги уточнювати прізвище. На такі дрібниці не зважали.
Головне було - відібрати й поділити майно. Ось іще витяг з протоколу засідання райвиконкому (від 15.06.40 р.): «Слухали: 27. Заяву райспоживспілки про закріплення новозбудованого будинку кол. Градеца, великого власника. Постановили: 1. Закріпити новозбудований будинок кол. Градеца за райспоживспілкою . 2. Запропонувати райспоживспілці до кінця року закінчити будування. 3. Просити облвиконком затвердити. Голова райвиконкому Завадський. За секретаря Васильєва». Що означає оте «кол.», точно не знаю . Мабуть, «колишнього», але так можна було говорити про будинок - «колишній будинок Градеця», а не про людину. Чи, може, Градеця свідомо хотіли віднести вже до «колишніх» на цьому світі? Як-не-як, названо його «великим власником», а утверджувана класова ідеологія вбачала в таких людях тільки ворогів трудового народу.
Між тим залишений опис майна аж ніяк не вражає: хата під бляхою (очевидно ота недобудована), два дерев’яних хліви і корова. «Фабрики » не згадано.
І за це з немовлям на руках - у товарний вагон, три тижні напівголодного животіння в дорозі. А потім скніти в землянці, домерзати в холоди, хворіти від простуд та недоїдання. Володимира Градеця ще до виселення було розлучено з сім ’єю - його відправили на шахти Караганди. Дружина все намагалася з'ясувати долю чоловіка, але довідалася про нього лише в 1942 році. І поїхала з дітьми в це казахське місто, до 1946 року ділила арештантську долю.
Злигодні позначилися на здоров’ї малолітнього сина Всеволода - його розбив параліч, на все життя він став інвалідом. Заслання передчасно звело в могилу батьків Володимира - Катерина померла після повернення в Червоноармійськ (Радивилів), Іван скінчив життя невдовзі після переїзду в Чехію (сім ’я виїхала в 1947 році).
Після прийняття закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» в Радивилівську районну комісію з відновлення прав колишніх репресованих звернулася дочка В. Градеця, яка тоді жила в Чехії, і двоюрідна сестра, котра мешкала в Радивилові. У поверненні націоналізованого будинку їм було відмовлено, натомість у лютому 1994 року було визначено грошову компенсацію в розмірі 1 млн. 620 тис. крб. Наприкінці 1994 року курс сягнув приблизно 85 000 – 110 000 карбованців за 1 долар США.
Ось така історія. І нагадує лише про одну сторінку із чорної книги сталінсько-більшовицьких кривд.
Володимир ЯЩУК, член Національної спілки журналістів України.
