Мальовничі сніжинки кружляли у танці повільному, і лягали малюнком на ковдру зими. І це свято із снігу, і цей луг запорошений, і ліс у оздобленні білому, був казковим для гарних дівочих очей. Їй і ліс усміхався, і берізки стрункі зачаровані нею стояли, тільки сосни великі тихенько на вітрі шуміли.
Вона пильно дивилась в далечінь за туманом, і ніжна усмішка на обличчі сіяла. Лише десь у душі невгамовна печаль пробивалась. Незбагненна для розуму, почуттям недоступна, невблаганна по суті, недоречна по часі.
Ось і вечір з небес опустився, і тумани густішими стали. І це сіяло смуток, і лише непохитна надія берегинею вірною для завітної мрії була.
Десь там за туманом, за далекими луками, на околиці синього лісу, цілу вічність на неї чекають. І вона відчувала той погляд далекий, що тумани у неї крадуть. І здавалося їй, що хтось дивиться здалеку, в смутку й самотності, намагаючись вгледіти образ чарівний. Може, Дух Лісовий їй назустріч спішить, чи стомившись сидить і терпляче чекає. Чекає на те, що тумани зійдуть, що світло засяє, і образ жаданий розгледіти зможе. І в ту ж мить полетить, дочекавшись у вічності, на зустріч жадану, неминучу, як казка.