Він умів читати дві сторінки
одночасно — по одній кожним оком. Лікарі наполягали: його слід ізолювати в
закладі. Батько сказав «ні».
Коли Кім Пік народився 11 листопада
1951 року, лікарі, лише поглянувши на його череп, винесли жорсткий вирок.
Голова була неприродно великою. У мозку повністю був відсутній мозолистий
корпус — пучок із приблизно 200 мільйонів нервових волокон, що з’єднує ліву й
праву півкулі мозку.
Без нього, казали медики, дитина
ніколи не зможе нормально ходити, говорити чи жити самостійно.
— Негайно віддати його до
спеціального закладу і жити далі.
Батько Кіма, Фран Пік відповів одним
словом:
— Ні.
Він забрав Кіма додому. І з часом
зрозумів: мозок, який лікарі назвали «зламаним», умів те, на що не здатен жоден
«звичайний» мозок.
У три роки, коли інші діти лише
вчилися рахувати до десяти, Кім запам’ятовував цілі книжки після одного
прочитання вголос. Не зміст — кожне слово. Кожен номер сторінки. Кожен
розділовий знак.
З роками його здібності ставали
дедалі неймовірнішими — і дедалі менш зрозумілими. Він читав книжку приблизно
за годину, читаючи обидві сторінки водночас: ліве око — ліву сторінку, праве —
праву. Обидві півкулі працювали незалежно й паралельно. Він запам’ятовував
близько 98 % усього прочитаного.
Його пам’ять утримувала все —
назавжди.
Запитайте його, що сталося 15
березня 1847 року, — і він миттєво скаже, що це був понеділок, перерахує
історичні події того дня, процитує газетні замітки й навіть згадає погодні
умови.
Запитайте про індекс 84321 — і
почуєте:
«Лоґан, штат Юта. Населення 48 174.
Координати 41,7° пн. ш., 111,8° зх. д. Місто університету Utah State,
заснованого 1888 року».
Науковці роками вивчали Кіма,
намагаючись зрозуміти, як мозок без мозолистого тіла взагалі може функціонувати.
Гіпотеза була така:
без звичного «бар’єра» між
півкулями інформація вільно циркулювала по всьому мозку, створюючи унікальні
нейронні зв’язки й феноменальну пам’ять.
Кім так і не навчився самостійно
застібати ґудзики. Не міг сам чистити зуби. Його рухи були незграбними, хода —
важкою. Соціальні ситуації збивали з пантелику: він не розумів сарказму,
метафор, абстрактних понять і того, чому люди інколи говорять не те, що мають
на увазі. У всьому він потребував батька — в одяганні, харчуванні, гігієні,
орієнтації у світі.
Усе змінилося в 1984 році.
Сценарист Баррі Морроу зустрів Кіма
на конференції, присвяченій людям з інвалідністю. Він поставив просте запитання
— очікуючи повільної, непевної відповіді.
Натомість Кім миттєво видав
історичні факти, погодні зведення й газетні заголовки з тієї дати — з ідеальною
точністю.
Баррі був приголомшений. Він
годинами розмовляв із Кімом, ставив «неможливі» запитання й бачив, як людина з
важкими порушеннями діставалася до знань.
Так народився сценарій, який згодом
став фільмом «Людина дощу».
У 1988 році стрічка вийшла на
екрани.
Перед зйомками Гоффман особисто
зустрівся з Кімом і згодом сказав:
«Знайомство з Кімом змінило моє
уявлення про можливості людського мозку і про справжнє співчуття».
«Людина дощу» здобув чотири
«Оскари», зокрема за найкращий фільм, і відкрив мільйонам людей у світі поняття
савантизму та нейрорізноманіття.
NASA досліджувало його мозок.
Неврологи писали наукові статті. Але повністю пояснити феномен так і не змогли.
А Кіма це не турбувало. Йому було важливо спілкуватися з людьми.
Після кожного виступу він годинами
розмовляв із глядачами — радив книжки, жартував, слухав, запам’ятовував.
19 грудня 2009 року Кім Пік помер
від серцевого нападу. Йому було 58.
Світ втратив один із
найзагадковіших розумів. А ті, хто його знав, втратили людину з неймовірною
добротою, радістю життя і здатністю бачити цінність у кожному.
Кім Пік довів, що інвалідність і
геніальність можуть жити в одній людині.
Лікарі сказали, що він не зможе
жити.
А батько, який не здався, довів:
жоден діагноз не має останнього слова, якщо поруч є любов.