Не знаю, з чим це пов'язано, але з'явилась апатія і відчуття порожнечі. Хоча, в принципі, лютий й так вважаю найдепресивнішим місяцем року, оскільки це перехід від зими до весни, коли і снігу нема, і зелень теж відсутня. Але напевно це через складнощі з перевипуском картки, масштабний ремонт зубів, незрозумілий збій інтернету. Ну і додали нервувань непорозуміння і застій на роботі. А про страх через посилення мобілізації взагалі мовчу. Призначення нового головнокомандуючого ці страхи лише посилило. Плюс — щоденні нальоти безпілотників, які задовбали. Тому нічого не хочеться робити. Взявся за одне завдання, яке ніяк не можу доробити. А порожнеча через те, що лікування зубів і аврал на роботі тримали в тонусі, а скоро нічим буде зайнятись. Та й взагалі, замислювався над дозвіллям — так хочеться дещо (наприклад, відвідування деяких парків і виставки). Є взагалі божевільна ідея, але її буде важко реалізувати самостійно (розповідати не буду, бо захейтите, а допомагати все одно не будете).

Ось такі переживання.

Правда, цієї ночі, за довгий час, снився сон! Хоч щось приємне.

 

   

у них там препиздент Ма-дуро...

але у всьому винен чорний слиз

Я люблю дивитися у небо. Воно дарує відчуття простору, якого іноді мало на землі. Я люблю дивитися на птахів у небі. Вони дарують відчуття свободи. А небо над моїм рідним (і незламним нині) містом я люблю найбільше за усе. Воно буває різним і я люблю його таким. А у чора мені вдалося побачити його з такими хмаринками. Я такиого неба ще не бачила.

А ви любите дивитися у небо? Як часто ви підіймаєте очі до нього?

так могло бути з кожним, чи не так??...