с.Маліївці – с. Підлісний Мукарів – с.Дунаївці

17.05.2026

Мій Шлях мені подобається все більше і більше і я з сумом думаю, що вже скоро дорога дійде до фіналу, але поки що відганяю ці думки і побачивши у вікно чудовий яскравий ранок, згадавши щоооо мене сьогодні чекає, почала збирати рюкзак. Сьогодні я маю побачити ще одні з найцікавіших об’єктів Шляху, до яких мені дуже хотілось потрапити.

Скажу, що в цих місцях я вже була в 2024 році. В палаці Орловських села Маліївці ми гуляли парком біля палацу, але тоді наш час тут був трохи обмежений і саме головне, заради чого я із задоволенням сюди повернулась, в той раз я не побачила – це Малієвецький водоспад. Також, минулого разу була осінь, а тут росте багато кущів бузку і моєю мрією було попасти сюди саме навесні під час цвітіння бузку. І от сьогодні моя мрія здійсниться.

Зайшла я в парк через бічний вхід, де побачила карети

Палацовий комплекс з дивовижним парком і унікальним водоспадом постав у 1788 р., як резиденція графської родини Орловських. Палац дивом пережив пореволюційні роки. За СРСР тут був дитячий санаторій. Наразі тут Малієвецький історико-культурний музей. Історія його створення розпочалася восени 2020 року. Відродження музею відбулось завдяки дивовижній, креативній і енергійній пані Анастасії Донець. Сьогодні Маліївці перетворилися на один із культурних осередків не лише Хмельниччини, але й України.

Навпроти входу в палац йде доріжка до водонапірної вежі

На початку ХІХ століття резиденція в Маліївцях славилася розкішшю і красою. Класицизм, шляхетна простота i спокійна велич царювали в тодішній архітектурній моді — і тут це помітно. Інтер’єри облаштовані згiдно з постулатом англiйського архітектора Колена Кемпбела «принести красу храму в приватне помешкання». До сьогодні збереглася ліпнина в стилi рококо у вигляді підвішених на стрiчках музичних інструментів (рiжки, сопiлки, кларнети, гітари), якi обвиті стеблами рослин.

Колись тут зберігалася розкішна колекція польського живопису. На жаль, на колекцію збагатилися не українські музеї, а полум’я, яке жадібно пожирало безцінні скарби під час «націоналізації». Ксаверій Францішек Орловський під час громадянської війни, коли Поділля окупував Антон Денікін, вивіз найцінніші речі із маєтку до Одеси, звідти попрямував до Марселя, а потім до Парижа. Так було частково врятовано бібліотеку Орловських і їхній родинний архів, у якому зберігалося листування римських пап із польськими королями. Урятувати вдалося й найцінніші екземпляри з картинної галереї палацу. Решта цінностей (меблі різних епох, вироби з порцеляни, посуд) залишилася на місці й була розграбована.

Біля палацу є стайня, де живуть конячки, переважно пенсійного віку, яких привозять як в будинок пристарілих. Тут їм організували прихисток і турботливо доглядають. Але є й досить молоді коники, як ось цей кінь Бурштин.

Навколо палацу розташований великий парк. Багато місцевих дерев — аксакали віком понад 100 років. Поміж дубів, лип та ясенів з кленами ростуть ялина срібляста, сосна Веймутова та чорна, модрина європейська, смерека гребінчаста, туя західна і східна, оцтове дерево. Зараз парк є частиною національного природного парку «Подільські Товтри». В низині парк прикрашають два ставки, фонтан "Левова паща" та 18-метровий штучний водоспад із двоповерховим гротом.

Найбільше на території парку вражає скеля-водоспад з гротами-печерами. Деякі джерела зазначають, що водоспад не природний, а рукотворний. Але ж скелястий вихід вапняку там природний, джерело, яке б’є зверху теж природне, просто колись давно це все люди об’єднали в спільну красу і берегли до наших днів. І з того давнього часу на скелі утворилась велика колонія моху, серед якого стікають струмені води.

Отже це ще один магніт від якого я довго не могла піти ))) Я ходила навколо нього з усіх боків, фотографувала, милувалась, насолоджувалась прохолодою і бризками води в променях вранішнього сонця. І Шлях нагородив мене ще одними відвідувачами водоспаду, що дало змогу отримати фото на фоні цієї перлини. Але Шлях кличе далі і попереду чекає ще одна цікавезна родзинка Поділля…

Поки я насолоджувалась вранішньою прохолодою парку і водоспаду, ранок непомітно поступався місцем теплому сонячному дню. Попереду шість кілометрів полями і нова зустріч з черговим шедевром архітектури. 

Як позаду у мене були день котиків та день собачок, так сьогодні був день конячок   на шляху сьогодні були ще коники, але не фоткала 

Так я дійшла до села Підлісний Мукарів, згадки про яке зустрічаються в історичних джерелах на початку XV століття як королівські землі, які входили до Барського князівства. В середині XVII століття він вже був центром староства, до якого входило 7 сіл. На зламі XVIII та XIX століть староством володіла Кароліна Гоздська – дружина французького принца Шарля де Нассау-Зігена. На даний час в селі живе менше 1000 мешканців, село охайне і приємне.

Але є костел – неперевершений шедевр неоготики. По ньому можна сміливо вивчати ази готичної архітектури.

Костел Святого Йосипа (Юзефа) Обручника в селі Підлісний Мукарів — це справді шедевр подільської неоготики (архітектурного стилю, що відроджував середньовічні готичні традиції в XIX–XX століттях). Цей шедевр Поділля будувався протягом 1859-1872 років. Освятив костел у 1886 році. При радянщині двічі закривали храм – у 1933 та у 1962 роках. У 1989 році костел повернули римо-католицькій громаді, після чого було проведено його реставрацію. Храм поштукатурили, розписали інтер’єр, реконструювали вівтар і орган та повторно освятили у 1992 році. Його головна фішка — сувора, але витончена краса, поєднання сірого тесаного вапняку, гострих шпилів та класичного круглого вікна-троянди на фасаді. 

Чи могли Ви уявити, що в далекий глибинці можна віднайти такий цікавезний Храм? Я ні. Коли, декілька років тому, я дізналась про його існування, почала придумувати різні способи як туди потрапити, тому що він дійсно в глибинці і добиратись досить не зручно. І тут бінго – ти пілігрим і спокійно можеш дійти до нього пішки   Знову додам, що я вже побувала тут восени 2024 року, але костел і двір костелу були зачинені, то ж ми побачили його лише через паркан і в похмуру погоду. 

Але ж сьогодні моя мрія здійснюється в повній мірі. Це просто джек-пот: погода супер, блакить неба вражає, сьогодні неділя і в храмі буде служба, а це значить я матиму можливість зайти в середину. І що сказати? Йдучи полями я добре підігрілась під сонечком, а коли зайшла в Костел, сіла на лавці, це було неймовірне блаженство. Так я сиділа, насолоджуючись і відпочиваючи, і тут мене пробрали мурашки, бо я почула тиху молитву під звуки органу. 

Так, у костелі Святого Йосипа Обручника в Підлісному Мукарові є орган! І це не просто інструмент, а справжнє серце цього неймовірного неоготичного храму. Це діючий духовий орган, і його величне звучання в поєднанні з фантастичною акустикою високих готичних склепінь створює абсолютно магічну атмосферу. Багато пілігримів та мандрівників мріють потрапити туди саме під час служби, щоб на власні вуха почути, як цей інструмент заповнює звуком простір із тесаного сірого каменю. Мені неймовірно пощастило почути його наживо під час цієї подорожі, і це дійсно особливий досвід — адже далеко не в кожному сільському храмі зберігся такий скарб!

 І я знову повертаюсь до фрази: «Шлях не дає те, що ти хочеш. Шлях дає те, що тобі потрібно». А у мене співпало і те, що я хотіла, і мабуть те, що моїй душі було потрібно.

Служба в Костелі продовжується, а мені пора йти далі, мої наступні 13 кілометрів попереду . Далі я знову йшла подільськими полями, занурюючись в свої роздуми і дякуючи Бога і Шлях, що мені випала така чудова нагода все побачити, почути і відчути. Неймовірний, емоційний та контрастний день! Ранок розпочався казково: витончений палац Орловських у Маліївцях, затишні ставки та величний 18-метровий водоспад у скелі. Далі — спекотний і важкий перехід полями. Але яка нагорода чекала на мене! Малієвецький водоспад і казковий неоготичний костел св. Йосипа Обручника. Я встигла на службу, і коли під високим склепінням залунав орган, по тілу пробігли сироти. Це було до сліз піднесено.

Так я дійшла до місця ночівлі в місто Дунаївці. 

День, сповнений сонця та благословенної самотності. Шлях з Маліївців через Підлісний Мукарів та Вихрівку пролягав майже безлюдними, дикими місцями. Жодної метушні, лише шепіт вітру, спів птахів та тепло травневого сонця. У ці миті я почувалася неймовірно щасливою, розчиняючись у красі української природи. Справжня терапія для душі, яка нарешті віднайшла свій омріяний спокій. Фініш сьогодні дався відносно важко, через сонячний теплий день маю шалену втому, але серце переповнене дивами цього дня.  

Із книги "На білому коні" - про 1941 рік

Границю ж пролетіли сливе непомітно поміж спілими житами, зеленими гайками, і, за винятком мене, ледве чи хто інший думав про неї, бо хлопці, як звичайно хлопці, почали саме щось про Сагайдачного заводити, "що проміняв жінку на тютюн та люльку", що їм, очевидно, живцем з самої душі виходило і що так чортячо пасувало до загального справді козацького настрою, без якого наша людина погано почувала б себе на землі, і що так виразно промінювало з кожного загорілого на бронзу обличчя.

Назустріч летіла відома стара "волинська тиха сторона", моя прабатьківщина, яка давно вже затратила свою "тихість" з її бурхливим, асфальтовим шляхом на Київ, по якому справді, як дракони, гнали машини, щоб, бува, не спізнитися і зловити того бика за хвоста, на якому, як відомо, примостилася блудна Европа. Не менше блудним почував себе й я на цьому її порозі, ніби той син з Євангелії, який вертався з далекої чужини, переповнений непевністю, що саме знайде на місці родинного огнища і як зустріне його земля предків.

ЗІС нестримно бігла назустріч Радивилову.

… І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це година? Сьома. Сонце все ще на небі.

Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб торкнутися рідної землі.

І як тут багато знаків доби: і прапори, і тризуби, і хлопці в ритуальних мазепинках, і плякати, що сливе захрипло пропагують "нашу славу". Просто не віриться, що це те саме дерев'яне, колись прикордонне, багато разів згадуване містечко, де і я одного разу, під осінь, якогось там десятесотенного року пожинав лаври слави на чолі танцювальної групи безсмертних Авраменкових гопаків та "запорожців", разом з моїми юними друзями – Сергієм Снігуром, Женею і Надею Шудраківними, Вірою Тимофієвою. Повна заля публіки, повно захоплення, бурхливі оплески. На сцені вибиває навприсядки чумак-гонивітер з своїм батіжком, і навіть не хочеться вірити, що це був той самий добродій, що ось тепер вертається через це містечко з далекого свого Криму і дивується, мов би він уперше все це бачить. Пригадуються танці до ранку, бурхливі залицяння, блискучі очі, вишиті сорочки, гарячі ревнощі...

І другого дня гостина у Батькові, три кілометри від міста, у незабутніх товаришів Антона і Володимира Гакенів з їх чарівною сестрою Юлінькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном і... "ніч яка, Господи, місячна, зоряна"... Пригадується ліричний Василь Суханів з його "ніжними" віршами, не менш ліричні сестри Шпаченки у квітчастих вишивках, невтомний жартун Марко Маркопольський...

То були вірші, співи, гопаки, вишивані сорочки. Цікаво, що з того вийшло за двадцять років. Тоді ще хотілося лишень кудись "тікати", за якийсь кордон...

Але "наш отаман Бульба, отаман завзятий" наглить. Брат-ваааа! їдемо! І от ми їдемо. Крупець, Почаївська Рудня, Верба, Птиче...

Він підвищив голос.[ Читати далі ]

Мабуть, вибір теми блогу є дивним для цього моменту...

«Я определяю твою сущность, мой бедный друг, в двух словах: ангел в аду…»

Виктор боготворил целомудрие во всем, а в своей избраннице особенно. Будучи полным мужского здоровья и чрезмерной страсти, он пылал к ней вожделенной любовью. При том эти чувства в себе подавлял всеми фибрами, так как их проявление считал низменным. Всю свою сознательную жизнь великий Гюго будет ценить целомудрие и бороться с непреодолимой похотью. И что интересно: сам он эту борьбу проиграет, однако всех своих знаменитых литературных героев и героинь представит читателю непорочными. И нравственной чистоты он будет требовать от всех женщин, которых будет любить в будущем. А таковых в его донжуанском списке окажется несметное количество.

Со своей будущей женой Адель Фуше, жившей по соседству, Гюго был знаком с девяти лет. Как выяснилось старший брат писателя Эжен, также был влюблен в красавицу соседку. Будучи отвергнутым, он не смог пережить несчастной любви и сошел с ума. А после скоропостижной смерти матери Гюго, Адель все же стала его женой, при том единственной на всю жизнь, и родила ему в течение десяти лет пятерых детей.
Красавица Адель измученная постоянными беременностями и материнством, охладела к мужу и стала избегать близости с ним, отказывая в плотском удовольствии.
Отдушину женщина нашла в близком друге супруга Сент-Беве, который из-за физической неполноценности не мог претендовать на близость с ней, зато сумел завладеть сердцем женщины, культивируя в нем «любовь возвышенную». И хотя эти отношения сложно было назвать изменой, Виктор бешено ревновал и злился.

Жюльетту Друэ, ставшей его самой верной и преданной поклонницей, любовницей, "истинной женой", он встретил в театре, на подмостках которого ставили спектакль по его пьесе. Ей было двадцать шесть, ему — тридцать два, а впереди было 50 лет, которые принесут и безмерное счастье, и горечь предательства, и разочарование, и расставания, и воссоединения двух любящих сердец. Между писателем и актрисой вспыхнула искра чувств, переродившихся в безмерную любовь.
Рано оставшись сиротой, Жюльетта воспитывалась в пансионе при монастыре и чуть было не стала монахиней. Однако архиепископ, решающий судьбу девушек пансиона, счел, что в монахини она не годится. И оказавшись за стенами монастыря, юное создание с прелестной фигуркой волею судьбы оказалось в мастерской скульптора Жан-Жака Прадье. Девушка стала не только моделью для скульптора, а и его любовницей. Позже родила ему дочь Клер. Но ни жениться на ней, ни признавать ребенка скульптор не собирался. Дал лишь бедной девушке дельный совет, которым она и воспользовалась. Жюльетта стала актрисой, правда весьма посредственной, но зато получила репутацию известной куртизанки, которую брали на содержание богатые и знатные мужчины. Список их был не так уж мал.
И как бы ни порочно было тело этой женщины, ее душа всегда стремилась к возвышенной любви, она мечтала стать «страстно любящей подругой честного человека». И этого героя она встретила в лице именитого писателя, став его рабой до конца своих дней. Первая же ночь стала для неизбалованного женской лаской Виктора Гюго ночью откровений. В его постели оказалась не только редкая красавица с изумительным телом, а и опытная женщина, искушенная в сексуальных играх. Он хоть и был пылким и неутомимым любовником, но никогда не испытывал такого сладострастия со своей холодной супругой и с теми немногими женщинами, с которыми имел связь на стороне. И влюбленность Гюго к Жюльетте стала перерождаться в ревнивую страсть собственника, она же этому не противилась, готова была отдать любимому себя без остаткаПодчиняясь деспотичной любви, Жюльетта вынуждена была оставить театр и роскошную жизнь, отказаться от роли содержанки, тем самым погрузившись в нищету. Сам же Гюго считал невозможным просто так давать возлюбленной деньги на жизнь. В его понимании это было безнравственным, так как его любимая вновь бы оказалась на постыдном содержании. Гюго презирал продажных женщин, поэтому и решил «нанять» свою любовницу в качестве секретарши, чтобы та переписывала набело рукописи его романов. Женщина сочла это за огромную честь и восприняла с восторгом возможность иметь причастность к творчеству гения, обсуждать с ним сюжеты будущих литературных трудов и просто быть рядом. Однако совсем скоро Жюльетта, принесшая в жертву любви свое материальное благополучие, стала ее заложницей, не имеющей право одной выйти из дома, тратиться на наряды и еду. Отныне ее уделом были поношенные полотняные платья, хлеб и вода, что никак не приуменьшало ее благоговения и преданной любви к Гюго. Ради него она могла стерпеть почти все, но не измены.

Но каждый раз именитый писатель и знатный герой-любовник возвращался к ней, к своей Жюльетте, клянясь, что только одну ее он любит, ради нее и живет. А она верила как прежде и готова была на любые испытания ради него. Ведь именно Жюльетта Друэ, а не законная жена, проведет с Гюго долгие годы в изгнании. Она стерпит все его похотливые связи с девицами легкого поведения непосредственно в их доме. Всю до капельки себя отдаст и ни в чем не воспротивится. Воистину... любовь — зла. За два года до смерти Гюго Жюльетта умерла от рака. Он даже и подумать не мог какими тяжким бременем ляжет на его душу смерть дорогой ему женщины, прошедшей с ним рядом жизненный путь длиною в 50 лет.А Гюго, спустя годы, не видя в ней уже тех прелестей, что раньше, распрощался со своим целомудрием, которое культивировал и в себе и погряз в «опасных связях» с привлекательными доступными женщинами. По некоторым подсчетам за два года гений сменил около двухсот сексуальных партнерш. Да и не мудрено — Жюльетта в затворничестве, экономя даже на элементарной еде, сильно постарела, поношенные платья совсем не украшали ее, великолепные волосы ее поседели, а ревность и тоска полностью овладела ее душой. Она совершенно перестала волновать Гюго как женщина, но по-прежнему должна была хранить чистоту и принадлежать только ему — властелину ее души...
Но каждый раз именитый писатель и знатный герой-любовник возвращался к ней, к своей Жюльетте, клянясь, что только одну ее он любит, ради нее и живет. А она верила как прежде и готова была на любые испытания ради него. Ведь именно Жюльетта Друэ, а не законная жена, проведет с Гюго долгие годы в изгнании. Она стерпит все его похотливые связи с девицами легкого поведения непосредственно в их доме. Всю до капельки себя отдаст и ни в чем не воспротивится. Воистину... любовь — зла. За два года до смерти Гюго Жюльетта умерла от рака. Он даже и подумать не мог какими тяжким бременем ляжет на его душу смерть дорогой ему женщины, прошедшей с ним рядом жизненный путь длиною в 50 лет.

Это сообщение оставляю здесь для тех немногих причастных человеков, которые потерялись после бана предыдущего канала. Вы знаете что делать.
Остальным have a nice life.