Літаргічний сон. Сон розуму. Зомбі.

 Замість епіграфа: "Давно я не писав в стрічку... Непорядок..."

 Завжди спілкуватися зі своїми однодумцями, утворити свого роду замкнену захищену бульбашку - це комфортно, але при цьому існує небезпека застою і деградації...
 Тоді як мати справу з критиками і хейтерами - це дискомфортно і тяжко, зате продуктивно і стимульно...
 Саме тому я нікого й не баню, щоб мати можливість розвиватися й далі, а не скніти в межах своєї законсервованої бульбашки... 

 На практиці існує замкнуте коло власного мороку. Не можна одноразово клацнути пальцями й наказати комусь або собі самому - Отямся! Проснися! Вийди з мороку! Бо це процес довгий поступовий і поетапний. Не можна однією статейкою пробудити чи витягнути людину з мороку. Всі знають хто такі зомбі, але мало хто розуміє, що саме вони, саме такими і являються... Багатогранна палітра признаків зомбі, але однією із найголовніших по праву являється нетерпимість... 
 
 В свій час я теж банив, але переріс. Якби я зупинився в своєму розвитку, я б і до сих пір банив. Це не працює так, що я терплю хейтерів. Для мене хейтерів просто не існує, бо коли не зупинятися в розвитку, з часом приходить розуміння, що не існує чорного і білого... 

 Чи я осуджую банерів? Аж ніяк! Не потрібно терпіти, коли нема сечі терпіти пекельні борошна! Треба захищати свою душевну рівновагу! Щоб був принаймні якийсь шанс, хай навіть примарний, колись таки дорости, дозріти, дорозвинутись до рівня, коли просто не звертаєш уваги на такі дрібні дрібниці. Це надзвичайно очевидна річ - коли ти сам дрібний, то всяка дрібна дрібниця вровень тобі. А коли поступово ростеш, то дрібниці пропорційно поступово маліють. Якщо не зупинятись в розвитку, то незабаром їх і в мікроскоп не побачиш...
 Отак люди і паляться... На дрібницях... І відразу видно, хто є хто... 

 P.S.
 Чи звернув хтось увагу, що у нас у стрічці завівся свій маленький доморощений "Єдиний Марафон"...