хочу сюди!
-
-
54 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 38-57 років
Пошук
Стрічка заміток за місяць
Привіт! Я з Нікополя.
- 19.07.25, 10:00
Я знаю, що моє місто лише одне з таких самих міст, яке постійно обстрілюють з артилерії. Я просто розказую, як це - жити в такому місті.
Знаєте, як це жити в місті під постійними обстрілами? Я вам розповім.
Усе почалося так раптово, як і усі війни. Наше місто з початку війни спокійно прожило п'ять місяців. Це від початку повномасштабного вторгнення і до першого обстрілу. Обстрілювати моє місто почали через два дні після мого дня народження. (Аж не віриться, що колись я свій день народження вважала мирним днем.)
У ніч з 12 на 13 липня, коли ми вже вклалися у ліжка, почалося страшне. Один за одним чули постріли. Ми швидко схопилися і побігли у коридор. Я тримала свою донечку, яка спала, і тремтіла усім тілом, кожним м'язом, кожною клітинкою. Лише коли усе скінчилося, ми повернулися до ліжка. І заснули. С тих пір стелилися у коридорі.
Вони не кожної ночі стріляли. Якось була перерва у день чи два. Проте, коли ми лягали спати, я не могла заснути. Добре, що доня спала і не чула. А я лежала в коридорі між чоловіком і дитиною, обіймаючи її, і чекала. Чекала, коли почнеться жахіття під назвою "Гради". І от починалося. І кожною клітинкою завмирала, а кожним нервом здригалася, чекаючи, куди воно прилетить. Але здебільшого чекала, коли воно замовкне. І лише потім, як стихали постріли - засинала. Та ми не довго жили під обстрілами. Свекруха наполягла поїхати з міста. Ми так і зробили. Залишився вдома лише чоловік. Ми розраховували повернутися через місяць, але затрималися на довгих дев'ять місяці. І через дев'ять місяців ми повернулися. Повернулися додому, у рідне місто, до рідних людей. Хоча місто все одно обстрілювали, проте, це вже не були "Гради". Хоча і артилерія теж страшна.
Я не пам'ятаю, скільки часу мені знадобилося, щоб адаптуватися і навчитися жити в місті, яке цілодобово під обстрілами. Довго не могла пересуватися по місту сама, лише з чоловіком. Проте, якось та й адаптувалася. Ні, не звикла. Хоча, зі сторони може здатися, що звикла до такого життя, проте... ні, це не так. Кожного разу, коли чула виходи, у мене всередині завмирало, здається, геть усе. Мабуть і серце завмирало. І я слухала. Чула свист, а опісля прильот. І знову здригалася. І так кожного разу. Коли десь далеко прилітало, трохи розслаблялася. Та було таке, що прилітало поруч.
До кінця днів пам'ятатиму ті звуки. Вихід, свист і прильот, такий сильний і гучний, що навіть стіни дрижать. Потім другий вихід, свист, прильот і дзвін скла, яке сиплеться знадвору додолу. В момент прильоту в голові страшна думка "Це у наш будинок". А потім усе стихає. А я сиджу і чекаю, що буде ще один вихід, свист і прильот. Та минають хвилини, а й досі тиша. І через якийсь час чую голоси на дворі, стук дверей у під'їзді. Все, закінчилося. Принаймні на найближчий час. І усі виходять з дому, щоб оглянути свої вікна, стіни будинку. Потім починається метушня по прибиранню уламків скла, фотографування усього, що було пошкоджено. Та найприємніша новина в тому, що під час цього обстрілу ніхто не постраждав і не загинув. Принаймні у сусідньому і нашому будинку.
І так кожного дня в усіх районах мого міста. Так ми живемо. А ще, над нами часто-густо кружляють в небі нові "птахи". Вони як стерв'ятники - літають над містом і видивляють собі найзручнішу і найкращу здобич. Ці "птахи" мають певний звук і назва їм fpv. Страшні вони, бо не від природи.
Повірте, до такого неможливо звикнути. Бо звук дрона чи вихід снаряду вмить повертає тебе з країни мрій до реального життя.
І це лише невеличка частина, про яку я розповіла...
13
Так что же мне делать?
- 18.07.25, 23:35
Мой пропавший муж вернулся домой. Но я знаю, что это не он.
MidnightPenguin
Мой муж пропал полгода назад. Просто однажды ушел на работу и так и не вернулся домой. Это событие шокировало всех соседей, ведь подобное никогда не случалось в нашем тихом пригороде, окруженном белыми кружевами заборов. Полиция начала расследование, соседский дозор обходил окрестности, но никто не нашел ни единой зацепки, способной прояснить, что с ним случилось. Наши семьи тщетно боролись с горем. Не так давно последние плакаты “разыскивается” с лицом моего мужа исчезли, сорванные или погребенные под новыми объявлениями. Полиция связывалась со мной все реже и реже, и постепенно звонки сошли на нет. Я приняла новую реальность. Как бы ни было сложно, признала, что мой Рик никогда больше не вернется.
А потом он вернулся.
На прошлой неделе я поливала петуньи за домом, когда услышала, как со скрипом открылась садовая калитка. Инстинктивно повернула голову… это был он. Ровно такой же, как в день исчезновения. Ветер трепал те же светлые волосы, блестели те же ярко-голубые глаза, изгибались в улыбке те же губы. В шоке, я застыла. Мы так долго оплакивали его, но все же он был здесь. Стоял в саду, будто на минутку отходил за молоком. Я спросила его, где он был. Он не знал. Ничего не мог вспомнить о последних шести месяцах.
Все были вне себя от радости: друзья, наши семьи… С трудом верили своим глазам. Но не я.
Слушайте, я понимаю, что это прозвучит безумно. Наши семьи никогда не поверят мне, а я сама ни за что не пойду в полицию, если вдруг не захочу провести остаток дней в смирительной рубашке. Но я просто знаю, что мужчина, спящий в моей постели, не мой муж. Я не знаю, что делать. Понимаю умом, что должна быть счастлива, но нет. Я в ужасе. На самом деле я немного знаю о сверхъестественном, паранормальном, даже не смотрю фильмы ужасов, но от этой ситуации мурашки бегут по коже.
Вы просто послушайте, я объясню, почему так уверена. И, возможно, кто-нибудь из вас поверит мне и подскажет, что теперь делать.
***
На следующее утро после возвращения “Рика” я приготовила ему чашку чая. Он принял ее, одарив меня самой лучезарной улыбкой. А потом взял кусочек сахара из сахарницы и бросил его в кружку. С момента его возвращения, наш дом погряз в водовороте лихорадочного хаоса, я все еще была в шоке и не придала тогда этому значения. Но сам эпизод застрял у меня в голове. Пусть это прозвучит как ерунда, но мой муж никогда не пил чай с сахаром. Он считал, что это безнадежно портит вкус напитка, и всегда очень расстраивался, если я, забывшись, добавляла сахар в его кружку. И все же тот человек пил чай с сахаром.
Следующим звоночком стал гольф. Несколько дней назад проходил турнир по гольфу, а “Рик” в то время гостил у своей матери. Играл один из его любимчиков, так что я записала турнир, чтобы он ничего не пропустил. Он был огромным фанатом гольфа. Однажды даже отменил нашу годовщину, чтобы посмотреть чемпионат. Но когда он вернулся домой и я показала ему запись, он… не отреагировал. Нет, он, конечно, сказал “спасибо” и все такое, а потом просто спросил, не хочу ли я поужинать. И не притронулся к телевизору.
А потом в одну из ночей я проснулась около двух и увидела лицо Рика всего в паре сантиметров над моим… Он смотрел на меня пустыми глазами.
– Детка, ты чего? – спросила я с нервным смешком.
Он не ответил. Еще долгих тридцать секунд просто смотрел сквозь меня… А потом вдруг улыбнулся и сказал:
– Прости, дорогая. Я все еще иногда не могу поверить, что все это реально.
А потом повернулся на другой бок и заснул. Но не я.
Вчера прошла примерно неделя с момента его возвращения. Соседи собрались на вечеринку, чтобы отпраздновать это событие. Пришли люди с нашей и соседних улиц, чтобы заверить Рика в том, как они счастливы, что он в порядке. Он постоянно был в гуще толпы. То стоял рядом, обнимая меня, то слонялся вокруг, дружелюбно болтая с каждым встречным и даже с детьми. Джексон – маленький сын Салли, нашей соседки, – захотел поиграть в прятки, и Рик с радостью пошел с ним.
И вот что я вам скажу. Он никогда не сделал бы ничего подобного. Мой муж утверждал, что не любит детей. Вот почему у нас не было и не могло быть детей, вот почему он никогда не играл с соседской малышней. Особенно с Джексоном, Рик буквально избегал его. Незадолго до его исчезновения я начала подозревать, что мой муж просто старался не находиться рядом с мальчиком, чтобы никто не заметил их тонкого, но очевидного сходства.
Последним гвоздем в крышку гроба стала сама Салли. Сегодня утром она постучала в нашу дверь. Стояла на пороге с большим подносом пирожных, как предлогом зайти, но я-то понимала, что ей просто хотелось пробиться внутрь, чтобы своими глазами оценить ситуацию. Я выпроводила ее и назвала назойливой занудой. А Рик просто рассмеялся, поцеловал меня в макушку и согласился. Представляете? Именно тогда я окончательно утвердилась в уверенности, что этот человек не может быть моим мужем. Рик впадал в бешенство, если я оскорбляла Салли. Будто у меня не было повода ненавидеть ее, будто она не трахалась годами с моим мужем у меня за спиной. Но сегодня все было тихо. Он больше не пытался ее защитить.
Я знаю, о чем вы думаете. Вполне возможно, что он попал в аварию, ударился головой, и воспоминания просто стерлись, быть может, даже изменив его личность… И это вполне хорошее, логичное объяснение, не спорю. Именно так мне и сказали бы в полиции, если бы я решила поведать им свою историю.
Но знаете, почему я железобетонно уверена, что этот человек не мой муж? У него нет шрама. Вот так просто. Если бы это и правда был Рик, у него на лбу остался бы шрам от клюшки для гольфа, которой я ему врезала. Но там пусто. Ни следа. Честно говоря, я уже готова сегодня ночью выкопать к чертям свои петуньи, просто чтобы убедиться, что его тело все еще там.
Понятия не имею, с кем делю постель, но это точно не мой муж.
Так что же мне делать?
9
казка
- 18.07.25, 23:23
Можливо, то було вперше в житті, коли я потрапив у кафе, раз я запам'ятав той день як непересічну подію. Справжнє кафе під назвою «Казка», де ми з бабусею та дідусем культурно сиділи за столиком і їли морозиво. Кафе знаходилося у парку просто через дорогу від їх будинку, і про парк має бути сказано окремо, але про все по черзі.
Найпевніше, я б досі забув кафе «Казку», якби не події, що трапилися далі, зважаючи на специфіку часу, а конкретно ті самі дев'яності. Певний час потому «Казка» згоріла, до того ж ні в кого не викликало сумнівів, що зроблено було це навмисно, як і те, що ніхто за це покарання не понесе. Перейшли дорогу конкурентам чи просто не платили данину куди треба, хто б тоді розбирався?..
Така подія залишила очевидний травматичний слід у моїх спогадах. Світле й радісне кафе у теплих кольорах перетворилося на страхітливу пустку з чорними отворами замість вікон, безлюддям та запахом гарі навколо.
Я не можу точно згадати, коли то сталося, але по ідеї, досить близько до 1 березня 1995 року. Хоча ця дата мені нахер непотрібна, вона засіла в моєму мозку так само чітко, як і кіптява над пустими віконними прорізами «Казки». Того дня у під'їзді власного будинку застрелили російського журналіста Владислава Лістьєва.
Для людей молодших це ім'я мало про що говорить, тому будь-які пояснення не зайве почати з того, що в 1995 Україна жила цілком і повністю в парадигмі російського телебачення. Лістьєв був гендиректором телеканалу ОРТ, першим ведучим того самого «Поля чудес» і дуже популярного ток-шоу «Час пик». До речі, ідеї обох телепрограм були спижені в американців. Ніколи такого не було, і от знову.
Убивство відомого журналіста, яке так і залишилось нерозкритим, викликало немалий суспільний та медійний резонанс. На телебаченні його обговорювали тижнями, якщо не місяцями, а я був невільним глядачем. «Насолив комусь» – приблизно такий найкоротший вердикт можна було почути в ті дні.
Як і «насолили комусь» – стосовно кафе «Казка». Ці дві абсолютно непов'язані події ідеально склалися у моїй свідомості у єдину логічну для мене тодішнього версію.
Я наступний. Незабаром мене уб'ють.
Це було настільки кричуще очевидно, що не викликало жодних сумнівів. Намагання рідних мене заспокоїти тільки підсилювало побоювання, що все дуже погано. Я прислухався до підозрілих звуків вночі у темній квартирі, а знаходження у під'їзді (адже журналіста застрелили саме у власному під'їзді!) практично завжди означало панічну атаку, особливо, коли згори чи знизу я чув чужі кроки. Одного разу в переповненому тролейбусі я наступив на ногу якомусь мужику. Мужик нічого мені не сказав, але подивився злобно й уважно. Очевидно, що він мене запам'ятав. Очевидно, він мав за це мене убити.
Те сумарне жахіття переслідувало мене кілька місяців. Якщо ви не знаєте, як воно – бути дитиною з хворою багатою фантазією у 90-х, у мене є для вас відповідь. Хуйово.
У парку (де недовго проіснувало кафе «Казка») ми бували насправді настільки рідко, що він здавався мені дуже далеким місцем. Лише через багато років я усвідомив, що він знаходиться просто через дорогу від дому бабусі й дідуся і навіть видний через одне із вікон. Як іноді все залежить від контексту. Той факт, що я зумів завести житло у Вінниці через дорогу від парку, я вважаю одним із найкращих збігів у моєму житті. Факт, що я жив через дорогу від парку, але в 90-х у Кривому Розі – ну таке…
Парк переживав екзистенційну кризу подібно до тої, що трапилося з «Казкою», тільки більш розтягнену в часі. Похилені іржаві каруселі, коло яких годі було шукати дітей, роздовбаний танцмайданчик, вкритий битим склом і голками. Головними та найбільш масовими його гостями були наркомани.
Парк утворився на місці балки Малої Глеюватої, що впадає в річку Саксагань, тут же з неї було виведено послідовно два ставки, певно, для регуляції рівня води. Верхній ставок колись навіть був місцем відпочинку, і зараз би я сам не повірив, що бачив, як у ньому купаються люди, а інша частина засмагає на березі. Нижній ставок наглухо заріс очеретом ще в ті давні часи, що мені здавалося дивним і викликало різні конспірологічні фантазії.
Спочатку у верхньому ставку сталася якась зараза, що подохла вся риба – тупо спливла животами вгору до берега, що відвадило відпочивальників. Поступово він засмердівся й так само пересох. Нині в обох ставках, точніше, ямах на їх місці, не залишилося і згадки про воду. Крізь сухий очерет можна спокійно перейти стежками на інший берег. У верхньому встигли вирости кількаметрові дерева, що мали б нагадувати мені, який я насправді старий.
Я бачив ці ставки повними води й людними знов, у своїх снах, не раз. Ще школярем мріяв, що як стану мільйонером, обов'язково відновлю на них рекреаційну зону. Та якось не склалося.
Парк нині виглядає куди краще, ніж 30 років тому. Відновлені каруселі, стежки та клумби, на відремонтованому танцмайданчику зрідка бувають якісь концерти для дітей. Тепер тут куди більш ймовірно зустріти мамочок з колясками й бабусь з онуками, ніж наркоманів, хоча ті й не зникли остаточно. Взимку на перетині основних доріжок прикрашають скромну ялинку.
Ставки так і залишилися сухими ямами в найбільш занедбаній частині парку. Кафе «Казка» досі стоїть, точніше, бетонна коробка від нього – видно, збудували на совість. Вікна й двері наглухо закриті іржавими віконницями. Ні те, ні друге вже ніхто не відновить. Та й мільйонером я, очевидно, не стану.
6
Призабутий хіт з 90х
- 17.07.25, 00:02
Почувши нову пісню, одразу згадався призабутий хіт з 90х., бо саме з нього використана мелодія. До речі, це доволі поширена практика — накладати новий текст на стару мелодію. І в таких випадках, як мінімум, хочеться згадати назву трека та виконавця. А ще краще — послухати.
Цим давнім треком виявилась композиція "Better off alone" від Alice Deejays (хоча чомусь вважав, що це ATB). Прикольна композиція, майже без слів — з одним реченням, що повторюється. Типово, танцювальний трек. В 1990х таке було в моді.
Пригадую, що цей трек часто ставили на GALA radio, яке ледве не єдине з музикою ловив старенький радянський радіоприймач. В юності мені подобався цей трек. Та й зараз теж. Навіть за сучасними мірками звучить непогано.
Ну а може ще й назва треку зачепила. Бо довго притримувався концепції "краще самому".
А який кліп? Зацініть! Сюжет, звичайно, банальний. Але знято цікаво. Особливо, кадри з грудьми:)
7
Український митець....
- 16.07.25, 22:52
- ЖИТТЯ ТРИВАЄ
12
Воїну
- 16.07.25, 19:29
Тобі б іще жити і жити...
Та ти уже на небесах.
Тобі б ювілей ще зустріти,
Та ти вже у кращих світах.
Та ти вже стоїш перед Богом
У світлі сріблястих зірок
І стелиться в вічність дорога,
Де болю нема і тривог.
Назавжди в небесному війську...
Завершивши шлях свій земний,
Ти в пам'яті житимеш вічно,
Відважний,завжди молодий.
Сьогодні під брамою раю
Тебе зустрічають батьки
І ангел крилом відкриває
Для тебе нетлінні світи.
Душа твоя вільна і чиста
Вже в Божій опіці й теплі,
Молитвами рідних зігріта,
А тіло в холодній землі.
Молись за нас,воїне світла!
З небес рідний край борони.
Хай вічна Любов тобі світить
Свічками у храмах земних.
14
