Автор Яна Хмелюк

 Станіслав Прощенко, учасник російсько-української війни, громадський діяч

«Якщо цю ракову пухлину не зачистити, вона вибухне новою війною». І мені також це принципово в нашій країні. Навіть категорично принципово. Щоб російська церква пішла з нашої святої землі. Назавжди. Безумовно. З Почаївської Лаври. Зі Святогірської. З Печерської.

Це мета моєї роботи. Ціль останніх чотирьох років життя. 403 «Сповіді». 403 долі. З яких майже половина – це священики, капелани та ченці. Рідні та кровні українці, котрі вірують в Бога і Україну хочуть жити вільно та справедливо.

Воля – частина нашої суті. Невіддільна частинка українства. Віра. Віра предків. Ікони. Люди, котрі навчають нас молитися та любити. І раптом на восьмому році війни ми розуміємо, що повністю не захищені від ворожого лицемірства кремлівської церкви, котра захопила численні українські храми та руйнує свідомість багатьох українців.

Злодійкуваті, підступні істоти проповідують любов до кремлівських божків і збирають з українських вірян гроші нашому ворогу. Тут і біль, котрий іноді просто спустошує, коли кожна наступна влада заграє з внутрішнім ворогом українства замість того, щоб нейтралізувати п’яту колону всередині країни.

Банальність зрадницьких дій вже ні для кого не секрет. Байдуже мовчання – безхребетність більшості. Наша байдужість – це внутрішня хвороба, це наче проказа, що роз’їдає душу українства.

Я завжди пишу про те, що такі хлопці, як Станіслав Прощенко, вже ніколи не повернуться з війни. Душею вони там назавжди. Поруч із тими, хто дивиться на нас з Небес. І вони це гостро відчувають. І ці погляди, ці душі вони вже не зрадять ніколи.

А ми? Суспільство? Громадськість? Українство? Де ж усі ми? Займаємося власним життям? Намагаємося будувати власне майбутнє, закриваючи очі на те, що за наше вільне сьогодення проливається кров і гинуть найкращі?

Одужання душі в її покаянні. Каяття. Ми не помічаємо всередині себе цілу армію українофобів і зрадників, тим самим намагаючись йти вперед із заплющеними очима. Мені це дуже болить. Це крає душу. Забирає сон. Зриває з місця і несе Україною, щоб об’єднати тих, хто прагне мирного неба над нашими головами і єднання нас як Нації. Нації, котра має тисячолітню історію.

І кожен з тих, кому не байдужа доля нашої країни бере на себе хрест десятка байдужих. Вони несуть на собі неспівмірну ношу. Свою і чужу. Це вибір кожного з нас. Я не знав Святослава Прощенко перед програмою. І можливо ми більше не побачимося. Байдужі та бездуховні називають його по-різному.

Я можу назвати Станіслава лише Братом. Моїм справжнім Братом по українству. У нас одна країна. Один прапор. Одне українське небо над головами. Так хто він мені?Брат! Брат, котрий у надзусиллях несе свій хрест, не зважаючи на каміння, що летить в нього та гомін ватної юрби. Він повернувся з війни і продовжує воювати за свою ВІРУ.

Московити мають піти з нашої землі назавжди, забравши з собою брудних попів чужої для нас віри. Діалог. На краю ночі. Під зоряним небом нашої рідної Богом даної України. Дякую за непримиренну позицію. В цьому і є соль нашої землі – будь-що боронити нашу повну та безумовну ВОЛЮ.

https://youtu.be/oXDNtz2vpzc

Хмурый полдень на Банковой в Офисе президента. По коридорам носятся сотрудники, пытаясь отыскать хоть что-то, что можно натянуть на анонсированный «переворот», а в малой переговорке в конце коридора четвертого этажа срочно созывается совещание. Тема совещания: «Підсумки року у сфері медіа».

В полуоткрытую высокую дверь по очереди проскальзывают сотрудники, у двери стоит, облокотившись о стену, Верочка и беседует с бабой Любой. Верочка одета в прекрасный черный брючный костюм и светло-коричневые туфли, в руке она вертит телефон.

Баба Люба сегодня – в медицинском костюме, что так любят носить хирурги, в синей шапочке из Давоса с отрезанным помпоном и, неожиданно, в маске. В руке она держит бесконтактный термометр.

Баба Люба: … отоді я йому і говорю: «Леонід Макарич, ну вот на...уя? Ну це ж просто навіть бумажка с гучною назвою «Будапешський меморандум», а ядерну зброю навіщо віддавати?».
Верочка (заинтересованно): А он шо?
Баба Люба: Ну а він такий: «А воевать с кем будем? С НАТО? Или даже с Россией?».
Верочка: А вы шо?
Баба Люба: А я така «А хоч би і з Росією…» А він взяв і розсміявся.
Верочка: Мдааа…

По коридору несется Премьер-министр Денис Шмыгаль, размахивая бумагами. Денис одет в привычный серый костюм и помятую рубашку. Он тяжело дышит и даже немного хватает ртом воздух.

Денис (тормозя): Еще не началось?
Верочка (глядя в телефон): Владимира Александровича еще нет.
Денис (облегченно): Фуууух, успел! (делает шаг вперед).
Баба Люба: Альо, стопе! Сєртіфікат показуємо!
Денис: Что? Ах, да… – начинает рыться в карманах, потом находит скомканную бумажку грязно-желтого цвета). – Вот!
Баба Люба (наводит термометр на бумажку): Зара подивимось… Чєрєз Шкарлєта бралі?
Денис (возмущенно): Чего это сразу «через Шкарлета»? Может, я к семейному…
Баба Люба (перебивает): Через Шкарлєта не беріть, у нього качєство нізкоє. У Верещук навіть в «Діє» не показує. Все, проходьте будь-ласка.
Верочка (наклоняется к Денису с заговорщицким видом): Денис Анатольевич, вам привет от Рината Леонидовича.

Денис (меняется в лице): О Господи. Что, уже, да? Началось? Пора?
Верочка (не меняя серьезного выражения лица): Не волнуйтесь. И не оглядывайтесь. Не дергайтесь, я сказала! Вы должны выглядеть естественно. Идите, что ли, миллиард долгов Фирташу спишите… Не подавайте виду. Ринат Леонидович с вами свяжется.
Денис (с трудом сглатывая): Да, я… я пошел.

Премьер, в походке которого не остается и следа от былой ловкости, ссутулившись, заходит в двери. Баба Люба хмыкает, Верочка улыбается уголком губ.

К переговорке подходит Алексей Арестович. Алексей одет в джинсы и красивую рубашку, он смотрит в телефон и шевелит губами, вероятно разучивая новый темник.

Баба Люба (поднимает термометр): Альо, стопе, гражданін! Сертіфікат показуємо!
Алексей (отрывает глаза от телефона): Что? А, да, сейчас, у меня в «Дие»… (Верочке) Вы так хорошо выглядите сегодня… Вам так все идет!
Баба Люба: Все одно не дасть (подносит термометр к экрану телефона, внимательно смотрит на цифры). Лєгітімний. Всьо, проходім, не задєржуємся в двєрях.
Верочка (нагибается к Алексею и произносит заговорщицким тоном): Алексей, вам привет от Петра Алексеевича.
Алексей (делает недоуменное лицо и начинает оглядываться): Ээээ… Это такая провокация, да? Это вас Лещенко подговорил, да? Ревнует, гад такой!
Верочка: Петр Алексеевич сказал, вы все поймете. Сохраняйте спокойствие, ведите себя как обычно.
Алексей (приосанившись): Что вы мне рассказываете, я – военный разведчик! Я умею соблюдать конспирацию! Вот однажды я разговаривал с коллегами из ЦРУ…
Баба Люба: Ой, з «колєгамі», можна подумать, шо в ЦРУ тожє єсть «головний по ютубу». Йди вже, развєдчік.

Алексей, все еще вертя головой вокруг, уходит, и в коридоре показывается высокая фигура Андрея Ермака. Он равнодушно проходит мимо, даже не кивнув и не прореагировав на термометр.

Баба Люба (обескураженно): А сєртіфікат?
Верочка: Его ковид не берет (в спину Андрею): Вам привет от Владимира Владимировича.

Андрей молча кивает и закрывает за собой дверь. Правда, тут же распахивает ее обратно, ведь из-за поворота показывается Владимир Александрович. Президент идет красиво и уверенно, заранее делая обеспокоенное лицо, но с приближением к двери его шаги все более и более замедляются.

Верочка (неискренне улыбаясь): БабЛюба, вот давно хотела поинтересоваться вашим мнением об одном парадоксальном наблюдении.
Баба Люба (стягивая маску на подбородок): Жгі, доню, все як на духу скажу.
Верочка: Вот я смотрела два выступления нашего президента, причем почти подряд – пресс-конференцию и потом речь в Верховной Раде. И задумалась, почему Владимир Александрович на прессухе бэкал-мэкал, мычал, в словах путался, междометия вставлял везде, где возможно… а потом в Раде – ну просто песня, а не речь. Льется гладко, красиво, связно… Жуткий диссонанс с конференцией. Вы женщина опытная, давно тут работаете… как думаете, в чем причина?
Баба Люба (мгновенно): Тю, так все понятно.
Верочка: И что?
Баба Люба: У Раді він шо? Правильно, стояв. А на прєссухе – на стулі сидів.
Верочка (изумленно): Эээ…
Баба Люба: Може, в нього там якийсь нєрв защємлює, чи шо, ну я не знаю. Але іншого пояснення немає.
Верочка: Я в аху… Я несколько обескуражена (шагает к подходящему президенту): Владимир Александрович, все уже собрались!
Владимир Александрович (с подозрением глядя на баба Любу): Вы чего это в белом?
Баба Люба: Це мєдкостюм спеціальний, я ж, Володимир Олександрович, сьогодні сєртіфікати перевіряю.
Владимир (мрачно): Снова вы мне врете! Костюм медсестры – это халат, чулки, помада и ота хрень, шоб слушать «дышите – не дышите»! А не штаны с рубашкой!
Верочка: Оххх… Сразу видно, в каких клиниках лечились… Вас ждут. (Вдруг наклоняется к Владимиру с заговорщицким видом): Вам привет.
Владимир (тут же заинтересовывается): От кого?
Верочка: Ни от кого. Просто – привет.

На березі пештської набережної в Будапешті, поруч із парламентською резиденцією, тисячі жертв Голокосту в Угорщині, увічнені пронизливою скульптурною композицією. Отож, розповідаємо Вам про кинуте взуття на березі…

Шість десятків пар черевиків, туфель, дитячих сандалів та черевичків, з металу та каменю, встановлені 16 квітня 2005 року. Вони виконані настільки майстерно, що при найближчому розгляді зрозуміло, що це художня інсталяція. Ідею режисера Яноша Джана Тогай втілив його друг, скульптор Дьюла Пауер. Не дивно, що меморіал так приголомшує з першого ж погляду, художник використав для роботи моделі 40-х років, при погляді на кожну пару не важко уявити людей, що могли залишити взуття на березі.

Протягом кількох місяців 1944-1945 року в Угорській столиці стратили тисячі євреїв. Достовірної інформації про кількість загиблих уже не дізнатися, їх звозили до місця розстрілу армійськими машинами, вимагали роззутися та зв’язували по руках у ланцюг. Господарські нацисти потім, використовували взуття своїх жертв для власних потреб та для продажу.