З 1883 року статус Радивилівського митного округу незрівнянно зріс. Справа в тому, що раніше таких округів у Росії було 17, натомість залишено 9 – Санкт-Петербурзький, Ризький, Вержеболівський, Калішський, Радивилівський (за документами – Радзивиловський), Бесарабський, Південний, Кутаїський і Бакинський (30 тис. рядових та унтер-офіцерів і 1 тис. офіцерів – у середньому на округ відповідно понад 3 тис. і понад 100). Але недовго Радивилову випало пишатися своїм становищем – у 1889 році Радивилівського округу не стало, зилишилася тільки Радивилівська митниця. А місцевою прикордонною вартою керували з інших міст (Санкт-Петербург, Київ), з 1893 року захистом і охороною всіх кордонів імперії займався Окремий корпус прикордонної варти.

 З “Мертвих душ” Миколи Гоголя знаємо про службу Чичикова на митниці: “В непродолжительное время не было от него никакого житья контрабандистам. Это была гроза и отчаянье всего польского жидовства…”. В одному з листів у Радивилів доктор історичних наук Ігор Свєшніков стверджував, що та служба відбувалася в Радивилові. Насправді в першому томі твору Гоголя про це не говориться. Однак в уцілілих фрагментах другого тому “Мертвих душ” записано: “ В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне; оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын”.

 Виходить, літературний герой Чичиков таки служив у Радивилові. Звідки ж Гоголь знав про описані ним зловживання на Радивилівській митниці?

Олексій Улянович Болотников (1735 – 1828), генерал-лейтенант, дійсний таємний радник, член Державної Ради, сенатор, ще в 1818 році був призначений у комітет по Волинській губернії і в комісію щодо зловживань на Радивилівській митниці.

 Письменник Іраклій Андроников встановив і таке. Військовий за вихованням молодості, Петро Дем’янович Завелейський згодом перейшов до «статських справ», поступив у міністерство фінансів і відразу ж «был употреблен к открытию шайки контабандистов», які діяли в Радивилові і в містечку Зельвах, теж на західному кордоні російської держави. Завелейський, як начальник «секретної експедиції», за короткий строк виявив контрабандних товарів більш як на два мільйони рублів. За це митні чиновники і купці, які мали неабиякий зиск на незаконній торгівлі, декілька разів намагалися його отруїти.

 Так що розповідь у «Мертвих душах» – не вигадка М.Гоголя і мала місце саме на Радивилівській митниці. Нагадаю: «ревно-безкорислива» служба Чичикова стала предметом загального здивування і не залишилася поза увагою начальства. Отримавши підвищення і чин, він вирішив, що «настала пора», і подав проєкт виловлення контрабандистів усіх до одного. Якщо, звісно, дозволять виконувати цей проєкт йому самому. Дозвіл надійшов, і ось Чичиков вступив у змову з контрабандистами, і вже бачилися йому мільйонні бариші, адже іспанські барани, одягнуті в подвійні кожушки, пронесли через кордон брабантських мережив на величезну суму. Однак таємне стало явним. У Чичикова все забрали.

І хоч суду йому вдалося уникнути, та нічогісінько не лишилося йому, окрім двох дюжин голландських сорочок, невеликої брички, кріпосних Петрушки і Селіфана та десятків двох «тысчонок», котрі були сховані в нього на чорний день.

 В «Орловских губернских ведомостях» за 2 квітня 1849 року було вміщене дивне оголошення від Київського губернського правліния: «Умершему контрабандисту еврею Бенюмину Вибору о взыскании с онаго 38 рублей 98 коп. серебряных денег, с отсылкою в Радзивиловскую таможню мятежнику Белашевичу о взятии онаго в казну». Окрім факту причетності оголошення до історії Радзивилова, тут важко щось збагнути: контрабандист... заколотник... взяття в казну... стягнення коштів із померлого єврея... Зрозуміло одне: Радивилів відігравав помітну роль у долі і політиків, і торговців, і контрабандистів, і навіть заколотників.

Володимир ЯЩУК, журналіст, краєзнавець.

У 1856 році цензором у Радивилівську прикордонну поштову контору був відкомандирований Матвій Єгорович Лаймінг (1828 – 1914), але в 1861 р. переведений у Житомирську губернську поштову контору. Врешті-решт зі служби його звільнили «за незадовільне цензурування».

 Ще один цікавий документ кидає світло на значення Радивилова в ту пору. «Народная диссертация о перемене правительства в империи нашей», яка вийшла 1798 року з-під пера Олександра Миколайовича Овцина (1768 – 1813?) і яку називають «дворянським дисидентством» ХYІІІ віку, в статті 8 містила такий запис (повторю – відтворення дослівне, зі збереженням особливостей написання слів): «Купечество думает, но не смеет просить, чтобы ГОСУДАРЬ благоволил приказать – открыть по прежнему Радзивиловскую таможню; ибо буде вывозить товары чрез Порты Рижской или Петербургской и в Крыму на Порте Франке, то оне не находют себя в состоянии, а чрез сие их богатая в тех местах торговля превращаится ныне в бедной рынок».

 Зовнішня торгівля Росії здійснювалася в тутешньому краї не лише через Радивилівську митницю, а й через Волочиську, Дружкопільську, через 2 митні застави – Збаразьку і Мервинську та через 2 перехідних пункти.

 Скупий штрих до обставин перетину кордону в Радивилові. Зі щоденника Афанасія Миколайовича Гончарова (1760 – 1832) (предок дітей Олександра Пушкіна по лінії його дружини Наталії Гончарової): «1812 год. 22 августа (3 сентября) , четверг – В Радзивилове. Сей день получил обратно пачпорт, с биваков от города Луцка с позволением ехать в Россию; и наняв фурманских лошадей до Бердичева, в 11-ть чесов утра выехал из Радзивилова».

 У Радивилові народився і провів дитячі роки майбутній відомий російський дипломат, міністр закордонних справ Микола Карлович Гірс (1820 – 1895), нащадок древнього шведського роду. Річ у тім, що його батько Карл Карлович мав у Радивилові посаду поштмейстера. У їхньому домі під час поїздок за кордон зупинялися впливові на той час політичні діячі – князь Адам Адамович Чарторийський, генерал-фельдмаршал граф Петро Християнович Віттенштейн.

 За свідченням письменника Володимира Галактіоновича Короленка, його дід був «директором митниці» в Радивилові. А оскільки в дитинстві Володимир із сім’єю жив у Дубні, можна припустити, що навідувався і до діда в Радивилів.

 У другій половині ХІХ століття, з розвитком капіталістичних відносин і зростанням обсягів товарообігу, значення Радивилова зросло. Прикордонна служба до кінця століття виділилася з Департаменту митних зборів як самостійна структура. На заміну вільнонайманій сторожі, митним чиновникам і козакам до західного кордону імперії, в тому числі до Радивилова, спрямували військо прикордонної варти, якому в завдання ставилися охорона кордону від зазіхань іззовні, боротьба з контрабандою і виконання карантинних заходів. Радивилівський митний округ був у підпорядкуванні головного управління прикордонної варти Департаменту зовнішньої торгівлі (з 1865 року – Департаменту митних зборів). Оскільки структура митних округів скрізь у Російській імперії була однакова, то й у Радивилові митний округ мав у своєму складі бригаду з 3 – 5 рот. Ця бригада охороняла ділянку кордону до найближчих митних округів, тобто в кілька сотень кілометрів. Ротна ділянка являла собою віддаль від 25 верст. Роти мали по 2-3 загони, загонова ділянка розбивалася на 15 постів. Охоронювані відрізки були неоднакові, тому й чисельний склад постів коливався від 5 до 20, а то й 50 чоловік. У середньому радивилівський прикордонник відповідав за безпеку 5 верст кордону. Відомо, що російсько-австрійський кордон у 1117 верст перебував під охороною 6 бригад у складі 220 постів. Досить-таки щільне пильнування.

 Старшими постів і начальниками кордону були вахмістри або єфрейтори, на чолі загонів стояли штабні ротмістри або ротмістри, відділами командували підполковники, бригадами – полковники і генерал-майори. Таким чином, можна стверджувати, що поховані у Радивилові генерал-майори Олександр Федорович Крамер (1800 – 1871) і Оскар Густавович Нітц (1847 – 1907) були командирами тутешньої бригади. Генерал-лейтенант Петро Тимофійович Лазовський (1842 – 1910), як записано на надмогильному пам’ятнику, очолював прикордонну варту. Цю ж варту раніше очолював полковник Петро Павлович Каверін, колишній приятель Олександра Пушкіна. Дійсний статський радник Володимир Іванович Благой (1839 – 1895) був начальником Радивилівського митного округ, а Микола Васильович Баклановський (1835 – 1908) керував Радивилівською митницею (обоє за заслуги перед православ’ям поховані біля церкви св. Олександра Невського).

 Безумовно, мали відношення до Радивилівської митниці і охорони кордону митний працівник, колишній керівник Керченської портової митної ради Йосип Іванович Александрович (помер 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник Каранат Федорович Бузовський (1785 – 1838), ротмістр цієї бригади Гаврило Георгійович Сливинський (п. бл. 1914), статський радник Георгій Олександрович Петров (п. 1896), колезький радник Андрій Іванович Малишев (п. 1881), надвірні радники Олексій Олександрович Солодов (1765 – 1822), Петро Петрович Урсин-Нємцевич (1828 – 1889), титулярний радник Павло Петрович Комарницький (п. 1894), поручик прикордонної варти Антон Васильович Радзевенчук (1834 – 1879), телеграфіст Георгій Іванович Улович (1881 – 1905) та інші.

 Вписані на надмогильні таблички в Радивилові титули «єфрейтор», «вахмістр» тільки сьогоднішньому читачеві можуть видатися малозначущими. Ці люди займалися розстанковкою піших і кінних нарядів (від одного до п’яти чоловік). Цікаво, що прикордонники перед заступанням на службу тягнули жеребки, які визначали ділянку несення служби. У лісо-болотиситій місцевості між Сестрятином і закордонним Клекотовом така служба давалася важче, ніж на горбисто-рівнинній між «російською» Дранчею і «австрійською» Бучиною, адже сестрятинські ліси були більш вірогідним напрямком руху порушників кордону. Сама назва села, за переказами, вказувала, що колись тут хтось «сі стратив», тобто, мабуть, втратив контрабандні товари. До речі, населення, знаючи, що частину коштів, отриманих від вилучення контрабанди, йде на преміювання добровільних помічників, допомагало прикордонникам. Так що кордон однаково допомагав у боротьбі за виживання: як тим, хто сприяли контрабандистам (бо прекрасно знали всі місцеві стежки-доріжки), так і тим, хто підсобляли у їх виловленні. Утім, порушники виявляли неабияку вигадливість і кмітливість.

 Ось опис одного з таких випадків: «Начальник караулу, отримавши відомості про підготовлене перекидання на його ділянці великої партії товарів, улаштував засаду на шляху передбачуваного руху порушників кордону. Було це вночі. Спочатку пройшов дід. Приблизно через годину начальник караулу зі своїми помічниками неподалік почули сигнал про допомогу, яким звичайно користувалися прикордонні наряди. Потрібно було добре знати службу, щоб не піддатися на цю провокацію. Минуло п’ять хвилин, і дорогою від кордону галопом із криком про допомогу проскакав вершник. Засада пропустила його. Через деякий час услід за ним проїхала бричка з «веселою компанією». Засада пропустила і її. Тільки слідом за бричкою з’явилися завантажені підводи. Тоді засада виявила себе і, підстріливши коней, затримала контрабанду».

 Дрібні партії контрабандного товару переправляли за допомогою натренованих коней, які, обв’язані мішками, без вершника перетинали кордон і рухалися до знайомого їм місця, де чекали контрабандисти.

 Уночі прикордонники користувалися слідовими ліхтарями. Мали при собі караульних і сторожових псів, з 80-х років ХІХ ст. їх використання було обов’язковим. У циркулярі від 12 липня 1884 року пропонувалося мати на посту по дві-три сторожові собаки (з породи сибірських лайок).

 У 1860 році при всіх прикордонних бригадах західного кордону організуються учбові команди для підготовки вахмістрів і унтер-офіцерів, яких гостро не вистачало. У 1861 році бригади біля Радивилова, як і на всьому західному кордоні, зміцнили об’їждчиками з офіцерами. У міру збільшення чисельності 12-го Донського козачого полку, розквартированого в Радивилові, загони місцевої варти з населення поступово починають відсторонюватися від вартування кордону.

 З відкриттям залізничного сполучення з європейськими країнами товарні состави через Радивилів вивозили на експорт ліс, пшеницю, вовну, жито, велику рогату худобу. Ввозилися сталеві і залізні вироби, машини і сільськогосподарські знаряддя.

 Після 1874 року служити на кордон у Радивилів починають прибувати рекрути, якими вирішили комплектувати й прикордонні бригади, оскільки в Росії на основі маніфесту ввели загальну військову повинність (6 років дійсної служби і 9 років перебування в запасі). Російські прізвища серед жителів сьогоднішньої Радивилівщини нагадують про цю сторінку в історії міста, адже багато хто з новобранців після закінчення строку служби залишався жити в Радивилові, заводив тут сім’ю.

 З 80-х років начальниками Радивилівського митного округу могли бути не тільки цивільні чиновники, до числа яких раніше належали Володимир Благой чи приятель Оноре де Бальзака – Павло Гаккель, а й генерали та штабс-офіцери з правом носити військову форму і залишатися з отриманими званнями. Прикордонна варта набуває справжнього військового вигляду. Навіть її забезпечення ведеться за стандартами військових частин.

З 1795  року, після третього поділу Польщі, волинські землі відійшли до складу Російської імперії, Радивилів (у документах – Радзивилов) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрією проліг між Радивиловом і Бродами. Прикордонний статус Радивилова зумовив те, що в ньому розмістили прикордонну варту і митну службу, зросла роль поштового відомства.

 Сенатський указ від 16 вересня 1796 року носив назву: «Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий». В цьому указі між іншим було й таке (тут і далі, аби зберегти колорит епохи, цитуватиму деякі російськомовні документи, не перекладаючи їх і зберігаючи особливості правопису): «В прекращение разных неудобств, которые встречаются от свободного и неограниченного печатания книг, признали Мы за нужное следующие распоряжения: 1)в обоих престольных городах Наших, Санктпетербурге и Москве, под ведением Сената, в Губернском же приморском городе Риге и Наместничестве Вознесенского в приморском городе Одессе и Подольского при Таможне Радзивиловской, к которым единственно привоз иностранных книг по изданному вновь Тарифу дозволен, под наблюдением Губернских Начальств учредить Цензуру, из одной духовной и двух светских особ составляемую... 3)Никакие книги, сочиняемые или переводимые в Государстве Нашем, не могут быть издаваемы, в какой бы то ни было типографии, без осмотра от одной из Цензур, учреждаемых в Столицах Наших, и одобрения, что в таковых сочинениях или переводах ничего закону Божию, правилам Государственным и благонравию противного не находится. 4) Учрежденные, как выше сказано, в обеих

Столицах, також в Риге, Одессе и при Таможне Радзивиловской Цензуры должны наблюдать те же самые правила и в рассуждении привозимых книг из чужих краев, так что никакая книга не может быть вывезена без подобного осмотра, подвергая сожжению те из них, кои найдутся противными Закону Божию, Верховной власти, или же развращающие нравы...»

 Радивилівська митниця була відкрита 11 лютого 1798 року. У 1798 році посада цензора на цій митниці була запропонована професору хімії Академії наук Якову Дмитровичу Захарову, але він відмовився, пославшись на свою недостатню обізнаність у питаннях літератури, політики тощо. Все одно факт сам собою знаковий: цензорська посада в маленькому Радивилові визначалася як рівнозначна званню академіка.

 У 1827 р. були запроваджені «почт-диліжанси» – поштові диліжанси для перевезення пасажирів і пошти білоруським трактом від Санкт-Петербурга через Могилів, Київ і Житомир до Радивилова. До 1851 року в Росії вже нараховувалося 17 ліній руху таких карет. Пошта в Радивилові мала тільки 2 поштові скрині – одну в приміщенні, другу біля нього.

 26 квітня 1823 року мандрівник занотовує: «Через Бердичів є пряма і найкоротша дорога з Києва в Радзивилів. Але цю дорогу в повному розумінні можна назвати операційною лінією євреїв; на ній немає інших станцій, окрім єврейських, і майже немає іншого народонаселення, окрім єврейського. Боячись голоду, спраги і безсоння, подибуваних звичайно в неохайних корчмах, я зважився повернутися на поштовий тракт, через Житомир» («Записки русского путешественника А. Глаголєва с 1823 по 1827 год», Санкт-Петербург, 1837 р. Друге видання з’явилося 1845 р. в друкарні К.Жернакова).

 А ось ще витримки із цих же записів кінця квітня 1823 року: «Чутливі мандрівники! Якщо потрібно вам бути за кордоном, не їздьте через Радзивилів. Жорстокі тутешні євреї не тільки перешкодять вам виплакати ваше серце, але й не дадуть зронити жодної сльозини. Митниця, в якій записуються паспорти, знаходиться поряд із самим Радзивиловом, а рогатка – в двох верстах від митниці. Вона стоїть серед гаю і оточена декількома будиночками, в яких живуть офіцери і козаки. Щойно дано було наказ пропустити мене, десять євреїв кинулися на мою валізу, як на здобич; потягнули її в різні боки, у напрямі відцентрових сил; почали сваритися і давати один одному штурхани; нарешті схопили самого мене, посадили в довгу закриту бричку і попросили декілька грошів. Тепер-то втрапив я в руки євреїв! Фактор Мошка, якому начальник митниць Р.К-ий наказав провести мене до Бродів, єврей-фурман і третій єврей, п’яний, що сів для компанії, везуть мене одного через ліс по пнях, по колодах».

 Митний пост (рогатка) діяв на кордоні, тобто на тому місці, де зараз пролягає адміністративна межа між Рівненською та Львівською областями. Згадана в тексті рогатка – пункт перепуску через кордон. Могла відігравати й роль оборонної споруди, адже, як правило, влаштовувалася так: обносилася деревами, поваленими рядами або хрест-навхрест верхівками в чужу сторону.

 Цікаві нотатки з середини червня 1829 року виявив бродівський краєзнавець Василь Стрільчук. Записи залишив англійський мандрівник, лікар Едвард Мортон; під назвою «Подорож у Росію та перебування в Санкт-Петербурзі і Одесі в 1827 – 1829 роках» вони були опубліковані 1830 року в Лондоні.

Отже, мандрівник зі сторони Дубна під’їжджає до Радивилова, до російсько-австрійського кордону: «Нарешті ми прибули до першої зупинки, приблизно за чотири версти від міста. Як тільки наблизилися, шлагбаум опустився, і козак зажадав наші паспорти, які ми представили. Шлагбаум підняли, а після того, як ми проїхали, знову опустили. Нас затримали тут хвилин на 15, щоб переглянути наші паспорти; а коли їх повернули, ми прослідували далі. На околиці Радзивилова ми знову дали паспорти, щоб їх оглянули і повернули; після того ми в’їхали в місто і побачили жахливі, варварські дороги, як ті, що в Дубно. Форейтор [верхівець, що сидить на передньому коні при запрязі цугом – В.Я.], єврей, провів мене до одного з будинків. Були спроби затримати мене тут до наступного дня, проте мені пощастило дістати коней, щоб доїхати до Бродів (російські поштові не можуть долати великих відстаней). Через кілька годин, за які я поміняв свої російські банкноти на голландські дукати, ми вирушили далі. Прибувши на митницю, ми знову пройшли митний контроль. У нас забрали паспорти, оглянули мої речі. Після огляду мене запитали про російські гроші. У мене їх не було. Митники поцікавились, які гроші я використовую для поїздки, і я був фактично зобов’язаний показати дукати, які у мене залишились. Все це створено для того, щоб перешкодити вивозу російських банкнот. Чому? Це залишається для мене питанням… Весь огляд зайняв близько двадцяти хвилин. І коли ми перетнули кордон, я привітав себе зі свободою. Останній шлагбаум затримав мене ще на чверть години: митники просили гроші на випивку, які я відмовлявся дати, переконували, що не можу проходити, поки не зроблю цього. Врешті, коли я вирішив підкоритися, вони пропустили мене, і ми пройшли на нейтральну частину між Росією і Австрією. Чотирнадцять верст піщаних доріг – і я в Бродах. Насамперед мене оточили євреї, які пропонували житло. Один з них провів до готелю під назвою «Золоте яблуко», власником якого був чоловік на прізвище Блоцький… Я прибув до Бродів опів на 11-у увечері, в понеділок, 15 червня, не відпочивавши з вівторка минулого тижня. Я був надзвичайно стомлений, але, в першу чергу, схвильований безперервним злодійством, з яким зіткнувся в дорозі. …Вулиці Бродів вузькі, але добре вимощені, являють собою вражаючий контраст до жалюгідних дерев’яних доріг Радзивилова… Будинки зведені з каменю, криті лісоматеріалом у вигляді плиток, тим більше вражаючих, якщо вони старі й почорнілі».

 (Для довідки: 1 староруська миля = 7 верст = 7 кілометрів 467,6 метра: 1 староруська верста = 1 кілометр 66,781 метра).

А про те, якою побачив французький письменник Оноре де Бальзак Радивилівську митницю у 1847 році, можна прочитати в статті про Бальзака, опублікованій у моїй книзі “Радивилів у перегуках віків” (2020).

 У 1846 році після закінчення курсу навчання у Віленському дворянському інституті на Радивилівську митницю був направлений на роботу дворянин Микола Іванович Рудницький (нар. 1831). У 1851 році він переведений у Бесарабську казенну палату. З 1855 року, вийшовши у відставку, вступив на навчання в Петербурзьку академію мистецтв. Через два роки був переведений у натурний клас, де пробув порівняно довго, причому весь 1859-й, «за домашніми обставинами», не відвідував класів; а 1861 року за автопортрет був відзначений академією другою срібною медаллю. Лише 1866 року отримав атестат на звання некласного художника ; в 1864 отримав від Академії відпустку для поїздки в Бессарабію «для художніх занять». Подальша діяльність та роботи Рудницького невідомі.

 Ще архівні знахідки. «Журнал действий III отделения С. е. и. канцелярии по делу колежского секретаря Николая Ивановича Гулака и Славянского общества», 1847 рік, 14 травня:

 «В 10 часов утра доставлен из Радзивиллова арестованный при возвращении из-за границы в Россию надворный советник Федор Чижов со всеми его вещами и бумагами. К рассмотрению бумаг его немедленно приступлено. Рассмотрение бумаг Чижова окончено. Из них видно, что он

два раза – в 1845 – 1846 гг. – путешествовал по славянским землям и что он преимущественно занят славянскими идеями. По примеру других славянофилов он рассуждает о возвышении народа, о достоинстве человека и проч., а по местам проявляется у него мысль о соединении славянских племен под российскую, однако же, державу. Ничуть не заметно ни политических злоумышлений, ни сообщества с кем-либо; Чижов везде является славянофилом, вроде московских, которые даже печатают подобные напыщенные и двусмысленные фразы. Несколько сомнительны только стихи его к Хорвату, в которых он говорит о народе в таком смысле, как бы хотел, чтобы народ был главным сословием в государстве. Из другого журнала Чижова видно, что он имел свидание и

переписку с польскими выходцами Мицкевичем и гр. Гуровским, тем самым, который был осыпан милостями государя и в 1845 году бежал за границу. Гр. Гуровский должен быть также пламенный славянофил и полюбил Чижова за приверженность его к славянству. Напротив того с Мицкевичем Чижов имел не столько дружбы, сколько споров, ибо Мицкевич в своих лекциях о славянских племенах вовсе не упоминал о русских, а Чижов несколько раз ходил к Мицкевичу именно с тем, дабы доказать, что, рассуждая о славянах, несправедливо и невозможно забывать о столь могущественном племени, как русские. В бумагах Чижова находится еще письмо Луи Бонапарта, сына Люциана, который, собираясь издать словарь всех языков и наречий, просил Чижова о содействии к собранию славянских слов. У Чижова не оказалось ни кольца во имя св. Кирилла и Мефодия, ни бумаг, кои показывали бы связь его с киевскими славянистами или с Славянским обществом. Из всех обвинений против Чижова составлено 15 вопросов, которые и предложены ему для написания ответов».