Слобода Лоцманська Кам'янка — дуже давнє запорізьке займище. За запорожців тут були зимовники військової старшини Старого Кодаку. Заселення цієї місцевости почалось з 1750 року, коли з наказу запорізького Кошу сюди перевели частину лоцманів з Ненаситецької берегової сторожі тамошньої гребної флотилії, як каже про це місцевий церковний історик, додаючи до цього, що стало сімейний люд Кам'янку почав заселяти з 1770 року.
Отже, можна сказати, що 1770 року був великий напад татар на південну країну Запорожжя, а в такім разі маса запорізьких гніздюків себто козаків-хазяїв, кидалась з півдня на північ запорізьких степів і там закладала нові села…
В 1775 році Запорозька Січ російським урядом була ліквідована, проте потреба в лоцманах як провідниках через величезні річкові пороги все ж залишалася. У лоцманів були певні привілеї: звільнення від повинностей та рекрутського набору, а найголовніше – їм дали широкі права самоврядування. Лоцманська громада мала свою виборну адміністрацію – Контору, до якої обирали терміном на 3 роки отамана, скарбника та писаря. Це було запорукою збереження устрою та традицій лоцманського товариства, а також певним відголоском запорозьких звичаїв. Лоцманська Кам’янка в XIX ст. була державним селом, а її мешканці офіційно не були кріпаками. Кам'янці спочатку поставлено молитовний будинок із старої скасованої церкви города Старого Кодаку, а потім того, 1794 року, збудовано й церкву…
…Року 1811 вийшов наказ: поселян казенних селищ Кам'янки та Старого Кодаку обернути всіх на лоцманів, літами од 20 до 60 років… (з книги «Дніпрові пороги")
За царським наказом лоцмани були забов'язані проводити плоти та баржі через пороги, за це їм була призначена платня в розмірі 25 рублів на рік<br
Робота лоцмана була досить небезпечною, не рідко вони гинули в порогах, коли помилившись розбивали пліт чи баржу. За биті судна покарання не було, бо це був чималий ризик для власного життя, в рейси лоцмани ходили тільки по черзі, за дотриманням черги слідкували дуже суворо. Оскільки річна платня була не надто велика, аби нормально прогодувати сім'ю лоцмани мали земельні ділянки, де сіяли пшеницю та жито, а біля хат, на присадибних ділянках садили фруктові дерева та різну городину.
Лоцманська Кам'янка має славну історію, з нею пов'язані чимало видатних людей. Не раз тут бував професор Яворницький, а Ольга Петрівна Косач (по чоловіку Кривенюк), донька Олени Пчілки, тобто рідна сестра Лесі Українки, працювала в цьому селі лікаркою з 1910 року. Чоловік її був учителем. Разом вони організували на базі школи аматорський театр, де ставили різні п'єси.
Якось пані Олена приїхала до Лоцманської Кам'янки щоб провідати доньку та зятя і поглянувши на бурхливі води Дніпра вирішила будь що стати першою жінкою яка пройшла весь каскад дніпрових порогів, з проханням провезти її по порогах вона звернулася до лоцманів але отримала категоричну відмову. Справа в тому, що лоцмани були людьми дуже забобонними і вважали що жінка на плоту чи баржі це вірна смерть всім, бо підпорожний (чорт, який живе в тому порозі втопить усіх) тому жінки навіть близько до плотів не підходили. Про невдалі спроби домовитися з лоцманами вона повідомила Яворницького, і Дмитро Іванович вирішив спробувати допомогти пані Олені. Він приїхав до Лоцманської Кам'янки і запропонував найбільш відчайдушним лоцманам уважити видатну гістю.
Так підпорожний втопить і її і нас!
А ми його обдуримо!
Як же це станеться?
Ми пані Олену козаком переодягнем, всі необхідні речі в театрі візьмемо.
Так де ж вона буде переодяглася?
Є у мене добрий знайомий Трохим Петрович, я з ним домовлюся щоб у нього в хаті вона переодяглася, а ви провезіть по першому порогу її так, щоб далі йти вона не захотіла, а як вона скаже досить, далі не треба, ви приставайте до берега, як раз буде наше село, а як все вийде, з мене двовідерне барило горілки.
Тоді інша справа!
В призначений день всі зібралися біля хати Трохима Петровича, зять Михайло Васильович приніс весь необхідний реквізит, і от таке диво, в хату зайшла солідна жіночка, а вийшов молодий козак, у широких штанях, у чоловічому жупані, у кудлатій шапці, під яку було заховане жіноче волосся. Зять присікливо оглянувши тещу, сказав:
Майже добре, але так буде вірніше!
І приклеїв пані Олені розкішні вуса
Тепер навіть рідна донька не впізнає, не те що підпорожний! Тепер можна і до плита!
Далі все начебто пішло за планом Яворницького, перший поріг плит пройшов успішно, але як не старалися лоцмани, пані Олена не злякалася на стільки, щоб відмовитися від своєї мети і наполягала на продовженні сплаву, довелося лоцманам видумувати причину щоб пристати до берега, причиною стали вуса, які загубила пані Олена, скоріше за все краплі води розчинили театраний клей і вони просто відпали. Але забобоні лоцмани сказали, що це поганий знак, мовляв пошуткували і досить далі не треба, а Ви, пані Олено не сумуйте, ви і так перша жінка, яка взагалі пройшла хоч один порог і не злякалися. Вам є чим пишатися! Так і закінчилася ця пригода. Цю історію розповів мені мій дідусь Семен Трохимович, з його слів записано вірно.