Есть плохой признак, который ясно говорит: любви нет. Ни любви, ни дружбы, ни симпатии. Хотя это всё может имитироваться, изображаться, даже перед самим собой. Но если такое происходит - любви нет. Есть скрытая ненависть, даже от самого себя скрытая иногда.

Это когда бьют по больному месту. Мы все иногда друг друга бьём: словами и поступками, конечно. Физические побои - это уже за гранью. А ссоры у всех бывают, много чего обидного можно сказать в пылу и на эмоциях. Но любящий не бьёт в живот, под дых, в самое уязвимое место никогда любящий не ударит. Если другой переживает болезненно свой физический недостаток, близкий человек это отлично знает. С ним же делятся, у него ищут поддержки и защиты. И если он говорит, к примеру: «какой ты толстый, смотреть противно! Не с твоими ногами носить эту юбку! Был бы у тебя нос поменьше, ты, может, и могла бы считаться симпатичной!», - если так говорит, то умышленно ранит прямо в мягкий живот, в слабое место.

Если знает, что преследуют финансовые неудачи, которые тяжело переживает другой человек, если этот человек сейчас зависим и вынужден пользоваться ресурсом партнёра, - то бьют по больному месту, напоминая об этом. «Я тебя кормлю! Ты неудачник, лузер!», - или «дармоедка», - неважно. Важно, что удары наносят точечно и в самое слабое место, чтобы больнее было. Знают о ревности - будут эту ревность и провоцировать, чтобы заставить страдать. Знают о слезливости - доведут до слёз, а потом назовут плаксой и истеричкой. И непременно из рассказов о прошлом выудят то, чем можно больно ранить. «Ты же дочь алкоголика», «недаром тебя мать из дома выгнала», «правильно тебя начальник презирает», - много чего знает близкий человек. И безошибочно наносит удары в самое больное и слабое место.

Потом могут извиниться. Почему бы и нет? Отношения зачем-то нужны, полезны, интересны. И надо простить. Но вот такие подлые удары забывать не надо. Это маркёр, сигнал отсутствия любви. Сигнал ненависти. Скрытой, затаённой даже от себя ненависти, желания заставить страдать по-настоящему, желания убить.

Потому что по больному месту бьют умышленно, с целью причинить наибольшие страдания и в итоге уничтожить личность. Это осознанное уничтожение другого. Это переносится из семьи или как месть за обиды и предательство, но это присутствует во многих отношениях.

Так что иллюзий быть не должно. Умысел ясен. Если некуда уйти, можно только не поворачиваться спиной, закрывать живот, научиться уворачиваться и хитрить. Не откровенничать, носить маску; и бронежилет надевать при общении. Но это точно не любовь и не дружба. Это вроде предательства - вероломный удар в спину. Или под дых...
(c)

Один старинный текст из интернета про иерархию понтов.

«Понты первого порядка:
купить большую дорогую машину и Rolex, читать Коэльо, презирать Донцову, любить худую блондинку с сиськами.

Понты второго порядка:
купить маленькую стильную машинку и Ланжин. Читать Умберто Эко. Презирать Коэльо, любить ироничную брюнетку.

Понты третьего порядка:
ездить на метро и такси, потому что так быстрее и дешевле, носить Свотч, читать Анну Гавальду, выключать воду, когда чистишь зубы. Никого не презирать, потому что это разрушает карму. Никого не любить, потому что ты еще не встретил своего человека.

Понты четвертого порядка:
продать квартиру, машину и Ланжин. Поехать в Тибет, достичь нирваны, любить всех.

Понты высшего порядка:
вернуться из Тибета, никому ничего не рассказывать, купить большую дорогую машину, на досуге читать Донцову, время смотреть на телефоне, любить маму своего ребенка. Осознавать, что любое быдло с Коэльо может оказаться достигшим нирваны Буддой.»

  Молодій дівчині Олені час від часу снився один і той же хлопець. Ніби нічого дивного в цьому не було, якби не його вбрання. Було враження, ніби він приготувався зніматися у фільмі про середньовіччя.

  Снився він весь час на лузі, де стоїть великий пагорб, і де вікові вітри видувають на піску залишки старовинного глиняного посуду. Хлопець завжди сидів на схилі того пагорбу і чекав, коли на луговій дорозі з’явиться постать Олени. А при наближенні її, піднімався і йшов назустріч.

  З часом хлопець Олені став настільки близьким, що поза сном їй здавалося, ніби він справді сидить за річкою на тому пагорбі і терпляче на неї чекає. Та й сама вона вже чекала, коли він знову їй присниться.

  Якось під час чергової зустрічі уві сні хлопець подарував Олені неймовірно красивий золотий перстень з великим прозорим каменем, що грав на сонці всіма кольорами веселки. Ледь помітне його рожеве забарвлення змінювалося на блакитне, якщо змінити кут погляду на нього. А якщо швидко змінювати погляд через його грані, то було видно, як в ньому по пустелі скаче в латах вершник на коні.

– Ти ж розумієш, що все це сон. І що прокинувшись, я не матиму твого подарунку.

– Наші зустрічі не випадкові. Ти просто загубилася в часі. Пройдуть століття, і ми с тобою ще прогуляємося цим лугом. Але вже не уві сні. А зараз цей перстень я покладу у пісок ось під цим кущиком. Прийдеш вдень і забереш його. Він буде для тебе і талісманом, і як  оберіг, а також нагадуванням, що я на тебе чекаю десь у віках.

  Олена проснулася з приємними відчуттями і усмішкою на обличчі. Присниться ж таке. Хоч бери та йди на пагорб. Звісно, що вона туди в той день не пішла, бо сни є сни, і з них в реальність нічого не візьмеш.

  Після того сну хлопець перестав Олені снитися. Але спогади про нього не полишали дівчину. А щоб їх поновити, вона вирішила одного дня сходити за річку до того пагорба. І коли вона йшла луговою дорогою, було відчуття, що хловець дивиться здалеку на неї.

  Присівши на те саме місце, де колись вона сиділа уві сні з хлопцем, їй впав в око знайомий кущик. Олена обережно розгребла пісок під ним і…обімліла. На сонці засяяв той самий перстень, який був їй подарований.

  Першою думкою Олени було те, що і зараз це лише сон. Але отямившись, вона зрозуміла, що це реальність. Дівчина наділа перстень на свій палець і їй здалося, що на неї дивиться той хлопець і усміхається. Але поруч нікого не було.

  Життя Олени склалося найкращим чином. І вона не сумнівалася, що оберіг її вдалої долі  є подарований крізь віки перстень. Оскільки хлопець більше їй не снився, то про нього залишилися лише теплі спогади. Та красивий перстень на її пальці.

  Одного разу, купуючи в ювелірному магазині подарунок для своєї дочки, на перстень Олі звернув увагу сивочолий продавець-ювелір.

– Ви не бажаєте продати свій перстень? Я вам за нього заплачу великі гроші.

  І продавець запропонував таку суму, що від подиву у Олі округлились очі.

– Ого! Я стільки гривень не те, що не тримала в руках, а й не бачила.

– Ви мене не правильно зрозуміли. Я пропоную вам суму в доларах.

  Олена від такої фрази впала в оціпеніння і не могла нічого сказати. А коли опам’яталась, то подумки в пам’яті перебрала все своє життя. І в ньому найвищою цінністю ніколи не були гроші.

– Знаєте, є речі, які не продаються. Особливо подарунки від дорогих людей.

  Вже в глибокій старості, коли в вічну подорож був зібраний букет найкращих спогадів із життя, Олена з усмішкою і вдячністю долі, тримаючи в руках дивним чином подарований колись перстень,  повільно закрила очі…

  Вже через мить Олена відчула на собі подих свіжого літнього вітру, наповненого запахами лугових трав. Вона відкрила очі і побачила перед собою лугову дорогу, якою йшла. А поруч з нею йшов хлопець з її давніх снів. І вони були такі молоді і такі щасливі.

   

 

Який президент України позбувся найбільшої кількості ЗРК і ракет, — дослідження (інфографіка)