Мені подобається вести блог на цьому порталі.

Перша сторінка, яку я тут (на порталі i.ua) заводила, була у 2007-му році. 

Спілкування та обмін повідомленнями між користувачами тоді були досить жваві.

Зараз буваю тут рідше. Тому не можу проаналізувати, чи змінилось щось за ці роки. 

Сьогодні до Вашої уваги міні-фільм за допомогою штучного інтелекту "The Green Ring Box". (Зелена коробочка для каблучки). 

Переглянути можна за посиланням: 

Якось писала тут, що одне з моїх бажань - співпрацювати з кіностудією.

Так от, завдяки ШІ та різним інструментам отримала можливість спробувати організувати невелику кіностудію на ноутбуці. 

Просто захотілось десь залишити цей спогад про новий для мене досвід. 

...можливо, щоб ще через кілька років про це згадати. 

Якщо раптом Ви знайдете мене на YouTube (Tetiana Vynogradova. Натхненна штучним інтелектом) і переглядатимете фільм на розумному годиннику, напишіть, будь ласка, враження. 

Восени минулого року я добряче затарився вермішелями і локшинами швидкого приготування. Причому купив їх не в інтернет-магазинах і маркетплейсах, а оффлайн — благо, у Боярці тепер є багато торгівельних мереж: АТБ, Аврора, Бджілка, Сільпо, Траш, Фора. І у кожному з супермаркетів, як ви розумієте, свій асортимент. Тож є з чого вибирати.

1. Сьогодні на огляді вермішелі "Куховар": 5 різновидів у двох типах пачок — 3 "класичних", по 60 г., зі смаками домашньої курки, грибів та баноша; а також 2 різновиди у великій пачці, по 90 г., зі смаками сметани та цибулі, курки.

Варто зазначити, що продукцію "Куховар" я вже їв. Але тоді пробував вермішелі в стакані. Та й просто стало цікаво, чи змінилось щось на краще.
[ Читати далі (+41 фото)... ]

  Густа завіса крапель зливалася з темрявою, поглинаючи звуки й фарби. Кожен наш крок здавався безшумним, мов у забутій частині світу. Ми просувалися траншеєю, мов тіні, ховаючись за уламками дерев і густими кущами.

  Ліхтарики були вимкнені, тільки час від часу спалахи блискавок освітлювали нашу мокру форму та втомлені обличчя. У ті моменти, коли темрява накривала нас ковдрою, думки починали виринати з глибини свідомості, мов привиди. Хто я? Що я тут роблю? Чому саме я опинився в цьому злиденному місці, серед дощу, ночі та постійного страху?  

  Реальність здавалась хиткою, немов усе це — лише уривок сну, який ось-ось розвіється. А може, все життя — це такий же нескінченний бій: темрява й блискавки, тиша й вибухи? Де межа між реальністю та вигадкою? Що, якщо моя присутність тут — лише випадковість, гра якихось сил, які ми ніколи не зрозуміємо?  

  Здавалося, я сам собі не належу. Моє тіло рухалося вперед автоматично, підкоряючись наказам, але розум шукав відповіді, яких не існувало. І чи є сенс у цьому всьому? Чи є сенс у тому, щоб йти далі, коли смерть ходить поруч?  

Роздуми обірвав командир:  

– Не зупиняйся, вперед!  

  Я знову став частиною реальності, де немає місця для запитань, лише дії.

 

  Годину по тому ми пробралися до покинутого будинку, що стояв неподалік від села. У темному підвалі лежали рештки ворожої апаратури, серед якої наш командир знайшов планшет – трофейний пристрій, очевидно, залишений під час відступу. Він був цілий, хоч і вологий від дощу.

– Спробуй увімкнути, – сказав командир, передаючи мені девайс.

  Я натиснув кнопку живлення, і після короткого завантаження екран освітився. На ньому з’явилася заставка із простим надписом:

     "Привіт, я Аліса. Чим можу допомогти?"

Повертаються нав'язливі думки. Звісно, в зв'язку з мобілізацією. Хоч мене і втішають, що по двом діагнозам не підходжу для бойової служби, але оскільки всі мобілізовані проходять базову військову підготовку, то ніщо не заважає записати в піхоту. Та й начитався і наслухався всякого, що ВЛК порушують закони і не вписують обмеження або не видають військовий квиток. Тож "накручую" себе, продумуючи різні варіанти. Цікаво спостерігати, як змінюється хід думок: від самоспалення і кидання під поїзд до самоушкодження. Це, мабуть, найбезпечніший метод, оскільки без криміналу. Хоча з нашою медициною то теж варіант так собі — лежати прив'язаним до ліжка — сумнівне задоволення. Тим паче, хотілося б, щоб шкурка була цілою, а не в шрамах. Тому не здивуюсь, якщо хід думок зміниться в бік отруєння ліками. В усякому разі генератор маячні працює на повну. Так що, можливо, продумаю й інші варіанти.

----

Додає переживань і фотохостинг imgBB. Десь місяць не було нарікань, а ось, сьогодні зникло за раз аж 15 фото! Це рекорд. На відновлення довелось витратити декілька годин, не кажучи про нерви. Не знаю, що робити? Може, забити болт на фотоблог і повністю преорієнтуватись на Ютуб, як це робить більшість? Бо підтримка блогу у життєздатному стані вимагає багато часу і нервів. А нові публікацї в блозі та на Ютубі вимагають аж 4 дні. Це дуже багато. І що робити поки не вирішив.

села М. Вздовж покинутих городів, відділяючи їх від диких полів, простягалася траншея – ламана, уривчаста смуга на кілька кілометрів. З одного краю вона впиралася в залізничний насип, а з іншого – занурювалася у старий, напівздичавілий садок із велетенськими, покрученими яблунями та грушами.    Чим далі вглиб садка, тим мілкішою ставала траншея, аж поки не сходила нанівець за кілька метрів від перекошеного дощатого нужника без дверей. У цьому була своя перевага – ніщо не заважало замислюватися над вічним, споглядаючи буття. Звісно, якщо поблизу нікого не було.

шестнадцать лет писать херню.