Місто Львів не даремно в Україні вважають як наші "Золоті ворота в Європу", що цілком відповідає реаліям. За своєю 758-річною історією та архітектурою Львів є містом європейським окрім двох часових винятків у 1914 -1915 та 1939 - 1991 років, коли Львів належав окупантам з Азії. На жаль, навіть через 20 років волі від неволі ми не можемо позбутись азіатщини в собі, хоч і дуже намагаємось демонструвати які ми у Львові вже супер-пупер європейці. Блефуємо, панове, блефуємо, бо ось що трапилось в новорічну ніч з шановним Богданом Бо у "європеському" Львові.
Звичайно, що новорічна ніч не є таким значним святом як Різдво Христове, але в ньому є своя принада простого дружнього єднання всіх з усіма. Один рік закінчився, а інший - розпочався: гарна причина для веселого спільного громадянського свята, щоб всі старі проблеми та чвари лишити в минулому році, а новий рік почати з чистої сторінки з надіями на нове щастя. В моєму розумінні свято Нового року є святом пригод, несподіваних радісних новин, подарунків, знайомств, забав тощо. Своєрідне карнавальне дійство, де всі радіють просто тому що хочуть цього - веселитись. Простіше кажучи: хочеш свята? - то зроби його собі сам!
Не буду розписувати причин, але у новорічну ніч я мусів знаходитись сам в центрі міста, тому вирішив зустріти новорічний момент о півночі коло головної ялинки Львова, що встановлено перед театром Опери та балету ім. Соломії Крушельницької, а щоб якось підвищити тонус і цікавість, то узяв собі в супутники нашого державного синьо-жовтого прапора з гарним тризубом на полотнищі. За чверть години до півночі я вийшов у мандрівку, яку розпочав коло фігури Матінки Божої, звідти пройшов і постояв хвильку коло пам'ятника Тарасові Шевченку, а тоді вже підійшов до ялинки. Люду вже зібралось чимало і найперше, що вразило: зачинені ятки новорічно-різдвяного ярмарку. Розумію, що всі хочуть святкувати, а не робити в новорічну ніч, але ж це "новорічний ярмарок" як не як і влада має домовлятись наперед, щоб його учасники працювали цілодобово на Новий рік та Різдво. Проте це був тільки початки неприємних див, бо найбільше мене здивувала новорічна ялинка: це було щось загадково-темне, тому що ілюмінація на ялинці була вимкнена. "Ага! - намагався я пояснити причину темноти:- Коли настане північ - ялинку включать для більшого ефекту! Славетне: ялинко засвітись! Гарно задумано!" Можете уявити моє розчарування, коли пролунав опівнічний бій годинника на львівській Ратуші, а новорічна ялинка так і залишилась чорною горою-потворою, що зловісно зависла на натовпом обнадієного люду...
Ще одною чорною глибою зависла над людьми сцена, порожня і темна, а по ній тинялось кілька постатей-привидів з шукачів екстріму, тому що можна було не догледіти країв сцени і добряче навернутись.
Ясна річ, що злітали феєрверки раз по раз, але це все були явно принесені публікою пускові установки, тому що якими мають бути справжні феєрверки я побачив по телевізору наступного вечора в інформаційних репортажах. Власне під час цього перегляду новин, де в Парижі, Берліні, Лондоні мільйони люду зустріли новорічну мить разом на площах, щоб подивитись організовані владою грандіозні феєрверки - саме тоді я і промовив саркастичну фразу: "Опа!- далеко ще Європа!"
Не знаю, скільки ще клепок треба додати до голів наших владних голів міста, щоб вони опанували європейську ментальність і зріклися азіатщини у любому мені Львові... Наразі, влада любить і шанує тільки себе, рідну...
Навпаки захоплююсь нашими людьми, бо попри всі владні дурості та прикрощі, як відсутність організованого комунального транспорту в новорічну ніч, зачинені ятки ярмарку і неувімкнену новорічну ялинку, відсутність  якісного феєрверку, новорічного концерту та інших веселих імпрез, які личать святу  -  наші люди дають собі раду і зробили собі свято, за що їм моя щира шана. Вся надія на наших громадян у мене і щодо проведення Євро-2012, бо з такою місцевою владою і радою прийдуть всі на футбол, а м'ячів-то і нема... Хто не здогадався чому, того попрошу перечитати цей матеріал.
Єдині, кому можу сказати слова вдячності з діяльності державних структур у новорічну ніч - це працівникам міліції. Особисто був свідком як моментально було припинено міліцією якийсь конфлікт між підпилими молодиками, хоча в основному все було спокійно.
Як я помітив, то переважно центром міста і коло ялинки збиралась молодь, а ще досить помітно було наявність чисельних туристів. Загалом людно було, але не надто і я вже розумію чому, бо теж і сам не захочу, й іншим не пораджу зустрічати новорічну ніч коло ялинки в центрі міста Львова - кому потрібна ця нудьга? Чорна-чорна ялина на тлі чорної порожньої сцени...
Хіба коли побачу з новин, як новорічну ніч відзначали у Парижі, Берліні, Лондоні, Києві, Львові - і не помічу значної різниці, ось тоді я знову вирішу зустріти новорічну мить в центрі Львова.

Богдан Гордасевич
4 січня 2012 р.



Не поспішав публікуватись, тому що свята і нема чого нудьгу вже наганяти, проте і замовчувати взагалі не годиться, тому що я певен у тому, що наша влада міста навіть не знає про цей стан речей і не включену вчасно ялинку.
Як каже народна мудрість: "Вміли, матко, готувати, та не вміли дати"

В мене вже традиція 1 січня бути на урочистих заходах з нагоди дня народження Степана Бандери коло його пам'ятника у Львові, який цього року мають відкрити у всій красі разом з стелою. Дехто каже, що є пропорційна невідповідність стели і пам'ятника, а я відповідаю, що якраз все правильно: маленька людина вершить великі справи - це і відтворює пам'ятник.
Далі я наводжу промову Степана Бандери над могилою свого провідника і взірця Євгена Коновальця, тому що тут найчіткіше висловлено Бандерою його особистий символ віри, всі його програмні і світоглядні позиції.
Хто хоче прочитати більше, то є відповідне посилання, а я вітаю всіх з святами і запрошую 1 січня згадати про день народження героїчного провідника ОУН Степана Бандеру. Водночас прошу не піднімати за нього чарок з алкоголем - Степан Бандера був суворим противником вживання алкоголю та тютюну. Тому я не розумію націоналістичних заходів українських патріотів з чаркуванням і палінням.

 
 
Степан Бандера

НАД МОГИЛОЮ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ

Промова виголошена 25 травня 1958 року над могилою сл. пам. полк. Євгена Коновальця в Роттердамі, Голляндія.


Степан Бандера промовляє біля могили полк. Євгена Коновальця

Двадцять років - це звичайно невеликий відтинок часу в житті народів. Звичайно - але не це двадцятиріччя, яке лягло між теперішністю і трагічним травнем 1938 року. До нього не можна прикладати звичайної міри часу. Воно виповнене такими подіями історичного значення, що своєю вагою може рівнятися з цілими сторіччями інших епох. І всесвітня історія запише цей період назрівання, ходу і наслідків Другої світової війни, як один з важливіших. А вже в історії українського народу й української землі це двадцятиріччя закарбувалося такими подіями і процесами, далекосяглими перемінами і трагічними потрясеннями, що їх було б досить на долю багатьох поколінь.
Цей власний багатий і важкий зміст того порівняно недовгого часу творить неначе призму, через яку можемо бачити події і постаті у далекій перспективі, не в сучасних, а історичних пропорціях. Чимало справ і проблем, які двадцять років тому полонили увагу народів, сьогодні виглядають дрібними і маловажними. Скільки відійшло у безслідне забуття постатей, що в той час стояли в центрі публічної уваги? Але ця перспектива часу, багата на великі події і зміни, не тільки зменшує і нівелює картини. Вона теж відслонює і ставить на ввесь зріст такі постаті і справи, які здобули собі тривале значення і вплив у житті народів.
І ось стоїмо над могилою такого небуденного мужа, полковника Євгена Коновальця. Двадцять літ проминуло, як у цій чужинній землі, далеко від батьківщини, поховано тіло одного з найбільших синів України. Та всі бурхливі події, що бурунами котилися через Землі України і не лишили незаторкненого навіть цієї, здавалося б затишної голляндської країни, не змогли затопити, ні присипати пилом забуття пам'яті про Євгена Коновальця. Вони немов підняли її на височінь, неначе очистили довкола неї виднокруг, так що вона виступає ще монументальнішою, ще світлішою на тлі нашої епохи.
Коли замислимося над питанням: чому це так, чому той час не прислонив тінню цієї постаті, приходимо до переконання, що це діється завдяки величі і вартості життєвого чину полковника Коновальця, завершеного Його смертю борця.
Євген Коновалець, комендант Корпусу Січових Стрільців — це одна з найбільших, найсвітліших постатей у період будування і збройної оборони Української Держави 1917-20 років. Після знищення Української Держави і захоплення Земель України ворожою військовою навалою. Він стає основоположником, організатором і провідником націоналістичного, визвольного руху, оформленого найперше в Українській Військовій Організації, а згодом в Організації Українських Націоналістів, що продовжує Національно-визвольну боротьбу за державну самостійність України революційними методами.
Змістом усього життя славної пам'яті Євгена Коновальця було повне самопосвяти і послідовне змагання за волю свого народу, за здійснення на українській землі, в українській державі християнських засад, загальнолюдських і національних ідеалів - волі, правди і справедливости. Невмирущість великої ідеї увіковічнює й опромінює пам'ять покійного Полковника, бо Він зробив дуже багато для закріплення і перемоги цієї ідеї.
Організація Українських Націоналістів і ввесь національно-визвольний рух встоялися в боротьбі з большевицькою Москвою й іншими наїзниками на Україну, закріпили й поширили свої впливи в українському народі через те, що вірно й послідовно йдуть шляхом Євгена Коновальця.
Він навчив нас, як треба служити великій ідеї цілим життям. Визнаючи свої національні ідеали, згідні з вічними Божими законами, та відкидаючи все незгідне з ними, що накидає нам ворог, зокрема протихристиянський большевизм, український народ мусить вести за це боротьбу за всяких обставин, а не тільки у пригожій ситуації. Змагання за волю і правду, за Бога і за Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу, а не тільки засобом, дорогою до кращого життя в майбутньому, оскільки є вигляди на недалеке осягнення цієї мети. Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність. При цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: «воля народам, воля людині!»
Большевицька Москва добре оцінила незаступимість полковника Коновальця, як Провідника українських національно-визвольних змагань, українського націоналістичного руху. Вбиваючи Провідника, ворог сподівався не тільки обезголовити цей рух, але цілком його знищити. Та знищити Організацію Українських Націоналістів, спинити її боротьбу не вдалося большевикам навіть убивством її Вождя. Джерело її живучости і сили лежить у всьому народі і з нього приходить постійне відновлення і скріплення національно-визвольної боротьби та її дійових чинників.
Та передусім самому покійному Провідникові завдячуємо тим, що навіть після Його трагічного загину ОУН не збилася зі свого шляху і віднайшла свою самостійницьку пробоєвість у дальшому важливому і важкому періоді своєї діяльности. Полковник Коновалець, як керманич революційної боротьби проти окупантів Українських Земель, зокрема проти большевицької Москви, був так само висунений на ворожі знищувальні дії, як борці підпілля, і завжди це враховував у своїй праці. Особисто неустрашимий, він турбувався найбільше долею визвольного руху, якщо б Його не стало в живих. Для того Він намагався якнайбільше своїх ідей, напрямних і засад визвольної дії прищепити цілій Організації, всім її кадрам.
Майбутнього розвитку світових подій і в зв'язку з ними умовин дальшої визвольної боротьби не можна з певністю передбачити на далеку мету і через те годі визначити відповідні конкретні пляни дії. Але те, що лише в тому напрямі можна було зробити, те полковник Коновалець зробив, щоб приготовити ОУН до правильної дії і боротьби в різних можливих ситуаціях.
Коли в 1941 році розгорілася між двома загарбницькими, тоталітарними імперіялізмами війна на українській землі та за її посідання, тоді ОУН, пам'ятаючи висновки Євгена Коновальця з ходу подій в 1917-1918 рр., дала почин і дійові рамки для активного виступу української нації на історичній арені. Проголошенням віднови Української Держави в червні 1941 року та будівництвом самостійного державного життя засвідчено, що український народ в жадній ситуації не зрікається своїх прав господаря на власній землі і тільки пошанування цих суверенних прав України іншими народами і державами може бути платформою приязні з ними.
Коли гітлеризм недвозначно виявив свої загарбницькі пляни і колоніальні методи супроти України, тоді ОУН, не зважаючи на трагічність двофронтової боротьби, перейшла до широких збройних діл, організуючи Українську Повстанську Армію.
Широка збройно-політична боротьба проти гітлерівського знищування України та проти поновленої большевицької займанщини, яку розгорнула ОУН-УПА в Другій світовій війні та в перші повоєнні роки, становить найвище піднесення українських визвольних змагань після 1917-20 років. Організаційно-політичні основи і напрямні для того дав Організатор і Провідник націоналістичного руху полк. Коновалець.
Найбільш непригожі зовнішні обставини не дали змоги підняти повстання проти большевизму і здобути державну незалежність України. Міжнародне становище допомогло Москві кинути змобілізовані у війні армії на придушення визвольної боротьби України та інших народів уярмлених большевизмом. Та ОУН-УПА не склала зброї і не припинила продовжувати боротьбу, йдучи слідами славної пам'яті полковника Коновальця. Як Він і інші провідники самостійницьких змагань з Головним Отаманом Симоном Петлюрою у проводі, після заливу України ворожими окупаціями розпочали боротьбу революційно-підпільними методами, так знову ОУН-УПА під проводом Романа Шухевича-Чупринки перейшла з повстанської тактики на підпільну.
Визвольна боротьба триває далі. Її незламність - це найповніша запорука прийдешньої перемоги. Тепер цілий український народ захоплений націоналістичною ідеологією самостійности України та послідовної боротьби з без-божницьким і протинароднім большевизмом. Націоналістичний рух став всенароднім визвольним рухом. А в парі з закоріненням його ідей в народі живе і все більше поширюється пам'ять про його великого Провідника й Основоположника Євгена Коновальця. Даремні всі большевицькі намагання осквернити й вирвати з душі народу цю велику славу, так само, як не вдається ворогові знищити віри в Бога та інших національних святощів.
Сьогодні, як і раніше, можемо ствердити, що ворогові Бога, України і всього свободолюбного людства не вдалося знищити ОУН і українського визвольного руху вбивством його Основника й Провідника. Але одночасно усвідомлюємо собі, що це величезна незаступима втрата, якої впродовж двадцяти літ понині не можемо переболіти. Розвиток і боротьба ОУН були б пішли ще багато краще і дальше, якщо б її далі очолював і нею кермував полковник Коновалець. Ворожа бомба вирвала Його з визвольного змагання якраз напередодні того^періоду, в якому самостійницький фронт найбільше потребував Його, досвідченого й незаступимого політичного і військового керманича. Його героїчна смерть борця на найвищій і найважливішій стійці скріпила ще більше діючу силу націоналістичної ідеї, віру і завзяття українських націоналістів. Але втрати Його ніщо не вирівняє.
Коли стоїмо над могилою Того, хто був у нашому спільному змаганні Перший, Найбільший, Єдиний, - то жаль і біль проймають наші серця з такою ж невтишною гостротою, як тоді, двадцять років тому, коли вперше, в різних обставинах і не одночасно, але з однаковою грозою поразила нас страшна вістка про загин Полковника. І час, який проминув від тієї пори ті проніс понад нами стільки великих і важких, героїчних і трагічних подій, — не в силі заглушити цього жалю.
А проте і цей жаль-біль не переходить у нас в одчай. Бс кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ -християнська віра в Бога, в Його справедливість і безмежна доброту, віра в безсмертність людської душі - дає нам певність що наш невіджалуваний Провідник приймає участь у новому вищому й незнищимому житті. З цієї самої віри черпаєм переконання про нерозривний зв'язок Його й інших полягли борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв'язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший, містичний спосіб. Розділені кордоном смерти, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любови - живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога.
У двадцяті роковини смерти Євгена Коновальця прибули до міста Його загину сотні синів і дочок українського народу, щоб на могилі цього Великого Українського Патріота, Борця і Провідника скласти вінки та вшанувати Його світлу пам'ять. Прибулі — це немов делегація від цілої нації, яка зберігає пам'ять про свого Великого Сина в найбільшій пошані. Наші поминки, молитви і вінки висловлюють найщиріші почуття всіх вірних дітей України, а зокрема всіх активних борців і страдників за цю ідею, для якої жив і за яку поліг полковник Коновалець. Хоч тільки мала частина українських патріотів має змогу спільно вшанувати двадцяту річницю Його смерти, а багато навіть не знає цієї дати, одначе всі віддають найкращий поклін Його пам'яті вірністю Його ідеї. І кожний з нас добре завершить вшанування Його пам'яті, коли до молитви за вічне щастя Його душі додасть обітницю над Його могилою: іти Його слідами, все життя працювати щиро для добра України і боротися до загину за її волю. Щоб перемога великої ідеї і правди навіки закріпи а пам'ять і славу їх Великого Борця-Подвижника Євгена Коновальця.

http://lib.oun-upa.org.ua/bandera/

епіграф
Ця біда ще не біда, бо коли справді прийде біда - ото вже буде біда!
(українське прислів'я)

Останнім часом мені довелося почути чимало інформаційних програм щодо підсумків 20-річчя України як незалежної держави. Вирішив додати і свій коментар щодо цього.
Розпочну з позитивного, тому що це і є головним підсумком: Україна за ці роки відбулась як світова держава, яку визнали і вже розпізнають на міжнародній арені, тобто ідентифікують не як "Раша" або частинку СРСР, а саме як Україну. Другим важливим після міжнародного є вже визнання як внутрішній фактор: громадяни України за 20 років навчились визнавати свою державу як Державу, а не як уламок розвалившоїся імперії. Це основне.
Наступним після Самостійності (суверенітету) йде Соборність: дякувати Богу, але Україна зберегла всю свою територіальну цілісність, а не розвалилась на обособленні шматки-регіони, чому було чимало загроз за всі 20 років. Навіть Крим вже тільки формально є автономією, але фактично цілковито злився з Україною по всіх соціально-економічних параметрах. Порівняйте Придністров'я в Молдові щоб точно зрозуміти про що йдеться. Також не відбувся ні Східний, ні Західний сепаратизм, хоча процеси ставали іноді досить масштабні, проте вони не набули реальних обрисів завдяки одні простій і найголовнішій причини: сепаратизм не мав підтримки в масі самого народу. Соборність України відбулась і це також одна з головних позитивних удач.
Можна вважати, що ці складові національної ідеї у формулі "За Українську Самостійну Соборну Державу" виконано. На цьому наш позитив і завершено, тому що значно гірше ми маємо ситуацію з означеннями "Української" та "Держави". За своїм сучасним форматом Україна є денаціоналізована країна з формальними ознаками української етнодомінанти. Простіше кажучи десь 2/3 населення України "типа русскоговорящие" без якоїсь яскравої національної самоідентифікації, що вживають українську мову тільки за службової необхідності. Рівень сучасної "українськості" в Україні найкраще демонструє те, що у воді не тоне: вічно юний козел - співучий ректор Михайло Поплавський. Маємо вже навіть не оту декоративну але якісну "шароварщину від Вірського", а щось з містерій буф з голими дівками у віночках та опудалом у вишиванці. Ось він найвищий рівень псевдо-української кіч-культури, яку масштабно продукує відповідний столичний вуз! Подібна "українськість" не навертає неукраїнців, а відвертає навіть українців. Але як сказав наш перший президент України Леонід Кравчук, цитуючи класика: "Маємо те, що маємо". Хоча у Івана Багряного ця фраза має важливе логічне продовження: "Маємо те, що маємо, але зобов'язані зробити все, щоб виправити на краще" Не уявляю, як це можна буде зробити, хоча і дуже хочу, що зміст поняття "Українська" набрав справді грунтовної якості. Та поки наші моральні авторитети нації творитимуть щось на кшталт "Записок самашедшаго" - ми приречені на невігластво. Ми приречені на "безукраїнську Україну". Сумно, але факт.
Не кращі справи у нас з тим, що розуміють за терміном "держава":  це є чітка правова конструкція - якщо стисло охарактеризувати його зміст. Не відкрию державної таємниці, бо це ні для кого давно вже не таємниця, що в Україні сфера права починаючи від Конституції України і на всіх-всіх інших рівнях правової системи мають один єдиний постулат "Своя рука - владика", а в народному трактуванні: "Закон, як дишло - куди поверне, так і вийшло". Не знаю, як кому, а мене вражає механіка функціювання державної системи в Україні, де 9/10-х всіх процесів відбуваються у позаправовому полі. У нас не право обумовлює дію, а навпаки. Унікальне досягнення, яке бездоганно забезпечує міністр юстиції Лавринович: він може формалізувати у формат існуючого права будь-що і будь-коли. Про яку державність може йти мова, коли у нас вдумайтесь: на законних підставах може бути все що завгодно! І найцікавіше, що нікого в Україні це не здивує. То іспанських депутатів шокувало голосування "багатостаночників" у нашій Верховній Раді - для нас усіх давним-давно це стало нормою! Більше того, коли представники від ВО "Свобода" обурюються в телешоу з цього приводу цитуючи відповідну норму Конституції України про обов'язковість особистого голосування депутатом, вони одночасно абсолютно спокійно у Львівській обласній раді на сесіях також голосують за відсутніх побратимів по партії і вважають це абсолютно законним, бо щиро впевнені, що та норма з Конституції стосується виключно депутатів ВРУ! І то доти, доки там нема самих "свободівців"...
Правова конструкція Української Держави надскладна формально і надпроста за змістом, який весь увібрала одна фраза: "Не попадайся". Хто з наших українських водіїв думає про дотримання правил дорожнього руху? Однозначно ніхто, тому що всі вони думають про одне: як би не попастися інспектору ДАЇ. А той інспектор так само чхати хотів як водії дотримуються правил дорожнього руху і що робиться на дорогах, бо для нього головне - вчасно підловити порушника, обібрати і їдь собі далі, порушуй... І така сама ситуація у всіх сферах нашого українського буття. Однозначно правової системи як і відповідної правової свідомості в Україні не існує, тому говорити про її державність як сталу правову форму суспільного буття є просто безглуздо, з чим нас всіх і вітаю.
І тепер про одну з наших найголовніших бід в Україні - корупцію. Але спершу одне зізнання: мені доводилось спілкуватись з досить значною кількістю так званих "корупціонерів" і серед міліції, інших правоохоронних і контролюючих державних структур, з урядовцями різних рівні тощо і я беззастережно стверджую, що на 99 %  це все є прекрасні люди! Відсоток подонків там значно менший за наше побутове життя, тому я категорично не погоджуюсь все звалювати стосовно корупції на так званий "людський фактор".  Як казав мій знайомий: за реальним змістом часто балет буває значно жорстокіший за бокс, а просто форма вираження різна, через що мало хто розуміється в суті процесу. Корупція не є приватною ініціативою окремої особи! Вона системний продукт, який є головним чинником поєднання у співіснування двох економік в нашій державі: легальної і тіньової. І що найцікавіше в цьому економічному процесі, так той факт дуже частого поєднання в одній людині і бізнесмена, і політика, і урядовця, що є безпосереднім учасником одночасно і в державній економіці, і в так званій "тіньовій" - нелегальній. В нормальній державі фахова приналежність чітко роз'єднана: бізнесмен - окремо, політик - окремо, урядовець - окремо, а у нас все це разом, як напис на одному з медичних кабінетів "Послуги стоматолога і практолога" - це реально було, не жартую. І я можу нагадати, який економічний колапс пережила України перші 3-4 місяці після перемоги Помаранчевої революції коли корупція в Україні самоліквідувалась як реальний факт. Всі корупціонери добровільно стали порядними людьми і - о жах! Країна стала валитись в економічну прірву, тому що легальна державно економіка втратила контакт з економікою тіньовою. Звичайно, якби при владі опинились люди розуму і честі, то вони б зуміли швидко об'єднати обидві економіки в одну, але... Знову вертаємось до класика: "Маємо те, що маємо" До речі, чув, що ця фраза стала улюбленою у Леоніда Макаровича при перегляді своїх банківських рахунків. І не тільки у нього вона стала улюбленою в подібній сцені життя. Тому корупція - це вам не хухри-мухри, а наш національний фатум.
Таким чином узагальнити 20-річчя державності України можна так: добре так, як є - аби не гірше. Цю фразу мені у Львові доводиться чути найчастіше. Справді не є все у нас аж надто погано, але до доброго ой як далеко!
Стосовно прогнозів майбутнього України, то я тут повний нуль. Я вже був свідком таких неймовірних подій, які не міг наперед не те що обдумати, а взагалі не міг повірити, що таке можливо. Але Луценко і Тимошенко в тюрмі, а Віктор Янукович - наш президент. Звучить досить обнадійливо. В якому сенсі? Та в тому самому, що й одночасні послуги стоматолога і практолога... Поживемо - побачимо.
З новим роком - з новим щастям, Україно!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
27 грудня 2011 р.

Особливого піднесення з нагоди цієї значної дати не відчувається, тому оприлюдню одну інформацію про наші святкові військові події на Львівщині

На Львівщині на території військової частини урочисто відкрили й освятили каплицю Пресвятої Богородиці

| 06.12.2011 |  |10:00|
У день святкування Введення в храм Пресвятої Богородиці, а також з нагоди 20-річчя від дня створення 9-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону та Збройних Сил України у військовій частині, що дислокується у районному центрі Золочів Львівської області, урочисто відкрили та освятили каплицю Пресвятої Богородиці.
В урочистостях взяли участь представники місцевих органів влади, священнослужителі, члени сімей військовослужбовців.
Командир окремого ремонтно-відновлювального батальйону підполковник Ігор Задорожний, який підтримав ідею спорудження каплиці на території військової частини, розповів, що втілити задум у життя вдалося завдяки зусиллям всього колективу. Він також наголосив, що ще з княжих і козацьких часів покровителькою Українського війська вважали Пресвяту Богородицю. Саме тому у Золочеві на її честь спорудили каплицю, приурочивши її відкриття до 20-річчя з дня створення військової частини та Збройних Сил України.
– Це святе місце стане для кожного, хто служить у нас, не тільки осередком душевного спокою. Каплиця покликана стати одним із важливих елементів виховання у військовослужбовців почуття відповідального ставлення до виконання обов’язку і служіння українському народові, – зазначив командир військової частини.
Слід також зауважити, що 5 грудня особовий склад 9-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону 13-го армійського корпусу відзначив 20-ту річницю від дня свого створення. Таким чином, ця військова частина практично є ровесницею Збройних Сил України.
А за підсумками минулого навчального року батальйон визнаний кращим серед ремонтних частин і підрозділів армійського корпусу.
http://www.mil.gov.ua/index.php?lang=ua&part=news&sub=read&id=22715

Коментар Б.Г,: що тут сказати в додаток окрім простої істини, що у випадку якогось конфлікту у нас вся надія виключно на Божу силу, а не на міць Української армії. Нещодавно бачив у Львові, як наші славні вояки копирсалися у будівельних купах сміття, вибираючи звідти бруківку на роботах турецької фірми по вул. Городоцька, а перед тим інші солдатики вивозили архівні фонди в поміч бібліотеці Стефаника - служба! Ось вони, захисники наші як вчаться воювати з ворогом. І згадую свою подібну нікчемну службу в Радянській Армії, яка у глобальному масштабі власне і стала одною з причин розвалу СРСР. Тепер черга України...
З того всього щось жодного бажання нема вітати наших славних вояк Збройних Сил України - вибачайте, панове 

Відзначаємо 1 грудня 20-річчя всеукраїнського референдуму на підтвердження незалежності України. Всеукраїнський референдум 1991

Лист ведучому радіо "Єра" політологу Сергію Крижанівському

Вельмишановний пане ведучий, я прослухав вашу програму (25.11.2011) з головою Комітету виборців України і хочу висловити кілька своїх думок для подальшого їх використання, якщо вони вас зацікавлять.
Найперше, що ми повинні визнати і припинити хибну традицію постійно переробляти закони про вибори і народних депутатів, і президента України на напередодні виборів, а тим більше - під час виборчої компанії. Це основне. Закон - це стала норма, а не змінна згідно до кон'юнктури моменту.
Коли я чую фразу, що хтось підлаштовує "закон під себе", то іронізую в тему, як визнання тим "підганяйлом" власної інвалідності, тому що "під себе роблять" виключно лежачі важкохворі... Не хворі політсили домагаються справедливих норм для всіх.
З повноваженнями влади теж однозначно їх не можна самочинно перерозподіляти, тому рішення про відміну реформи положень Конституції 2004 року повинно було вирішуватись щонайменше конституційною більшістю у Верховній Раді Україні, а по-суті це мало бути винесено на всенародний референдум з автоматичним імперативом дії його рішення.
Взагалі все існуюче законодавче поле в Україні важко визнати легітимним, коли жодного (!) свого рішення Верховна Рада не прийняла за конституційною нормою "один депутат - один голос", тобто особисте голосування, а не піаністами-кнопкодавами. На жаль, але це рівень нашої політичної культури, точніше - безкультур'я.
Однозначно, що політична культура і поводження обранців на пряму залежить від політичної культури виборця. Тому я надзвичайно радий, що у вашій програмі нарешті прозвучало головне, на мою думку, правило для виборця: депутатів обирають не для благочинної діяльності, а для творення законів та умов нормального життя в державі! Те саме в області, районі чи  місті. Але якщо полікультурність на рівні кілограмів гречки чи подачки в 100 - 200 гривень, то результати бачимо вже.
Також я вважаю всілякі "звітування перед виборцями" або так звану "роботу в округах" скоріше за фарс, чим серйозні речі, тому що чимало бачив і побачив цей процес без жодних результатів від нього. Навіть якщо траплялись епізоди допомоги з боку депутата, то це не змінювало кардинально самої проблеми як соціального явища, що і є головним завдання обранців: законодавчо робити добро для загалу.
І зовсім смішним є бажання "відкликати депутата", бо як вдало було зауважено: а хто його має з виборців відкликати ? - за логікою це мають робити ті, що його обирали, а як їх визначити при таємному голосуванні? Тому як контрольна норма "відкликання депутата" є абсолютно малодієвим засобом, що доказано життям. Це нагадує ситуація, коли таксі найняти з умовою розрахунку після кожного кілометра, бо раптом клієнту щось не сподобається: от і зупиняється таксі, щоб розрахуватись і знову рушати - ох і малоприємною подорож вийде... Тому загальний рівень життя є основним показником для виборця про успішну чи не дуже успішну діяльність депутата, а головною карою для всіх з них було і буде відсторонення від влади. Вибирайте і обирайте вдумливо - це основний принцип контролю за депутатами, а не відкликання.
Навпаки, вилучення графи "проти всіх" є погіршенням, тому що це звуження демократичних прав волевиявлення виборця: можу не прийти, можу зіпсувати бюлетень, а можу і висловити своє побажання-замовлення в графі "проти всіх" на нові політичні формації. Власне саме ця графа і стимулює творити нові політичні партії, тому що вказує на факт наявності вільного електорату. Отже графа "проти всіх" хоч і не принципова, але важлива.
Щодо норми балотуватись в депутати одночасно і мажоритарно, і в партійному списку - це абсолютно недопустимо і антиконституційно. Чого не можу сказати про вимогу так званих "відкритих списків" - це скорше політологічна мулька, аніж ділова пропозиція, тому що давайте спробуємо уявити численні партійні списки-простирадла з їх повним переліком, де виборець має розібратись і проставити позначки, а тоді ще повинні прискіпливо облікувати цей інформаційний вал у виборчкомах - це абсолютно неможливо навіть технічно, не кажучи просто психично, тому що кожен виборець має уважно дослідити біографії незчисленної кількості претендентів. Поки що відкриті списки не є на часі в Україні.
Але, звичайно, що найголовніше у виборах є не закони, а сам виборець! Буде масовим бажання чесних виборів - будуть вони чесні! А буде домінувати байдужість чи за подачку продажно віддаватимуть свій голос - ну тоді не нарікайте, що життя таке безчесне. Теза "Кожен народ заслуговує на ту владу, яку має" - цілком слушна і перевірена часом.
Владі ж особливо варто потурбуватись про чесність виборів, тому що з негативними результатами виборів влада ще може знайти компроміси, а ось невизнання виборів як сфальшованих позбавляє владу легітимності в абсолюті як у всього власного народу, так і світової громадськості. Таким чином: хочеш краху - сфальшуй вибори і матимеш крах. Приклади відомі і в нас, і поряд нас.
Всі на вибори 2012!

З повагою, Богдан Гордасевич
Львів - Рясне 

Сама тема не дозволяє вживання слів і фраз як "радісно" чи "мені приємно" тощо, але коли я бачив чотирьох президентів України разом на покладанні квітів до меморіалу Жертвам голодомору, а потім всі вони поїхали до Биківні, де вшанували пам'ять репресованих, розстріляних і похованих тут сотень тисяч людей - це однозначно викликало у мене дуже і дуже позитивні враження.
Ще зовсім недавно на урочистий ювілей 20-річчя Дня Незалежності України цього єднання не спостерігалось. Як не було помітним минулого року духовна глибина у відзначенні цієї вічнопам'ятної дати владними структурами, а також в ЗМІ, зокрема - на телебаченні. Цього року все пройшло значно виваженіше, щиріше із співчуттям та пошаною. А що не було масовості заходів та великої кількості людей у процесіях - то цього і не потрібно, тому що головна масовість має відбуватись в душах людей по всій Україні. Мільйони невинних мучеників освячують наше теперішнє буття, той мир і спокій, що є у нас зараз. Коли хтось починає нарікати та бідкатись, як погано йому живеться, то часом так хочеться відповісти: вам все зле зараз тому, що ви справжньої біди не зазнали. Принаймні я ні разу не чув від людей, що пройшли війни та голод, подібних нарікань при всьому їх нелегкому житті, яке насправді в нас є.
Наголошую ще і ще на тому, що не потрібно штучної масовості ні заходів, а ні їх учасників у відзначенні такої глобально-трагічної дати, як геноцид українського народу через застосування голодомору, а потрібно саме те, що продемонстрували 26 листопада усі 4 президенти України - добру волю і щире співчуття. Ніхто в цей день з політичних діячів не думав про так званий піар, як і не було якихось протистоянь.
Часом лунають нарікання, чому ми в Україні надто багато значення надаємо вшануванню трагічних дат з нашої історії, а не радісним перемогам: чому Берестечко, Крути, Базар, голодомори, Бикивня, Павлокома і Бабин Яр? Чому не Зборів, не Конотоп, не Чортків, не Космач, або ще якісь інші перемоги, які були у нас? Напевно це тому, що поразки значно більше виховують, гуртують і гартують націю, що яскраво засвідчено ще у величній літописній повісті "Слово о полку Ігоревім". Усвідомлення спільного горя, всенародної трагедії спричиняє до духовного очищення нації від усякої душевної захланності, яку навпаки спричиняють перемоги і грабунок майна переможеного. Чи не в цьому першопричина того, що Німеччина стала і є світовим лідером, а СРСР зник з мапи світу, як приклад всім нам.
Доречно також зауважити, що вшановуючи трагічні дати з історії українського народу, ніде не звучить ні безкінечних бідкань, що ось які ми нещасні і безневинно знедолені, як і не займаємось злобними прокльонами в бік своїх ворогів-загарбників. Навпаки в усіх таких заходах переважно настрій інший, самокритичний: і чого ж це ми піддались, якщо ми є така велетенська потуга? Хіба зараз на вшануванні жертв Голодомору та репресій прозвучала хоч одна думка щодо помсти чи вимог компенсацій? Не було жодного натяку на те. Виключно одне: як ми допустили подібну грандіозну наругу над собою? Дозволили, щоб мирний народ вимирав мільйонами люду в рідній хаті на рідній землі - що може бути  ще жахливішого?..
Плачі та бідкання, як і ненависть і намагання помститись - не мають якоїсь цінності у становленні суспільної свідомості українського народу, але нас єднає усвідомлення того, що подібне лихоліття не має більше повторитись з нами. І в тому плані в черговий раз маємо визнати просту істину: покладатись варто тільки на власні сили. Всі сподівання на чиюсь поміч в біді ніколи не справдились для українців ні в часи Хмельниччини і опісля для Мазепи, ні у революційні часи початку ХХ століття, ні у часи Другої світової війни і подальших повстанських та дисидентських рухів -  усі такі очікування на допомогу різних світових потуг були марними і примарними . На дослідженні трагедії Голодомору можна пересвідчитись навіть в протилежному: світові уряди були чудово поінформовані у правдивому стані геноциду проти українців у 1931 - 1933 роках, але свідомо замовчували цю світову трагедію з власних  корисливих інтересів, бо самі жерли наше збіжжя і тому догоджали Сталіну, як зараз догоджають Путіну заради дешевих енергоносіїв з Росії, віддавши вкотре Україну на поталу. Але ми вже не ті, кого можна легко подолати.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
27 листопада 2011 р.

Масштаби трагедії

Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
Області сучасної України, що постраждали від Голодомору.
Зменшення населення в Україні із Кубанню та півдні Росії. 1929—1932Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на таке.
Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року — 28 926 тис. людей. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.
З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природню смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 рр. Природня смертність за роки, які передували голодному, становить в середньому 524 тис. людей на рік. Виходячи з відкоригованої народжуваності у 1933 році (621 тис.), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тис. людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.
• Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
• Області сучасної України, що постраждали від Голодомору
Області сучасної України, що постраждали від Голодомору
Таким чином маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродню смертність у 1933 році.
Природній приріст за 1927—1936 рр. становить 4 043 тис. людей. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тис.), одержуємо демографічний дефіцит у 4581 тис. людей.
Облік механічного руху населення, який провадився працівниками ЦУНГО СРСР протягом 10-ти років, вказує на від'ємне для України сальдо в 1 343 тис. людей. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.
Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, що виводить на 3 238 тис. людей. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.
Згідно даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тис. людей. Цей голод був наслідком конфіскації хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової кофіскації хлібозаготівель з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 р. у 1932 р. у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 р. від голоду померло 3 238 тис. людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. людей.
Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. на рік у 1927 році до 97 тис. на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. на рік у 1934 році.
Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 рр. разом з демографічним відлунням 1934 року становлять 4 649 тис. людей. Ці дані характеризують демографічні наслідки голодомору 1932—1933 рр.
Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду
За даними ЗАГСів про національну приналежність померлих, в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв в їх загальній чисельності, оскільки вони жили в основному у містах, де функціонувала карткова система постачання продовольством. Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості.
Проте сталінський інтернаціоналізм закінчувався на кордонах союзних республік. Зріз загальносоюзної картини голоду визначається лідерством України і, до певної міри — Північно-Кавказького краю. Якби можна було б виділити Кубанський округ, то його показники наблизилися б до українських. В цій таблиці кубанські показники розчиняються в показниках п'яти інших округів Північно-Кавказького краю.
У двох поволзьких краях, які охоплюють територію сучасних п'яти областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська) сукупною площею 435 тис. кв. км., від голоду померло, за розрахунками московського історика В.Кондрашина, 366 тис. чоловік. В Україні, площа якої до 1939 року становила 450 тис. кв. км., від голоду померло 3 238 тис. чоловік, тобто на порядок більше.
Поволзький голод 1933 року нагадує український 1932 року. В обох випадках у селян забирали геть усе зерно — основний продукт харчування. Проте в добре поставлених селянських садибах залишалася свійська худоба і птиця, а також незернові продовольчі продукти тривалого зберігання — сало, картопля, цибуля, буряки, сушеня тощо.
Восени 1932 року в Україні і на Кубані у тих, хто не виконав хлібозаготівельного плану, тобто у переважної більшості селян, ці запаси продовольства були конфісковані. В результаті голод переріс у голодомор. Такої конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах СРСР не спостерігалося. Отже, сталінська тоталітарна держава здійснювала масові репресії не тільки за соціально-класовими, а й за національними ознаками.

Причини Голодомору

Постанова РНК УРСР та ЦК КП(б)У про саботаж хлібозаготівельДля виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та співставляти величезну кількість документів, адже, як зазначають дослідники, у організаторів Голодомору не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету.
Результати такого аналізу свідчать, що причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).
На території Київщини, Уманщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини, Луганщини у 20-х — 30-х роках тривала справжня селянська війна. Її елементами були зв'язки з петлюрівською еміграцією, поставки зброї через кордон (тоді з Галичини), план всеукраїнського повстання проти більшовиків.[2].
Документи ГПУ свідчать, що наприкінці 20-х — на початку 30-х стався новий виток повстансько-партизанської боротьби проти «московської комуни». Тоді підросло нове покоління українців, яке пішло у бій. Є свідчення про створення партизанських селянських загонів у 1931-1932 роках. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися "як широкі збройні повстання проти радянської влади". Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: "Верніть нам Петлюру!", "Дайте другу державу!", "Хай живе самостійна Україна!", "Геть СРСР!", "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!". В ті часи люди організовувалися як могли. Були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом "Ще не вмерла Україна" ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада переживала важкі часи. Наприклад, велика, авторитетна родина Кривоносів у селі коло міста Шостки (Сумщина) не пускала у своє село радянську владу до 1932 року.
Позицію радянського уряду щодо українського селянства найкраще висвітлюють промови його провідників та тогочасні публікації в офіційних радянських медіях. Зокрема Йосиф Сталін стверджував:
"Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема"
«Пролетарська правда» номер від 22 січня 1930 р.
"знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні"
Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив:
"націоналістичний ухил у Комуністичній партії України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві"
Він також промовляв на партійних зборах влітку 1930 року:
"Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями"
Шеф ОДПУ в Україні В.Балицький про боротьбу проти селянства в Україні:
"У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму"
"Механізм" Голодомору
Спосіб, за допомогою якого людей нищили, був найжахливішим з досі відомих" — Ален Безансон.
Для виявлення суті Голодомору (тобто, як саме «морили голодом») при аналізі подій доцільно зосередитися не на тому, чи дійсно в Україні у 1931—1932 рр. був поганий врожай зернових і які були цьому причини і не на тому, чи був поганий врожай також в інших частинах СРСР, тому що, як відомо, скупі врожаї не є незвичайним явищем у сільському господарстві будь-якої країни. Найбільш важливо те, яких заходів було вжито керівництвом СРСР (відтак — і керівництвом тодішньої Радянської України) щоб максимально посилити ураження (сільського, перш за все) населення України голодом.
Відповідно до результатів досліджень, для досягнення бажаної мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано наступний механізм:
В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені;
Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.
Селянам України та Кубані (на той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій уражених голодом. Дивись Директиву ЦК ВКП(б) и СНК СССР в связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины
Таким чином, хоча зменшення врожайності практично завжди призводить до деякого («пропорційного») погіршення умов харчування населення, практично всі дослідники визнають, що в умовах України голод такого масштабу міг бути і був організований лише штучно і навмисно.

Янукович закликає вивчати факти. А факти, такі, що навіть 7 мільйонів жертв може виявитися мінімальною оцінкою.
Якщо Голодомор – не Геноцид, а "спільна трагедія", то як так сталося, що між переписами 1926 і 1937-го років населення СРСР, без урахування українців і казахів, зросло на 119,4%? За цей же час чисельність українців зменшилася на 15,3% від чисельності українців у 1926-му році. Тобто станом на 1937 рік число українців, у разі поширення на них загальносоюзних тенденцій, мало б становити 37,246 мільйона.
А СТАНОВИЛО 26,421 МІЛЬЙОНІВ, ТОБТО НА 10,825 МІЛЬЙОНІВ МЕНШЕ.
Звичайно, можна сказати, що перепис 1937 року організували шкідники троцькісти-бухарінці, за що їх було жорстко, але справедливо покарано радянським правосуддям.
Але як тоді з даними офіційно визнаного в СРСР радянського перепису 1939 року?
За цими даними, кількість українців з 1926-го по 1939-ий роки скоротилася з 31,195 до 28,111 мільйона, тобто на 11 відсотків. За цей же час, приміром, кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 мільйонів, тобто на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16% - зі 147,028 до 170,557 мільйона.
Якби на Україну поширити хоча б середньосоюзні темпи зростання населення, навіть з урахуванням показників України, то тоді кількість українців у 1939 році мала б становити 36,186 мільйона, тобто на 8,075 мільйона більше, ніж їх виявилося насправді.
І це при тому, що ще на початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. А сьогодні Україна - №1 у світі за швидкістю зменшення населення.
Можна було б поставити Януковичу, який заперечив геноцидний характер Голодомору, ще чимало запитань. Наприклад, такі:
· Чому в селах України, які проводили відповідні обрахунки, кількість загиблих у результаті Голодомору більша, ніж у Другій світовій війні? У ній загинуло щонайменше шість з половиною мільйона мешканців України.
· Чому з усього СРСР в 1932-1933 роках лише в Україні застосовувалися військові операції з огородження, з тим щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті?
· Області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР у 1932-1933 роках були оточені військовими загонами, у сутичках з якими загинуло багато втікачів. Цьому є маса доказів та свідчень досі живих людей.
· Чому нічого схожого в інших регіонах СРСР не було?
· Чому єдиним регіоном, крім України, де в 1932-1933 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань - єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення?
· Чому по всьому периметру кордону України, від Житомирщини до Луганщини, розташовано численні українські села, які вимирали з голоду, а за кілька кілометрів, за кордоном України, населення інших республік - Росії та Білорусії - не згадує жертв голодомору?
· Чому тільки щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення в селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів?
· Чому в розпал голоду 22 січня 1933 року Кремль спеціальною директивою наказав не допускати виїзду селян із території України й Кубані в інші райони, а "тих, хто пробрався на північ" негайно заарештовувати, і, після того, як були виявлені "контрреволюційні елементи", висилати на місця попереднього проживання?
· Чому в розпал голодомору, 17 березня 1933 року, було прийнято постанову, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили?
· Чому поселенців і червоноармійців, які заселялися на місце вимерлих селян, влада забезпечувала харчами, а місцеве населення - ні?
· Чому Голодомор проводився паралельно з відновленням масштабних репресій проти культурної еліти України та згортанням українізації в Україні й на Кубані?
· Чому про Голод у Поволжі 1921-1922 років у СРСР можна було вільно писати, а про просту згадку про Голодомор в Україні ще в 1980-х роках можна було потрапити за ґрати? Чому в розпал Голодомору в Україні СРСР називав повідомлення про нього у світі "брудними наклепами" йпродовжував так робити ще десятиліття?
· Чому під час Голодомору в Україні в 1932-1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тонн зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці?
· Убивство мільйонів українців завдало значної шкоди економіці СРСР. Найбільш вразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. В українських селах постійно народжувалися люди, виховані українською мовою в українських традиціях. Врятувати їх від голодної смерті коштувало б копійки в порівнянні з тим, що ці люди щороку заробляли для країни. Однак керівництво СРСР їх не врятувало. Чому?
· Невже в такій країні, як СРСР, де люди часто боялися говорити пошепки під ковдрою, могли вмирати від голоду мільйонами протягом майже двох років без відома й схвалення цього в Москві?
· Чому іноземні дипломати повідомляли про приватні заяви радянських керівників про те, що в Україні в результаті голоду "етнографічний матеріал буде змінено"?
· Радянський Союз здійснив геноцидні дії у вигляді виселення проти низки народів Криму й Кавказу. Невже Сталін більше любив українців?
· Чому свідки розмови Сталіна за участі Постишева і Косіора, заявляли, як Сталін похвалив їх за звіти в Москву про кількість померлих від голоду в Україні і сказав Постишеву: "Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные"?
· Чи довіряє Віктор Янукович матеріалам з`їзду КПРС і самому Генеральному секретареві Комуністичної партії про те, що Сталін вирішив виселити всіх українців з України: "Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив".
· Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.
· У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з`їзді КПРС у 1956 році зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов.
· Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті в 1945 році Сталін скаржився на "ненадійне" становище в Україні, та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.
· Якщо в 1944 році керівництво СРСР було готове на геноцид українців посеред війни, то чому вони не могли цього хотіти в 1933?
Якби президенту була важливіша правда і повага до земляків (якщо не співвітчизників) за окрик з Москви, то він би дав логічну відповідь на ці питання.
А найголовнішу відповідь мають дати собі українці. До таких катастрофічних наслідків призвела втрата державності у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. І зараз наміром вступити до Митного союзу, змінивши Конституцію, „українська” влада в особі Януковича фактично створює передумову для чергової трагедії. Бо ж ніхто з ідеологів „руского міра” й не збирається приховувати, що для цього „міра” український народ є помилкою, яку треба виправити (викорінити).
Олександр Палій, історик
http://www.unian.net/ukr/news/news-408524.html

23 листопада 2011 о 12:04