СОРОМНО НЕ ЗА НАЦІЮ — СОРОМНО ЗА ДУРІСТЬ

Мені соромно не за українців як націю. Мені соромно за тих, хто досі міряє патріотизм кров’ю, а не вчинками.

Відкрийте історію — без рожевих окулярів. Скільки разів етнічні українці продавали свою державу? Скільки разів ставали на бік окупанта — московського, більшовицького, нацистського?

1933-й — свої ж ходили і відбирали хліб у своїх.

1941-й — свої ж йшли служити в окупаційну поліцію.

Сьогодні — відкрийте російську армію чи спецслужби: там вистачає людей з українським корінням. І після цього хтось ще має нахабство розповідати про «чистокровність»?

Це не патріотизм. Це примітивізм.

Нація — це не ДНК. Це вибір. Щоденний. Усвідомлений. Часто — болючий.

Тому коли сьогодні хтось починає істерики про «не тієї національності президент», хочеться поставити просте питання: А де були ваші «правильні українці», коли країну розкрадали,

     коли в політику заводили відверто проросійських персонажів, 

     коли роками закривали очі на внутрішню гниль?

Зручно сьогодні кричати про «загрози», але незручно згадувати, хто створював умови для цих загроз. Бо правда неприємна: ворог приходить не тільки ззовні. Його дуже часто заводять всередину — свої.

І ще одне. Людина, яка:

     говорить українською,

     виховує україномовних дітей,

     працює на державу,

     приймає складні рішення в критичний момент —

є українцем. Крапка. Незалежно від походження.

А той, хто:

     роками грає в подвійні ігри,

     допускає проросійський вплив,

     будує політику на маніпуляціях і розколі —

може хоч сто разів називати себе «патріотом». Це не має значення. Бо в історії залишаються не слова. Залишаються дії.

І головна проблема України — не «не ті українці».

Головна проблема — небажання чесно дивитися на себе.

Поки ми воюємо між собою за «чистоту»,

реальний ворог користується нашою слабкістю.

Може, вже час подорослішати?

Президент працює без днів відпочинку, не відпочиває на Мальдівах, як ваш Порошенко. Не їздить за кордон піаритися з політиками, які нічого не вирішують і майже у відставці, а з реальними, діючими, які здатні приймати серйозні рішення. І кожного разу, коли проходить візит Володимира Зеленського — він щось привозить: зброї, чи гроші на неї.

Результат Роботи Порошенка — це Олланд і комсомолка Меркель. Він так і не залучив ні США, ні Британію, ні Китай — підписантів паперових гарантій для України. Він навіть пропоновану летальну зброю, канадські літаки, американський патронний завод відмовився прийняти. Може це путін приказав?

Результат роботи Володимира Зеленського — це найбільша коаліція за всю історію воєн. 

Це глобальне постачання зброї, навіть з країн, які формально в дружбі з росією. 

Це досягнення розміру виробництва понад 70% від того, що постачається іншими країнами, а це системи ППО, які ми ще не освоїли виробництво. 

Це дрони, в тому числі із ШІ і морські (будуть і океанські), який навчений саме на наших боях. 

Це літаки, бо ми вбили галузь виробництва літаків за допомогою зрадників — недарма моя ідея назвати новий літак "Бандера" не було підтримано саме керівництвом Антонова, після чого туди б мало завітати СБУ. І саме це керівництво напряму винне у втраті Мрії. 

І коли постає питання вибирати: вибрати українця, який все втратив, чи вибрати етнічного єврея, який все побудував і має мрії ще більше розбудувати — мій вибір однозначний — я за єврея, який будує Україну для українців. 

Бо Порошенко будував Україну для руzzких, бо такі є його сини, яким соромно говорити українською, у яких щелепа російська вже назавжди, бо вони так і не приїхали захищати Україну бодай би з тилу дронами дистанційно, бо я розумію — полон — це шантаж політика. 

Бо Порошенко будував країну для Шуфрича, Медведчука, його кума по молодшому сину, для Ахметова і особливо для Фірташа, якого корупційна система Австрії ніяк не хоче віддати по екстрадиції, ні посадити у вязницю. Бо, виявляється, що мафія і там почуває себе недоторканною. 

При Порошенку навіть було соромно казати "Слава Україні!" через те, що ми були принижені, ми повзали перед росією, "аби вона не напала", не будуючи армії, а лиш прикрасивши її фасад парадною формою, але не наповненням. Бо бійці як воювали без БТРів в 2014-му - так і воювали у 2019-му, а техніка пішла в обмін на пальму, бо що такого в тих країнах на обмін можна було взяти?

Це нам добряче пощастило, що на чолі країни стала людина зі стрижнем, а не людина з корупційними скандалами, якій вже не довіряв Захід, про яку там було опубліковано чимало викривальних статей.

Богдан Гордасевич

Нарешті бачу отого 73%! Бо поховалися. Бо Зеля не виконав жодної з обіцянок і найголовнішої про мир. Бо має стрижень і навіть сталеві яйця, бо не втік. Тьху!

1 хв

Відповісти

Катерина Марійчук

"Бо Порошенко будував країну для Шуфрича, Медведчука, "" - ага, ага.. і саме тому Шуфрича на днях відпустили.... Так, будувати Україну дл Медведчука-шуфрича - погано... а от для міндічів-єрмаків - саме то. Саме то, що народ наш бажає.

12 год

Відповісти

Valentyna Myshko

Мабуть, кругленьку суму отримав, щоб

таке морозити. Знайшов президента-

патріота! Його треба судити тільки за те, як він "готувався" до вторгнення рашистів, маючи дані і нашої, й американської розвідок. Він готувався

шашлики смажити. Будував дороги, щоб рашистам легко було до Києва прямувати (і гарненько збагатилася кліка на великому крадівництві ). А цей

вискочив як Пилип з конопель і розповідає про великого президента-

єврея?!! Ганьба доморощеним жополизам! Він за кого вважає українську націю? Дай, Боже, перемогти

рашистів і суд буде і над тими, хто здавав

Україну, і над міндічами-єрмаками, хто

збагачувався на українській крові, і над такими тимофійовичами.

1 год

Відповісти

Відредаговано

Сергій Піддубний

пишучи "1933-й — свої ж ходили і відбирали хліб у своїх. 1941-й — свої ж йшли служити в окупаційну поліцію", цей чоловік вочевидь не знає, що в ці роки не було своєї влади і "свої" мусили виконувати волю окупанта. Він також не знає, що саме при Порошенку в українському війську було запроваджено вітання "Слава Україні!" Крім цього, є й інші перекручення дійсності...

17 год

Відповісти

Ярослав Калакура

В

Цікаво, скільки заплатили Тимофійовичу .

10 год

Відповісти

Лариса Коркішко

Що це за марення божевільного я тільки-но прочитала? Навіщо цей сморід у моїй стрічці? Хай Бог милує!

8 год

Відповісти

Зиновій Бокійчук

В порівнянні сортів лайна немає відповіді як отримати мармелад.

15 год

Відповісти

Павло Мовчан

Не ,хльостко,...А - дошкульно!

9 год

Відповісти

Володимир Якимець

Дядя ігор тимофійович! Ти дурень, чи ти сволота?

9 год

Відповісти

Litera Klub

Це коли і де Китай підписував якісь гарантії для України?

І нема ніякого "хльостко", бо є "влучно".

15 год

Відповісти

Леся Куліш

Нічого не вчить, а не "нічому".

Євстратій Зоря

6 год

 ·

ОФІЦІЙНИЙ НЕКРОЛОГ: Упокоївся у Бозі Святійший Патріарх Філарет

Предстоятель і Київська Митрополія Православної Церкви України з глибоким сумом сповіщають всеукраїнській пастві, що 20 березня 2026 року від наслідків загострення хронічних хвороб на 98-му році життя, 77-му році чернецтва та на 65-му році архієрейства упокоївся у Бозі Почесний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Предстоятель Православної Церкви України Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній висловив глибоке співчуття рідним і близьким спочилого Святійшого владики.

«Особа і численні добрі справи спочилого Патріарха Філарета по праву посідають особливе місце в сучасній історії як помісної Української Православної Церкви, так і в цілому України – зазначив Предстоятель ПЦУ. – Очоливши шість десятиліть тому Київську кафедру, Патріарх Філарет як Екзарх України, як Предстоятель УПЦ та Предстоятель УПЦ КП зробив багато для збереження церковного життя в роки радянських утисків Церкви, в час духовного відродження України та особливо в роки боротьби за утвердження церковної автокефалії.

Саме завдяки його рішенню та свідомій позиції стало можливим успішне проведення 15 грудня 2018 року Об’єднавчого Собору в Святій Софії у Києві, організаційне створення єдиної помісної Православної Церкви України, отримання Томосу про автокефалію.І попри подальші усім відомі складні події ми щиро засвідчуємо, що завжди незмінно шанували внесок Патріарха Філарета у розбудову Церкви. Саме тому з великою духовною радістю сприйняли і я особисто, і мабуть усі в Православній Церкві України наші з Патріархом нещодавні зустрічі та спільну молитву, які стали свідченням перемоги любові та братнього миру у Христі.

Ми глибоко засмучені тим, що Патріарх Філарет відійшов від життя світу цього, але віримо у Божу милість до нього та підносимо за упокоєння його душі наші молитви. Ми будемо робити все необхідне для того, щоби належно вшанувати пам’ять нашого Почесного Патріарха, гідно проводивши його в останню земну путь» – відзначив Блаженнійший владика.

Київська Митрополія закликає єпископат, духовенство та вірних ПЦУ підносити молитви за спокій душі новопреставленого Патріарха Філарета та невдовзі офіційно оголосить про розклад заходів прощання зі спочилим Патріархом, його відспівування та поховання.

Біографічна довідка

Почесний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (в миру Михайло Антонович Денисенко), ієрарх на спокої Православної Церкви України, народився 23 січня 1929 р. в с. Благодатне Амвросіївського району Донецької області в українській родині Антона і Меланії Денисенків. Втратив батька, який загинув на фронті ІІ Світової війни у 1943 році, що вплинуло на юного Михайла, який глибоко навернувся до віри та попри радянську атеїстичну пропаганду твердо вирішив присвятити своє життя служінню Церкві.

У 1946-48 рр. навчався у Одеській духовній семінарії, яку закінчив з відзнакою, продовживши навчання в Московській духовній академії. 1 січня 1950 р. у Троїце-Сергієвій лаврі був пострижений у чернецтво з іменем Філарет, на честь праведного Філарета Милостивого. 15 січня того ж року рукоположений на ієродиякона, а на день Святої Тройці 18 червня 1951 року – на ієромонаха.

У 1952 році закінчив курс МДА з вченим ступенем кандидата богослів’я і був призначений викладачем Священного Писання в Московській духовній семінарії. Одночасно виконував обов’язки благочинного Троїце-Сергієвої лаври. З 1953 року викладав у Московській духовній академії.

У 1953–1954 навчальному році Вчена Рада МДА присвоїла звання доцента. У 1956 році призначений інспектором Саратовської духовної семінарії із зведенням у сан ігумена. У 1957 році переведений на посаду інспектора Київської духовної семінарії, а 12 липня 1958 року зведений у санархімандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії.

1960 року призначений керуючим справами Українського Екзархату РПЦ і настоятелем Володимирського кафедрального собору м. Києва, а з червня 1961 року по січень 1962року був настоятелем подвіря РПЦ при Олександрійському Патріархаті у місті Олександрії (Єгипет).

4 лютого 1962 року в м. Ленінграді відбулася хіротонія на єпископа Лузького, вікарія Ленінградської єпархії РПЦ. Виконував обов’язки керівника Ризької єпархії. З жовтня 1962 по грудень 1964 року – єпископ Віденський і Австрійський РПЦ. З грудня 1964 по травень 1966 року – єпископДмитровський, ректор МДАіС.

14 травня 1966 року зведений у сан архієпископа і призначений постійним членом Священного Синоду РПЦ, Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким. 1968 року зведений у сан митрополита. З травня по червень 1990 р. – місцеблюститель Московського патріаршого престолу, головував на Помісному соборі РПЦ 1990 р.

У зв’язку з перетворенням Українського Екзархату РПЦ на самостійну в управлінні Українську Православну Церкву Архієрейським Собором УПЦ у липні 1990 року одноголосно обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ (в складі РПЦ). Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. підтвердив це обрання та висловив довіру як Предстоятелю УПЦ.

У зв’язку з проголошенням відновлення незалежності України на підставні рішення Священного Синоду та Архієрейського Собору УПЦ, скликав і очолив 1-3 листопада 1991 р. Собор УПЦ, який одноголосно підтримав рішення про необхідність автокефалії УПЦ. За це був підданий тиску з боку керівництва РПЦ, яке за будь-яку ціну прагнуло не допустити незалежності Української Церкви. У травні 1992 р. на підставні рішень, які не відповідали Статуту УПЦ, був де-факто усунутий від керівництваУПЦ,  а потім безпідставно рішенням Архієрейського Собору РПЦ був оголошений «позбавленим сану». Ніколи не визнавав цього рішення, вважаючи його канонічно безпідставним, та звернувся з апеляцією на нього до Вселенського Патріарха Варфоломія. У наступні роки неодноразово поновлював цю апеляцію, востаннє – у 2018 р.

25 червня 1992 р. на Об’єднавчому Соборі в м. Києві підтримав рішення про об’єднання УАПЦ та УПЦ в Українську Православну Церкву Київського Патріархату, за рішенням Собору отримав посаду заступника Патріарха з титулом митрополита Київського. Після обрання на Предстоятеля УПЦ КП 22 жовтня 1995 р. у Володимирському кафедральному соборі м. Києва відбулася його інтронізація з титулом «Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України».

11 жовтня 2018 р. Святий і Священний Синод Вселенського Патріархату, розглянувши апеляції, визнав рішення РПЦ про «позбавлення сану», винесене щодо Митрополита Філарета у 1992 р., не відповідним канонам, прийнявши його у спілкування як колишнього митрополита Київського.

Виконуючи попередні домовленості, за рішенням Архієрейського Собору УПЦ КП 15 грудня 2018 р. скликав у храмі Малої Софії у Києві Помісний Собор УПЦ КП, який прийняв рішення про припинення окремого існування релігійного об’єднання УПЦ КП та про входження до єдиної Православної Церкви України. На підставі прийнятого Об’єднавчим Собором 15 грудня 2018 р. Статуту ПЦУ став постійним членом Священного Синоду ПЦУ як Почесний Патріарх Київський і всієї Руси-України та керівник окремої єпархії у м. Києві.

Від червня 2019 року – архієрей на спокої Православної Церкви України.

За свою церковну, громадську та миротворчу діяльність нагороджений численними церковними та світськими нагородами. У січні 2019 року отримав найвищу державну відзнаку – звання Герой України.

Пресслужба Київської Митрополії

Української Православної Церкви (ПЦУ)

Ігор Кашицький

Вічна пам'ять Святійшому Патріарху Філарету !

У 2025 році середня заробітна плата працівників освітньої сфери в Україні становить приблизно 295 євро.

Питання рівня заробітної плати українських педагогів традиційно викликає жваві обговорення. У країнах Європи ситуація інша - там працю вчителів оцінюють значно вище. Європейські уряди усвідомлюють, що інвестиції в освіту - це внесок у майбутнє, тому прагнуть утримувати кваліфікованих спеціалістів, пропонуючи їм гідні оклади. Про це пишуть Новини.LIVE, передають Dengi.ua.

Зазначається, що згідно з даними Державної служби статистики, у 2025 році середня заробітна плата працівників освітньої сфери в Україні становить 14 307 гривень, що еквівалентно приблизно 295 євро за курсом Національного банку на кінець вересня.

Водночас педагоги-початківці, які не мають стажу або категорії, заробляють істотно менше - близько 6 400 гривень (приблизно 130 євро на місяць). Це пояснюється тим, що розрахунки оплати праці, як і раніше, ведуться за Єдиною тарифною сіткою. Згодом дохід збільшується завдяки різним доплатам: за престижність професії, вислугу років, класне керівництво, роботу в складних умовах і перевірку зошитів.

Повідомляється, що в країнах Європи розмір зарплат вчителів залежить від регіону, кваліфікації, досвіду та економічної ситуації. Однак, за даними порталу Europa.jobs, найвищими доходами можуть похвалитися педагоги Люксембургу, Німеччини, Швейцарії та Нідерландів.

Видання наводить середні місячні зарплати вчителів у деяких європейських країнах, а саме:

Швейцарія - 6 200 євро;

Данія - 5 600 євро;

Нідерланди - 5 000 євро;

Норвегія - 5 000 євро;

Австрія - 3 900 євро;

Фінляндія - 3 500 євро;

Швеція - 3 400 євро;

Франція - 3 000 євро;

Німеччина - 2 900 євро;

Іспанія - 2 550 євро;

Італія - 2 550 євро;

Польща - 1 200 євро.

Я попадаю перший день в лікарню у Львів. Поруч мене хлопець у якого ампутація двох ніг по 

пах. До нього приїжджає дружина: 

- Ой, Ігорьок, ой.. 

І виходить. Через 15 хв заходить медсестра і кладе йому 3 тис грн  на стіл і каже: 

- Я вибачаюсь, я не знаю, що робити з цими грошима. Ваша дружина сказала, що це за догляд за 

вами. Я не знаю що з ними робить.

- А де вона? 

Він їй дзвонить. Кімната закрита, все чутно.

- Ти де? 

- Ігор, вибач, я не знаю, що з тобою робити, мені здається я з тобою не справлюсь. Я буду чесна з 

тобою. Все, пока! 

І я лежу і бачу, як в чувака нема дві ноги і його щойно кинула дружина. І добре, що у них нема 

дітей.

І на  таких контрастах я щодня ціную те, що маю - іншу ногу, дружину, дитину.

***

Коли я займають у тренажерному залі UNBROKEN, саджу свою доцю у крісло колісне і катаю, 

щоб вона не скучала. Люди на мене дивляться з осторогою:

- Не роби так, це - погана прикмета. 

І от відтоді, де б я не ходив, я запитую: 

- Ви тримали у руках протез? 

Я хочу, щоб його потримало 5000 людей і віддам у якийсь музей. Знімати всі ці забобони.

***

Коли я перший раз приїхав з війни - мене охопила апатія, адже я зрозумів, що я повернувся в 

ІЛЮЗІЮ, МАТРИЦЮ. Там на фронті - справжнє життя. Все, що є Україна і є наша нація - 

формується там. А ми тут, у класній ілюзії, п'ємо каву, ходимо у білих кросівках, посміхаємось. 

Робимо вигляд, ніби війни не існує.  

Я був на війні, я знаю, що таке смерть і що таке життя. Я знаю запах смерті. Я бачив людей, що не 

хочуть жити і тих, хто вгризались у кожну можливість вижити. 

***

Сьогодні важливіше ходити до психологів тим, хто не були на війні, ніж тим, хто там був. 

***

Я найбільше боюь, що коли почнуться вибори, а підготовка вже почалась - хлопцям медійним 

заносять або обіцяють великі гроші інколи лише за те, щоб він сказав, що ось цей чувак - 

класний. Хоча це не так. 

***

Ми коли купуємо новий телефон - він має 100 відсоткову робочу батарею. І з людьми так само.

Коли я їхав на війну, я вже мав операції на ногах через спортивні травми. Я вже їхав не на 100 

відсотків з зарядженою батареєю. А що казати про військових, яким 50-57 років? 

На війні "зарядка" тотально знижується, бо це погане харчування, хронічний недосип, стрес, 

навантаження щодня важкостями, суглоби просто розхідний матеріал, вилітає спина. Якщо 

людина воює з 24 року - знайте, там вже нема ні спини, ні колін.

Її батарея вже десь 30 відсотків. 

Хто отримав тяжкі поранення - то це ще нижчий показник.

Ми тут маємо сформувати такі умови, щоб вони могли накопити цю батарею максимально скільки 

можуть накопить. Тоді зявиться бажання іти на роботу, брати відповідальність за когось, 

організовувати якісь бізнеси. Бо зараз дають гранти, але ніхто не хоче робить. Це - виклик. З них 

ще й більшість тотально фінансово не грамотні, транжирать виплати на дрібниці.

А ще й потім розрив в коштах, які отримував бойові, був героєм, багато що отримував 

безкоштовно, повертаєшся у реальний світ і тобі пропонують 25 тис грн заробітної плати. І це 

такий ментальний провал. 

Я захотів щось робити лише на 8 місяць своєї реабілітації.

Є візуальні цілі хлопці, але ментально - пошматовані.

Я чув, як хлопці готові були б ногу чи руку віддати, лиш би ментально стати знову нормальним. 

Таблетки і психологи не помагають.

І хочу нагадати, що члени сімей військових - це ті самі ветерани, бо вони стягують не менше. І це 

перші психологи, які працюють з ними. Не реальне навантаження і вони теж варті пільг тих, що 

ветерани.

Від 6 місяців до півтори року треба, щоб відновитись і захотіти жити. 

Я раніше мав тотальну агресію до всього несправедливого, що довкола. Я досі коли бачу, як з 

вікна вилітає окурок, зупиняю машину, піднімаю і закидаю назад в вікно машини. Бо інакше ця 

людина ніколи не зміниться. 

Ставтесь до нас так, як хочете, щоб ми ставились до вас. У ключі всього - ПОВАГА.

Володимир Рудковський, "Будда", ветеран.

Юрій Кисельов

5 год  · 

КРУТИ: НЕВИВЧЕНІ УРОКИ

Сьогодні Україна відзначає 107-у річницю бою під Крутами – трагічної й водночас героїчної події, що засвідчила відчайдушні намагання українців, особливо молоді, навіть у безвихідній, здавалося б, ситуації, перед грізним обличчям смерті все-таки збройно захищати щойно проголошену державність. Тему битви під Крутами, в якій від рук одвічного московського завойовника полягли близько трьохсот українських студентів і гімназистів, за понад тридцять років новітньої незалежності докладно висвітлено в літературі. Тому немає потреби знову переказувати хід і результати цього жорстокого бою. Натомість, варто зосередитися на глибинних причинах такого явища в історії України, як Крути, та навести деякі паралелі із сьогоденням.

Відомо, що у складі Центральної Ради – найвищого представницького органу українства в 1917 – на початку 1918 р. – істотно переважали діячі партій соціалістичного спрямування. Тому не випадково Генеральний секретаріат Ради очолив Володимир Винниченко – талановитий письменник, який, втім, не мав хисту до державницьких справ і, до того ж, перебував у мареві пацифістських ілюзій. Саме за наполяганням Винниченка було розпущено українізовані військові формації, що воювали у Великій війні (котра згодом отримала назву Першої світової), які, що важливо, були готові далі воювати вже «за Україну, за її волю». І коли до влади в Петрограді прийшли більшовики, готові поширити своє панування на всю колишню імперію, Центральна Рада, нарешті, спромоглася прийняти свій Четвертий універсал, яким проголошувалося незалежність Української Народної Республіки. Та було вже запізно – червоні загони царського полковника Муравйова стрімко наступали на Київ. Української ж армії практично не існувало.

Тоді й пробудився дух в української молоді, яка, не маючи належної військової підготовки й бувши явно недостатньо озброєною, пішла на прю з червоними бандитами. І зустріли вони їх на півдні Чернігівщини, майже на пів дорозі між Ніжином і Бахмачем, біля залізничної станції Крути. Хоч би як запекло молоді українці опиралися муравйовській орді, сили були нерівні, й бій закінчився кривавою розправою більшовиків над уцілілими на полі битви студентами та гімназистами. Але Крутянська січ не була даремною, й не лише тому, що явила приклад непереможного козацького гарту, а й тому, що муравйовці на два дні затримали своє просування до Києва, що дало змогу делеґації УНР на мирних переговорах у Брест-Литовську домогтися визнання самостійності України державами Четверного союзу – Німецькою, Австро-Угорською та Османською імперіями, а також Болгарським царством. Отже, подвиг юнаків під Крутами мав, без перебільшення, міжнародне значення.

Та чи достатньо мірою Україна вивчила уроки трагічного Крутянського бою? Досвід останнього десятиріччя доводить, що, на жаль, ні. Після того, як у 2014 – 2019 рр. практично з нуля створювалися справжні українські Збройні Сили, що небезуспішно завдавали опору росіянам на Сході, з другої половини 2019 р. почалася прямо протилежна тенденція, виражена в «надо просто перестать стрелять» і «подивитися в очі путіну». В ганебному переслідуванні українських патріотів – військових і цивільних – та жахливій смерті бійця Ярослава Журавля. У «розведенні військ» і «великому будівництві». Щоб відремонтованими нашими дорогами могли вільно мчати російські танки. І ще багато в чому.

То ж якою могла би бути доля України, якби з 24 лютого 2022 року її громадяни масово не ставали в черги до військкоматів? Якби генерал Сергій Кривонос не наполіг на прийнятті вищим державним керівництвом України низки важливих рішень? Якби Головнокомандувачем ЗСУ не був на той час генерал Валерій Залужний? Якби не безсмертні подвиги леґендарного «привида Києва» – льотчика Степана Тарабалки, поета й науковця – і танкіста – Сергія Заїковського (а цим героям не було й тридцяти) та десятків тисяч інших найкращих синів і дочок української землі?! 

Отож, можна стверджувати, що наслідком невідповідних, м’яко кажучи, воєнному часові (згадаймо, російсько-українська війна розпочалася в 2014 р.) дій мешканців владних поверхів і стали новітні Крути. Вже не триста, а тисячі українських воїнів полягти смертю хоробрих. Та чи гідні «еліти» управлінські еліті військовій – справді еліті й справді військовій?

Не можна не зауважити, що відповідальність за наші втрати на війні лежить і на звичайних людях, багато з яких, одурманені олігархічним чорним піаром, проголосувало «по пріколу». І плоди цієї безвідповідальності тепер споживають усі українці незалежно від електоральних уподобань.

І все-таки треба наголосити, що трагічні події і 1918-го, і 2022-го виявили, хто в Україні є справжньою аристократією, для якої військова справа та державне управління є, кажучи словами видатного українського філософа Григорія Сковороди, «сродною працею». Питання війни і миру, держави і права можуть вирішувати лише ті, хто має відповідні здібності. Тобто, має відбуватися природний відбір еліт, здатних до відповідальної справи. Як він має відбуватися – це тема окремого допису.

А зараз знімімо шапки й схилімо голови перед славною пам’яттю Героїв Крут. Пам’яттю всіх, хто від часів Святослава Хороброго й аж до сьогодення віддав життя за Україну. Вони живі вічно й благають Господа за нас із небес.

9:38 29.01.2025