Юлія Тимошенко, яка мала реальні шанси стати президентом країни, опинилася в ув’язненні. Її звільнення і можливість продовжити політичну діяльність нині не залежать ані від неї самої, ані від політичного блоку, який має її ім’я. А ще два роки тому цей проект здавався чи не найуспішнішим в Україні. Виявилося, що за зовнішнім блиском немає основи, яка могла б витримати випробування політичною поразкою, не допустити розгрому і забезпечити реванш у майбутньому. І самій Тимошенко в разі щасливого для неї закінчення історії з репресіями (на що з кожною новою справою, реанімованою СБУ чи Генпрокуратурою, надій усе менше), і іншим українським політикам, які намагаються завоювати підтримку людей, варто провести серйозну роботу над помилками, які привели ЮВТ замість Банкової в Лук’янівку.

Читайте також «Великий» вирок Тимошенко і перші наслідки

«ЄДИНИЙ ЧОЛОВІК УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ»

Таке означення стало навіть кліше для окреслення ролі Тимошенко в істеблішменті. У ньому – визнання риси, якої бракує багатьом в українській політиці: здатності діяти, причому рішуче, без півзаходів і напівтонів. Їй вистачило наполегливості у 2000-му поламати бартерні схеми на енергоринку, впевненості в 2004-му стати «енергією Майдану», переконливості в 2007-му домогтися дострокових виборів і знову сісти у прем’єрське крісло. У цих прикладах – рідкісна для вітчизняної політики здатність досягати неможливого.

Діяльність Юлії Тимошенко – завжди вистава. Вона або на гребені хвилі – на найвищих посадах, з амбітними проектами та масштабними шоу для виборців, або гнана, ображена чи й ув’язнена. Цей серіал простий і зрозумілий людям, він розповідає про боротьбу «білого» і «чорного», «добра» і «зла», «її» («ЇЇ») та «їх». Простота сюжету дає змогу донести його до найширших верств населення, викликати симпатію та підтримку.

Разом із видовищами Тимошенко завжди турбувалася про хліб. Протягом усього періоду прем’єрства вона не забувала про соціальні програми, підвищення зарплат і пенсій. На це могли спрямовуватися кошти з приватизацій та міжнародних кредитів – і нехай спробують опоненти заявити публічно, що це «неефективне проїдання коштів». Такий підхід в українській політиці здавався ефективним: практично з 2001-го по 2010-й її рейтинг лише зростав. Зрештою, Тимошенко користувалася будь-якою можливістю посилити позиції або й створювала їх (див. «Перемоги і поразки»).

Згаданий образ «єдиного чоловіка в політиці» доповнювався старанно виплеканими іміджевими рисами. Так, в оточенні Юлії Володимирівни ходили легенди про її працьовитість. Вона спілкувалася з журналістами вночі, проводила робочі засідання та наради по кілька годин. Інша чеснота – здатність вчитися. З провінційної бізнесвумен, яка давала в середині 1990-х зворушливо-наївні інтерв’ю, постав харизматичний трибун. З російськомовного вихідця з Дніпропетровська – принципово українськомовний політик.

У Юлії Тимошенко було все, щоб вигравати спринтерські дистанції в політиці:впевненість у собі, шалена працьовитість, інтуїція. Вміння використовувати ці риси робило її непереможною в політичних двобоях – навіть опоненти визнають Тимошенко блискучим тактиком. Але для справжнього успіху цього недостатньо. За формою мають стояти зміст, продумана логіка дій, у результаті яких кожен українець міг зрозуміти, як саме виконуватимуться яскраві обіцянки.

Довгі дистанції і стратегічні перемоги вимагають від політика більшого: глибоких і системних знань, команди, яка здатна думати не лише про власні, а й про національні інтереси, щирості та послідовності у спілкування з виборцями. 

Читайте також: Вона та Він: що далі?

КОРЕНІ ПОРАЗКИ

Проблеми Юлії Тимошенко великою мірою є продовженням її чеснот. Упевненість у собі породила віру у власну непогрішимість – образ «богині», який висміювали опоненти. Цю віру до того ж плекало догідливе оточення – як на рівні щоденних лестощів, так і в зовнішніх виявах (гротескні шоу, показушні спілкування зі ЗМІ у солодкавому форматі, провальні констатації «ВОНА – це Україна»).

Некритичність до власних рішень, однак, мала не лише іміджеві втрати, а й цілком осяжні провали в ефективності. Зважаючи на особливості походження і шалений темп роботи у великому бізнесі й політиці, Тимошенко могла не мати часу на набуття системних знань щодо стратегії суспільного розвитку, соціальних процесів чи особливостей пострадянської макроекономіки. Зрештою, знати все неможливо (переконання в протилежному є частиною проблеми «некритичного ставлення до себе»). Однак у такому разі зростає ціна відбору тих, хто міг би заповнити лакуни у власній підготовці, – команди.

І тут зле пожартували з Тимошенко як звичка початку 1990-х «просто вирішувати питання», так і позиція оточення. До БЮТ кооптувались усі, хто здавався здатним вирішити поточні питання: супроводжувати в судах, забезпечити медіа-ресурс, підтримати грішми. Особливо коли з 2005 року, розгледівши в Юлії Володимирівні політика, який прийшов усерйоз і надовго, до неї потягнулося чимало колишніх опонентів. Зокрема, й одіозних.

Із наближенням виборів ці персонажі поліпшували «добробут» політсили та тих, хто приймав рішення щодо формування списків. Михайло Бродський, наприклад, який також у 2005-му «закотився» до БЮТ, у пізніших інтерв’ю розкривав деякі схеми зарахування кандидатів до списків, прейскуранти цін і роль близького оточення Тимошенко, насамперед Олександра Турчинова.

Формування списків – від парламентських до місцевих рад – і виконавчої структури БЮТ за такою схемою повільно вбивало політсилу. По-перше, одіозні діячі несуть свій негативний іміджевий багаж і спростовують твердження щодо «нової», незаплямованої сили. По-друге, спосіб, котрим залучені особи «вирішують питання», для яких залучалися, часто створює більше проблем, аніж розв’язує. Показовим прикладом є Андрій Портнов і його група, що ініціювали чимало конфліктів, які було досить важко пояснити виборцям. По-третє, не будучи пов’язаними з БЮТ ані ідеологічно, ані організаційно, вони з легкістю його покинули. Примусити їх залишитисяпрактично неможливо: у спільні цінності вони не вірять, а важелів впливу (як-от у ПР) на таких фігур немає.

Читайте також: Рік без опозиції

Зрештою, засилля пристосуванців негативно впливає на тих, хто приєднався до БЮТ не з міркувань вигоди, а з переконань та/або бажання щось справді змінити в країні. Для таких людей зникає реальна можливість донести свою думку, вплинути на рішення. Їх відсувають із відповідальних посад, від формування списків. Усе це різко знижує мотивацію, особливо тих, хто не здатен продиратися нагору через інтриги, улесливість і угодовство. Ті, хто сподівався на власні знання і вміння, мали менше шансів порівняно з чужими «потрібними людьми» і професійними підлабузниками. Відтак у БЮТ – подібно до практично всіх українських політсил – відбувалася негативна селекція: відсів здібних. Це унеможливило його активну взаємодію із суспільними групами, які могли б стати природними союзниками на місцях: малого і середнього бізнесу, фахівців, справжніх лідерів думок у громадах (а не «професійних балакунів», яких якраз до блоку прибилося чимало). БЮТ залишився відрізаним від реальних місцевих мереж, які могли б допомогти зберегти зв’язок із суспільством після втрати влади.

Наслідок цих процесів не забарився. Замість триматися за Тимошенко (якій іще вчора клялися у вірності), захищати уряд (а навесні 2010-го для цього були всі підстави, адже діяла редакція Конституції 2004 року) прийшлі фігури поспішили стати на бік «переможців». Підлабузники ж не змогли запропонувати нічого, що було б адекватним моменту; не те що стратегії дій – не було бодай свіжих ідей. Цим почасти пояснюються розгубленість БЮТ і особисто Тимошенко, її хитання від «демонстративного патріотизму» (зразка сьогоднішнього Павличка) до запізнілих і малозрозумілих закликів до суспільного протесту. Час для організації справжнього спротиву було згаяно (за великим рахунком від початку судових засідань у червні до вироку в жовтні було цілком реально справді організувати протести, якими лякали владу бютівці, однак ані переконливого пояснення для людей, ані здатності ці протести організувати сьогоднішній БЮТ не має).

Вина оточення Тимошенко в тому, що за фасадом не виявилося структури. Вина Тимошенко в тому, що її оточення відштовхувало людей, які могли принести реальну користь і політсилі, і країні, що зрештою й привело структуру до занепаду. І зараз, чи не вперше за понад 15 років у політиці, її подальша доля залежить не від неї.

Читайте також: Не працює

Продовження тут