Жила собі на світі дівчинка. Звичайна дівчинка п’яти рочків, яка полюбляла бавитися, співати, стрибати, малювати, слухати цікаві історії, про які розповідалося в книжечках, що їх мама читала доні увечері надобраніч. Ім’я в дівчинки було незвичайне – Сонечко. Сонечко була жвавою, запальною – як вогник. І дуже впертою та норовливою. Через це вона інколи засмучувала маму та бабусю, не слухаючись їх. Звісно, потім Сонечко просила вибачення, цілувала маму, зазирала в очі і казала: - Мамо – ти моя радість! Я тебе люблю! Сонечкова мама кожного буднього дня вела доню до дитячого садочка - на дитячу роботу, і  бігла на свою дорослу роботу. Бувало, Сонечко залишалась вдома – тоді, коли її носик відмовлявся працювати як слід. Дівчинка чхала, кахикала, і витирала носика щоп’ять хвилин хусточкою. Бабуся допомагала малій приборкувати неслухняних носика та горло, давала солодкий запашний мед, готувала гірке полоскання, крапала бридкі пекучі ліки. Одного дня Сонечко вдвох з бабунею вийшли на прогулянку, і заразом вирішили дещо купити в крамниці. Дорога була недалекою, та в старої бабусі боліли ноги, тому вони з онукою поїхали автобусом. Автобус під’їхав до потрібної зупинки, двері розчинилися. Бабуся, важко піднялась з сидіння, спираючись на поручень і зітхнула. Сонечко зазирнула в бабусині очі, зійшла по сходинках на брівку біля зупинки, і простягнула старенькій свою маленьку тендітну долоньку: - Бабуню, тримайся, я тобі допоможу!!! От так! Молодець, ще один крок!..