«А у древньому Львові пані всі гонорові»
        з популярної пісні



Марія Хоросницька

З львівською поетесою Марією Хоросницькою я мав можливість зустрічатись багато раз впродовж тривалого часу, але не можу сказати, що ми спілкувались якось грунтовно. Причиною тому була наша значна вікова різниця, отож ми переважно вітались та обмінювались кількома фразами коротко і без особливих розмов. З того у своїх спогадах про Марію Хоросниціьку можу згадати тільки один епізод, значимий за змістом, а все інше є мої суто суб’єктивні враження.

Про епізод мого особистого знайомства з Марією Хоросницькою пригадую наступне. Десь 1994 року або коло того моя мама, Галина Гордасевич, задумала провести захід «Львівські поетеси», що мало бути досить цікаво для публіки, тому що за звичай поетеси виступали всі поокремо як вкраплення в чоловічі письменницькі гурти. А тут ніяких чоловіків! Тільки поетеси!
Когорта провідних львівських поеток на той час виглядала наступним чином: Марія Хоросницька, Галина Гордасевич, Ганна Вівчар, Марія Людкевич, Марія Барандій і Надія Степула. В якості помічника мами в цьому заході, я мав  за обов’язки підготувати невеличкі літературні портрети кожної з поетес в стилі інтерв’ю, а ще провести фотосесію і надрукувати світлини масовим тиражем, щоб публіка мала для автографів світлини з уподобаною поетесою.
Задум був гарним, але сам захід закінчився провалом, тому що час вже був соціально-економічно депресивним, коли людям не виплачували зарплат і пенсії, отож виживати ставало складно і поезія втратила свою привабливість, як і всі інші мистецькі процеси. І ще на додачу в самий день заходу відбулось стихійне лихо у вигляді надзвичайно сильної грози і зливи. Багато вулиць Львова можна було перейти тільки відшукавши брід і тільки в гумових чоботах, отож на вишукану публіку чекати не доводилось і її таки не було.
Надруковані мною фотографії я просто вручив тим поетесам, які зуміли добратись, щоб принаймні цим їх потішити. Ото і все. Бо літературні портрети залишились десь в моїх чернетках, але один епізод з розмови під час інтерв’ю з Марією Хоросницькою мені запам’ятався назавжди, бо вразив своєю і жорстокістю, і романтизмом.

На той час люди тільки починали поволі й потихеньку розкриватись щодо трагічних обставин у власному житті за часів тоталітарного комуністичного режиму «совєтів», особливо нещадному на Галичині і у Львові зокрема. Тому мене і вразило, коли в нашій розмові Марія Хоросницька довірливо розповіла, що коли вона вже після війни навчалась у львівському вузі, то хтось приніс і розклав по столах листівки антирадянського змісту. То була аудиторія, де якраз навчалася її курс, а реакція влади була чисто в дусі того звірячого часу: заарештували всіх! Всіх студентів цього курсу, що були в тій аудиторії на цей момент. У тому числі і Марію Хоросницьку.
Потрясіння, яке пережила Марія Хоросницька в той момент перебування в тюремних застінках органів терору, на все життя закарбувались в її житті, як і викарбувались в її очах та обережному поводженні, але не зламали і не змінили душевної суті. Скорше до навпаки: якщо поетесі всі довідники радянського періоду в біографії зазначають публікацію вірша Марії Хоросницької «Я комуністка молода» ще у 1939 році, то вказівки на її членство в КПРС там немає. А це про багато що говорить.
Врятувала і вирвала з лабет ката Марію Хоросницьку виключно її краса, та сама жіноча краса, що навіть нікчемних чоловіків робить героями. Маючи літературні і поетичні здібності, Марія Хоросницька бувала на зібраннях у Львівській організації Спілки письменників, а там в неї шалено закохався хтось з письменників настільки, що дізнавшись про її арешт – мужньо кинувся визволяти свою кохану і це йому вдалось. На той огидний час всезагальної зради і підступності то був воістину героїчний вчинок, тому що міг і сам піти за грати за зв’язок з членом ОУН-«бандерівкою» тощо.  Оскільки мене пані Марія просила не називати хто саме це був – я не скажу, бо вже і не пригадую, але десь маю записаним те прізвище. Врешті-решт не воно важливо, а те, що поетеса Марія Хоросницька була збережена для Львова. Саме Львова! І то є дуже і дуже важливо.
Далі підуть мої суто суб’єктивні роздуми, тому що я міг переважно споглядати за Марією Хоросницькою під час різних заходів, особливо на регулярних зібраннях «Рідної школи» в Обласному Будинку вчителя. Споглядаючи і порівнюючи Марію Хоросницьку з іншими панями старої львівської генези, я нарешті осягнув, що вона є по-суті еталоном-представником того елітного львівського прошарку суто української інтелігенції, що існував і творив тут у 20-30 роки 20-го століття.

Хоча Марія Хоросницька не народилась у самому Львові, а на Львівщині у селі Хоросне, за яким і утворила свій літературний псевдонім – Хоросницька, але навчалась і все своє свідоме життя вона прожила виключно у Львові. Вчилась у «Рідній школі» ім. Маркіяна Шашкевича, яку фондував митрополит уніатів Андрей Шептицький, а потім ще в класичній гімназії навчалась і тільки 20-річною мусила пройти «доучування» у радянському педінституті з відомими ексцесами провокацій і арешту. Отже світоглядні і виховні принципи у Марії Хоросницької були закладені далеко не радянського штибу, а від отої старої львівської школи, що одразу кидалось в очі, коли поетеса опинялась в середовищі сучасних письменників з їх суто класовою робітничо-селянською генезою. Спробуйте уявити колгоспний лан з буряками або купу вугілля, а посеред нього самотня вишукана квітка лілеї – і ви зрозумієте, як виглядала Марія Хоросницька для мене на той час, коли я став бувати на зібраннях і споглядати творче життя львівських письменників.
Зовні це була жінка з дуже гордою осанкою і суворим виглядом на обличчі, хоча насправді Марія Хоросницька була надзвичайно скромною, доброю і щирою людиною, але далеко не для всіх був доступ до такого спілкування. В тому проявлялась вся особливість Марії Хоросницької, що на відміну від більшості жінок-поетес чи письменниць, які дуже полюбляють бути постійно в центрі уваги, тому і поводяться так, щоб ту увагу постійно привертати включно до екстравагантного вбрання і зовнішності, а також бурхливого поводження, – всього цього не було. Марія Хоросницька не привертала уваги до себе зовнішніми ефектами, проте непоміченою вона не залишалась, тому що її вишукане спокійне поводження надавало їй справжньої королівської величі, а не помітити і не поважити наявну в товаристві королеву було просто неможливо. Присутність Марії Хоросницької будь-де надавало зібранню особливої вишуканості і благородства.

Одночасно то була надзвичайно гонорова жінка, безмежно гонорова, як і личить справжній львів’янці. Вона не буде ображатись на дрібниці та піднімати галас, не буде гучно сваритись, привселюдно виясняти стосунки тощо, бо то було б принизливо для справжньої львівської пані. Але одним розлюченим зблиском очей і короткою фразою вона могла знищити кого завгодно з опонентів. Гонор Марії Хоросницької образно нагадував сплячий вулкан, який навіть не подає ознак про себе, але в середині якого вирує розпечена лава, яка щомиті може вирватись назовні і знищити все довкола. Поезії Марії Хоросницької тому свідчення, особливо за часів вже незалежної України.
На завершення своїх спогадів про Марію Хоросницьку хочу додати, що досить багато хто з письменників намагаються тепер довести, якими вони були в часи оні борцями і героями, дисидентами і ще там якимись Валенродами, а зовсім не тими «радянськими догодами» з квитками «СП СССР» а то і «член КПСС» до пари. Особисто я жодного такого випадку самовихваляння не пригадую щодо Марії Хоросницької – ніколи вона не декларувала про свою героїчну боротьбу чи щось подібне. А навіщо? Марія Хорисницька собою власне і уособлювала ту боротьбу і перемогу, тому що перебула і пережила як польський, так і німецький, і радянський окупаційні режими – тим їх і перемогла. Всім своїм єством, своїм життям, вірністю українському слову, Україні і своєму величному Львову – Марія Хоросницька виявляла свій Чин боротьби! Кожному з окупантів Марія Хоросницька немовби казала навздогін: – Ото і маєте: не ви мене поховали, а я вас! А мене поховає моя Держава – моя Незалежна Україна.

Вже надцять років немає з нами цієї знаної поетеси і чудової людини, але я певен, що пам’ять людей і пошана творить чудо воскресіння: допоки про людину згадують – вона жива. Для поетів кожне читання їх віршів стає доказом того, що вони живі, тому читайте поезію і згадуйте про незабутню Марію Хоросницьку (Сваричевську).
Особисто мені приємно згадувати, що Марія Хоросницька ставилась до мене дуже приязно, як до свого сина, особливо після смерті моєї мами. Я з великим душевним піднесенням писав ці спогади про Марію Хоросницьку і тішусь з того, що можу додати своє вдячне слово до спільного вінка подяки і пошани. Гратулюємо вам посмертно, гонорова пані Марія Хоросницька!

Богдан Гордасевич
м. Львів

Передмова від Богдана Гордасевича

З величезним задоволення сканую і викладаю у своїх блогах окремі матеріали з часопису «Воля і Батьківщина», який видавався Львівською обласною організацією Конгресу Українських Націоналістів у 90-х роках минулого ХХ століття, тому що значна частина опублікованих тут матеріалів не втратила свого значення і дотепер, як вважаю, що вони будуть актуальні ще чимало часу.
Перед тим мною було викладено виняткової ваги роздум Ярослава Дашкевича на тему проблеми української еліти – «Номенклатура і еліта». Маю намір присвятити цій темі багато уваги, як закликаю бути уважними читачами викладених мною матеріалів, а не поверхневими їх оглядачами. Потрібно розрізняти елітне слово і думку, які потребують тривалого обдумування і перечитування, від іншого різноманітного інтернетівського чтива.
Зокрема поданий тут аналіз творчості Лесі Українки не є суто літурознавчим - він є соціальним, політичним, ідеологічним. Для сучасної української спільноти з особливою потребою часу постало питання: Що є для нас зараз об'єднавчою національною ідеєю? Для цього важливо дослідити всю глибину цього питання починаючи від Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і ще цілого ряду творців національної Ідеї в Україні.
Наголошую на цьому аспекті, що світоглядні позиції Лесі Українки є знаковими і вагомими складниками Української Національної Ідеї як на сучасний момент, так і на багато віків далі, допоки буде існувати Україна і народ, що називає себе українським. Потрібно визнати, що Леся Українка представляє самий вищий рівень елітарного мислення і життєвого чину в українській нації, що це є наш взірець української елітарності. Тому вона стала темою для реферату для прочитання українській еліті, що перебувала в ув'язненні концтаборів новітнього окупанта. Зверніть увагу, як точно ще Леся Українка передбачила рабський російський шовінізм, або навпаки засуджує нерозумну кров нашого народу, що пролита за чужі прапори та імперії.
Моя думка однозначна: хто захоче відчути всю правдиву елітність українського етносу - той неодмінно має проникнутись глибиною світоглядних ідей Лесі Українки.




Передмова в часописі «Воля і Батьківщина»

Від часу проголошення Іваном Франком слів, що найбільш влучно характеризують творчість, особистість і громадянську позицію Лесі Українки: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини» Впродовж століття не вичерпує себе наведене визначення. Вражаюче переконує в цьому наступне. У гулагівській табірній зоні в Мордовії ранньозастійного глухого 1970 року гурт наймужніших з мужніх політв'язнів-чоловіків, що стали на прю з комуно-імперською системою, зокрема, Михайло Сорока, Василь Підгородецький, Михайло Горинь, гартують свій дух непокори її словом і громадянським подвигом, слухаючи доповідь, виголошену побратимом Михайлом Масютком. Думки і оцінки, висловлені автором у глухомані тодішнього суспільно-політичного буття, і нині не втратили актуальності.
М.Д.

Михайло МАСЮТКО

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(Реферат, таємно прочитаний для гурту в'язнів табору №17а Дубровлагу)

Contra spem spero  – без надії сподіваюсь – проголосила Леся Українка, коли розпочинала свою творчість, і ці свої сподівання пронесла через усе своє бентежне життя. Треба було мати подиву гідну віру, щоб проголосити такі слова в ті часи, коли творила поетеса, позаяк надії справді ніякої не було.
Нащадків мудрих і відважних антів, правнуків звитяжного козацтва давно було обернено у покірних і слухняних рабів. Вони давно забули про свій рід і походження, і не було ніякої надії на те, що з них вдасться викресати іскру боротьби за їхню власну волю, що цей народ зможе колись усвідомити сам себе. Це ясно бачила Леся Українка і не приховувала ганебного стану свого народу:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світу – правди не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.

Але, як рідна від плоті й крові дочка свого народу, поетеса розуміла, що тут вибору нема, що людина не перекотиполе, а міцний буркун, який навіки вплітається своїм корінням у рідну землю. Який народ її не є – вона складова частина свого народу і йти від нього нема куди.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється:

Те, що писала вона про Тараса Шевченка, цілком і повністю стосується і її самої:

Хоч би була вона стара,
Сумна, змарніла, бідна,
Для сина рідного вона
Єдина, люба, рідна.
Хоч би була вона сліпа,
Каліка, недоріка,-
Мов рана ятриться в ньому
Любов його велика.

Вже навіть у самому своєму псевдонімі – Леся Українка – Лариса Косач визначила ідейний напрям своєї творчості. Хоч надії ніякої не було і поетесі доводилося лити свої гарячі сльози, щоб розтопити «кору льодовую міцну», будити зашкарублі у довговічному рабстві серця і душі рідного народу, сподівання на чудові часи пробудження від цього могильного сну ні на мент не покидало поетесу. Бо на цей час всупереч драконівським заходам царату вже на повний голос лунала муза великого Тараса, ширилось по Україні мудре слово Пантелеймона Куліша, кликав до волі славетний гимн Павла Чубинського, бентежив українські серця Іван Нечуй-Левицький, будило від сплячки Франкове «Не пора». За життя Лесі Українки вже починав діяти Микола Міхновський, ділом закликаючи українців виборювати «Україну для Українців».
Леся Українка приєднала свій голос до передової свідомої частини свого народу, яка мужньо вступила в нерівну боротьбу. Своєю творчістю вона вносила в народ свідомість про необхідність рішучої битви за волю і незалежність краю, свідомість того, що ніякі переживання, ніякі сльози не замінять збройних кривавих змагань на шляху до свободи.

Що сльози там, де навіть крові мало!

Цей заклик поетеси підняв на свої знамена нові покоління українців. Відважні борці, скориставшись найменшою можливістю повстати, пішли до битви за волю рідного народу. У цій битві вони солідарно перегукнулися з своєю поетесою, створивши собі революційний гимн:

І ось ми йдем в поході життєвому
Тверді й міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той подолає гніт.

Головною особливістю творчості Лесі Українки є алегоричність її слова, тобто її слову притаманна багатозначність. Це давало можливість поетесі, по-перше, прикривати справжній зміст від ока царської цензури, а, по-друге, за допомогою алегорії Леся Українка досягає вкрай стислого синтезу своїх глибоких і широких думок. Слово її огорнене в алегорію, набуває подвійної і потрійної сили.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година до праці настала!
Не бійся досвітньої мли,-
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Все тут висловлено двозначно, огорнено в алегорію. Ми читаємо одне, а розуміємо інше. В першому рядку заклик відноситься не до звичайних живих людей, які здатні боротися, здатні підняти зброю на свій захист. Поетеса закликає людину не просто встати з своєї постелі чи з землі, а ідейно пробудитися, стати до боротьби. Читаючи про «досвітню млу», ми розуміємо не звичайну нічну темряву, а ті деспотичні сили, які душать людські прагнення до волі, до справедливості, до честі. Під виразом «досвітній огонь» ми розуміємо не вогонь із соломи чи хмизу, запалений перед світанком, а початок боротьби проти сил і зла, які панують над народом. Запалити цей «досвітній огонь» – означає розпочати боротьбу.
Це алегорія, яку можна умовно назвати політичною алегорією. Політичною алегорією у Лесі Українки перейнято більшість її поетичних і драматичних творів. З метою надання своїй алегорії більш вразливої сили поетеса використовує у своїх творах сюжети античної історії, біблії, всесвітньої історії, народних легенд та переказів.
Такого плідного застосування алегорії, як це ми бачимо в творчості Лесі Українки, годі знайти не лише серед наших письменників, а і в будь-яких літературах світу.
В нашій літературі приклад політичної алегорії подав Тарас Шевченко в своїй поемі «Неофіти» та в деяких інших творах. Виразну політичну алегорію зустрічаємо у Франкових «Каменярах» і особливо в поемі «Мойсей». А взагалі нашій літературі, як літературі поневоленого народу, повсюдно притаманна політична алегорія. Вона наявна в багатьох наших поетів і письменників.
Леся Українка створила низку сталих алегоричних образів, які твердо увійшли в українську літературу, і якими ще й тепер користуються митці слова: темрява, мла, ніч, зима – це неволя, тягар деспотизму, гноблення народу; весна, зоря, ранок, світанок – пробудження народу до боротьби за волю, відродження поневоленого народу. Леся Українка розширила алегоричний образ Прометея, введений у нашу літературу Тарасом Шевченком, як образ борця проти колоніалізму Російської імперії.
Леся Українка підняла силу питань політичного характеру. Рабство і свободу, залежність і незалежність (особи і народу), непокірність і покору, сваволю і людяність, добро і зло, вірність і зраду, відвагу і боягузтво, силу духа і легкодухість, непохитність і зневір'я, відвертість і лицемірство, любов і ненависть, щирість і підступність, емансипацію і закріпачення, взаємовідносини поневоленого і поневольницького народів, взаємовідносини особистості з суспільством, взаємовідносини митця з народом та багато іншого не обминула вона у своїй творчості. Для поневолених народів, насамперед рідного їй українського народу, стоїть на першому плані серед усіх питань, які безперестанку хвилювали бентежне серце поетеси.
В драматичній поемі «В дому роботи, в краю неволі» Леся Українка виразно показує, що навіть між рабами поневоленого і поневольницького народів існує непримиренний антагонізм. Раб-єгиптянин перебуває у рабстві своєї держави, а раб-гебрей перебуває у рабстві чужої ворожої йому держави. Раб-єгиптянин також не любить рабства, він воліє звільнитися і працювати вільно, хоч і на тій же роботі, де він працює поневолі, він проти рабства взагалі, та не проти тієї системи, тієї держави, яка створює це рабство, бо хоч він і раб, зате єгиптянин, а все єгипетське для нього дороге. Для раба-гебрея ненависне не тільки рабство, а все те, що породжує рабство, навіть те місце, де рабство виплоджується. На питання єгиптянина, що він зробив би, коли би був вільний і мав би до цього силу, гебрей відповідає:

– Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

За такі слова єгиптянин разюче б'є гебрея у лице. Гебрей після цього робить правдивий для себе висновок:

Нічого, так і треба,
Я мушу знать, що тут я раб рабів,
Що він мені чужий, цей край неволі,
Що тут мені товаришів нема.

Висновок безпомилковий, це істина давно відома, що навіть раб чи сучасний робітник поневольницького народу бере участь у визискуванні підневільних народів нарівні з пануючим класом. Не класова, а національна боротьба, змагання поневолених народів за своє визволення стоїть на першому плані розвитку людства – геніально добачила тут Леся Українка.
Симпатія Лесі Українки на боці поневолених, на боці рабів, але не тих рабів, які давно змирилися з своїм рабським становищем, а то ще й пишаються своїм рабським ярмом. Її симпатії на боці тих поневолених, тих рабів, які не миряться з своїм ярмом, які борються навіть тоді, коли ця боротьба не рівна, а то й безнадійна, коли б ця боротьба загрожувала б навіть загибеллю. Краще вмерти, ніж клянчати на колінах перед ворогом – такий висновок можна зробити із змісту творів Лесі Українки.
Хоч і бувають раби, які пишаються своїм ярмом, проте вічної боротьби поневолених за свою свободу не припиняла навіть смерть борців за волю, в тому числі й тих, що гинуть далеко за межами рідної землі, бо

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,-
стане початком тоді мій кінець.

Рицар-невільник з «Осінньої казки» не боровся за свою свободу, а повірив служниці, що вона йому принесе звільнення. Після такого звільнення йому довелося жити між свиньми. Він проміняв почесну неволю на ганебну волю, він повірив у те, що хтось когось може визволити безкорисно для себе, він забув про те, що

Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить когось в неволю забере.

Рицар з «Осінньої казки» виглядає жалюгідно, він не викликає до себе ні симпатії, ні співчуття, бо він не виявив ні стійкості, ні відваги у боротьбі. Проте яку симпатію викликає до себе єретик з вірша «Було се за часів святої Германдади», який не похитнувся ні перед залізом, ні перед вогнем своїх ворогів:

Було се часів святої Германдади:
кати-ченці взяли єретика
і повели його до Торквемади,
на інквізицію, і чутка є така:
Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози
текли по непорушному лиці,
мовчав на допити, мовчав на всі погрози
раз застогнав, – і мук ще додали ченці.
Раз крикнув. – Є на каяття надія,–
сказав великий серцевідець-кат:
– Залізом і вогнем ми виженемо змія
з його душі – і вигоїться брат!
Завдайте ще йому! – І завдали тортури
несвітської, нема на неї слів,
здавалося впадуть від жаху мури,
моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь, моя відрада,
о, дайте ще, благаю вас, кати!»

Сучасні наймані дозорці від літератури будь-що силкуються показати Лесю Українку як ідеолога якихось невиразних космополітичних ідей, як таку, яка стояла осторонь ідеї боротьби за звільнення від ганебної неволі свого народу, як таку, якій було байдуже до долі рідного краю.
Леся Українка безперечно виступала проти несправедливого суспільного устрою, проти панування паразитизму, проти тиранії і деспотизму, проти ретроградства в політиці. Вона вважала, що український народ своєю довговічною боротьбою заслужив собі вільного, демократичного життя, а не переоновленого животіння під чоботом тиранів. Вона була за революційну перебудову старого устрою, але вона була проти застосування нової революційної теорії до старих потреб самодержавства Російської імперії, вона була категорично проти заміни однієї тиранії іншою тиранією, звідки вона не походила б і як би вона зовні не прикрашувала себе.
Так само, як і Байрон у своєму «Бронзовому віці», Леся Українка приходить до висновку, що народ, який віками скнів у рабстві, привчений до плазування перед силою, народ без традицій демократичного життя ніколи нікому не принесе свободи, хоча б навіть і хотів це зробити, бо він не має уявлення про неї. Він спроможний лише обернути деспотизм догори дном.
Леся Українка була за докорінне зруйнування основ царської Російської імперії, не тільки була за, а й активно закликала нищити цю твердиню колоніального імперіалізму. Отже, коли у 1905 році посунула «сива юрба», темна маса з рабськими душами з наміром замінити одне ярмо іншим, поетеса збуджено писала:

Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає
сива юрба. Сунуть лави тісні,
чутно – співають «про волю пісні»
«Смело, друзья!» Але пісня ридає,
«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.
Страшно, який безнадійний той спів,
Хто ж би під нього боротися вмів?
Ні, не про волю сей спів! Про неволю
плаче й голосить і тужить до болю
голос сумний, не вважа на слова,
плач погребовий слова покрива.
Знаю сей спів! Він неначе отрута,
спів сей створила в кайдани закута
бідна душа. Ще бо змалку труїв
всіх нас, уроджених в північ, сей спів.
Що вам до того, ви, вроджені зрання?
Личить співати вам пісню кохання
волі своїй, молодій та буйній,
рано співать панахиди по ній.
Хай процвіта наша воля, як рута!
Нащо здалась вам та пісня-отрута?
Вже досхочу зажили її ми,
ви ж собі пісню створіте самі.
Пісню нову, щоб сіяло, як промінь,
щоб гомоніла й буяла, як пломінь,
так, щоб червона ясна корогва
з піснею вкупі творила діла!

Тут цілком ясна алегорія. Пісня-отрута лине з уст «сивої юрби», представників нижчих класів поневольницького народу, що повстали проти своєї панівної верхівки, яка «несправедливо» розподіляє прибутки від зиску завойованих земель. Це співають представники того народу, який хоч і сам перебуває в рабстві, та під своїм чоботом утримує десятки поневолених ним народів. Хіба ж може ця «сива юрба» заспівати про справжню волю, хоч і походить вона з найнижчих класів? Її «бідна душа» неспроможна створити пісню визволення. Поетеса закликає підневільні народи відкинути пісню про облудну волю, а створити свою власну пісню, яка приведе їх до справжньої волі.
Під піснею-отрутою, безперечно, слід розуміти теоретичну основу соціал-шовінізму, а під піснею, яку належить скласти, слід розуміти основу революційності національного визволення.
Подібну думку поетеса висловила у вірші «Упоєні на бенкетах кривавих», написаному того ж 1905 року під одним заголовком «Пісні про волю». У вірші говориться про народи невільники, які «упоєні на бенкетах кривавих» сплять довгим глибоким сном у безпросвітній темряві огидної в'язниці, і лише зрідка, прокинувшись, вони марять про ранок, про ясний день, про веселку, про весну, тобто про волю. І ось вони дочекалися цього ранку, побачили в ясному освітленні свою в'язницю, з її цвіллю на стінах, брудом, нечистю і гаддям. Незабаром вони переконалися, що це світло є зовсім не ранковим, не весняним, бо нема ранкових ранніх зір, це просто північна біла ніч, «та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною». В цьому вірші, так само як і в попередньому, в алегоричних образах сказано про те, що народ, перейнятий рабською покорою з одного боку, а з другого боку охоплений шовіністичним духом, ніколи ні собі, ні іншим народам не може принести свободи, він може прийти лише до соціал-імперіалізму, до нового поклоніння, замінивши чорну темряву темрявою блідою. Тут Леся Українка виявила пророче передбачення наступних соціальних подій. А ось політичне кредо Лесі Українки висловлене без алегорії:

Будь проклята кров ледача
Не за рідний край проллята.
Будь проклята кров ледача
Не за чесний стяг проллята.

Творчість Лесі Українки і тепер, коли пройшли десятиріччя після її смерті і сторіччя з дня її народження, не з меншою силою, ніж за її життя, кличе до боротьби, кличе боротися з байдужістю до ганебного стану нашого народу в полоні другого завоювання тим самим ворогом, хоч і під іншим стягом.
Сучасні фальсифікатори української літератури все роблять для того, щоб випорожнити душу Лесиної музи. Досі невидано ще всіх її творів, а ті, які видаються, фальсифікуються, якщо не в тексті, то в штучних тенденційних коментарях. Її драматичні твори не екранізують, не випускають їх на сцену і радіо (виняток роблять лише для «Лісової пісні»). Багаточисленні літературознавчі розробки про творчість Лесі Українки спрямовані на те, щоб викривати, спотворити її творчість, показати її перед читачем у такому вигляді, як це вигідно замовнику цих розробок.
Одним з яскравих прикладів такого блюзнірського трактування думок Лесі Українки є аналіз її вірша «Досвітні вогні». Фальсифікатори беруть з вірша слова:

Досвітні огні, переможні, урочі
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять,-
Досвітні огні вже горять,
То світять їх люди робочі.

«Досвітні огні», – пояснюють вони, – це початок активної революційної боротьби. Так. З цим не погодитись не можна. Світять ці «досвітні огні» «люди робочі». «Люди робочі», – пояснюють вони, – це робітники, пролетарі, які розпочинають активну революційну боротьбу за комуністичне перетворення світу. Отож, – далі трактують вони, – Леся Українка покладає свої надії на робітників, на пролетаріат і цим самим вона ідеологічно сходиться з марксизмом, бо саме марксисти будували свою революційну теорію, покладаючись на робітничу масу. Таким чином виходить, що Леся Українка трохи чи не марксистка. Все нібито вірно, логічно виводиться висновок, тільки випускається тут одне: поняття «люди робочі» в цьому трактуванні передається в чисто російському значенні. В українському розумінні це поняття має набагато ширше значення. «Люди робочі» – це насамперед люди ініціативні, діяльні, активні, працьовиті. Нема сумніву, що Леся Українка вжила цей вираз в українському розумінні, а не в російському. Отож під «людьми робочими» вона мала на думці не робітників лише, а всю революційну активну силу. До її складу могли, звичайно, входити й робітники нарівні з іншим населенням країни. Але це зовсім не те, що силкуються довести фальсифікатори.
Літературні лакузи силкуються показати Лесю Українку як «послідовника російських революційних демократів». Бачте, українська поетеса за лицемірним мірилом цих цінителів може бути тільки послідовницею. Послідовниця російських революційних демократів! Тих самих демократів, які хоч і виступали проти царського деспотизму, та проте ніколи і ніде не виступали проти імперій, проти російського колоніалізму, позаяк вони були обмежені турботою про долю російського селянина, російського робітника, доля багаточисленних народів імперії, які терпіли подвійний гніт, їх не турбувала.
Тим часом цілком ясно, що в цьому напрямі Леся Українка продовжувала і розвивала ідеї Тараса Шевченка, який першим підняв прапор боротьби проти російського колоніалізму.
Факт фальсифікації творчості Лесі Українки, як і всієї української літератури, та й всієї нашої культури, підсилює правдиве твердження Сун-Ят-Сена про те, що без націоналізму нема прогресу, без націоналізму нема нації.

Концтабір №17а на землях Мордовії. 1970 р.

Ярослав ДАШКЕВИЧ

Серед соціологічних питань, які не дуже радо розглядають, а тим більше, досліджують у справжніх та несправжніх демократичних суспільствах, теорія і практика еліт займає особливе, трохи, можна сказати, сором'язливе місце. Справа в тому, що офіційна ідеологія демократії та демократизму не залишає в суспільстві місця для існування еліт, тобто для якогось привілейованого стану з привілейованим статусом. Бо це має бути, нібито, суспільство, в якому для всіх є чи мають бути рівні можливості й де є чи мають бути скасовані будь-які привілеї. Теорія, а, тим більше, практика існування еліт цілком певно сприймаються як виклик принаймні паперовій демократії та як її заперечення. Це протиріччя політичні науки (ті, що стоять на грунті об'єктивності) стверджують, пояснюють, але погодити з демократією не здатні. Бо суспільство є з елітами (хоча це недемократично), а громадсько-політична проблема, зокрема, в сучасній Україні, полягає не в тому, щоб ліквідувати еліти, а в тому, щоб обмежити безконтрольність та сваволю еліт, вкласти їхню діяльність та взагалі їх існування, у певні національно- та суспільнокорисні рамки. При неможливості це здійснити щодо наявних еліт, потрібно добитися, по можливості, якнайбезболіснішої заміни антинаціональних і антисоціальних еліт, іншими суспільнокорисними і суспільноконтрольованими.
Щоб зрозуміти таке практичне завдання, необхідно трохи теорії. Теорія еліт в пристосуванні до новочасного суспільства розробляється та досліджується вже більше століття. Українські мислителі також зробили важливий внесок – згадати б Дмитра Донцова, Вячеслава Липинського, вчення яких ми, правду кажучи, мало пам'ятаємо і ще менше розробляємо далі.
Кілька загальних понять. Найменше суперечок викликає визначення еліт при допомозі трьох характерних для них прикмет. По-перше, що це є меншини в суспільстві; по-друге, що вони є високо над рештою суспільства; по-третє, що вони виникають внаслідок певного відбору. Таке не дуже докладне визначення підказує зразу ж питання: яким є той відбір, що веде до утворення еліт? В свою чергу, на це питання є три відповіді: елітами можна назвати тих: 1) які своєю поведінкою заслуговують найбільшого довір'я, як представники найвищих людських і громадських вартостей; 2) які своїми здібностями та досягненнями виявилися особливо корисними для суспільства; 3) яким, внаслідок їхніх можливостей пробитися, вдалося здобути найбільше впливу на громадськість. Відповідно до сказаного вище, існує поділ на: 1) вартісні (творчі) еліти, 2) функційні (чиновницькі) еліти, 3) владні еліти. Залишаючи на боці проблеми, пов'язані з характеристикою, діяльністю, розмежуванням вартісних та функційних еліт, хочу присвятити основну увагу владним елітам.
Характеризуючи владні еліти в сучасному, також в українському, суспільстві, необхідно правдиво і, навіть, цинічно сказати, що владні еліти не завдячують свій вплив особливим морально-етичним якостям (як вартісні еліти) чи надзвичайному досвідові і компетентності (як функційні еліти), але здатності свої інтереси реалізувати, як мету здійснювати навіть незважаючи на спротив інших, тобто завдячують своє місце в суспільстві власній пробивній здатності. Згідно з поглядами владних еліт, об'єднання та інтеграції суспільства необхідно добиватися, в першу чергу, при допомозі примусу і контролю, які забезпечують панування певної меншості над більшістю в суспільстві.
Зроблю тепер відступ про номенклатуру. Не підлягає сумніву, що характерне для т.зв. радянського суспільства панування владної меншості над безвладною більшістю – це також крайній, здійснений терористичними силовими методами приклад запровадження тоталітарної інтеграції суспільства. Іншими словами, панування номенклатури (як відомо, назва походить від переліків тих посад, заміщення яких могло здійснюватися лише за санкцією різноступеневих структур комуністичної партії – від ЦК до райкомів; тому й існував термін «номенклатура райкому» або «номенклатура обкому» – наприклад) було справді інтегральним, бо воно охоплювало не лише сферу діяльності владних структур, але також інших еліт – вартісної (бо голова обласної організації Спілки художників України чи письменників – це була номенклатура обкому, або навіть ЦК) і функціональної (бо директора водоканалу затверджував міський комітет, а голову місцевкому працівників торгівлі – райком комуністичної партії). Хто з номенклатурних працівників з таких чи інших, може й політичних, причин опинявся за межами номенклатури, був «скінчений», незважаючи на всі свої ділові, фахові, творчі якості; шляхи до дальшого просування вперед і кар'єрного зросту були для нього заблоковані.
Крах комуністичного панування став також крахом номенклатурної практики. Заміщення посад не треба було, здавалося, вже погоджувати вище, демократія, нібито, запанувала, комуністичні структури, принаймні назовні, припинили свою діяльність. Але, як відомо, час короткотривалої ейфорії (7-8 місяців) після проголошення незалежності не був використаний для найважливішого завдання – декомунізації суспільства. Така декомунізація була особливо необхідна тому, що в Україні не було української – за духом, за патріотичним напрямком – комуністичної партії, а була, по-суті, регіональна організація комуністичної партії Росії з російським та зросійщеним партійним апаратом і відповідною ментальністю, іншими словами, революція навіть у оксамитовому варіанті (якщо цей термін правильний – наприклад, для Чехії) проведена не була, колишні владні еліти після певних косметичних заходів (або без косметики) залишилися при реальній владі. В деяких західних регіонах допустили до владних еліт позакомуністичні сили, які популярно звали себе демократичними, але поступово прийняли майже всі звички і методи панування посткомуністичних структур. Демократами декларували себе також вчорашні комуністи. З цього часу слово «демократ» стало в Україні майже загально лайливим і збезчещеним.
В основному (статистичних даних немає, але я, думаю, не помилюся, кажучи «в основному»), в Україні владною елітою залишилася колишня партноменклатура (тобто ті представники владних, а також функціональних, а частково і вартісних еліт, що отримали затвердження на посаді різного рівня від комуністичної партії). Їх називають тепер постноменклатурою. До постноменклатури приєдналася, як я вже згадував, частина новітніх демократів, спадкоємцями номенклатурних традицій стало молодше покоління – діти номенклатурників, значна частина яких отримує офіційний патент шляхом навчання в Українській академії державного управління при президентові України в Києві (це замінник колишньої Вищої партійної школи, при чому традиція підтримується також приміщенням).
Що змінилося і що не змінилося при пануванні постноменклатурних владних еліт? Від 1991 р. Україна пройшла три етапи розвитку. Під час першого, про який я згадував (7-8 місяців) перевага була на боці справжніх національно-демократичних сил, які, однак, не пішли на рішучі перетворення через свої постійні вагання, відсутність твердості, або через політичну нефаховість. Постноменклатура була перелякана і погодилася б на якнайглибші зміни, якщо б на неї було зроблено серйозний можна сказати, революційний (в дусі, хоча б, чеської оксамитової революції) натиск. Але цього натиску не було. Україна втратила свої міжнародні силові позиції (передача тактичної атомної зброї Росії), розпочалося розкраданням її національного багатства. Під час другого етапу (1992 – перша
половина 1995 рр.) національно-демократичні сили остаточно проявили свою слабкість та бездарність; постноменклатура поділилася на два угрупування – лівих та центр. Центр проковтнув та залучив до своєї деструктивної діяльності неономенклатуру національно-демократичного походження. Разом з лівими центр активно продовжив розвал і розкрадання економіки України, не зустрічаючи на своєму шляху жодного реального спротиву т.зв. народних мас. Врешті третій етап (з другої половини 1995 р. досі – 1997 р.) – ніким не гальмоване панування постноменклатури, яка використовує національний камуфляж лише для збереження безконтрольної влади, позбавленої національної ідеї, русифікаторської за характером і основним своїм змістом.
Незважаючи на збереження реальної верховної влади в руках постноменклатури, вона протягом шести років понесла великі втрати. З-під її влади вийшов ряд політичних організацій, хоча й слабких, але незалежних; зменшився контроль над частиною засобів масової інформації; зміцніла більшість підприємницьких структур, особливо, компрадорського типу, пов'язаних з чужоземним капіталом, а також з кримінальною мафією. Ці структури поставили в залежність від себе значну частину центральних, а ще більше – місцевих владних еліт. Національна ідея їх не цікавить, а російськомовне їх оформлення з космополітичним зафарбуванням не перешкоджає орієнтації як на Північ, так і на Захід. Корумпованість владних і функційних еліт перейшла будь-які допустимі межі й досягла рівня, що загрожує політичним хаосом та остаточним економічним розвалом. Спроба відновити номенклатуризації посад при допомозі адміністрації президента не дає результатів.
Необхідність заміни владних еліт була очевидна ще в 1991 р. Через політичну недосвідченість, а потім через слабкість та, поступово, корумпованість національно-демократичних (у первісному розумінні) і національно-патріотичних (за зовнішніми деклараціями) сил, зміна владних еліт в Україні не відбулася. Виникає питання: чи в даній ситуації нагального наступу – відвертого і прихованого – на українську національну ідею чи можлива заміна владних еліт на справді українські і якими, в загальному, рисами повинні володіти нові владні еліти?
Не підлягає сумніву, що зміна сучасних владних еліт (все ж таки ослаблених зменшенням сфери безпосереднього впливу) можлива лише при повній консолідації всіх національно-патріотичних сил і при мобілізації та концентрації всіх зорганізованих на сьогодні і в найближчому майбутньому засобів для досягнення остаточної мети. Як відомо з історії, зміна владних еліт може здійснюватися насильницьким і мирним (хоча також силовими) методами, бо добровільно і легко влади не позбуваються. Насильницькі методи, здатні радикально змінити ситуацію, затягують конфліктне становище, ведуть до дальших знищень і руйнувань, яких на сьогодні Україна і без війни вже має досить. Досвід недавнього часу – рішучий наступ на постноменклатурні владні еліти, наприклад, Болгарії, Литви шляхом виборів (подібний процес очікується в Польщі) – свідчить, що заміна владних еліт можлива також мирним шляхом. Для України це дуже важливе і дуже важке – через відсутність консолідації правих сил – завдання.
На завершення хочу назвати ті прикмети – національні й загальнолюдські вартості, які мусять виплекати в собі, що не так просто, майбутні українські владні еліти, якщо вони захочуть виконати поставлені перед ними політичні й суспільні завдання, зберегти владу в своїх руках і не втратити довір'я народу та не зійти з політичної сцени через певний проміжок часу. В умовах сучасної України це, в першу чергу, такі основні вартості: патріотизм, людська гідність, воля, рівність перед законом, солідарність, праця, приватна власність, мир, охорона природи. Це ті риси і принципи, дотримання яких повинні вимагати майбутні владні еліти від себе постійно і повагу до яких мусять прищепити цілому народові.
Якщо українська нація та її новостворювані владні еліти здобудуть в собі стільки внутрішніх сил, щоб добитися не лише перетворення, але й поступового піднесення становища України на вищий і найвищий рівні, то перемога буде здобута.


*   *   *
Немає усталених рецептів боротьби з антинаціональними владними елітами, зрештою, такі правила боротьби мусять бути опрацьовані колективною думкою тих сил, що згідні на консолідацію у єдиній політичній структурі. На деякі заходи я хотів би звернути увагу (це своєрідна програма мінімум і максимум):
– боротьба зі страхом, який насувається на цілу країну і вже тепер подекуди досягає рівня терору – в зв'язку з цим далі є дуже актуальним відоме гасло «витискування з себе раба», опір погрозам, шантажеві, так званому телефонному праву, що знову поширюється, різні форми колективного пасивного політичного і економічного опору і непокори (пікетування, маніфестації й демонстрації, публічне розповсюдження гасел, страйки), очевидно, без порушення законів, якщо, в свою чергу, прикриття законами не застосовується владними елітами з цілком реальним і відвертим нехтуванням існуючих норм;
– боротьба за вільний інформаційний простір, який постійно зменшується – за незалежну пресу, радіо, телебачення – за гласність (цей клич забувся!) відносно всіх розпоряджень владних еліт, відомостей про їх виконання, проти секретних державних фінансових операцій, за звітність з чужоземних позик, допомог, за розкриття корупційних афер, зокрема, пов'язаних з приватизацією, чужоземними інвестиціями, за публікацію матеріалів та узагальнюючих і аналітичних даних про сучасні владні еліти, зокрема про їх національний склад, партійність, майновий стан, родинні зв'язки, за викриття політичних діячів, що живуть не для політики, а з політики, займаються комерціалізацією політичного бізнесу, тобто, іншими словами, культивують корупцію;
–  боротьба з економічним визиском, організація об'єднань платників податків та їхнього опору корупції, боротьба за реальне покарання учасників корупційних афер;
– боротьба на виборчому полі – викриття ошукування виборців, недотримання передвиборчих обіцянок, а також виборчих фальсифікацій, натиску, шантажу і терору;
– реальна боротьба зі злочинністю, викриття злочинів комуністичної партії проти людськості та української нації, підготовка законів про декомунізацію і люстрацію (викриття таємної співпраці з спецслужбами в період існування СРСР), прискіпливий контроль фінансового і економічного життя, судової, прокурорської, міліційної, військової структур;
– ідеологічна і фахова підготовка української нової функційних та владних еліт, формування патріотичної силової еліти, підготовка національних спеціалістів для всіх рівнів і усіх ділянок влади;
– і, першочергове завдання, – консолідація всіх національних сил у єдиному українському політичному фронті з метою заміни діючих владних еліт та усунення панування антинаціональної постноменклатури.

Стаття опублікована в часописі «Воля і Батьківщина» ч. 3 за 1997 р.

    Дашкевич Ярослав Романович
    13 грудня 1926 р., Львів — 25 лютого 2010 р., Львів
    Історик, сходознавець, археограф, джерелознавець, громадський діяч. Доктор історичних наук (1994), професор (1996).
    Народився у славетній українській родині. Батько — Роман Дашкевич — видатний громадсько-політичний та військовий діяч періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., генерал-лейтенант армії УНР, дослідник історії Українських Січових стрільців; мати — Олена Степанів — визначний український учений-географ, хорунжа Української галицької армії.
    Упродовж багатьох років поневірянь та безнадійної, як інколи здавалось, боротьби проніс син українських патріотів, закладену з дитинства шляхетну гідність і незламність. У 1944 р. закінчив Академічну гімназію у Львові, рік навчався у Львівському медичному інституті, проте, будучи гуманітарієм за покликанням, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю "Українська мова і література".
    Трудову діяльність почав під час навчання в університеті як бібліотекар та бібліограф у Львівській бібліотеці АН УРСР. У грудні 1949 р. Ярослав Романович, ще зовсім юнаком, був арештований органами КДБ. За звинуваченням у політичній неблагонадійності, засуджений на 10 років позбавлення волі. З того часу почалося життя, сповнене страждань і випробовувань: пересильні в'язниці у Львові, Харкові, Петропавловську та інших містах, так звані виправно-трудові табори у Спаську та Караганді, і після звільнення — неможливість знайти роботу через тавро "політично неблагодійного". Вимушене безробіття тривало 23 роки. Саме в цей час Ярослав Романович стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу, насамперед, Вірменії, автором сотень наукових праць із багатьох напрямів істори чної науки і перш за все — джерелознавства та археографії. Повернення національної історико-культурної писемної спадщини стало справою життя Ярослава Романовича як науковця і патріота. Написані в ті часи ґрунтовні роботи виходили найчастіше під псевдонімами: А. Вульченко, Д. Иваненко, С. Иванович, С. Козаченко, С. Корибут, Н. Косинерський, Д. Малахівський, С. Пісковий, Д. Романенко, Д. Спаський, Степанів Ярослав, Д. Янович, Д. Ярославич, Я. Ярченко, NN, Stepaniv Jaroslav та ін.
    Вже маючи ім'я в історичній науці та значний доробок у 1963 р., Ярослав Романович захистив кандидатську дисертацію "Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV-XIX ст." за монографією в Інституті історії Академії Наук Вірменської РСР. Захистити навіть таку далеку від політики дисертацію в Україні годі було й мріяти. Його запрошували читати лекції відомі зарубіжні університети. Міжнародні наукові товариства звертались з проханням про членство в них. У рідному ж Львові вдавалося лише час від часу знайти роботу за фахом: старший науковий співробітник, в.о. завідувача відділу Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР, начальник відділу допоміжних історичних дисциплін, старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові в 1974-1978 рр.
    Після відновлення в Києві діяльності Археографічної комісії при Академії наук, очолив її Львівське відділення, а після створення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення інституту. Він зібрав біля себе однодумців, висококваліфікованих фахівців і талановиту молодь. Сформувалась ціла школа дослідників, які успішно працюють у різних напрямах історичного пошуку. У їх доробку такі відомі в Україні та за її межами видання, як "Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури", "Боплан і Україна", "Mappa Mundi", "Вірменія і Україна", "Історична топографія і соціотопографія України" та ін. За сукупністю наукових праць "Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга пол. ХІХ-ХХ ст.)" присуджено учений ступінь доктора історичних наук (1994). Вчена рада Львівського державного університету імені Івана Франка присудила йому звання професора (1996). З 1998 р. очолив засновану кафедру сходознавства.
    Науковий доробок Я. Р. Дашкевича більше 900 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин тощо.
тека творів
http://chtyvo.org.ua/authors/Dashkevych_Yaroslav/

Для початку хай кожен для себе визначить чітку відповідь на два запитання: 1. Що таке Закон? 2. Що таке Бізнес?
Відповідь має бути проста і коротка. Це потрібно для того, щоб кожен міг чіткіше зрозумі те, про що піде далі мова. А то часто люди говорять слова і думають, що вони їх розуміють, а попросиш конкретизувати зміст поняття - і виходить бекання і мекання, а не чітке визначення.
Так для мене закон - це є усталені норми суспільного правопорядку. Не буду деталізувати ерудованими тлумаченнями, а зауважу на те, що слова "право", "правда" і "правильно" - є однокореневими і по-суті є синоніми, тобто спільного змісту. З чого я роблю висновок, що коли є право, але воно не є правдою і не є правильно - то це є фальшиве право, безчесне, отже взагалі ніяке не право.
Для прикладу візьмемо ситуацію з авто, яку у вас викрали (хоча то може бути будь-яка інша річ): ваші дії будуть однозначні - ви звернетесь до міліції. А куди ще? В державі Україна структура МВС для того й існує, щоб бути тією силою, яка захищає і підтримує право, суто фізичною силою впроваджує закон в життя.
Далі є декілька варіантів:
а) міліція активно реагує на ваше звернення, швидко знаходить ваше авто і/або злочинця, який його викрав, після чого вам повертають авто і/або компенсують завдані матеріальні і моральні збитки;
б) міліція імітує пошук вашого авто, бо ліньки за таку зарплату "карячитись", отже ви навряд чи отримаєте своє авто і /або компенсацію за збитки, хіба що страховку, але це зовсім інша тема;
в) вам дають зрозуміти в завуальованій формі, що ви можете отримати своє авто назад, якщо сплатите певну суму, причому вам стає ясно, що викрадачі авто в спілці з міліцією, отож якщо ви відмовитесь, то вас очікує варіант б).
Ясно кожному, що правда і правильно тільки у варіанті а) - це є право, закон, якого ми хочемо! Але реальність підсовує інші варіанти, на які ми за часту мусимо погоджуватись, коли не діє правильний варіант.
Гірше того: в Україні вже створено таке правове поле, коли варіант а) включає в себе автоматично і варіант б) і варіант в): це конфіскація авта за якісь борги, причому досить незначні. Наприклад, автомобілісту за фіксацією відеоспостереження виписали заочно штраф десь в межах 250-300 грн., потім заочно судили, заочно судовиконавці подали заяву на конфіскацію, бо всіх їх не цікавить пересвідчитись чи дійсно правопорушник знає і свідомо не сплачує штраф - їм це навпаки непотрібно, бо діє варіант в)!
І ось автоінспекція зупиняє десь авто, пробиває по базі і конфісковує, причому задіює для цього приватних підрядчиків, тому що самі вони не мають ні евакуаторів, ні штрафплощадок для авто, але мають закон, який вони зобов’язані виконувати. І ось тут починається бізнес по-українськи: всі послуги цього підрядчика в двічі-тричі, а то і більше перевищують ринкові, тобто евакуатор десь коло 1000 грн., а кожен день стоянки десь в 200-300 грн. І зауважте: все законно! Спростувати юридично неможливо! Таким чином державна служба законно працює на чималий зарібок приватної фірми!
З того конкретизуємо, що означає поняття "бізнес" в простому вираженні: це або виробництво нових товарів, або - послуг. Причому треба чітко визначати виробництво - як саме виробництво чогось нового, як і послуги мають бути корисними, а не в стилі: за певну суму я вам гарантую, що у вас не буде неприємностей від мене...
Славної пам’яті всесвітньо відоме авто марки "Запорожець" мало українське виробництво майже на 100 %, хіба що фарбу бувало імпортували чи ще якісь дрібнички, а так всі болтики та шурупчики, мотори і динамо, кузов і обшивка - все нашого виробництва. Нашого! Якісь, звичайно, не супер, але який розкручений був бренд! Одне слово: "Запорожець"!
І ось одна цофнута нендза вирішила покращити цей бізнес, що саме по собі непогано, але все залежить - яке буде виконання. Якби той молдовський українець домовився і закупив у корейців усю технологію виробництва автомобілів марки "Деу" - це було б дійсно правдиве виробництво! Новий завод з новим устаткуванням і тисячами нових робочих місць тощо. Але ж це потребувало великої розумової напруги, тому було вирішено піти простішим шляхом: закуповувати готові деталі і робити виключно зборку, а в результаті нам стали поставляти готові авто без коліс як одну деталь, а колеса окремо - як другу. Прикрутити колесо до готового авто і дурень зможе, а от всі інші люди на "ЗАЗ" залишились без роботи. То який це бізнес? Де тут нове українське виробництво? І що це дало економіці України?
Що таке бізнес з надання послуг по-українськи вже було показано на прикладі сервісу від Державтоінспекції, а щоб показати і доказати, отже - довести до всіх-всіх, що це не епізодичний випадок, але наскрізне явище в українській економіці, наводжу нижче одну статтю про закупівлю держустановою вугілля за в тричі дорожчою ціною для роздачі пільговим категоріям населення. Зауважте, що знову все законно! Не підкопаєшся! Хоча за гроші, які держава збирає з усіх працюючих тих же шахтарів та інших трударів в Україні, можна було замість пільгової 1 тони - дати кожному по 3 тони вугілля! Відчуваєте різницю?
Тепер для чого вся ця розмова: згідно загальновизнаної економічної теорії багатство держави складає сукупний продукт з виробництва товарів і послуг, а гроші є просто паперовим документом на певну частину цього суспільного добра. Без реального наповнення змісту грошей конкретним добром - це пусті папірці. Отже можна різними псевдобізнесовими оборудками загребсти скільки завгодно грошей-"бабла", обманувши людей і виставивши все як цілком законну операцію. Людей обманути можна, от тільки економіку не надуриш! Вона потребує реального виробництва затребуваних товарів, як і надання правдиво потрібних послуг.
Якщо хтось хоче зрозуміти причини розвалу СРСР, то якраз оце і було головною причиною: людей надурили, що то є найправильніша і найпрогресивніша з економічних формацій в світі, а насправді то була псевдоекономіка, яку зараз багато в чому дублює економіка України. Пригадайте, як всі заводи, фабрики та різні підприємства диміли, пихтіли і щось виробляли, а всі люди щоденно напружено працювали - всі! Безробітних не було, бо то був злочин, за який могли ув'язнити. Водночас при такій економічній потузі такої махини, яким був мегакомплекс  промислового виробництва в СРСР  - в цій державі був тотальний дефіцит і нестача буквально всього найнеобхіднішого, полиці магазинів зяяли порожнечею або були заповненні товаром, який ніхто і за дурно не хотів брати. Безкінечні черги за всім - невже це вже забулось? Чому країна працювала, а результат був відсутній? Тому що то була псевдоекономіка!
І в нас можна дурити і далі людей, як загалом видно, що влада дурить і себе саму різними позитивними реляціями як і в часи збіговиськ ЦК КПРС, але ж питання в іншому - в нашому особистому добробуті! В тому, як нам, пересічним українцям, жити і виживати за таких умов безкінечного злісного злочинного грабунку? Я розумію, що хтось зараз живе краще і його не цікавить, чому комусь живеться гірше і як там буде далі, але коли корабель почне тонути, то зле стане всім: і хто пливе  першим класом, і хто найнижчим - тонути доведеться всім спільно. Розвал Радянського Союзу - такої начебто могутньої світової наддержави і є тому яскраве свідчення. Економічний колапс для України не є вже справою часу - він вже настав! Вже! Ось він - показую.
В будь-якій державі економічна криза і політична криза обумовлюють одне-одне: без політичного єднання неможливо подолати економічної кризи - це однозначно. Бізнес вимагає стабільності для свого нормального функціювання, як і потребує чесного правового поля, де однакові так звані "правила гри" для всіх учасників економічної діяльності. А що ми маємо наявним в Україні на даний момент? Якесь усталене право відсутнє в абсолюті! Суди втратили всіляку повагу і вагу в суспільстві. Прокуратура і МВС трактують закони виключно як це подобається їм і апелювати супроти їхнього свавілля немає до кого - вони ж і є ПравоОхоронці. Державний адміністративний апарат в Україні успішно втрачає будь-яку керованість і суспільну значимість. Приклад тривалого безголів’я мерії столиці України Києва - яскраве тому свідчення.
Від 23 квітня - з моменту введення в дію законів України, прийнятих в абсолютно антизаконний спосіб 4 квітня на так званому "виїзному засіданні" ВРУ, - можна вважати як початком кінця! Розпочинаємо відлік у наближенні до соціальної катастрофи в України. Це не пусті слова, а реальні факти: коли вирішальним у прийнятті законів України стає рішення ВАСУ (Вищого Адміністративного Суду України) - всяка парламентська демократія в Україні фактично ліквідовується. Тобто маємо кінець парламентської демократії і початок глибокої політичної кризи. Законодавча влада узурпована органом, що не належить до демократично створених, отже всілякі вибори втратили будь-яке значення. Так само, як і будь-які референдуми. Все це є такою самою фікцією, як були вибори за влади комуністів у СРСР: всі одноголосно, бо спробуй тільки проти... А потім все одно, у нас хто рахує - потрібне для себе нарахує.
Стосовно нашого "гаранта", то судячи з того, як за 3 роки його правління так званою "залізною рукою" господарника, - Україна успішно провалюється в економічний та політичний колапс, то найкраще у нього виходить в літературній діяльності та й то виключно в сумах гонорарів, як і у його попередника виходило найліпше з бджолами, а не в питаннях керівництва державою. Ну а підписані "гарантом" 19 квітня закони остаточно поховали його як "гаранта конституційного правопорядку", бо Президент України Віктор Янукович власноручно завізував законодавчий злочин. Все, що далі - то деталі.
Виходячи з всього сказаного, я особисто маю величезний сумнів, що Україна стане найближчим часом до якоїсь спілки з Євросоюзом, а щодо Митного союзу, то якщо вони втягнуть до себе Україну як повноправного члена - можу їм тільки поспівчувати. Авторитарні державні режими Російської Федерації, Білорусі та Казахстану не витримають того масштабного активу деструктивного в соціумі, що накопичилось в Україні просто безмірно на теперішній час. Певен, що вони дуже швидко пошкодують, що зв’язались з Україною в її сучасному політичному та економічному стані.
Час покаже, але в найближчому 10-літті для України я особисто нічого доброго не передбачаю, тому що економічний колапс, це як коматозний стан у людини: вийти з коми надважко, а жити потім - так само досить нелегко.

Богдан Гордасевич
м.Львів

Як держкомпаній купити вугілля втричі дорожче ринку та уникнути відповідальності
Сергій Головнев - 22 квітня 2013, 07:33
(переклад українською Гугла)

Державне підприємство «Донвуглереструктуризація» 26 березня, після проведення тендеру, уклало договір з донецької трейдингової компанією «Донбас Ойл» на закупівлю 153 500 тонн вугілля. Сума контракту - 221 млн гривень з ПДВ, повідомляє «Вісник державних закупівель». Придбаний вугілля держкомпанія повинна передати колишнім працівникам шахт і збагачувальних фабрик - за законом, безробітні шахтарі, пенсіонери, інваліди та члени сімей загиблих гірників мають право на одержання пільгового вугілля для побутових потреб.
Згідно інформації в «Віснику державних закупівель», трейдер повинен продати «Донуглереструктуризации» 76 800 тонн палива марок Р і ДГ по 1400 гривень за тонну і 76 700 тонн марки АМ за 1480 гривень. Це високі за ринковими мірками ціни. Для порівняння: за даними Минэнергоугля, шахтоуправління «Південно-Донбаське №1» в січні-березні продавало трейдерам вугілля марки ДГ в середньому по 444 гривні за тонну, а об'єднання «Селідоввугілля» - марки Г і ДГ по 517 гривень за тонну.
Трейдери продають вугілля державі втричі дорожче, ніж закуповують у держшахт
У тендері брали участь чотири підприємства. Компанія «Торговий дім «Енерговугілля» запропонувала той же обсяг вугілля за 226,8 млн гривень. Ще дві компанії, «ДТЕК Трейдинг» Ріната Ахметова і «Энергоопторг», були готові продати паливо набагато дешевше - за 92 і 97 млн гривень відповідно. Але їх пропозиції були відхилені з формальних причин - «ціна не містить вартості товарів», повідомляє «Вісник державних закупівель». Зачіпкою стало те, що ці компанії вказали ціну на всю партію, тоді як закон вимагає окремого документа, в якому наведено вартість однієї тонни.

Суд в допомогу
Тендер - лише початок історії. Відразу ж після його закінчення, 26 березня, «Донвуглереструктуризація» надіслала трейдеру листа з відмовою купувати вугілля за обумовленою на тендері ціною. 29 березня «Донбас Ойл» звернулася в Господарський суд Донецької області з вимогою змусити держкомпанію виконати умови договору. Вже 1 квітня суд виніс рішення на користь трейдера, зобов'язавши «Донуглереструктуризацию» заплатити за куплений вугілля повну суму - 221 млн.
Навіщо ускладнювати процедуру закупівлі, якщо в результаті сторони залишилися при своєму? Суд став своєрідною страховкою від фінінспекторів, які, проаналізувавши ціни, могли б висунути керівництву держкомпанії звинувачення в неефективне витрачання бюджетних грошей. «Відповідальність за виконання який набрав чинності рішення суду не передбачено», - пояснює Ганна Тищенко, радник практики вирішення спорів юрфірми Integrites. Іншими словами, якщо контракт на покупку вугілля менеджери «Донуглереструктуризации» підписали з примусу, контролюючі органи не зможуть пред'явити до неї ніяких претензій.
Для остаточного вирішення питання із закупівлею юристи держпідприємства повинні подати апеляційну скаргу, говорить Тищенко. Якщо рішення місцевого суду підтвердить і Апеляційний госпсуд, жоден фінінспектор не зможе залучити до відповідальності членів тендерного комітету підприємства.
Чи Так все і було задумано? Що брали участь в операції компанії відповіді на питання не дають. Директор «Донуглереструктуризации» Олександр Панишко кілька днів був недоступний для коментарів. Секретар у приймальні директора повідомила, що він перебував на шахті, де була аварія», а в його відсутність ніхто прокоментувати ситуацію не взявся. В «Донбас Ойл» також не прояснили ситуацію: там жінка, вислухавши питання Forbes по телефону, повісила трубку.

Телефонне право
Хто продає побутове вугілля в два-три рази дорожче, ніж державні шахти і приватні трейдери? Згідно з даними Єдиного держреєстру підприємств, «Донбас Ойл» заснував 27-річний Руслан Курок в кінці 2011 року. У лютому 2012 року підприємство було переоформлено на жителя Донецька Михайла Коротина. Номер телефону в реєстраційних документах підприємства - (062) 345 16 62 - збігається з номерами телефонів компанії «МАКО Інвест» і благодійного фонду «Олександр Янукович», що належать старшому синові президента Олександра Януковичу.
Номер телефону «Донбас Ойл» збігається з номерами телефонів фонду Олександра Януковича і його компанії «МАКО Інвест»
Дані держпідприємства «Інформаційно-ресурсний центр»
В «МАКО Холдингу» категорично заперечують зв'язок з «Донбас Ойл». «З точки зору чинного законодавства, будь-яке підприємство має право внести будь-які телефонні номери в систему Єдиного держреєстру підприємств і організацій, - говориться в письмовій відповіді директора департаменту «МАКО» Володимира Кузнєцова. - У зв'язку з цим ми не можемо проконтролювати використання пов'язаних з групою стаціонарних телефонних номерів іншими суб'єктами господарювання».
Хід судового процесу дає ще одну зачіпку на тему можливої зв'язку «Донбас Ойл» зі структурами Олександра Януковича. Від імені трейдингової компанії в донецькому госпсуді виступав місцевий адвокат Денис Степура. Цей же юрист трохи більше двох років тому представляв у суді інтереси Асоціації «Донбаський розрахунково-фінансовий центр» (ДРФЦ), реорганізоаної в ЦЗФ «Комсомольська», і що належать ДРФЦ збагачувальних фабрик.
Щоб зв'язатися з переможцем «вугільного» тендеру - «Донбас Ойл» - потрібно зателефонувати за номером компанії «МАКО Інвест», що належить старшому синові президента Олександра Януковичу
1256616

http://forbes.ua/nation/1351200-kak-goskompanii-kupit-ugol-vtroe-dorozhe-rynka-i-izbezhat-otvetstvennosti?utm_medium=newsnet&utm_source=korrespondent.net&utm_campaign=inf328

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90% інформації є сміттям, десь 8% – цікавої і не більше 2% – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як "дежавю"-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Щодо вас – нема сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-похоронки, тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись - і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що соває свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу, коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич,
м. Львів

Лютий місяць відповідає назві не тільки за холодом, але і за всіма іншими реаліями, зокрема цього саме місяця відзначаємо дві знакові трагічні події: жахливу смерть в тюремних застінках двох видатних жінок двох епох боротьби за Українську Самостійну Державу: Ольги Басараб 12 лютого 1924 р. у Львові в польській в'язниці та  поетки Олени Теліги 22 лютого 1942 р. в Києві у гестапівській катівні.
Дивним чином є багато співпадінь як в роках на час смерті - 35, так і в зовнішності та благородстві натур, аж до тотожності смерті: обох жінок знайшли в камерах мертвими, бо вони покінчили життя самогубством. Воно не є важливим надто, яким злочинним чином відібрано життя, але як тут не згадати і про трагічну загибель Али Горської?
Не маю бажання зараз розписувати версії і здогадки, бо не бачу в тому потреби, а хочу зазначити головне: справжня смерть для людини настає тоді, коли про неї вже ніхто не пам'ятає з живих. Для мене і Ольга Басараб - Левицька, і Олена Теліга - Шовгенів живі, бо жива їх душа, що з нами щодень в усьому! Світлая пам'ять і шана їм, нашим незламним українкам! І 22 лютого я запалю поминальні свічки в честь жінок-мучениць Ольги Басараб та Олени Теліги. Сподіваюсь, що знайдуться й інші шанувальники.


 Басараб Ольга Михайлівна

Біографія

Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя на Рогатинщині в родині відомого громадського діяча о. Михайла і Савини (з дому Стрільбицької) Левицьких. Вона мала старшу сестру Іванну та молодшого брата Северина.
Навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902–1909) та однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві «Дністер», Земельному іпотечному банку.
1914 року вийшла заміж за студента «Політехніки» Дмитра Басараба, який очолював студентське товариство «Основа». Подружнє щастя виявилося недовгим: 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.
Організатор 1 жіночої чоти УСС у Львові. У 1918–1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації вона відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Провадила харитативну й просвітницьку діяльність у Комітеті допомоги раненим і полоненим у Відні та в Комітеті допомоги цивільному населенню, за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Член управи Українського жіночого союзу у Відні.
Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де стала членом Головної управи філії Союзу Українок у Львові, активно співпрацювала з Українською Військовою Організацією(УВО — підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв'язковою полковника Євгена Коновальця.
Як член УВО О. Басараб була заарештована польською поліцією. О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку вона винаймала разом зі Стефанією Савицькоюпо вул. Виспянського (тепер — Вишенського), увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили в О. Басараб тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув'язнили у тюрмі по вул. Яховича (нині — Ак. Кучера,5 тепер тут розташовано РВВС Шевченківського району).
Поліцейські здогадувалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були «інтенсивними», простіше кажучи, із застосуванням тортур. Два останні відбулися 12 лютого в передобідній час і від 21.00 до 03.00. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери.
Найправдоподібнішою версією є катування О. Басараб слідчим Левом Кайданом; не стерпівши принижень, горда українка померла. Завдяки агентам УВО в цій в'язниці не вдалося приховати факту смерті О. Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав «Союз українок» (Ольга була бухгалтером цього товариства) 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща С. Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб узагалі вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в'язнів у польських в'язницях. Польська влада змушена була розпочати слідство.
26 лютого відбулася ексгумація тіла О. Басараб. Після огляду трупа загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів'ян і кількасот поліцейських.Слідство в справі загибелі О. Басараб невдовзі припинили «за відсутністю складу злочину».

Ще раз біографія дещо інакше

Ольга Левицька народилася 1 вересня 1889 року на Рогатинщині у родині священика Михайла Левицького. Закінчила ліцей Українського інституту для дівчат у Перемишлі та однорічні курси у віденській торговій академії.
Повернувшись 1910 року до Львова, працює за фахом у банку „Дністер”.
Після створення Січових стрільців Ольга Левицька разом з Оленою Степанівною та Софією Галечко створює жіночу чоту.
Згодом виходить заміж за селянського сина Дмитра Басараба. У шлюбі вони перебували неповний рік – Дмитро гине на фронті.
Молода вдова працює за кордоном у ріжних українських організаціях амбасадорського штибу – у Фінляндії і Австрії. Після 1920-го року, коли Євген Коновалець створює Українську військову організацію, Ольга Басараб працює у розвідці УВО.
1924 року у Львові за доносом польського професора Францішка Сави Ольгу заарештувала польська поліція. Інший поляк – Кайдан „хоч п`яний, хоч тверезий, страшно брутальний – почав її катувати. Поліційний в`язничний дозорець відвів Басарабову до келії, замкнув її, а коли рано слідуючого дня отворив келію і увійшов до неї, застав, що Ольга Басарабова висіла нежива, бо повісилася на ґраті тюремного вікна. Кайдан так катував Басарабову, що її убив, а опісля повішено її у в`язниці, щоб закрити правдиву причину смерти. Як арґумент підношено, що в`язничне вікно зависоко, щоб Басарабова могла там дістатися і повіситися”. Ця простора цитата – з книги спогадів Степана Шухевича „Моє життя”, що її слушно цитує Григорій Чопик.
Отож – нетривале життя української героїні Ольги Басараб хай буде нам перед очима прикладом служіння своїй нації і пересторогою любителів цілуватись без потреби з нашими історичними ворогами, на совісті яких наша національна кров.
http://www.litforum.org/index.php?a=2805&print

Паломництво українців

Натомість могила О. Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об'єктом паломництва українців, а її ім'я окутане ореолом мучеництва боротьби за соборну й незалежну Україну.Львівське обласне товариство ім. Ольги Басараб проводить культурно-просвітницьку роботу, створило правовий консультаційний центр, розвиває національну свідомість українських жінок через діяльність освітніх гуртків, курсів, проведення вистав, концертів, благодійних вечорів тощо.

(Макіавеллі молодий)

3.
Отже в попередніх главах було обговорено теми завбачливості влади, важливості співпадіння моменту життя і обдарованого лідера, проблеми надбання влади і її утримання, особливо при встановленні нових порядків, а також визначили домінанту залежності правителя в першу чергу від народу, як надпотужної державної стихії.
Як вже зазначалось попередньо, трактат "Правитель" Нікколо Макіавеллі досить невеличкий за розміром, окрім того там чимало місця надано прикладам, які мають підтвердити правильність технологічних порад та ідейних суджень автора щодо умінь та навичок державного керманича. Дивовижна глобальність узагальнень і їх життєва актуальність власне і зробили цей твір затребуваним вже сотні років. Судіть самі, як точно Нікколо  Макіавеллі визначив правила дій для загарбника, для чого знову повернуся до глави 3 "Про змішані держави", щоб процитувати звідти наступні тези:

"Почну з того, що завойовані і успадковані володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну спільну мову, або до різних країн й мати різні мови. В першому випадку утримати загарбане неважко, особливо якщо піддані й раніше не знали свободи. Щоби утвердити над ними своє правління, достатньо винищити рід попереднього правителя, оскільки при спільності звичаїв та збереженні старих порядків навряд чи щось інше може спричинити проблеми. Так, ми знаємо, складались справи в Бретані, Бургундії, Нормандії та Гасконі, котрі давно увійшли до складу Франції; щоправда мови їх дещо відрізняються, проте завдяки тотожності звичаїв вони мирно вживаються одне з одним. В подібних випадках завойовнику потрібно прийняти лише два запобіжні заходи: по-перше, простежити за тим, щоб рід попереднього правителя був винищений, по-друге, зберегти й надалі вже наявні закони та податки - тоді загарбані землі в короткому часі з'єднаються в єдине ціле з основною державою завойовника. Однак якщо захоплена країна відрізняється від спадкової по мові, звичаям та порядкам, то тут утримати владу буде воістину надважко, тут стане в пригоді і велика удача, і велика майстерність."

За прикладами далеко ходити не потрібно: чи важко Володимиру Путіну приєднати до Росії таку Лукашенкову Білорусь? Там виключно російськомовний державний апарат і тотальне безправ'я в народу. Якщо зникне Лукашенко і його нащадки, то проблем жодних. Ще й раді будуть!
А для чого почалась та мовна кампанія в Україні? Вибори тому причина? Не оповідайте байки, а краще вчитайтесь в Макіавеллі: йде тактична підготовка до роз'єднання території України на різні мовно-звичаєві фрагменти, які значно легше буде приєднати та адаптувати до Росії в майбутньому. Можливо, що я помиляюсь, але неможливо, щоб помилявся Макіавеллі. Його трактування того чи іншого політичного ходу перевірене не раз і не два. Для прикладу ось цитата:

"...якщо повстала країна завойована вдруге, то правителю легше ствердити в ній свою владу, тому що повстання надає йому сприятливу можливість з меншою обачливістю карати винних, звинувачувати підозрілих, впроваджувати жорстокі захисні заходи в найбільш уразливих місцях"

Саме так жорстоко вчинили  можновладці Росії з Польщею після повстання 1863 - 1864 років за часів царату, а також з всією Україною спочатку у 1918-20-х роках, а потім у 40-вих особливо щодо її західних земель після так званого "визволення від німецько-фашистських окупантів", хоча насправді у 1941 -1942 роках було повстання українського народу проти окупації московської-комуністичних імперіалістів, яке на початках вміло використали нацисти гітлерівської Германії, але потім зневажили і тому програли війну (за твердженням Гудеріана). Жорстокість сталінської помсти не забарилась: черговий штучний голод 1946 - 47 років, а потім масові депортації і тотальний терор в західних регіонах замало не до середини 80-х! Залишається тільки дивуватись, що Україна відродилась, а українці ще існують як народ. І зовсім не дивує нова спроба Росії "возз'єднати" Україну в братніх обіймах окупанта. Як це буде? Так, як і за часів Сталіна, що явно впроваджував у життя не Маркса і Леніна, а наступну тезу Макіавеллі:

"Так що колонії дешево обходяться правителю, вірно йому прислуговують й чинять зубожіння не надто значній кількості місцевих жителів,  котрі, опинившись в злиднях та розпорошені, не зможуть зашкодити правителю. Принагідно варто зазначити, що людей варто або обдаровувати, або винищувати, оскільки за малу шкоду чоловік може помститись, а за велику - не зможе; з чого робимо висновок, що спричиняючи людині прикрість потрібно прорахувати все так, щоб не боятись помсти"

Що тут коментувати, окрім нагадати відому фразу ката Сталіна: "Є людина - є проблема. Нема людини  - нема проблеми."   А тепер згадаймо найяскравіші приклади, хоч їх насправді не перелічити, але як загинули провідники українського народу Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет, Степан Бандера - трагічно від рук підступних комуністичних убивць.

4.
Перш, ніж переходити до наступної теми, варто навести наступну цитату з глави 15 "Про те, за що людей, особливо правителів, схвалюють або зневажають":

"...маючи намір написати дещо корисне для людей знаючих, я обрав скеровувати не до уявної правди, а реальної - на відміну від тих багатьох, хто зображує республіки та держави, яких в дійсності ніхто не знав і не бачив. Тому що відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки величезне, що той, хто відкидає наявне заради бажаного, чинить скорше на шкоду собі, аніж на користь, тому що бажаючи сповідувати доброчинність в усіх випадках життя, він неодмінно загине, зіткнувшись з численними людьми, які не схильні до добра. З того виходить, що правитель, якщо він хоче зберегти владу, зобов'язаний опанувати вмінням  входити від доброчинності і користуватись цими навичками дивлячись з обставин"

Ось здавалось би явний приклад злочинного цинізму Макіавеллі, але якщо дійсно підійти з розумом до теми підступності, то маємо визнати, що скрізь у змагальних процесах цей негативний феномен є наявний і тим більше, чим вищими стають ставки перемоги. Приклад спорту, особливо в контактних видах, чітко вказує на необхідність знати і враховувати підступні дії суперника. Для прикладу, якщо футболіст не буде рахуватись з тим, що суперники можуть бити по ногах йому не тільки випадково, але і зумисно у різні вразливі місця, аби травмувати, - то він значно більше часу проведе на лікарняному ліжку, аніж на футбольному полі. Знати підступи і оберігатись ще не означає самому чинити так само, хоча задля перемоги...
Розгорнуто тему честі та безчестя Макіавеллі робить у главі 18 "Про те, як правителі мають дотримуватись слова":

"Зайве казати, наскільки схвальна у правителів вірність даному слову, щирість і непохитна чесність. Однак ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавались тільки тим, хто не намагався дотримуватись обіцянки й умів кого потрібно обвести довкола пальця; такі правителі в кінцевому результаті були успішними значно більше за тих, хто ставив все на чесність. (...) З чого виходить, що розумний правитель не може і не повинен залишатись завжди вірним своєму слову щодо пообіцяного, якщо це шкодить його користі або ж зникли причини, які спричинили його дати обіцянку. Така порада була б огидна, якби люди чесно тримали слово, однак люди, будучи ницими, слова не дотримуються, тому і ти зобов'язаний вчиняти з ними так само. А доречну підставу порушити обіцянку завжди можна віднайти. (...) Інакше кажучи, потрібно з'являтись перед очима людей співчутливим, вірним своєму слову, милосердним, щирим, благочестивим - і бути таким насправді, проте внутрішньо варто зберігати налаштованість проявити і протилежні якості, якщо це виявиться потрібним"

Нарешті висновок з заключного абзацу:

"Про дії всіх людей, а особливо правителів, з яких в суді не спитаєш, визначають за результатом, тож нехай правителі прагнуть зберегти владу і отримати перемогу. Не зважаючи на засоби, які вони застосують задля цього, - їх завжди визнають пристойними і схвалять, тому що простолюд зваблює феєричне і успішне, в світі ж нема нічого, крім простолюду, і меншості в ньому не лишається місця, якщо за більшістю обстоює держава"

Тепер варто обговорити дану главу на прикладах з нашого життя і як найвищій прояв цього правила я б хотів на прикладі колишнього голови Верховної Ради України Олександрові Морозу. Певний час я належав до тої значної частини людей, що хоч і не поділяла соціалістичні погляди лідера партії СПУ, але поважала О. Мороза як людину більш-менш порядну, що дотримується свого слова і взагалі людина правильна. Тільки в тривалому часі стало зрозуміло, наскільки це підла людина з дуже високим вмінням плести павутиння інтриг. Саме за головуванням О. Мороза у ВРУ було створено облудливу систему піль, привілеїв і корупційних можливостей для народних депутатів. Саме О. Мороз пропхав закон про пільги так званим "дітям війни", щоб таким чином за рахунок держави, тобто нас з вами, - підкупити собі електорат на виборах. Навіть Конституцію України домігся О. Мороз прийняти у стінах Верховної Ради власне задля того, щоб там її можна було і змінювати, що й дозволило провести О. Морозу найвитонченіший план-багатоходівку, щоб знову опинитись на чолі ВРУ після виборів 2006 р. То був дійсно вищій пілотаж підкилимного комуністичного інтриганства з часів СРСР за всіма канонами Макіавеллі: вчасно приєднатись до переможних помаранчевих сил, за рахунок цього набрати потрібний відсоток, потім проникливо ходити скрізь у парі з Юлією Тимошенко і звинувачувати Ющенка у зраді помаранчевих ідеалів за спробу домовитись щодо досить корисної для України спілки фракцій нашоукраїнців з регіоналами, а тоді провести надпідступний хід, домовившись вже після підписання угоди об'єднання фракцій СПУ, БЮТ і НСНУ у парламентську більшість -  і об'єднатись в останній момент виборів з фракцією ПРУ за пост собі голови  ВРУ і стати ним. Шедевр підступності, який зруйнували дочергові перевибори за наполяганням Віктора Ющенка і... Сталось те, на що Макіавеллі чітко вказав: переможених зневажають, особливо якщо вони привселюно проявили свою ницисть. Від Олександра Морозо відвернулися не тільки задобрений ним електорат з "дітей війни", але навіть його однопартійці в ключно до провідних членів ЦК СПУ як Ю. Луценко і Й. Вінський, яких О. Мороз також використав "в темну", як болванчиків. То був рідкісний момент для Юлії Тимошенко, коли не вона когось "киданула", а навпаки обманули її. Але найцікавіше, що головний організатор "кидалова помаранчевих" - Віктор Янукович тільки набрав бали поваги в свого електорату. Знову справдилась теза Макіавеллі, що для переможця всі підступи знайдуть виправдання і позитивні пояснення, ось тільки не дуже зрозуміло, чому тепер з боку ПР звучить критика в 5-річці обвалу економіки України під час влади помаранчевих, коли у ту владу входив і Віктор Янукович - ???
Дехто високо оцінює як макіавелівські політичні здібності у Віктора Медведчука, але це несерйозно, тому що закулісне маніпулювання не має нічого спільного з реальними посадами, а найвище досягнення В. Медведчука - це голова адміністрації президента, що досить нікчемна за статусом посада, хоч і впливова. Проте водій президентського авто також може гордо казати, що коли він везе президента, то саме він стає головним вершителем долі країни - і це не пуста похвальба. Якщо на те пішло, то Сергій Тігіпко значно успішніший в політичній сфері за Віктора Медведчука. В крадіжках людського майна також Ахметов та Пінчук значно перевершили Віктора Медведчука. Таким чином закулісні можливості слуги не є ознакою первинності правління в державі. Першість посади правителя - ось що є головним визначенням доктрини Нікколо Макіавеллі щодо вартості політика.

5.
Завершити свій огляд трактату "Правитель" Нікколо Макіавеллі я хочу цитатою з глави 21 "Як належить чинити правителю, щоб його шанували":

"Правитель зобов'язаний також показувати себе як покровитель талантів, вшановувати обдарованих людей, виказувати пошану всім тим, хто відзначився у якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має сприяти громадянам спокійно займатись торгівлею, землеробством та ремеслами, щоб вони облаштовували свої володіння не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші - розпочинали торгівлю не боячись, що їх розорять податками; більше того: він повинен відзначати нагородами тих, хто піклується про прикрашення міста або держави. Він повинен розважати народ святами та видовищами в доречний для цього час року. Поважаючи цехи чи триби, на які поділено всяке місто, правитель повинен іноді приймати участь в їх зборах і являти собою приклад щедрості та великодушності, проте при цьому суворо оберігати свій гонор і велич, які мають проявлятися в кожному його вчинку"

Богдан Гордасевич
1:18 20.09.2012
м. Львів - Рясне

"Правитель" Нікколо Макіавеллі за адресою
http://spavedfront.io.ua/s218079/gosudar_nikkolo_makiavelli

Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі "Правитель" і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як  "правитель", "повелитель", "володар" тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ  і ще раз - народ!
Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці "великомудрих розпоряджень" і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату "Правитель" Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.
Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав - і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами,  скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому "анатомічному театрі", де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.
З іншого боку, враховуючи відстань в часі в 400 років, твір дійсно є величезного інтелектуального потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто - демократичних. Тому я обговорюю далі твір "Правитель" Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.
Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні - підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину - це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.
Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад - особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов "мудре" рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд - найвищий, тому злочинець має бути покараним - це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. (Свіжий приклад: засудження тинейджерок з Pussy Riot)  Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя - його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів - сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як "мудрої жорстокості" чи "жорстокої мудрості".
Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір "Правитлеь" з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як "суто прагматичне дійство життя", граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі "Правитель", так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.

Глава 3 "Про перемішані держави": "...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.
Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз - Ред.): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко  розпізнати (діагностувати - Ред.), проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, - то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть."

Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

2.
Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу - значну за розмірами з Глави 6  "Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою":

"Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок."
Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку - історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:
"Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора - усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком - Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку."

Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, - Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою - зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя - цього не сталось.
Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг - немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок - до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього - так він сподівається.
З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах - це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ - така й еліта...
Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 "Про громадянське єдиновладдя": "Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян - для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя - його можна назвати громадським - стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.
Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе - за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю - можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок - добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще."
Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ - тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

 (далі буде)

"Правитель" Нікколо Макіавеллі за адресою
http://spavedfront.io.ua/s218079/gosudar_nikkolo_makiavelli

Про політику кажуть, що: політика - це сфера можливого. Також кажуть, що політика - це продовження економіки. Про українські політичні реалії сьогодення важко сказати, що то є щось раціональне і причетне до економіки країни. Скоріше навпаки: українські політики живуть своїм окремим життям, яке в приватному плані цілком раціональне, але в державному масштабі абсолютно ірраціональне та метафізичне, а що вже далеке від економіки в розумінні для людей і країни - то взагалі доходить до абсурду. Зокрема один провідний член Партії регіонів України з повною серйозністю та відвертістю тупої людини сказав прямо в очі кореспондентам на їх закиди щодо голосування кількома картками у Верховній Раді наступне: "Якщо ми весь час будемо у залі сидіти, то коли ми працювати будемо?!" Чіткіше не скажеш: всі ті голосування у ВРУ просто відверта бутафорія, окозамилювання щодо правової держави, де все підлягає закону. І самі депутати це розуміють, отже і зневажають своє сидження у залі парламенту - зневажають! Але при тому цінують статус, який вони мають від перебування народним депутатом: недоторканість, пільги і право розпоряджатись усім в державі. Гарно бути таким "слугою народу", ой як гарно! А що вже вигідно - і не переповісти!
Складається повне враження, що політики і державний апарат працює суто для себе в замкнутому колі, а народ країни живе своїм приватним життям і ці дві величини існують паралельно  і ніде не перехрещуючись. Хіба що під час виборів трапляється диво, коли влада і народ дещо стають дотичні одне до одного, та й то влада шахрайськи розкладає такий варіант, що грай - не грай, а дурнем буде виключно народ, що ми і споглядаємо не одне десятиліття. Звичайно, що і я належу до народу, а не до вищої депутатської касти, тому є дурнем - а ким ще? І що найцікавіше: не шкодую! То є мій свідомий вибір і поясню чому: ще за влади совєтів для всіх було зрозуміло, що бути на посаді будь-якого рівня і не користатись з цього особистих цілях - значить бути дурнем, а якщо користатись - значить бути злодієм і сволотою. Більше варіантів не існувало! Дурень бо чесний, або розумний і тому - злодій. Хто мені не вірить, той може перевірити і вказати на кришталево чесну, але при тому багату людину у нас в Україні - я щиро буду подивований існуванням такого унікуму.
Отже радянська система виплекала касту партноменклатури досить розумної, щоб бути абсолютно безчесною. Прикладів безмірна кількість: від комуністичного соловейка-брехунця Петра Симоненка до надбуржуазних зрадників з комсомолії Юлії Тимошенко та Сергія Тігіпка, що заради грошей збрешуть і оком не змигнуть. Про цинізм Юлії Тимошенко щодо так званого процесу "киданути" партнера - можна переповідати безкінечно, тому що важко знайти такого, кого б вона не обманула. Найкрутіше Юлія Тимошенко спробувала "киданути" весь український народ і своїх виборців, коли запропонувала Віктору Януковичу утворити так звану "широку коаліцію" з об’єднання у ВРУ фракції БЮТ і ПР у конституційну більшість, що давало можливість законодавчо увіковічнити і парламент без перевиборів, і Юлію Тимошенко в якості по-життєвого прем’єр-міністра України, і по-життєвого Президента України Віктора Януковича.  Але останній не захотів бути останнім, кого обдурить ЮВТ перед тим, як узурпує всю владу в Україні  особисто для себе, рідної. Спрацювала зеківська закалка і чуйка, що тут явне кидалово вимальовується для нього, тому Віктор Янукович не став повторювати помилок Віктора Ющенка і саме тому вийшов у переможці, бо не повірив всім обіцянкам і клятвам Юлії Тимошенко. А та, отримавши одкоша, випадково промовила пророчу фразу на прес-конференції, яку розпочала словами: "Все пропало!"
Тепер щодо дурнів, тобто людей, які чесно працювали і не хотіли красти не зважаючи на всі умови радянського ладу, коли принцип "Не вкрадеш - не проживеш!" був актуальним як основа приватного достатку для кожного - кожного! Нас всіх примушували красти по дрібницях, а за тим ще й соромили, які ми погані - крадемо державне. І нам всім дійсно було з того соромно, хоча ті, хто нас соромив, крали значно і значно більше без жодних вже докорів сумління, бо вони - розумніші за тих дурнів і нікчем що є народом... Що не вміють по-справжньому красти, багато і підступно. Визнаю, що я не з таких і не хочу таким бути, тому не заздрю Віктору Медведчуку ні його краденим статкам, ні краденим фешенебельним дачам в Криму з фонтанами і візитерами віп аж пук. Гнило то все, як на мене. Краще вже я буду дурнем, що спокійно дивиться і людям в очі, і в дзеркало в очі самому собі. Або Межигір'я з палацом Віктора Януковича: яка насолода жити в краденому? Невже для людини такого масштабу важко узяти глуху пустош і збудувати там свій дім - свій! Свій дім-палац! Не вкрадений у народу чи ще в когось палац, а свій! Не можуть вони так - це притаманно тільки дурням з народу.
На привеликий жаль, вся українська бізнес-еліта є зграєю злодіїв різного формату і профілю. Сюди входять всі служби держави, які обслуговують цих злодіїв, як і суди та всі силові структури. Говорити про Україну, як правову державу - це насміхатися над істиною: тут право захищає злодіїв і гнобить одурених людей. І я не не так обурююсь, стверджуючи це, як констатую ситуацію: ми живемо в позаправовому суспільстві - факт! 
Хто дочитав до цього моменту, тому я можу пояснити причину своїх подібних писань стосовно політики та економіки, не будучи ні фахівцем, ні гравцем цих величин суспільного буття. Я є категоричним противником всезагальної політизації під гаслом: "Якщо ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно політика зацікавиться тобою". Як на мою думку, то в Україні люди аж занадто багато переймаються політикою як процесом її обговорення, а водночас надто мало займаються політикою практичною. Більшість людей ділять світ на дві складові: на свій особистий актуальний і на зовнішній евентуальний (випадковий). З того всього, як вже зазначалось, у нас народ живе своїм життям, а політики і державна сфера - своїм окремим життям. Ясно, що це алогічна конструкція, яка рано чи пізно обвалиться, але що буде після цього - невідомо. З того всього я, як приватна особа і громадянин України, хочу розібратись в обставинах сучасного соціуму - просто логічно розібратись, розставляючи все на свої місця, щоб потім чітко спрогнозувати що нас всіх чекає в майбутньому, як і мене особисто. Для того, щоб рухатись вперед, потрібно знати наперед принаймні де той "перед" знаходиться і навіщо нам туди треба.
Тобто на даному етапі в своїх дописах я ставлю за мету визначити Мету! Конкретну мету, як константу: яку Україну я хочу! А також взнати чого й інші громадяни України хочуть від майбутнього?!
В попередніх дописах мною було викладено переважно суб’єктивний формат свого бачення світу і його реалій, тобто ідеологічну складову, яка тезово звучить так: "Кожна людина має природне право на власне життя і особисте щастя". Детальніше прошу зчитувати з вже раніш оприлюдненого мною. На сучасному етапі мною буде зроблено свою приватну спробу проаналізувати об’єктивну ситуацію суспільного стану в Україні в усіх можливих аспектах соціуму, які спадуть мені на думку. Взагалі то є колективна праця для прагматичного обговорення, тому що без відповіді на питання: Де ми є? і Чому? - не можливо визначити, куди ж далі йти і навіщо.
 Тепер, як каже давньоримське прислів’я: "Повернемось до своїх баранів". Тобто зануримось в сьогоденне прагматичне політичне буття. Вибори до Верховної Ради України ще тільки розпочались, але їх результат вже можна досить точно спрогнозувати. Це не є складно, якщо подивитись на всі попередні вибори та їх результати, як і що саме пропонує нам теперішня політична ситуація. Судячи з усього все буде як і було: шум і гам, а віз і далі там. Структурно робота Верховної Ради України побудована таким чином, що в політичному плані стає головним досягти більшості в один голос, причому більшості не саме з депутатів, а "карткової більшості", що є унікальною новацією в світовій практиці парламентаризму. Депутати, як живі люди, як інтелектуальні одиниці, в роботі українського парламенту є зайвим компонентом: цілком самодостатньо їх карточки для голосування. Яка різниця: чи депутат особисто голосує за помахом чи іншою вказівкою, чи це робиться карточкою за його відсутності? Я особисто різниці в тому не бачу. Однозначно, що політично йде боротьба за карточку депутата, а не людину як особистість політичну, що яскраво продемонстрували оголошені перші 5-ки всіх основних політичних партій та об'єднань. Детальніше про це поговоримо потім. Зараз важливіше інше.
Наступним глобальним казусом українського парламентаризму є, як засвідчила практика попередньої роботи Верховної Ради України, коли сформована більшість фактично ліквідовує законодавчу і всю іншу політичну активність меншості, а це є чимала кількість народних обранців у кількості до 174 особи - повний абсурд. Фактична ізоляція такої кількості депутатів перетворює їх у формальний баласт, причому дуже дорогий баласт, який не має іншого виходу аби проявити свою активність, як вдаватись до всіляких бздур в прямому розумінні цього слова: бійок і блокування трибуни, дверей чи людей,  ломання устаткування, інших деструктивних дій. Дивитись на подібну мародерську політичну діяльність парламентарів принизливо для всіх виборців по всі сторони барикад: люди хочуть бачити чесну політичну боротьбу, а не ігрища недоумків. А що нас реально чекає далі? Однозначно, що саме "ігрища недоумків"! Чому? Тому що це встановлена практика, яку ніхто міняти не хоче, оскільки всім політикам хочеться ухопити суперника навіть не за горло, а значно злосніше - за оте одне місце... інтимного характеру. Убожеством політичних дикунів - інакше цей маразм не назвеш.
Всяка критика має нести конструктивну пропозицію зміни на краще, а вона досить очевидна і застосовується як основний механізм голосування в світовій практиці роботи парламентів різних країн, тобто мова йде про "ситуативну більшість". Один депутат - один голос. Скільки є на даний момент депутатів в залі - тільки вони й голосують і наявна більшість не залежно від кількості депутатів, що проголосували, - є вирішальною. Коротко і просто. І дієво, щоб всі депутати були на своїх робочих місцях, тому що контроль автоматичний! Прогавив момент і все - виграли організованіші! Чесна політична динаміка! Чесна і порядна. І головне: вона робить опозиційних депутатів з меншості потенційно активними! Не зайвими, не баластом, а так би мовити мисливцями в засаді, що можуть в кожний момент з неї вискочити і проголосувати. Все просто і ясно. Але...
Мені було і смішно, і водночас прикро чути від молодого ще політика Арсенія Яценюка заяву, що вони будуть добиватися "кримінальної відповідальності" за голосування картками, а не особисто. Як і повною дурістю була його невдала спроба запровадити сенсорну кнопку голосування, яка сканувала б відбиток пальця депутата. Повторюю, що немає принципової різниці чи голосує картка, чи депутат особисто за помахом руки чи іншою інструкцією за вже  існуючої схеми голосування у ВРУ - і це все фікція законодавчого процесу. Фікція. І всі ми це бачимо і знаємо. Як і бачимо, що жодна політична сила в Україні не заявила своєю політичною ціллю змінити цей метод голосування у ВРУ з стандартної більшості у не менше 226 голосів на ситуативний - жодна! Принаймні я не маю достовірних свідчень щодо того про когось з сучасних політиків і не чув подібних заяв.
Тепер повернемось до депутатського значення як персоналії. Особисто я відстоював і відстоюю позицію свободи кожного депутата як суб’єкта волевиявлення, тобто його повне право на пошук оптимального варіанту вираження дієвості свого статусу. Отже я категорично проти партійної чи фракційної дисципліни в розумінні права позбавлення статусу депутата через вилучення з членства в партії чи фракції. Треба думати і правильно вирішувати до того, як надавати комусь статус депутата, а не після того. Так само хочу вкотре вказати на абсурдність теми "відкликання депутата його виборцями", тому що таємниця голосування вже не дозволяє визначити хто з виборців має це право відкликати свій голос. Також вкажу, що за всю історію законодавчо затвердженого принципу відкликання депутатів своїми виборцями за весь час існування СРСР не було жодного прикладу його застосування - більш ніж характерний показник. Депутат є уповноважена особа на певну часову каденцію, тому тільки надзвичайні кримінальні злочини можуть бути причиною позбавлення його цього статусу силоміць. Якщо депутат не виконує своїх обіцянок і програмних засад, то його просто не переобирають наступного разу. Так прийнято в світовій практиці. Стосовно обману виборців депутатом, то шановні: вас багато, а він один - невже важко відстежити чого варта людина за попереднім його життям? А якщо піддалися обману, так то ваша спільна вина і вона первинна - вам і відповідати!
Ще одною з характерних рис  для радянської системи державного управління було обов’язкове процентне залучення до всіх виборчих органів людей з народу та окремо процент жінок. Обирали простолюд навіть до найвищих державних органів, щоб задекларувати народовладдя, хоча всім було ясно, що простий робітник від станка чи доярка з села були просто наповнювачами, тому що реально нічого не розумілися в усьому, що відбувалося в залі засідань. Рішення всі були наперед заготовленні, всі доповіді та виступи заздалегідь підготовлені і затвердженні в кабінетах комуністичних керівників, тому активним народовладдям тут і не пахло.
Фактично те саме маємо і зараз: досить поглянути на склад перших 5-ок партій, а що вже казати про загальні списки. І давайте не робити проблеми чи ті списки стануть відкритими, чи й далі будуть закритими: що нам дасть можливість обирати поміж акторами, співаками, футболістами, водіями, офіціантами, секретарками, прислугою та коханками якогось партійного лідера - що це нам дасть? Вибір без вибору!
Я однозначно не розумію, яким чином наявність серед депутатів ВРУ співачки Таїсії Повалій, футболіста Андрія Шевченка, актора Богдана Бенюка чи письменниці Марії Матіос тощо зможе покращити законодавчу роботу нашого парламенту - не розумію і все тут. Але розумію, що це все є ті самі сурогатні замінники "робочих і доярок", які потрібні виключно для бездумного голосування чи права користуватись їх картками - і це мене ображає як виборця і як громадянина. І раніше ображало. Єдина співачка Оксана Білозір реально поміняла фах на період свого депутатства, отримала спеціалізовану освіту дипломата і управлінця - це було правильно і я підтримую подібні вчинки. Гарно також поступив співак Святослав Вакарчук, який відчув огидну принизливість ситуації і добровільно склав свої депутатські повноваження. До речі, і Рональда Рейгана цінували не за його акторські здібності в США, коли обирали двічі президентом. За радянської влади якось зрозуміло чому всякі клоуни ставали депутатами - задля хохми головних циркачів, а на теперішній час я такого підходу не розумію і не хочу розуміти! Це гниль і підступ щодо виборців.
Ще не розумію людей, які йдуть на виборчі дільниці не знаючи наперед за кого проголосують, як і не розумію виборців продажних за якісь подачки - це ж принизливо! Хоча з іншого боку коли обирати приходиться поміж Повалій і Шевченком, то сто гривень стають цілком актуальним аргументом навіть для інтелектуалів. Особисто мене цікавило все нове в нашій політиці, зокрема Віталій Кличко і його "Удар", який він мені і завдав своїми обранцями, де окрім згаданої Матіос опинився і супер-бездарний (але супер-покірний!) псевдо-економіст Віктор Пензеник - то вже удар нижче пояса. Крапка. Замість молодих та енергійних, свіжих розумом та ідеями людей я бачу струхлявілі пеньки! Фу ти - ну ти! 
Є класична фраза, що: "Короля творить його оточення", - яке, в свою чергу, обирає і формує собі король. Нікчемність оточення свідчить про убогість самого лідера. І навпаки. Тільки я не знаю кого навести в приклад отого "навпаки". Нема. Дико звучить, але це так: нема нікого в українській політиці, вартого уваги і підтримки у виборця Богдана Гордасевича, тому скоріше з принципу, чим з реальної політичної користі буду голосувати в черговий раз за Віктора Ющенка з його партнером Юрієм Костенком та Конгресом українських націоналістів. Також старе, але принаймні перевірене на надійність. А як нема кращого - що робити? Он "Свобода" наче націоналісти, але з КУНом чи їм подібними не хочуть єднатись - голоси потрібні з усіх регіонів, тому поміркованість в дозуванні декларацій українського націоналізму не завадить. Най пробують. Все одно, як я визначив перед тим: варіантів ситуації після виборів не багато. Трошки почубляться-поторгуються, а тоді створиться нова-стара більшість з Партії регіонів, комуністів, Королевської та мажоритарників, якій буде протистояти безвільна опозиція з "об’єднаних" та з "недооб’єднаних": Кличка, Тягнибока і, можливо, Ющенка та ще невеличкої кількості мажоритарників-оригіналів. Можливі варіанти ротацій, але не суті політичної ситуації в країні, де й надалі керувати будуть всі оті майстри знущатися над кошенятами чи щенятами. І над нами всіма також.
Пропонувати щось робити значиме наразі не має сенсу, поки не закінчиться політична агітація на грані істерії, не припиниться боротьба гаманців з "лантухами бабла", не завершиться війна політтехнологів та інших футурологів поміж себе тощо аж до часу виборів у жовтні. Зачекаємо. Мусимо.
Не знаю, чи буду в подальшому відволікатись на подібні теми сучасної градації політичної деградації в Україні - не бачу для того причин, тому що все головне по темі виклав тут. Більше мені сказати наразі нічого. 
З того всього перейду в історичну ретроспективну сферу досліджень українських соціо-політичних реалій, щоб потім перейти у сферу більш-менш перспективних соціальних потуг як реалій чогось нового і кращого в Україні. Знову наголошую, що свої роздуми я викладаю виключно для зацікавленої публіки, щоб обмінятись думками і задумами.

З повагою до всіх, Богдан Гордасевич.
м. Львів - Рясне
1 липня 2012 р.

Один чоловік гарно висловився про політичну ситуацію у нас в державі: «В Україні багато розумних людей поокремо, а спільного розуму - немає». І то є чиста правда: кого не послухаєш - кожен у нас знавець і може чимало скати свого про політику й окремі персоналії, а також і про владу, як і зможе дати розумну пораду, що треба робити - ну кожен розумник! Проблема тільки в тому, що всі ці рішення мало в чому збігаються, тоді як реалістичне спільне суспільне рішення можливе за умови значного співпадіння в загальних обрисах думок окремих людей. На жаль, у нас нема такого спільного знаменника. Причина тому, на мою думку,  є занадто абстрактне розуміння людьми змісту політики як соціального механізму - саме механізму! Без ідеологічної (частіше: псевдо-ідеологічної) та популістської бутафорії. В Україні ставлення у людей до політики має скоріше метафізичний характер, навіть теософічний, тому що наші політичні партії та рухи мають персоналізовані константи у вигляді конкретних «божественних персон» - лідерів. Однозначно, що в українській політиці персоналізація політичного процесу значно переважає ідеологічну та системну складову, бо для цього досить поглянути на всі наші провідні партії і поставити запитання: «Що лишиться від партії, якщо забрати її теперішнього лідера?»
Найяскравіший приклад - БЮТ, який з могутнього політичного руху буквально розчинився в ніщо без свого лідера Юлії Тимошенко. Або заберіть Віталія Кличка, Наталію Королевську, Олега Тягнибока - що лишиться від партій? Навряд щось значне. Як і в минулому скільки щезло партій одразу після втрати з різних причин свого лідера? Віктор Медведчук  не пішов шляхом Стеньки Разіна і проміняв партію на бабу - і немає СДПУ(о), а була ж досить крута політична тусовка. Цікавим було антагоністичне самознищення політиків Олександра Мороза та Віктора Ющенка, що так само фактично ліквідувало відповідно досить потужні політугрупування як СПУ та «Наша Україна». Ще веселіше вчудив Сергій Тігіпко з своєю партією «Сильна Україна» - як в класика Тарас Бульба: « Я тебе породив - я тебе і...» ліквідував. А ще недавно за рейтингами яка була сила! За малим не вистачило стати 3-ю політсилою в Україні за потужністю, але все вмить пшикнуло, як лідеру приспічило...
Перелік можна продовжити, де спокійно між партією і її чільником можна ставити знак рівняння: Арсеній Яценюк = «Фронт змін», Юрій Костенко = УНП, Анатолій Гриценко = «Громадянська позиція» тощо. Найцікавіше в цьому політичному кросворді, що спитай: у чому різниця тої чи іншої партії одна від другої? Ідейна чи програмна, в розумінні економічних і соціальних принципів - і мало що можна сказати. Так звані політичні меседжи в абсолюті сходяться на особистих якостях лідерів партій і все! Найцікавіший парадокс виник у протистоянні Партії регіонів та БЮТ, які фактично в усьому були тотожні: два олігархічні клани рвались захопити владу, щоб мати можливість «дерибанить» Україну. Тому пропозиція Юлії Тимошенко до Віктора Януковича об’єднатись в єдину «широку коаліцію» (так звана «ширка») і дерибанить Україну спільно - мало цілковиту логіку законів джунглів: «Ми з тобою одної крові: ти і я» Але...
Таким чином можна однозначно стверджувати, що політичні партії в Україні є не соціальними та ідеологічними організмами, а суто політичними технологіями під процес виборів виключно з метою  просування певних персон щодо захоплення ними владних повноважень - і все! Все! І жодної ідеології! Як кажуть в бойовиках убивці-кілери своїм жертвам: «Нічого особистого - просто це моя робота». Політична технологія була вперше найгарніше зреалізована у політпроекті «Партія зелених» України», де в організації на захист екології реально все контролювали промисловці, тобто фактичні руйнівники екології.
Найяскрішивими прикладами чисто політичної технології опанування влади є наші начебто найідейніші партії-антагонізми: КПУ Петра Симоненка та ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Одні декларують себе як найкруті захисники простих людей від експлуатації та здирництва багатіїв, а інші акцентують все на національній ідеї як основі соціального захисту і добробуту. Але що ми маємо насправді. Мені не один раз доводилось вказувати на псевдо-ідейність політсил, якщо слова є, а результат по їх змісту - відсутній. На Сході та Півдні України за весь час існування виборів в незалежній Україні обирали виключно лівих за ідейною спрямованістю депутатів, як і всю іншу керівну місцеву братію обирали з ще або ж колишніх членів КПУ або СПУ - і жодного націоналіста там не пройшло! Жодного за всі роки праворадикала! І що? Сильно захищають ці обранці права людей? Масове безробіття, підпільні копанки і найкрутіші олігархи тощо де це процвітає? Там, де обирають начебто любих електорату ліваків з комуністів та соціалістів. Перейдемо до Західного регіону України: де розповсюджена тотальна корупція і зловживання владою? Саме там, де постійно обирають виключно ідеологічно правої орієнтації претендентів на всіх виборах, - тільки тих, які люблять Україну понад усе! Але результати до дивного схожі щодо всіх інших регіонів України: скрізь при владі злодії, хапуги і  плутократи. Як кажуть галичани: «Ту щось пороблено», а східняки: «Сглазили»
Далі я спробую висловити власне бачення причин і наслідків того, що ж реально було пороблено в Україні з політичною культурою й традиціями, але зараз хочу звернути увагу на інші важливі теми на прикладі з спорту, а саме - футболу, оскільки це найпоширеніший у нас за авдиторією і значимістю вид спорту. Почну з найпростішого: з глядача, тобто вболівальника, для якого по-суті все це дійство й існує: змагання з футболу! Перша головна константа: футбол існує не для гравців, суддів, тренерів та інших функціонерів, і навіть не для олігархів, як власників команд - ні! Футбол існує в першу чергу для вболівальників, які з спортивного інтересу переживають за грою улюбленої команди, щоб визначити в чесній за правилами боротьбі найсильнішого. Правильно? Правильно.
Тепер моделюємо всім відому ситуацію, коли найзавзятіші вболівальники команд об’єднуються у групи фанів  футбольних команд і поступово перетворюють футбольні змагання з гри на полі у силові протистояння між фанатами як на стадіоні, так і поза ним. Головне, що в таких бойовищах значення гри команд зникає як таке: не важливо, яка з команд і чому виграла чи програла. Важливішим стає інше: яка група фанів у черговій сутичці перемогла й «набила морду» іншій. Тепер скажіть: де тут футбол? Нема. А тепер зробіть екстраполяцію цієї аналогії на проминулі вибори президента України: так само чубились виключно фанати і чисто з принципу «хто кого подолає» суто за психологією бійки «стінка на стінку», але зовсім не як політична ідейна боротьба. Одні фанати хотіли реваншу за попередній програш, а другі знову хотіли обіграти опонентів за принципом «всі на одного» і їм на цей раз не вийшло. Після чого фани, що програли бійку, виказують претензії до інших вболівальників, чому вони їх не підтримали? І не спроможні зрозуміти відповіді, що люди хочуть бачити правдиву політичну гру і реальний вибір, а не дурну шарпанину поміж деструктивних фанатугруповань, яка є абсолютно далека під нормальної політики.
Тепер інша тема: договірні матчі, продажність суддів, багатомільйонні трансфери гравців і все інше включно до тоталізаторів та вибадувань олігархів-власників команд. Зрозуміло, що яким би талановитим і порядним не був гравець - він є членом команди і сам зіграти не зможе ні за яких обставин. Тому грай - не грай хтось з гравців чесно і відчайдушно, як і вболівальники як би не підтримували свою команду, але так званий «договірний матч» залишиться в силі, як і виграш в тоталізаторі забере той, кому треба. Тільки чи буде це спортом? І чи  буде потрібен такий футбол правдивим вболівальникам? Зрозуміло, що ні! «Такой футбол нам не нужен», - як колись казав відомий коментатор Микола Озеров.
Знову робимо екстраполяцію на сучасну політичну ситуацію в Україні і зважуємо наступне: «Чи зможе чесний депутат щось самотужки зробити згідно волі своїх виборців?» Дуже і дуже сумнівно. Що один тут не воїн, яскраво демонструє Юрій Кармазін, який вносить безліч розумних і потрібних поправок у законопроекти ВРУ, але ніхто його не підтримує, а ще й іронізують: «О, ще при голосуванні до звичної дюжини нових кілька голосів додалось - то вже перемога...» Зрозуміло, що жоден депутат ні в одній раді сам собі ради не дасть - тільки об’єднавшись з іншими депутатами у певній фракції можна чогось досягти реального. Але що тоді? Тоді депутат змушений інтереси фракції ставити вище за інтереси своїх виборців, якщо вийде так званий «конфлікт інтересів» - першопричина всіх корупційних діянь. І що тут можна зробити? Важко так просто і однозначно сказати, окрім аналогічного Озерову: «Така політика нам не потрібна»



 Система, де процвітає політичне шулерство, не може апріорі толерувати чесну політичну гру, отже і загалом державна політика буде діяти не на користь суспільства і мас народу, а виключно надогоду жменьки шарлатанів і злодіїв при владі, що ми вже не один десяток років і споглядаємо у нашій славній Україні. Власне тому я особисто не дуже високо ставлю майбутні парламентські вибори не залежно хто в них переможе, оскільки хибною в Україні є вся політична і державна система як така. Хибна! Схиблена! Деструктивна! Якщо я помиляюсь в цьому - прошу мене спростувати. Я ж поки що бачу, як депутати всіх рівнів працюють за принципом: красти - дозволено, а керувати - ні. Керують у нас в державній політиці закулісні махінатори, яких ми не обираємо.  І ось тут варто перейти до історичних ремінісценцій, що і буде зроблено в наступній частині.

Богдан Гордасевич
25 липня 2012 р.
м. Львів-Рясне