Лютий місяць відповідає назві не тільки за холодом, але і за всіма іншими реаліями, зокрема цього саме місяця відзначаємо дві знакові трагічні події: жахливу смерть в тюремних застінках двох видатних жінок двох епох боротьби за Українську Самостійну Державу: Ольги Басараб 12 лютого 1924 р. у Львові в польській в'язниці та  поетки Олени Теліги 22 лютого 1942 р. в Києві у гестапівській катівні.
Дивним чином є багато співпадінь як в роках на час смерті - 35, так і в зовнішності та благородстві натур, аж до тотожності смерті: обох жінок знайшли в камерах мертвими, бо вони покінчили життя самогубством. Воно не є важливим надто, яким злочинним чином відібрано життя, але як тут не згадати і про трагічну загибель Али Горської?
Не маю бажання зараз розписувати версії і здогадки, бо не бачу в тому потреби, а хочу зазначити головне: справжня смерть для людини настає тоді, коли про неї вже ніхто не пам'ятає з живих. Для мене і Ольга Басараб - Левицька, і Олена Теліга - Шовгенів живі, бо жива їх душа, що з нами щодень в усьому! Світлая пам'ять і шана їм, нашим незламним українкам! І 22 лютого я запалю поминальні свічки в честь жінок-мучениць Ольги Басараб та Олени Теліги. Сподіваюсь, що знайдуться й інші шанувальники.


 Басараб Ольга Михайлівна

Біографія

Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя на Рогатинщині в родині відомого громадського діяча о. Михайла і Савини (з дому Стрільбицької) Левицьких. Вона мала старшу сестру Іванну та молодшого брата Северина.
Навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902–1909) та однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві «Дністер», Земельному іпотечному банку.
1914 року вийшла заміж за студента «Політехніки» Дмитра Басараба, який очолював студентське товариство «Основа». Подружнє щастя виявилося недовгим: 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.
Організатор 1 жіночої чоти УСС у Львові. У 1918–1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації вона відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Провадила харитативну й просвітницьку діяльність у Комітеті допомоги раненим і полоненим у Відні та в Комітеті допомоги цивільному населенню, за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Член управи Українського жіночого союзу у Відні.
Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де стала членом Головної управи філії Союзу Українок у Львові, активно співпрацювала з Українською Військовою Організацією(УВО — підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв'язковою полковника Євгена Коновальця.
Як член УВО О. Басараб була заарештована польською поліцією. О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку вона винаймала разом зі Стефанією Савицькоюпо вул. Виспянського (тепер — Вишенського), увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили в О. Басараб тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув'язнили у тюрмі по вул. Яховича (нині — Ак. Кучера,5 тепер тут розташовано РВВС Шевченківського району).
Поліцейські здогадувалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були «інтенсивними», простіше кажучи, із застосуванням тортур. Два останні відбулися 12 лютого в передобідній час і від 21.00 до 03.00. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери.
Найправдоподібнішою версією є катування О. Басараб слідчим Левом Кайданом; не стерпівши принижень, горда українка померла. Завдяки агентам УВО в цій в'язниці не вдалося приховати факту смерті О. Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав «Союз українок» (Ольга була бухгалтером цього товариства) 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща С. Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб узагалі вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в'язнів у польських в'язницях. Польська влада змушена була розпочати слідство.
26 лютого відбулася ексгумація тіла О. Басараб. Після огляду трупа загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів'ян і кількасот поліцейських.Слідство в справі загибелі О. Басараб невдовзі припинили «за відсутністю складу злочину».

Ще раз біографія дещо інакше

Ольга Левицька народилася 1 вересня 1889 року на Рогатинщині у родині священика Михайла Левицького. Закінчила ліцей Українського інституту для дівчат у Перемишлі та однорічні курси у віденській торговій академії.
Повернувшись 1910 року до Львова, працює за фахом у банку „Дністер”.
Після створення Січових стрільців Ольга Левицька разом з Оленою Степанівною та Софією Галечко створює жіночу чоту.
Згодом виходить заміж за селянського сина Дмитра Басараба. У шлюбі вони перебували неповний рік – Дмитро гине на фронті.
Молода вдова працює за кордоном у ріжних українських організаціях амбасадорського штибу – у Фінляндії і Австрії. Після 1920-го року, коли Євген Коновалець створює Українську військову організацію, Ольга Басараб працює у розвідці УВО.
1924 року у Львові за доносом польського професора Францішка Сави Ольгу заарештувала польська поліція. Інший поляк – Кайдан „хоч п`яний, хоч тверезий, страшно брутальний – почав її катувати. Поліційний в`язничний дозорець відвів Басарабову до келії, замкнув її, а коли рано слідуючого дня отворив келію і увійшов до неї, застав, що Ольга Басарабова висіла нежива, бо повісилася на ґраті тюремного вікна. Кайдан так катував Басарабову, що її убив, а опісля повішено її у в`язниці, щоб закрити правдиву причину смерти. Як арґумент підношено, що в`язничне вікно зависоко, щоб Басарабова могла там дістатися і повіситися”. Ця простора цитата – з книги спогадів Степана Шухевича „Моє життя”, що її слушно цитує Григорій Чопик.
Отож – нетривале життя української героїні Ольги Басараб хай буде нам перед очима прикладом служіння своїй нації і пересторогою любителів цілуватись без потреби з нашими історичними ворогами, на совісті яких наша національна кров.
http://www.litforum.org/index.php?a=2805&print

Паломництво українців

Натомість могила О. Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об'єктом паломництва українців, а її ім'я окутане ореолом мучеництва боротьби за соборну й незалежну Україну.Львівське обласне товариство ім. Ольги Басараб проводить культурно-просвітницьку роботу, створило правовий консультаційний центр, розвиває національну свідомість українських жінок через діяльність освітніх гуртків, курсів, проведення вистав, концертів, благодійних вечорів тощо.

Готувавсь до написання статті про Крути. Про цей дійсно мужній вчинок української молоді. Хотілося без звичного для наших політиків пафосу віддати шану подвигу студентів. Крути не були перемогою. В жодному значенні цього слова, як би не намагалися примітивними політтехнологічними словесами прикрити мазохістську схибленість декого до поразок. Те, що вчинили юнаки, насправді - героїчна самопожертва в ім'я України та її незалежності. Це те, чого варто повчитись РОБИТИ, а НЕ ГОВОРИТИ всім політикам. І коли вже були готові перші абзаци, випадково натрапив на статтю відомого історика Олександра Палія. написану 5 років тому. Але сьогодні вона не втратила актуальності. Бо наші *патріотичні політики* дійсно не зробили висновків. Вони здатні закликати молодь вчитись у крутян. Але не здатні на прояв хоч би частини тої самопожертви. В ім'я України.   Олександр ПАЛІЙ Історики так і не дійшли згоди, що ж це була за сторінка українських хроніках, чого в тій трагічній події було більше - героїзму чи ганьби. Це тим більше цікаво зараз, коли влада активно використовує бій під Крутами для виховання патріотизму у співвітчизників. Україна привчається шанувати своїх героїв. Щойно країна відзначила роковини загибелі загону українців під Крутами. Водночас, що то за бій, з ким, в яких умовах, зрозуміло не всім.

Між тим, повчального в тій історії більш ніж досить. 27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів київських гімназій. Вони майже не мали ніякої бойової підготовки.

Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.

Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону трохи більш досвідчені студенти Української Військової Школи, в кількості 250 бійців. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін військ Муравйова кількістю близько 6тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.

Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Омельченко. Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися декільком більшовицьким атакам. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової Школи – дав наказ відступати. Оюнак ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло цього наказу і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон.

Сімох полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками іножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський – заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.

Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до 2 тисяч. Відомо,що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

Дорога до столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра. Під враженням від тієї різанини Сосюра пішов у петлюрівські війська. 1944 року він написав вірш «Любіть Україну», який за «петлюрівщину» і «бандерівщину» різко розкритикував Сталін та за який Сосюру виключили з партії.

Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч). Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з "гайдамаками", "щирими украинцами" чи "господами украинцами".

Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган. Серед упізнаних були студенти Володимир Шульгин, Божко-Божинський, Олександр Попович, Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Пипський, Гнаткевич. Інших впізнати було неможливо – так окупанти понівечили під час страти їхні обличчя. До цих жертв, перелічених у "Киевской Мысли" в день перепоховання, деякі історики додають ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Микола Лизогуб, і гімназистів Павла Кольченка, Мисана. Решта загиблих були поховані на самому полі бою місцевими селянами, і їх до Києва уже не привозили.

Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є – обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника. 480 року до н. е. спартанський цар Леонід добровільно визвався із загоном з 300 спартанців захищати Фермопільський прохід, поки решта 6 000 греків рятувалися від варварських військ. Під час героїчної оборони проти персів загинув і сам спартанський цар, і весь його загін, та ще воїни з сусіднього міста Феспій, які сказали, що їм соромно бути гіршими від спартанців та ховатися за чужі спини.

Однак, між обома ситуаціями є принципова відмінність. Від вчинку спартанців подвиг українців відрізняється насамперед тим, що до складу загону спартанців увійшли виключно особисті охоронці царя Леоніда – загартовані в численних сутичках «кращі з кращих» бійців найбільш войовничого царства Греції, та й то лише зрілі воїни – ті, що вже мали синів.

В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час, ті, хто зобов‘язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов‘язок перед країною.

Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов‘язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші).

Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.

Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз‘їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч.

Тому коли російське радянське військо під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв‘язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили.

Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.

Навіть не було проголошено мобілізації – лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»

Однак такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.